Вітер буйний

Вітре буйний, вітре буйний!

Ти з морем говориш,—

Збуди його, заграй ти з ним,

Спитай синє море.

Воно знає, де мій милий,

Бо його носило,

Воно скаже, синє море,

Де його поділо.

Т. Г. Шевченко

 

Звуки музики лунали на декілька миль від Садиби Блаженства. Хе Сюань зморщив носа, він не любив великопанські заходи. Краще побути наодинці із собою та цікавою книгою. Але відмовити Хва Чену він не міг — сьогодні ювілей заснування його транспортної компанії. Дні народження були сімейними, а Різдво він не святкував зі зрозумілих причин.

Зазвичай Хе Сюань ухилявся від офіційних заходів і навідувався виключно на недільні обіди. Але його безсоромно спокусили прикріпленим до запрошення меню та іменитим кухарем, якого господар садиби виписав із Парижу. Скільки все це коштувало, Хе Сюань волів не думати.

Його транспорт повільно слідував за валкою екіпажів стрімким схилом. Осінній туман уже опустився на мерзлу землю. Ліхтарі в руках візничих хиталися від сильного вітру та нагадували блукаючі вогники у вечірній імлі.

Садиба сяяла, наче різдвяна ялинка. З високих вікон першого поверху, виконаних за останньою французькою модою, прибрали ролети. З вулиці було видно, як у яскравих вогнях тіні галантних кавалерів та елегантних леді кружляли в танку.

Хе Сюань не любив цю показну радість. Але щось защемило в серці. Він торкнувся свого медальйона.

Зовсім юний хлопчак підбіг і відчинив двері екіпажу. Хе Сюань відмахнувся від допомоги та пішов до центрального головного входу. Сходи прикрашали орхідеї у вазонах. Кожен горщик, уже витвір мистецтва, якому місце в музеї або приватній колекції. Квітів було так багато, що, напевне, в оранжереях усього графства не залишилося жодної.

Біля входу стояла прислуга в ошатній одежі, дорожчій за найкращий костюм Хе Сюаня,як і багатьох інших гостей. Лакей, з очима не позбавленими блюзнірства, гучно промовив: « Віконт Хе Сюань, володар садиби “Чорні води”, мій найкращій друг, вдівець!”. Хва Чен все ще залишався собою і далі шукав йому нову партію. Він часто казав, що Хе Сюаню варто одружитися на багатій, проте не надто знатній леді. Таким чином, він житиме безбідно, а майбутня дружина здобуде титул і байдужого до її особистих справ чоловіка. Це був би ідеальний шлюб із розрахунку…

Усі присутні озирнулися на нього. Чорний костюм виглядав траурним. Хе Сюань підійшов привітатися до господаря, який був вдягнений у костюм чи то корсара, чи то циганського барона. Поруч із ним стояв СєЛянь і про щось весело говорив із високою привабливою жінкою. Хе Сюань потиснув руку Хва Чену й Сє Ляню. В той же час, вродлива жінка подала йому свою. “Можливо суфражистка?” задумався він, потискаючи її руку.

— Мене звати Ши. Ши Цінсюань. Я тут знаю всіх, окрім вас, таємничий пане. — рука Хе Сюаня втратила силу й впала. Ши Цінсюань все далі весело щебетала. — Хва Чен якраз розповідав про відвідини Румунії.

— Ти, як завжди, обираєш нетривіальні місця для подорожей. — язик віконта “Чорних Вод” занімів. «Отже, його родичка…” усвідомив він.

— А кого в нас час можуть вразити відвідини Риму чи Парижу. — дівчина засміялася та почала махати віялом із білого пір’я.

— Того хто там жодного разу не був? — грубо відповів Хе Сюань.

— Але хто не був із присутніх? — Хва Чен, розчаровано.

— І справді… — між співрозмовниками застигла обтяжлива пауза.

Ши Цінсюань показала на Сє Ляня з Хва Ченом:

— Ці двоє панів відмовляються танцювати зі мною, — сказала вона, намагаючись звучати ображено.

— Боюсь моє втрачене око робить мене незграбним, і я можу наступити на ноги прекрасній леді, — Хва Чен брехав і не червонів. Відсутність ока не заважала йому бути вправним фехтувальником і вершником.

— А мені не можна торкатися до жінок. Принаймні про деякі з своїх обітниць я все ще пам’ятаю. — Сє Лянь промовив скоромовкою.

Розуміючи, що йому не залишили місця для відступу. Хе Сюань прошипів:

— Кхм, добре ходімо, але попереджаю, що танцюю я гірше за цих двох… облуд.

— Мені здавалася в тебе був вчитель танців. — у спину кинув Хва Чен.

— Не в мене, у неї. І це було надто давно, аби бути правдою.

Вони попрямували до бального залу. Хе Сюань поклонився Ши Цінсюань і запросив її на танець. Жінка відповіла реверансом і вклала свою руку в його. Розкішна світло-зелена сукня із золотою вишивкою шамотіла від кожного руху, як святкова обгортка. Декольте Ши Цінсюань закінчувалося вище ніж у інших панянок на балу, проте воно не приховувало еротизм оголеної шиї. Прикраса, що висіла на ній мала задовгий ланцюжок і тому була схована десь під хустинкою на бюсті.

Хе Сюань обережно поклав руку трохи вище талії, ледь торкаючись ребер. Він не любив вальс через його надмірну тактильність, і якщо доводилося танцювати, то надавав перевагу контрдансу.

— Ви все ще носите траур за своєю дружиною?

— Не зовсім… — “Цій родичці Ши Вуду невтямки, що в деяких людей лише один пристойний костюм на вихід”.

— Якщо вам подобається чорний, то раджу обирати темно-синій, він краще виглядає. — Ши Цінсюань підняла свої світлі очі лише для того щоб побачити похмуре обличчя. — То вам не цікава тема моди? Мені здавалося, що в найкращих друзів мають бути спільні захоплення.

— У звичайних друзів так, але ми з Хва Ченом знайомі занадто давно, щоб наші відносини будувалася на основі захоплень.

— О! Тобто ми можемо стати найкращими друзями?

— В мене є найкращий друг — Хва Чен.

— Якщо ми спитаємо його, то він скаже, що його найкращий друг це Сє Лянь. Сє Лянь вважає мене своїм найкращим другом, отже, я зобов’язана стати вашою.

— Я б волів не дружити з Хва Ченом так само як він «дружить» із Сє Лянем.

— Для вас така «дружба» неприйнятна? — вона грайливо усміхнулася.

— Просто не маю звички чіпати чуже, — “На відміну від вашого родича”, — ледь не вирвалося в Хе Сюаня, він стиснув талію партнерки та підняв її в повітря. Ши Цінсюань виявилася важчою, ніж здавалася. — А ви добре обізнанні в їх справах. — продовжив Хе Сюань.

— Звісно, я ж найкращий друг Сє Ляня!

— Занадто багато слова «друг» за п’ять хвилин. Мене вже починає нудити від нього.

— Зате вам весело. — Її брови жваво піднялися на останньому па.

— Це гримаса. — Вони обоє лукавили. Хоча обличчя Хе Сюаня все ж стало менш напруженим.

— Я думаю у вашій бальній книжечці ще багато імен. — Хе Сюань нахилився до столу з наїдками і став класти собі до рота все, що бачив. Він сподівався, що цим вальсом їх взаємодія і закінчиться.

— Вона порожня. Я зазвичай кажу, що в моєму карне вже немає місця і танцюю з ким хочу.

— А як же правила гарного тону?

— Ніколи б не подумала, що вас хвилює таке. — вона розкрила віяло менше ніж на чверть і постукала по іншій руці.

— Звісно ж, ні.

— Добре, якщо не мода. То тоді що? — Хе Сюань ледь не подавився тістечком. “Що цій жінці від мене треба?!”

— Палеонтологія. — голосно відповів Хва Чен. — Так і знав, що знайду тебе саме тут. Залиш трохи місця, вечеря за пів години.

— Це так сучасно! — захоплено сказала жінка.

— Нічого подібного. Він виріс, дивлячись на скелети риб. — Хва Чен усе ще відповідав за Хе Сюаня.

— Ваш батько був натуралістом?

— Ні, просто в дитинстві мені подобалося збирати акулячі зуби. — сам не розуміючи, чому відповів Хе Сюань.

— Ви виросли не в Британії?

— Я виріс серед вереску й моря Уельсу. Складно знайти на острові місце, яке б було більш британським.

— Я не знав, що біля узбережжя Уельсу водяться акули. — Ши Цінсюань виглядала щиро здивованою. 

— Не хвилюйтесь, вони не запливають вище Бретані.

— А звідки ж тоді зуби?

