Зера прокинулася від відчуття слабкості в усьому тілі. В роті пересохло і хотілося пити. Жінці було нестерпно спекотно, хоч вона мала б нормально переносити високі температури, бо була вогненародженою. А ще - її стан обвила чиясь рука.
Полум’яна войовниця розплющила очі й повернула голову. Копиця довгого білястого волосся ховала обличчя сусідки по ліжку. А втім, Зера замилувалася вигинами тіла й ніжною шкірою кольору перлів, що так контрастувала із золотавою шкірою войовниці.
Тільки коли незнайомка повернулася, Зера впізнала лучницю Альянсу Елентайн.
Воїни вогню не любили людей і відкрито з ними ворогували, бо ті прихистили магів льоду, котрі постійно нападали на острови полум’яного люду.
- Забери мене Пітьма! - скрикнула Зера, усвідомивши, з ким ділить ліжко. Стало соромно через свій вчинок. Зазвичай, воїни вогню одразу вбивали людей, та Зера не квапилася цього робити. Треба розібратися, що сталося. - Чому ми разом?! Що ти зі мною зробила?
Елентайн сіла. З розпущеним волоссям вона зовсім не була схожа на грізну мисливицю на нежить, постійно вбрану в синій костюм з кольчугою, з сагайдаком і арбалетом за спиною. У жінки були невеликі пружні груди з ніжно-рожевими сосками, треновані м’язи рук і ніг. А між грудьми чорніло тату перехрещених меча і стріли. Елентайн якось спокійно окинула Зеру сонним поглядом.
- Давай іще поспимо. З тобою тепло, - зронила лучниця. Войовниця відскочила і ледь не впала з ліжка. Врешті вона звелась і грізно височіла над Елентайн, котра чомусь її не боялась. Краєм ока Зера помітила незнайому кімнату з безліччю готових і розібраних арбалетів. На столах лежали наконечники стріл - звичайні і магічні. Під стінами вишикувалися витесані основи для стріл. Пахло деревом і вином. Войовниця не пам’ятала, як тут опинилась. А ще - чому вона гола і в людській подобі.
- Слухай, жінко, ти можеш пояснити, чому я у твоїй майстерні? Це ж твоя майстерня? - агресивно спитала войовниця, а її очі спалахнули золотавим полум’ям. - Я можу тебе вбити…
- Аякже, - позіхнула Елентайн і впала на подушку, - твоє пійло і так ледь мене не відправило в королівство Смерті. Що ти принесла?
Зера вигнула вугільно-чорні брови і сіла на краєчок ліжка. Лучниця безцеремонно розглядала вогняні візерунки на її тілі й загадково усміхалася. Очі в неї були блакитні й блискучі, наче лід північних морів Ларнесу.
- Я принесла? - врешті спитала Зера.
- Вчора ти увірвалася в мою майстерню і почала горланити про те, що у вогненароджених нині Новий рік, - пояснила Елентайн, - ваш бог вогню освятив вулкани, які породили безсмертних воїнів. Ти пригостила мене тим помаранчевим напоєм…
- «Жаром безодні»…
- Так, він доволі міцний, - хмикнула лучниця, - це було неочікувано. Я хотіла спитати, чому ти не святкуєш зі своїми воїнами. Але ти почала мене цілувати.
Войовниця ошелешено мовчала. Так, вона напилася «Жару безодні», бо воєначальник Сайрос призначив керувати армією вогненароджених не Зеру, яка робила все, щоб очолити військо. Їй було образливо. А поділитися з кимось зі своїх жінка не могла. Чутки могли дійти до Сайроса. За таке він міг і покарати.
Чому ж Зера згадала про Елентайн, яку мала б ненавидіти? Насправді войовниця з якимось захватом згадувала про молоду мисливицю Альянсу, котра була сама по собі та допомагала армії людей тільки тоді, коли отримувала вигоду для себе. Елентайн не була ні хорошою, ні поганою. Просто робила свою роботу. До воїнів вогню ставилася нейтрально. А одного разу врятувала Істру, сестру Зери. Звісно, лучниця зробила це тому, що на Істру напала нежить. Та Зера чомусь сумнівалася, що якась інша людина зробила б те ж саме.
Тож до Елентайн войовниця відчувала повагу і прихильність, яка росла з кожним днем. І в мить відчаю Зера пішла до лучниці в надії, що та її не прожене. А щоб не передумати, добряче хильнула.
- А ти?.. Що зробила ти? - все ж запитала войовниця.
- Поцілувала тебе у відповідь, - прозвучали спокійні слова, - ти завжди така гаряча чи лише під час сексу? Твої візерунки постійно сяяли, поки ти пестила мене. Але спалювати мій одяг було необов’язково.
В Елентайн був гіпнотичний голос. Зера й не помітила, як переплела свої та її пальці.
- Я не збиралася, - зізналася Зера, опустивши голову. Їй стало трохи ніяково.
- Мені сподобалося, - сказала Елентайн, стишивши голос до напівшепоту.
- І тебе не хвилювало, що я вогненароджена? - здивувалася войовниця. Прохолодна долоня мисливиці грайливо гладила її стегно. - Альянс не любить воїнів вогню.
- А я не Альянс, - відповіла Елентайн, - не хочеш лишитися, Зеро? В твоїх обіймах тепло і спокійно. Я не хочу, щоб це закінчувалося. Ти ще встигнеш повернутися до своїх. В моїй майстерні ніхто не посміє тебе образити. Обіцяю, вогняна богине.
Войовниця затримала погляд на тонких губах Елентайн. Ці губи вчора змусили Зеру стогнати й вигинатися, поки лучниця цілувала візерунки на тілі Зери, опускаючись нижче до міцних стегон, які звабливо блищали від поту.
Лучниця була вправною не лише в полюванні на нежить.
- Не боїшся, що я спалю тебе? - Зера схилилася до трикутного обличчя і одразу отримала поцілунок - гіркуватий через присмак вогняного напою і нестримно пристрасний.
- Тоді я готова згоріти в твоїх руках, - видихнула Елентайн, вкладаючи Зеру в ліжко й сідаючи зверху. В її очах спалахнули грайливі вогники. - Покажи, на що ти здатна, войовнице. Чи ти вмієш лише говорити й битися?