— Згідно з однією геологічною теоріїю, дуже давно на місці Британських островів було тропічне море й там плавали акули. Потім воно відступило, рештки риб залишилися. Хрящі швидко розкладаються, а от кістки можна знайти в майже ідеальному стані.

— І багато назбирали?

— Достатньо для приватної колекції.

— Тоді ви маєте її мені показати!

— Ніколи б не подумав, що вас зацікавлять риби…

— Дійсно, мені більше подобаються птахи. Вони такі різні, і скільки символізму закладено в них: голуб миру, мудра сова, вірний лебідь, вільний орел. А ще вони вміють літати, а люди — ні. — Захоплено щебетала співрозмовниця, мимоволі граючи з прикрасою на шиї.

— Ось тому мені подобаються риби, люди можуть навчитися плавати, достатньо докласти зусиль. Або ж просто поплисти на човні.

— Але ж не під водою. — кинув наостанок ігнорований хазяїн вечора, прямуючи до інших гостей.

Ланцюжок на шиї Ши Цінсюань обірвався і схована під одягом прикраса впала. Хе Сюань нахилився аби підняти її. На підлозі лежав медальйон. Він глянув й ледь не впав сам. На звороті була вигравіювана день його народження. Напис виглядав кривим, скоріш за все виконаний підручними матеріалами. Але ця четвірка. Він не міг не впізнати почерк своєї дружини.

— Звідки у вас цей медальйон, він…

— Не дуже охайний. Мені брат подарував. Вірніше, я знайшла його не задовго до свого 17-річчя. Гравюра не вдалася, він сказав, що купив його в ломбарді, аби потренуватися, і на день народження подарує щось краще, але навіщо. У неідеальності є свій шарм. — Ши Цінсюань забрала з його руки медальйон, — Я люблю вживані прикраси, особливо втрачену половинку парних речей. Інколи уявляю, як за ними криється сумна історія.

— Ви дуже близькі з братом…

— Наскільки можливо. Деякі нові знайомі сприймали мене, як його дружину.

В свідомості Хе Сюаня щось промайнуло. Це не був чітко сформований план, але він зрозумів, що нова знайома ключ до Ши Вуду.

— Це трохи ніяково. — Хе Сюань намагався усміхнутися знову. З рота стирчали неприродньо гострі зуби.

— Навіть вам? —її обличчя виглядало здивованим. — У вас на лиці все написано. Не хочу про це, і про брата говорити не треба. Нумо танцювати. Ми встигнемо зіграти декілька разів у «Дженні збирає груші».

Танець не мав такого щільного контакту й Хе Сюань міг розслабитися. На одному з кіл він побачив, як до розваги приєднався господар садиби. Коли Хе Сюань зробив крок вбік біля брили льоду, Хва Чен нахабно схопив його й повів на другий поверх. Він відкоркував пляшку бренді та запропонував Хе Сюаню.

— Бачу, тебе зацікавила Ши Цінсюань. Але маю попередити, щоб це не було сюрпризом. Вона не леді, а сер.

— Мені однаково. — Хе Сюань знизав плечима.

— А ти вмієш дивувати, старий друже!

— В мене є свої причини, і вони ніяк не пов’язані з тим, про що ти подумав.

— Навіть якщо так, то чому ні. До того ж його чоловічий образ також зводить багатьох із розуму.

— Вперше чую, щоб ти усипав компліментами когось окрім Сє Ляня.

— Я переповідаю, те що чув. Для мене він не привабливіший за жебраків коло храму. — Хва Чен заповнив паузу повільними ковтками з келиха. — То… мені посадити вас поруч?

— Так… — прошипів крізь зуби Хе Сюань.

— Я не розчув. Повтори, будь ласка. Ти сказав «Ні»? — Хва Чен любив бути господарем ситуації.

— Так! Посади її? його? зліва від мене.

— Схоже, тепер ти точно не повернеш борг. — Хва Чен дістав дзвоника й покликав камердинера.

Під час першої зміни страв Хе Сюань підмітив неочевидне в зовнішності Ши Цінсюань. Як він раніше не звернув на це увагу? Напевно, підкорився силі особистості. Адамове яблуко, хай і не яскраво виражене, але було. Декілька порізів від небезпечної бритви, трохи більші надбрівні дуги, ніж зазвичай у жінок, гострі плечі. Якби йому довелося провести впізнання скелета (Хе Сюань відвідував лекції з антропології), то зважаючи на тонку талію і тендітні зап’ястя визначити стать можливо було б за типом тазу. Але краще не думати про те, що приховувала спідниця.

— Хе-сюн, не розглядайте так!

— А?

— Ви вже декілька хвилин дивитеся й мовчите.

— Не зважайте, мої думки пристойні, — виховання давало своє і Хе Сюань міг бути красномовним. — Мені цікаво, форма вашого корсета зроблена на замовлення чи вам підходять звичайні моделі.

— Відколи обговорення спідньої білизни, це пристойна тема?!

— Мене цікавить конструкція, а не те що під нею.

— О-о-о, — Ши Цінсюань нахилився до Хе Сюаня і схвильовано спитав — То ви хочете щось для себе? — “І як такі думки завітали в голову цієї зіпсованої дитини?”, — вчергове роздратувався Хе Сюань.

— Можливо.

— Тоді я вам напишу адресу свого улюбленого магазину в Лондоні. Ні! Краще я відведу вас туди! — в очах Ши Цінсюаня з’явився шалений блиск.

— Мені цікаво, але це не означає, що я хочу спробувати, пане Ши.

— У-у-у! Як ви здогадались? Хва Чен?

— Так, але він пришвидшив висновки. Для медика, антрополога чи біолога все досить очевидно. Якщо хочете зберегти це в таємниці — використовуйте чокер.

— І вас це не хвилює?

— А має?

— Здебільшого це відштовхує.

— Ви забули? Хто мій найкращий друг і його «сердешний друг»?

Хе Сюань повернувся до своєї тарілки та накинувся на пиріг із нирок. Хай кухар зробив безліч французьких закусок, але ця страва була його улюбленою. У цьому домі ідеальні пироги, м’ясо таке солодке, як свинина. Лише якась особлива. Далі він обирав мовчати та пити за здоров’я господаря. Вечірку Хе Сюань покинув звично для себе, одразу після десерту, що на цей раз був із варених груш у вині та морозива.

***

Чорне, як дьоготь море билося о скелі, високі хвилі здіймалися до зруйнованого маяка. Хе Сюань відхиляв рослинність палицею і ступаючи поміж пожовклої трави пустки йшов до побережжя. Він пройшовся пляжем. Бриз пробирав до кісток. Чагарники полину де-не-де стирчали з піску. Чоловік застібнув верхній ґудзик і закутався в пончо, але це ні нічого не змінило.

На багато миль навкруги не було жодної живої душі. Якби він випадково зламав ногу, то, напевно, ніхто б не допоміг. Його слуги були старі й почали б пошуки не раніше вечора. А тим часом рівень води піднявся б достатньо, щоби потонути, чи змерзнути в морській воді.

Занедбаний маєток виднівся із підніжжя гори. На фоні сірих хмар він виглядав зовсім тужливо. Фарба осипалася разом із шпаклівкою. Деякі вікна були забиті дошками, а ті, у яких ще лишилося скло, так давно не милися, що здавалося, наче вони зроблені з риб’ячого міхура замість скла. Вітер заносив пісок і дрібне каміння на зруйнований дах. Південне крило садиби майже повністю потонуло посеред спустошеного саду.

На двох горах, поруч із замком, лежали рештки китів, принесені кимось так давно, наче вони дійсно померли на тих висотах. Один із його предків, аби потішити хвору доньку, наказав перекласти кістки так, щоб ті нагадували драконів.

На вулиці була та сама жахлива погода між осінню та зимою. Листя з дерев осипалося і давно гнило на компост. Бридка мряка змішувалася з туманом. Мокро, ніби повітря складалася наполовину з води. Можливо, якби в легені потрапила насінина, то вона б проросла, розквітла й задушила своїми пелюстками.

Хе Сюань поглянув у сторону селища, де вже багато років ніхто не жив, тільки закинуті будинки на причалі та похилені огорожі нагадували про минуле. Коли він був малим, то часто прибігав до рибалок, там його вчили в’язати вузли та плести сітки. Заняття не зовсім шляхетні, але такі веселі для 10-річного хлопчика, що марить морем.

Нині мешканці годували риб. Холера прийшла в той час, коли Хе Сюань сидів у в’язниці. Старе кладовище розмило у паводки, через незакріплені береги, за якими не було кому доглядати. Домовини та дерев’яні надгробки поплили морем, з вікон маєтку вони виглядали, як невеликі човники. Віконт досі не міг без здригання дивитися на водне плесо, в якому будь-яке сміття ввижалися труною.

Хе Сюань пройшов повз кручі, на вершинах яких волали чайки. Він крокував єдиною витоптаною ним же самим стежкою. На невисокому мисі стояли рештки римського святилища. Пізніше його переобладнали на маяк, додали башту і приміщення поруч. Дах зберігся, як і стіни. Конструкція явно була побудована надійніше за його власний дім. Іноді йому навіть здавалося, що на схилі років він переїде жити сюди.

Хе Сюань не любив непроханих гостей. Контрабандисти та розбійники намагалися перетворити руїни на лігво. Гадали, що знайшли безпечний прихисток на порожніх землях. Інколи сюди навідувалися закохані пари для «пікантних» зустрічей. Вони запам’ятають ці побачення назавжди й ніколи не з’являться тут. А всього лише варто зайти мовчазною фігурою в темному одязі й різко закричати «Геть!». Вони так смішно верещать і тікають! Чоловік зарядив рушницю і обережними кроками зайшов всередину.

Там сиділо троє у джинсах, їхні бороди кудлаті й недоглянуті, а волосся не стриглися багато років. Зрозуміло… Біглі каторжники з Австралії! Хе Сюань зробив постріли. Його рухи — доведені до автоматизму, а на обличчі не було нічого окрім холодного зосередження. Вони, напевно, і не помітили, як померли.

Чоловік зняв мотузку з плеча, прив’язав до небіжчиків каміння та викинув у воду. Однаково ніхто не шукатиме злочинців. Можливо варто було знайти документи та здати державі? Здається, у таких випадках передбачена винагорода…

Море поглинуло їх і задоволено пустило бульбашки ніби дякуючи.

Хе Сюань відчував спустошення. За роки його емоційний стан перетворився на верескову пустку взимку. Це місце було дійсно занедбаним, покинуте поселення, кістки китів, залишки римськиї святині. Пройде не так багато часу, і його маєток остаточно перетвориться на руїну й ідеально пасуватиме цьому скорботному пейзажу намальованому брудними відтінками жовтого та сірого.

Дорогою назад, попередньо перезарядивши рушницю, він вполював декілька фазанів для урізноманітнення вечері. Ше теплих пташок віддав головній покоївці.

Гаряча вода у ванній уже чекала на нього. Хе Сюань змив із себе бруд і запах пороху. Волосся знов занадто відросло й тепер сплуталося. Він гидливо дістав з нього якийсь бур’ян. То був реп’ях. Він постійно чіплявся під час прогулянок пусткою.

Чоловік обтерся великим рушником і вдягнув поверх нічної сорочки чорний халат, розшитий візерунками, що нагадували риб. Хва Чен привіз цю одежину зі своєї подорожі до Самарканду. Здавалося, що за всі пристойні речі, які з’являлися в цьому домі Хе Сюань мав завдячувати своєму старому другові.

На столику біля каміна разом зі звичним вечірнім чаєм лежала так і не прочитана зранку газета. З під блюдця на першій шпальті виглядав заголовок «Повернення Джека-Різника!? Чи ще один наслідувач?». Хе Сюань ледь не жбурнув періодику у вогонь, але намацав ущільнення в середині. Воно виявилося листом, що був підписаний витонченим, але недбалим почерком.

Так і не сівши в крісло, віконт розірвав конверт і ухопився жадібно читати.

 

«Милий друг!

Ви втекли з таким поспіхом, що я не встиг домовитися з вами про наступну зустріч. Та й пиріг виявився для вас цікавішим співрозмовником. Ви так професійно ігнорували мене решту вечора, що я думав на вас образитися, але потім згадав, що ви зовсім не компанійська людина. І, напевне, втомилися танцювати й говорити дурниці.

Але ті декілька годин проведені поруч із вамибули дійсно чудовими.

Ви — моє найцікавіше знайомстово за останній час. Здаєтеся консервативним, а виявилися ще тим пустуном. Мене ніхто з серйозним обличчям не питав про корсети. Але чого ще я мав очікувати від оточення Хва Чена!

Мені сказали, що ви живете сам і далеко від міст і розваг, тому надсилаю вам книги, що особливо приємно читати біля каміна довгими нудними вечорами.

І напишіть, якщо прямуватимете в Лондон.

Цілковито Ваш Ши Цінсюань.»

 

Нижче було дописано дешевшими чорнилами постскриптум, швидше за все вже на пошті: «Мені сказали, що книжки йтимуть довше ніж лист, тому не переживайте, нічого не загубилося!».

Хе Сюань задоволено видохнув. Йому написали листа, а це відбувалося не часто. 

Стрілка годинника ледь перетнула п’яту. Він випив гарячий чай одним ковтком і пішов до кабінету. У нього була година, аби написати відповідь при світлі сонця. Хе Сюань сів за стіл біля вікна, узяв другий листок з органайзера — горішній припав пилом, заправив чорнила й почав писати.

«Милий друг?

Я не живу коштом заможніх жінок. (хоча Хва Чен зрадів би таким обставинам)

Привіт.

Не люблю шумні вечірки й багатолюдні зібрання.

За поведінку вибачте, пиріг із нирками в них ідеальний, моїй кухарці він ніколи й у половину не вдається таким смачним.

І танці не люблю.

Про корсети було цікаво дізнатися, але я не збираюся купляти собі його. Чув, що деякі столичні модники почали носити. І сильно вони відрізняються від жіночих?

Пустун?

Мене так ще не називали і ви не робіть. Я хто завгодно, але не це слово! (і не милий друг)

У Лондон окрім як у справах не їжджу. Це місто неприємних спогадів і воно… жахливе. Постійний сморід від спаленого вугілля і дощ.

Дякую за книги. Тут у сільській місцевості не так багато розваг.

Хе Сюань

P.S.: Надсилаю вам декілька акулячих зубів.»

Чоловік відклав письмове приладдя і вдарився головою об стіл. Він щойно розпитував про корсети хлопця, що сам їх носить.

За це він і любив листування — можливість обдумати, що і як донести. Під час особистого спілкування не стерти сказане.

Відповідь Ши Цінсюаня надійшла ще до посилки. Він розмалював внутрішню частину конверту на китайський манір. Якість підробки була висока, і якби не центральний сюжет — акула затягнута в корсет, то Хе Сюань задумався б над автентичністю.

«Любий друже, Хе Сюаню!

Дякую за зуби. Хаха звучить так ніби ви стоматолог. Хоча можливо вас можна назвати дантистом для ну дуже старих риб.

З вашою будовою чоловічі корсети вам не потрібні, бо їх призначення — приховати живіт. Мені, здається, з такою тонкою талією як у вас без проблем можна втиснутися в жіночу сукню.

Можу порадити вмілу кухарку. У наш час знайти гарну прислугу це не просте завдання, особливо таку, яка пече пироги як у Хва Чена…

А ось мені подобаються шумні вечірки й зібрання, а Лондон як і вам — ні, він такий холодний і закостенілий. Побудеш там декілька днів і відразу стає зрозуміло, чому такою популярністю користуються курильні. На жаль, це єдине місце в Лондоні, де можна купити забуття в обмін на стільки на гроші, як на здоровий глузд. Краще поїхати туди, де тепліше і вільніше. У Довіль або далі, до Рів’єри. Вам же подобається море? Ми маємо з’їздити туди вдвох. Звісно, не раніше березня.

Говорите, що не любите танцювати, але у вас чудово виходить і ви дійсно чемний джентльмен. Ваша рука майже не торкалася й коли ви дивилися, то розглядали не мене, а мій одяг чи прикраси.

Розкажіть, чим ви займаєтесь кожного дня? Які знаходите заняття і чи не нудно бути на самоті?

Цілковито Ваш, Ши Цінсюань»

В особливо дощовий день, незадоволений поштар приніс пакунок. Хе Сюань розгорнув його й побачив стос із п’яти книжок: Великі сподівання, Вершник без голови, Химерна історія доктора Джекіла й містера Гайда, Машина часу та Нортенґерське абатство. Ким взагалі його вважає його цей юнак? Ці книжки уже давно й декілька раз були перечитані. Він стиснув зуби й написав відповідь.

 

«Дякую за ваш подарунок, звісно, дещо із цього я вже читав. (Перше речення було написано таким гострим курсивом, що здавалося видряпаним кігтем).

І любим другом не називайте мене, у цих «любих друзях» є якийсь дивний аромат кругової поруки й корупції.

Я не чемний джентльмен, а холодна людина. У той момент, коли я глянув на вас в голові запанувала одна думка «Найкрасивіше, що я бачив за сьогодні». Я був не певний чи варто залицятися до вас, а після того, як відкрилися деякі обставини сумнівів стало ще більше.

Поїхати кудись я не маю ні бажання, ні сил, ні, тим паче, грошей. І навіщо до моря, якщо я вже біля нього? Ви можете апелювати, тим що воно всюди різне. Лазурове на Рів’єрі або синє в Мароко. Але, це лише солона вода.

Щодо мого життя і занять.

Я прокидаюся, снідаю на кухні, якщо погода прийнятна, то читаю вранішню газету, але зазвичай її приносять запізно і та стає для мене вечірньою або вчорашньою. Хоча навіщо воно? Новини, що там публікуються ніяк не пов’язані з моїм життям.

Потім я розбираю робочу кореспонденцію та бухгалтерію і йду на прогулянку до моря. Ланч зазвичай пропускаю і повертаюся до чаю. Приймаю ванну й читаю біля каміна. Лягаю спати рано, бо раз на три-чотири дні розважаю себе полюванням чи риболовлею наодинці.

Раз на місяць навідуюся в гості до Хва Чена й Сє Ляня на недільний обід. Дивно, що я там вас не зустрів там, хочаж ви й назвали себе найкращим другом Сє Ляня.

Хе Сюань»

Хе Сюань спустився на перший поверх і дістав із полиці «Мову квітів», цей витвір салонної нудьги не розгортався роками. Чоловік відкрив покажчик почуттів і почав шукати. Червоний мак із жовтими айстрами, миртом та буквицею видалися йому непоганим поєднанням. Проста краса польових квітів із вбивчим сенсом. Для чого він надсилає підказку? Вочевидь він знав відповідь, але волів не думати про це. Хе Сюань відшукав адресу квіткової крамниці в Кардіфі, та доклав підписаний Хва Ченом чек на 1 фунт.

Наступний лист чоловік очікував найдовше. Тиждень? Два? Хе Сюань уже почав думати написати Сє Ляню і спробувати підлаштувати «випадкову» зустріч із Ши Цінсюанем.

Лист знайшовся поміж старих газет, коли розтоплювся камін. Хе Сюань проклинав власну неуважність.

«Дякую, дякую!

Це було так приємно. І незвичний вибір квітів. Це ваші улюблені?

Не сумнівайтесь, ми завжди можемо бути добрими друзями! Розумію, що мій образ спочатку ввів вас в оману. Коли ви дізналися правду, хоча сумнівів стало більше, але ви не полишили ідею залицятися до мене, то ж надсилаю вам моє фото. Так, щоб ви мали можливість остаточно визначилися до особистої зустрічі.

З приводу Хва Чена й Сє Ляня. Я ніколи не буваю в них на недільних обідах. Після того, як брат здобув посаду в міністерстві, це єдиний вільний вечір на тиждень, коли ми маємо можливість провести час вдвох.

Ши Цінсюань»

Як і писав Ши Цінсюань разом із листом у конверті лежала фотографія привабливого юнака. З його світлими кучерями і ямочками на щоках, легко уявити як він наливає вино Зевсу. Він був гідний того, щоб мати справу з Богами. І що цей Вітерець знайшов у ньому, нудному любителю старих кісток? Хіба це має значення? Хе Сюань же не збирався мати справжні стосунки з ним? До того ж питання їх статусу другорядне. Це листування лише спосіб наблизитися до Ши Вуду. Нічого більше.

Але тепер все могли піти прахом. Йому майже зізналися в почуттях і замість того, щоб відразу відповісти — він мовчав.

Рука Хе Сюаня тремтіла, він декілька разів переписував листа. Спочатку не міг підібрати правильні слова. Потім змазав рукавом написане, або ж почерк виглядав нерівно. На сьому спробу літери набули майже друкованого накреслення.(курсив перетворився на типографський шрифт)

«Чи казав, я що у вас фіксація на слові «друг»? Може, припинимо це безглуздя і визнаємо зацікавленість один в одному? Я нікому не пишу листи, окрім вас. Після смерті дружини ви єдиний із ким я танцював чи кому дарував квіти. Мені складно бути відвертим. Будь ласка, не повертаймося до цього.

А непокоїть мене в цій ситуації виключно ваш брат.

Ви так близькі з ним. Розкажіть, до чого мені готуватися. Ви сказали він працює в міністерстві. Чи очікувати мені Скотланд Ярд у себе на подвір’ї, чи він особисто візьме рушницю і приїде до мене.

P.S.: Мої улюблені квіти — це верес. Їхня краса не в букеті, а в пустках. Немає кращої вази за небо і вітер.

Ваш Хе Сюань.

«Любий Хе Сюаню!

Не вірю, що ви злякалися мого брата. Не переймайтесь, він трохи посердиться, а потім усе прийме. Як було колись із моїми перевдяганнями. Спочатку він викидав плаття, кричав, обіцяв відправити в морську академію. Дуже дивне рішення… А згодом прийняв і тільки іноді, коли я виходжу в сукні на вулицю незадоволено дивиться мені в слід.

Не подумайте, Ши Вуду не поганий. Він звичайна людина й не у всьому ідеальний. Хоча, коли я був малим, то вважав навпаки. Тоді мені, здавалося, що немає нікого досконалішого за нього. Окрім нього та слуг я не знав іших людей. Так сталося, що я був на домашньому навчанні до шістнадцяти років. Наші батьки давно померли. І всі турботи лягли на його плечі. Мені інколи совісно, бо Вуду замість того щоб їхати на бал чи клубу, повертався додому розважати мене.

Я розповів про свого брата. Ви знаєте мій секрет. Але мені так мало відомо про вас. Прошу побудьте трохи відвертим зі мною.

Цілковито Ваш Ши Цінсюань»

 

Каже він, що Ши Вуду не поганий! Та що ця «квіточка» знає про життя?! Усі пристойні й не дуже кола Лондона та Кардіфа тільки й говорять про цього виродка, називаючи за очі Пухлиною. Наскільки ж він сліпий і глухий, щоб не чути цього? Або ж він занадто добре грає роль несвідомого ідіота?

Що він хоче почути. Як він мріє задушити власними руками його брата чи що?

«Відвертість.

Це складно, для мене. Треба час, щоб я почав говорити про особисте. Але в тебе не має такого терпіння. Добре.

В одному з листів ти писав, що брат погрожував Морською Академією. Так от, я з дитинства марив нею. Але мене не взяли, бо як виявилося, я не можу й години провести на палубі. Морська хвороба. Моя дитяча мрія розбилася через банальність.

Але ти мав на увазі напевно, шось інше. Адже все ж таке краще питати особисто.

За три тижні, я планую навідатися в Кардіф. Пообідаємо разом? Що думаеш?»

***

Хе Сюань закинув вудочку і глянув у далечінь: сонце сходило над гладким, як дзеркало морем. Невже сьогодні не буде дощу?..

Заклювало. Він намотав волосінь та витягнув рибину та оглянув її. Рот не був пронизаний гачком, а отже, можна випустити її назад у море. Він, як вправний рибалка, міг наловити до сніданку ще повне відро. Але навіщо ж поспішати? Хе Сюань любив повільний плин життя. 

Чоловік озирнувся, на березі стояв юнак. Хе Сюань поспіхом повеслував до причалу. Там й залишив рибу та попрямував до гостя.

Ши Цінсюань із закотаними штанами вище коліна та туфлями в руці веселився. Він забігав якнайдалі в море, поки хвиля відступала та втікав щойно вона поверталася. Юнак обернувся та побіг до Хе Сюаня з усіх ніг. Він міцно обійняв та притиснувся щокою до його грудей. На пончо з’явилася пляма від поту.

— Хе-сюн! — великі очі Ши Цінсюаня , сповнені любові, поглянули на Хе Сюаня. — Як я радий тебе бачити!

— Я… теж. — Рівно настільки, як Ши Цінсюань радів, Хе Сюань був відстороненим і спантеличеним.

— Обіймеш мене?. — Хе Сюань підняв руки та поклав на спину. Їх холод відчувався навіть кріз піджак. Ши Цінсюань притиснувся сильніше. — Ти пахнеш морем.

— Добре, що хоч не рибою. А як ти тут опинився?

— Сє Лянь привіз.

— Звісно, а хто б ще знайшов це місце. — На обличі промайнули неозвучені питання. — Не важливо, ходімо в дім.

— Почекай, почекай я взуюся.

— На, тримай. — Хе Сюань дістав із кишені хустинку і протянув її, — витри ноги.

— Дякую. — Тонка, мов пергамент, шкіра на щоках Ши Цінсюаня почервоніла.

Хе Сюань повів його до причалу. У відрі била хвостами досі жива риба.

— Це ти наловив?

— Ні, морський чорт. Я ж писав, що часто рибалю.

— Візьмеш мене із собою наступного разу. — Ши Цінсюань спитав з мольбою в очах.

— Не впевнений, що тобі це сподобається.

— Чому?

— Треба довго мовчати та не рухатися.

— Тоді я чекатиму свого моряка на березі.

Від цих слів ліве око Хе Сюаня здригнулося.

 

Віконт наказав віднести валізу Ши Цінсюаня до гостьової кімнати, одної з небагатьох придатних для життя в маєтку. Ліжко, незацвілий матрац і нові вікна — уже розкіш у напівруїнах садиби Чорних Вод.

Слуги накрили стіл в їдальні. Нізвідки виникла пристойна скатертина без плям і дірок. Чашки, тарілки й миски на столі були з різних сервізів, проте чистими і вишуканими. Замість вази стояв глек для молока із сухоцвітами. Покоївки бігали перед гостем, наливали чай та пригощали солодощами. Ши Цінсюань не встиг нічого покласти до рота, як Хе Сюань у поношеному костюмі з’явився в проході.

— Цінсюань, дай-но ще раз поглянути на медальйон. — Юнак без вагань підійшов ближче та простягнув прикрасу. Хе Сюань витягнув ідентичну із внутрішньої кишені.

— То ж у тебе був такий самий. Це доля! Неймовірно. І ти весь час мовчав про таку деталь. Наша зустріч точна була запланована на небесах. — посмішкою Ши Цінсюаня можна було освітити всю кімнату.

— Надприродні сили однозначно долучилися до нашої зустрічі. — Хе Сюань підійшов ближче та поклав руку на шию співрозмовника, обгризений ніготь на його великому пальці розсік шкіру — Я казав тобі коли я народився?

— Ой, наче ні, — очі Ши Цінсюаня забігали. У Хе Сюаня скоро день народження і він забув про це?

— Ну тоді дивись. — чоловік підняв прикрасу за ланцюжок і підніс до очей. Ши Цінсюань придивився на неї і викрикнув.

 — То ми народилися в один день! Ще один неймовірний збіг. Ось чого ти так здивувався, коли побачив гравіювання. Зрозуміло. — Ши Цінсюань простягнув руку

— О, ми дійсно народилися в один день, але чому я маю віддавати те що належало мені. — Хе Сюань повернувся на три чверті, на обличчя впало світло з вікна. Покрита лускою шкіра блищала на сонці. Ши Цінсюань кліпнув і мариво зникло.

— Але це подарунок мого брата! Три роки назад. Я ж казав. Поверни її мені…

— Той виродок вкрав її! — Хе Сюань обгорнув ланцюжком кулак і вдарив медальйоном в щелепу юнака. Крізь тонку проступив кривавий відбиток із пустотами на місці гравіювання. 

— Мій брат не злодій! — Ши Цінсюань заволав на всю садибу. 

У відповідь Хе Сюань різко схопив юнака за волосся та потягнув маєтком.

— Хочеш вціліти — не згадуй Ши Вуду! — Ши Цінсюань спробував ухилитися від нового удару, але лише зробив собі гірше — прикраса влучила у ніс та зуби.

— Я ні в чому не винен! Якщо медальйон так багато значить для тебе, забирай. — з носа й рота текла кров. Юнак вкусив Хе Сюаня за руку, вирвався та метнувся до виходу з маєтку. Несподівано двері з гуркотом закрилися перед його носом. Він спробував їх відчинити. Механізм ніяк не піддавався, так ніби хтось тримав двері з іншої сторони. Хе Сюань повільно наблизився до нього. Заломивши руки, володар садиби демонстративно відчинив двері.

— Ти не покинеш цей дім поки я того не схочу.

— Відпусти. Я ж не зробив тобі нічого поганого, навіщо ти так зі мною?

— Стули пельку. Мене хвилює лише твій брат. Вірніше те, що він досі дихає. — Хе Сюань відчинив двері в підвал та затягнув туди Ши Цінсюаня. — Посидь тут поки він не з’явиться.

— Хе-сюн! Змилуйся! Зупинись! Не йди! Не залишай мене тут!— стоячи в брудній клітці молив Ши Цінсюань.

— Припини скавчати. Я ненавиджу … — Хе Сюань хотів був сказати «жіночі», але язик не повернувся, — … сльози.

— Все, все бачиш я не плачу. — Ши Цінсюань витирав рукавами шмарклі змішанні з кров’ю та беззвучно здригався. — Поясниш мені, що сталося?

— Це може надломити віру у твого прекрасного старшого брата. Готовий почути правду?

Після нетривалого мовчання Ши Цінсюань заговорив.

— Так, розкажи мені все що знаєш.

— Добре. — Хе Сюань підвівся та попрямував з підвалу. Його видовжена тінь впала на сходи. Здавалося, шо вуха загострилися і перетворилися на роги.

— Куди ти?

— По докази. Чи ти повіриш мені на слово?

Повернувся Хе Сюань за декілька годин із стосом паперів та слугами, що несли невеликий столик, стілець, чашки та закуски до чаю. Ши Цінсюань із подивом спостерігав за чудною процесією.

— Що? Ми так і не впили чай. А вже майже п’ята — Після того, як місце було облаштовано, Хе Сюань із гідністю сів. Як він і розраховував, за цей час Ши Цінсюань трохи заспокоївся.

— Усі заслуговують знати правду. Він же ніколи не розмовляв із тобою як із рівним? Із чого почнемо? — він манірно налив чаю собі та в’язню. Відстань між ґратами була достатня, аби протягнути чашку.

— Медальйон. Він належав твоїй дружині? Чимось особливий?

— Ми використовували його для спілкування, коли вона працювала в крамниці свого батька. Я йому не дуже подобався. На швидкоруч вона зробила гравіювання. Коли я приїздив у місто, то хтось із моїх слуг відносив «полагодити» прикрасу та домовлявся про зустріч. 

— Це не пояснює як він опинився в мого брата.

— Все просто. Він забрав його, коли її не стало.

— Брат винен у її смерті? — губи Ши Цінсюаня знов почали тремтіти.

— Ши Вуду багато в чому винен і її смерть це не найбільший його гріх.

— Ти так спокійно про це говориш…

— Я вже роки живу із цим.

— А як… як ти пов’язаний із Ши Вуду? — очі юнака почервоніли від невипоаканих сліз.

— Ми разом з ним процювали чиновниками в місцевому управлінні маяків. У якийсь момент почали ходити чутки, що якщо не занести йому трохи грошей, то може статися прикрість із кораблем під час плавання. Судна тих, хто не заплатили, потрапляли в аварії. У маячних журналах вказувалося, що почався шторм, але я перевірив записи з кораблів, що проходили неподалік, і в жодному не йшлося ні про які шторми. Навпаки — повний штиль. Швидше за все доглядачі за певний відсоток гасили світло маяка чи направляли на скелі принципових капітанів.

На одному з таких суден загинули мої батьки і сестра. Зазвичай аварії обходилися без жертв, але не в той раз. Я вже згодом зрозумів, що в такий спосіб він намагався мене залякати.

Кілька місяців, я обережно збирав докази, аби він поніс покарання. Але в день, коли я приїхав у міністерство з доповіддю мене заарештували за злочини Ши Вуду. Я щойно одружився, мав отримати підвищення. Але ж звісно, службою просунули його, а я втрапив до в’язниці

До Ши Цінсюаня просунули стос з паперами.

— На, читай. Я накажу принести тобі світло. Тут не тільки про той випадок, а і про інші його оборудки.

— Чому ти розповів мені це все? — Спустошено запитав Ши Цінсюань.

Хе Сюань зупинив на пів шляху чашку із чаєм та завмер.

— Як я і казав раніше. Усі заслуговують знати правду.

Чоловік із почуттям глибокого задоволення пішов розглядати свою колекцію скам’янілостей. Хе Сюань це робив не так часто, лише в особливо хороші дні. Він не пускав сюди слуг і прибирався особисто. Зазвичай, струшував багатотижневу пилюку з полиць та засклених вітрин із крихкими експонатами.

У кабінеті чоловік вклав у щільний конверт медальйон та фотографію Ши Цінсюаня. Слуги віднесуть його на пошту і вже через ранок лист опиниться в руках Ши Вуду.

Декілька днів Хе Сюань намагався ігнорувати думки про майбутні гостини, але весь час ноги ніби самі приводили до полоненого. Його схлипи і благання було чутно через декілька кімнат. Ночами він плакав і завивав так голосно, що Хе Сюаню почало здаватися, наче він живе з неупокоєним духом.

Віконт наказав слугам не порушувати гідність в’язня. Роки проведені в буцегарні були найгіршими в житті.

Хе Сюань потримав свіжу газету і почав, щось шукати. Запрошення від Хва Чена в цьому місяці не буде. Вони із Сє Ляням планували подорож якомога далі від Туманного Альбіону й повернуться лише напередодні Зимових свят. А другий товариш по листуванню сидів у нього в підвалі й жалібно скиглив:«Хе-сюн, я хочу поговорити». Чоловік подивився на мовчазну служницю, що осудливо наливала чай. Узяв банку з печивом та спустився вниз.

— Ну і про що ж ти хочеш поговорити? — він просунув порцеляну із солодощами до юнака.

— Як померла твоя дружина?

— Я не збираюся з тобою це обговорювати. Якщо інших питань немає, я пішов.

Ши Цінсюань подивився на газету в руках Хе Сюаня, — Розкажи, що писали в сьогоднішній пресі.

— Я її ще не читав. Накажу слугам принести тобі книгу. Вершника без голови?

— Підійде. Заходь інколи до мене.

Того дня газета залишилася непрочитаною. Хе Сюань дивився у вікно — навіть з його любов’ю до природи він не ризикнув би вийти назовні. Дрібна валлійська мряка перетворила околиці маєтку на справжнє болото.

Він блукав садибою у пошуках справ. Підлога, залатана то тут то там, скрипіла. Від лаку не залишилося і сліду. Майже увесь паркет прогнив ,було б добре його повністю замінити.

З вікон задував вологий вітер. Шпалери на кутках відклеювалися і поросли пліснявою. Старі петлі на дверях розбовталися і скрипіли від протягів, які були більшими власниками садиби ніж сам Хе Сюань.

Інколи йому хотілося продати маєток із землею, яка зовсім не приносила дохід та втекти в Латинську Америку. Можливо, після того як усе скінчиться, він саме так і зробить.

Сам того не помітивши віконт знову опинився у підвалі

— Ось газета. — Хе Сюань передав так і не розгорнутий Western Mail.

— Дякую, що приніс особисто. Твої слуги зовсім зі мною не говорять.

— Вони німі.

— Ти їм вирвав язики?

— Ні, я ж не твій брат, щоб вчиняти невиправдано жорстко заради розваг.

— О, — Ши Цінсюань прикусив губи та розгорнув газету: «Нові подробиці вбивства в центрі Лондона.» Чому поліція досі не зробила нічого? Я стежив за цією історією. Гадаю, що вбивця полісмен, він знає як працює система й не залишає слідів.

— Ось чому я не люблю пресу. Газетники замість важливих речей пишуть про якогось маніяка.

— А про що мають писати?

— Корупція, бідність, несправедливість.

— Серйозні теми не зроблять гарних продажів.

— Тому вони дурять голову. Не здивуюся, якщо це знову кузен Сє Ляня втік і жахає людей. Він ніколи не робив чогось по-справжньому злодійського. Недолугі вистави на публіку. А власники газет безсоромно користуються душевнохворими.

— Сє Лянь казав, що його кузен на лікуванні у Швейцарії. Я і не подумав, що мав на увазі приют для душевнохворих.

— Як же так, Сє Лянь не розповідав вам, свому найкращому другові, як він у пошуках Це Жуна перевернув увесь Лондону?

— Але для чого ..? — Здивовано почав питати Ши Цінсюань.

— Совість, якби його впіймали на місці злочину, розірвали б на шматки. А Це Жун все таки останній родич Сє Ляня.

— В нього сумна сімейна історія.

— А в кого з нас вона не сумна?

— Не знаю. Напевно в усіх. А ти хочеш ще додати горя.

— Я хочу справедливості… для себе. Міг би сказати, що творю правосуддя, але це безглузде лицемірство. Він має померти і я звільнюся від помсти.

— А я? Що мені робити потім?

Чого він питає Хе Сюаня? Відповідь сама прийшла Ши Цінсюаню в голову “Те саме, що й завжди — протинькувати спадщину.”

Чи він хотів від нього почути, що все буде добре? 

***

Після розмови плач із катівні припинився, тільки інколи чулися звуки схожі на виття самотнього вовка. Слуги тричі на день поверталися з непочатою їжею. Вони вказували на таці та сумно хитали головою.

Через декілька днів Хе Сюань вирішив сам завітати з обідом. Юнак у сорочці з коричневими плямами засохлої крові та заплутаним волоссям дивися в невелике заґратоване віконце. На шум Ши Цінсюань розвернувся і глянув стомленим поглядом. На прозорій шкірі синці здавалися геть чорними. Очі опухли та злегка пожовтіли.

— Твоя краса потьмяніла.

— Я не мився тиждень. — Юнак звучав зовсім тихо.

— Ти ледь говориш. Тобі треба поїсти. Я приніс тобі курячий бульйон та молока з медом.

— Я дійсно не хочу.

— Твій брат мав же давно приїхати. Я ж подбав про це.

— Він в Америці, і мав повернутися за місяць.

—Ще декілька таких тижнів Цінсюань і ти зовсім згаснеш. Вставай, я накажу нагріти води й розтопити комин. Але перед тим випий супу.

— Не хочу.

— Я не бажаю тобі смерті… Будь ласка.

— Я твій заручник, яка тобі різниця.

— Я не хочу щоб ти страждав.

— Тоді просто відпусти мене.

— Вибач, не можу це зробити, ти ж знаєш. — Чоловік оглянув підвал, Спогади про власне ув’язнення накатили, як хвиля прибою. — Будь гостем у моєму домі.

Ши Цінсюань повільно підвівся і короткими кроками на тремтячих ногах прийняв миску та малими ковтками випив принесене.

Стара покоївка незграбно, але турботливо допомогла помитися та перевдягнутися. Вона натягнула поверх його піжами халат схожий на той що був у Хе Сюаня. Тільки зелений.

Юнак ліг на накрохмалену постіль. Ковдра трохи пахла вологою — типово для цієї місцини. За тиждень, що він тут, лише в день його прибуття сяяло сонце. Решту часу із неба лило як із відра. Дощ гатив по металевому підвіконню ззовні. Старі віконниці поскрипували разом із дверима, як дует неналагодженої скрипки та віолончелі.

Ши Цінсюань перевернувся і накрився з головою. Тихіше не стало. Він відкинув ковдру і вскочив із ліжка. Кімната виявилася відчиненою. Юнак обережно відхилив двері й пішов досліджувати маєток. Із жодної з кімнат не лунала людська мова. Єдиним джерелом світла був місяць, що ледь виринав з-за хмари.

Він спробував зайти в приміщення на другому поверсі, але в них було темніше ніж у коридорі. Із забитих вікон не проникало і крихти світла з вулиці. Ши Цінсюань повернувся і взяв свічку зі спальні. Її слабкого вогню вистачало на окреслення обрисів. Деякі приміщення перетворилися на звалища зі зламаними меблями та мішками з будівельним сміттям. Але більшість кімнат стояли зовсім порожніми, якщо не брати до уваги шар багаторічного пилу.

Важкі двері ледь відчинилися. Ши Цінсюань підняв ставник вище. На мармуровому постаменті стояла порожня труна, обита червоним оксамитом. Химерні тіні впали на натерту воском підлогу. Від мерехтіння свічки видавалося, що силуетів декілька і вони рухаються навколо домовини у язичницькому танку. Юнак втік якомога далі від дивного ритиалу, який був лише в його уяві.

Ши Цінсюаня сам не помітив як опинився у їдальні, тій самій де відбулося невдале чаювання. У кріслі перед каміном сидів так само безсонний Хе Сюань.

— Тобі щось треба? — звернувся до нього господар садиби.

— Ні, кімната чудова. —” Точно значно краща за підвал”, подумав Ши Цінсюань.

— Чому тоді ти тут?

— Шумно.

— Що? — Хе Сюань вивернув голову. Ши Цінсюань міг би заприсягтись, що той схожий на величезну мокру сову

— Ніколи б не подумав, що в усамітненому маєтку так … не тихо? Наче десятки людей ходять туди сюди.

— Це усе вітер.

— Якийсь він в тебе буйний…

— Все ніяк його не приборкаю, — Злегка роздратовано сказав Хе Сюань.

Сирі дрова вибухали в комині, ззовні вітер бив гілками у ледь вцілілі вікна, а морські хвилі з ревом розбивалися о скелі. Звуки, які в минулому Ши Цінсюаню здавалися романтичними атрибутами провінційної естетики, в маєтку Чорних вод набули лиховісного сенсу. І хоча в їдальні було жарко наче в пеклі, юнака трусило як від холоду.

— А ти чому не спиш?

— Вип’ємо? — Хе Сюань захотів, щоб Ши Цінсюань залишився з ним у цей вечір. Уперше за дуже довгий час у його домі знаходився хтось із плоті і крові.

— Можливо. Це допоможе нам заснути? — Ши Цінсюань зазвичай не шукав причин, але сьогодні йому хотілося мати сенс у всьому.

— Що будеш?

— А що в тебе є?

— Вино, бренді, сидр. Але останній настільки давній, що швидше за все перетворився на оцет.

— Я люблю експерименти. Давай відкоркуємо декілька пляшок і перевіримо. Хочу пряного сидру.

Хе Сюань покликав сонного слугу й наказав виконати бажання гостя. Він приніс келихи з гарячими напоями та вкрив панів ковдрами.

Після першого ковтку, Ши Цінсюань задоволено зітхнув.

— Цього мені не вистачало чи не більше ніж ванни. — Юнак натягнуто посміхнувся і поцілував келих.

— Звучить ніби в тебе проблеми з алкоголем.

— Я вперше скуштував вино у шістнадцять, тож не можу уявити життя без нього.

— Я ж кажу: проблеми.

— В мене є справжня проблема. Твій одяг надто тісний. А свого в мене лише один змінний комплект. Той, у якому я приїхав сюди, остаточно зіпсовано. Чи можеш ти зробити замовлення за моїми мірками в ательє?

— Можеш сам поїхати у місто й купити все, що тобі треба.

Від несподіванки, Ши Цінсюань впустив келих собі на коліна та облив сидром ковдру.

— І ти не боїшся, що я втечу?!

— Ні.

Хе Сюань підвівся з насидженого місця струсити попіл із вугілля в комині. З кожним кроком його тінь ставала більшою, наче належала комусь могутнішому.

— От би зараз музики й потанцювати. — На почервонілих від сидру щоках мерехтіли іскри вогню. Ши Цінсюань відкинув вогку ковдру й підійшов до чоловіка.

— Можна й без музики. — Хе Сюань вкинув металевий прут у вогнище і схопив за талію Ши Цінсюаня. На цей раз вже не так цнотливо, як на вечірці у Хва Чена.

— Мій Хе-сюн, таки-и-и-ий винахідливий. — руки юнака лягли на плечі та потерли їх.

— А ти такий п’яний… Ши-сюн.

Хе Сюань доторкнувся верхньою частиною долоні до жаркого лоба свого партнера.

— Я ж зробив три ковтки! Точно ще не п’яний! Краще обійми мене. 

— Я тебе й так обіймаю. Ми ж танцюємо.

— Сильніше. — в голосі Ши Цінсюаня чулася вимога.

Хе Сюань не розумів куди ж ще ближче, вони й так майже дихали одним повітрям.

— Не так, притисни мене. — Ши Цінсюань спробував подолати простір у нижній частині тіла.

— О, комусь час у ліжко.

— Так, нам обом.

— Хммм. Тоді ми зараз піднімемося на другий поверх і… підемо до своїх кімнат.— Хе Сюань закружляв Ши Цінсюаня в напрямку сходів.

— Хе-сюн!

— Завтра ти мені подякуєш. Має ж хтось сьогодні сказати «Ні».

Хе Сюань доручив віднести алкоголь на кухню, а сам пішов у свою спальню і зачинив двері з середини на ключ. За мить його ноги підкосилися. Він схопився за стіну аби не обвалитися на підлогу. Навіщо він і далі це робить? Треба просто почекати ці три тижні поки з’явиться Ши Вуду. А потім Ши Цінсюань побачить усе на власні очі й поїде. Він же має ненавидіти його, а не намагатися зблизитися. Хоча, можливо, він лише знущається над Хе Сюанем. На ранок цей п’яниця не згадає нічого.

«П’яниця» залетів у кімнату й гупнув дверима. Подякуєш? Навіщо він знов починає грати з ним у чемного пана. Краще б скористався безпорадністю. Чи він дійсно вірить, що його сп’янять три ковтки ненайміцнішого сидру? Ши Цінсюань міг пити всю ніч і весь день залишаючись тверезим і веселим. Від розчарування він побив подушку й неочікувано для себе заснув.

Розбудили Ши Цінсюаня рано й відвели до підготовленого транспорту, яким його відвезли на залізничну станцію. Навколо неї розкинулося невелике містечко: кілька охайних вулиць, церква, пара крамниць, паб. З ночі дощ так і не зупинився. Вода обережно стікала викладеною бруківкою дорогою.

Ши Цінсюань пройшов повз залізничну касу. Жінка з дітьми купувала квитки до Бірмінгема. Він не забарився і став в чергу за нею. Нової нагоди, аби забратися звідси й попередити брата могло не видатись.

— Один квиток до Кардіффу на найближчий потяг. — промовив юнак.

— Найближчий — це на завтра. І якщо не зупиниться злива, то швидше за все завтрашні потяги будуть скасовані.

— Тоді до Бірмінгему на сьогодні.

— На жаль, останні квитки забрала та пані.

— Тоді дайте мені квиток будь-куди, я маю звідси поїхати сьогодні! — Ши Цінсюань перехилився до працівниці та схопив її за одяг.

Жінка не розгубилася та засвистіла. Черговий полісмен одразу підбіг до них. Юнак не встиг оговтатися, як його схопили та повели у відділок при станції.

— Виглядаєте, як пристойна людина, а налякали жінку. — заговорив до нього молодий служитель закону.

— Вибачте, мені треба терміново в Кардіфф.

— У нас квитки необхідно брати за тиждень. Не часто залишаються зайві. Але для початку, з’ясуємо хто ви такий.

— Я Ши Цінсюань, ось мої документи. — юнак передав папери.

— Я зараз перевірю, чи не в розшуку ви, і якщо все в порядку, то можете займатися своїми справами. Але, будь ласка, перепросіть у пані за касою.

Молодий офіцер повернувся не відразу. Він почухав потилицю і заговорив до нього.

— Вибачте, сер. З Вашими документами все гаразд, але мені не доводилося бачити такі старі. Але, як не дивно, вони все ще дійсні. Такі зараз є, хіба що, в дуже старих людей. Ви ж не вампір, що завжди виглядає на двадцять років і підробили власні документи. — полісмен засміявся над своїми словами

— Не помічав за собою неприязні до часнику чи любові до крові, та й на летючу мишу не перетворююся.

Поліціянт оглянув Ши Цінсюаня. Усе ж таки він не довіряв цьому дрібному хулігану.

— В мене закінчується зміна. Я можу відвезти вас додому.

— Ні, не треба. Це зайві клопоти.

— Злива ніяк не вщухне. Сподіваюся ви живете близько.

— У садибі Чорних Вод.

— Тоді я зобов’язаний вам допомогти.

— Ні, у мене є кому, я ж якось тут опинився. — Хе Сюаню краще не знати про цю вбогу спробу втечі.

Ши Цінсюань вибіг із дільниці. Йому терміново треба випити. Труна в порожній кімнаті, розмови про вампірів. Всесвіт йому на щось натякає? Він підійшов до пабу та відчинив двері. Стільці все ще стояли перевернуті на столах. Так рано сюди міг заглянути тільки випадковий чужинець чи досвідчений пияка..

— Налийте чогось зігрітися. Теплого вина з бренді було б добре.

— Так, пане. — чоловік за баром не глянув на нього й налив рідину із каструлі, що парувала та додав декілька столових ложок міцної настоянки. — Ви з ярмарку?

— Ні.

— Ви ж не місцевий.

— Ні.

— От я дивлюся, незнайоме обличчя. Будьте обережні, а то в нас тут на болотах зникло декілька людей минулого місяця. Вони приїхали робити листівки з нашими краєвидами. Пішли пошукати гарні пейзажі, так і не повернулися.

— І що поліція каже? — згадуючи про неї Ши Цінсюань насторожився.

— Та нічого. Скільки тут живу, чи то в морі хтось потоне, чи то серед боліт загубиться. А родичам і поховати немає чого. — Бармен налив собі з тої ж каструлі маленьку чарочку й повільно випив.

Ши Цінсюань узяв декілька пляшок вина, хутко розрахувався і направився назад у маєток.

— Купив, що хотів? — спитав Хе Сюань, що вийшов його зустріти з парасолькою.

— Не зовсім. — слуга на вже ніс ящик із пляшками.

— Доведеться їхати аж на наступному тижні. Дорогу розмило. Ви дивом повернулися назад. — Чоловік показав на грязюку навколо.

— У містечку зовсім не було бруду. — взуття Ши Цінсюаня залишилося чистим.

— Почекай, я принесу чоботи.

— Як довго? Тут холодно. 

Шум хвиль приховав невдоволений стогін Хе Сюаня. Він повернувся спиною та присів, пропонуючи забратися на себе.

Ши Цінсюань вихопив парасольку та не чекаючи на запрошення застрибнув на чоловіка.

— От би так завжди було.

— Сидіти на чиїйсь шиї?

— Нести парасолю, над тобою.

— Ну якби ти йшов поруч, тоді б це мало сенс.

— Хе-сюн!

***

До вечері Ши Цінсюань спустилася в простій синій сукні з високим коміром та маніжкою. Шию прикрашав оксамитовий чокер. Їжа вже майже охолонула. А незадоволений і голодний Хе Сюань ковзав виделкою по порожній тарілці.

— Вибач, що змусила чекати.

— Сукня. То цього вечора в тебе настрій бути пані.

— Я і є пані.

— Звісно. — Хе Сюань неіронічно погодився.

— Ти чекаєш ще на когось? — Ши Цінсюань показала на заставлений простими наїдками стіл. Їжі було не менше ніж на шість людей.

— Ні. Це все мені.

— По тобі й не скажеш, що ти стільки їси.

— Я багато ходжу. Усе одно немає чим зайнятись, окрім того, як блукати околицями.

— В пабі мені сказали, що зникли люди у пустках. Ти часто буваєш там, можливо бачив щось?

— Ні, якщо вони пішли без провідника, то могли потрапити в трясовину. Або хтось із місцевих пристрелив. Тут не люблять чужинців.

— А я? Як щодо мене?

— А як тобі здається? Прийняли тебе не надто тепло. — Рот Хе Сюаня розкрився з непритаманною для людей широтою, він засунув половину перепела й не жуючи проковтнув.

— Але тепер я гостя пана. — Ши Цінсюань налила собі вже четвертий келих вина. — А хотілося б іншого статусу в цьому домі.

— Знову ти п’єш і говориш такі речі.

— Які такі?

— Неоднозначні.

— Навпаки. З тобою я завжди відверта.

Хе Сюань відсунув обіднє приладдя та спорожнив келих. Червоне вино потекло з кутиків губ та зібралася на підборідді, важкі краплі впали на скатертину додаючи до неї ще одну пляму.

— Навіщо тобі все це?

— Невже мій Хе-сюн не розуміє?

— В тому то й справа, що ні. Ти маєш мене ненавидіти, а не намагатися зблизитися.

— Я звісно все ще сердита на твоє «щире вітання», але не відчуваю ненависті. — Хе Сюань перехилився через стіл аби відсунути келих якомога далі від Ши Цінсюань. Вона не розгубилася і почали пити з пляшки.

— Кхм. Що може покращити твій настрій?

— Вино.

— А що ще?

— Прогулянка. Покажи мені околиці.

— Добре. У тебе є щось для верхової їзди?

— Звісно ні.

Наступного дня після сніданку до кімнати Ши Цінсюань занесли декілька варіантів вбрання. Це були поношені речі, напевно, вони пролежали не менше десяти років. Шви на деяких порозходилися, а тканина вицвіла. Погано випрані плями потемніли і перебилися на інші шари одягу. Найпристойніше виглядав темно-зелений костюм-амазонка. Він хоч би не мав видимих дірок та не смердів мулом. Слуги допомогли затягнути корсет та прикріпити вуаль до циліндра. Капелюх та чоботи для їзди схоже належали якомусь чоловіку.

Хе Сюань під дрібним дощем затягував жіноче сідло на сизій кобилі. Він ляснув її по спині та підвів до гості.

— Знайомся, це Ріпка.

Ши Цінсюань забрала віжки від Хе Сюаня та загадково усміхнулася.

— Хе-сюн не боїться, що його сусіди побачать жінку з тобою і пліткуватимуть, що в тебе з’явилася коханка.

— Вони швидше повірять, що бачили поруч зі мною примару. Кхм. — Хе Сюан трохи закашлявся, — Тобі допомогти сісти?

— Ні, не треба. — Ши Цінсюань хутко застрибнула, перекинула стремена та зробила коло навколо Хе Сюаня з вороньком. — А як твого звати?

— Кілька. 

Ши Цінсюань глянула в каламутні, як у впійманої вчора риби, очі тварини.

— Йому личить.

Хе Сюань осідлав свою «рибку» і дрібним кроком повів Ши Цінсюань путівцем. Утоптона земля була занадто слизька, але як тільки коні намагалися зійти з неї на пожовклу траву, то застрягали копитами в багні.

На відміну від маєтку, на пустках було по-справжньому тихо. Птахи і звірі відчуваючи наближення коней, причаїлися, вітер застиг, незмінним залишався лише шум морського прибою.

Ши Цінсюань озиралася навкруги: пейзажі не відрізнялися різноманіттям. З моря трави час від часу виростали приземисті деревця та пагорби. На один такий, Хе Сюань назвав його найвищим в околиці, вони й почали вибиратися мокрим камінням. Доводилася кілька разів зупинятися та дати коням перепочити. На вершині сонце почало рухатися в сторону заходу.

Вони сиділи верхи і дивилися вперед. Перед ними, як на долоні, лежали володіння віконта Чорних Вод.

— Ось там станція і містечко, їх погано видно через туман. — Хе Сюань повернувся до моря і з нехарактерною йому жвавістю продовжив, — А це старий маяк, раніше там був аванпост, ще із часів Риму. Держави змінювалися, але те місце перебудовувалося десятки, якщо не сотні разів. Ми можемо спуститися в сонячний день і пошукати монети.

— Хе-сюн, а що це за село? Давай навідаємося туди й поспілкуємося з місцевими. — Ши Цінсюань показав на рибацьке поселення.

— Воно мертве.

— Що?

— Там немає нікого, хто міг виїхати, а решта померли вже багато років тому.

— Звучить сумно. А що сталася?

— Епідемія холери.

— А що в тій стороні, — швидко змінила тему Ши Цінсюань.

— Болота та солончаки. Там і зникають необачні туристи, ідуть куди не треба, а потім газети публікують містифікації.

Хе Сюань зіскочив із сідла та підняв дівчину з коня. Він розвернув її до себе та поставив на землю.

— Дякую.

— Я хочу показати тобі дещо.

— А коні?

— Ці тварини такі ліниві, нікуди не дінуться.

Вони йшли плечем до плеча, торкаючись одне одного зворотніми сторонами своїх долонь. Хоч вони і були у рукавичках, біля морського узбережжя їх пальці німіли від холоду.

Ши Цінсюань захоплено пискнула та міцно стиснула руку чоловіка. З-за повороту з’явилися два пагорби з кістяними драконами. Їх голови дивилися від маєтку, ніби вони несли вічну вахту.

— Це неймовірний краєвид!

— Не жалкуєш, що ми тут?

— Звісно ні. Це нагадує дім. З балкона моєї кімнати теж видно всі наші землі. Вони зовсім інші, замість моря — озера, а замість вересу — поля та пасовища з вівцями. А ще під моїми вікнами ростуть троянди. Раніше вони цвіли пишно, але після цієї кількості вина, яку я використовувала для їх поливу, вони зовсім змарніли.

— Навіщо так із ними? Чи тобі там настільки самотньо, що доводиться пиячити з квітами?

— То все випадковість. То келих із вином проллється, то треба біснуватих заспокоїти. Наприклад, одного разу, друг брата, — Ши Цінсюань побачила, що чоловік проігнорував згадку про свого ворога, тому несміливо продовжила оповідь. —Як його… О! Пей Мін! залицявся до якоїсь пані в кущах прямо під моїми відкритими вікнами. Їх стогони мене розбудили. А я доволі міцно сплю! Я не витримала такого нахабства і вилила їм на голову цілу пляшку мого найкращого вина.

Хе Сюань засміявся і дістав із внутрішньої кишені фляжку і протягнув Ши Цінсюань. Вона жадібно ковтнула. У ній було ще трохи тепле вино зі спеціями.

— Ти це мені взяв?

— А кому ще? Ріпці чи Кільці?

— Сумніваюся що коням таке можна. — Ши Цінсюань випила напій одним махом. Дивлячись на це Хе Сюань ледь не засвистів та дістав із кишені ідентичну ємність, яка в ту ж мить була вихоплена з його рук і спорожнена. Ши Цінсюань витерлась мереживною хустинкою з вишитими ініціалами. У кутиках губ підсихали залишки вина.

— Я не встиг і спробувати. — обурився Хе Сюань.

На його слова п’яна більше від свіжого повітря ніж від вина дівчина підійшла ближче.

— Ти можеш спробувати на моїх губах.

Хе Сюань підніс великий палець до неї. Гострий ніготь подряпав шкіру. Чоловік провів по липких вустах. Лизнув язиком свого пальця, прицмокнув та оголосив висновок: 

— Солодко, занадто.

Ши Цінсюань аж роззявила рота від здивування, вона ж розраховувала на поцілунок, а не на…? На щось більш щире, чи Хе Сюань не схотів цілуватися, і прояв подібної близькості — випадковість?

Не побувши й пів години на вершині, вони вирішили повернутися назад до маєтку. Надвечір легка мряка змішалася з туманом. Хе Сюань дістав ліхтаря із сідельної сумки, щоб освітити шлях. Одяг промок майже наскрізь. Здавалося, ще трохи і вони попливуть.

Рухаючись схилом, нога коня зісковзнула на мокрому камінню. Не звикла до довгих прогулянок кобила запанікувала. Її очі вилупилися, вона спробувала рвонути вперед, але не втрималася та впала на власні ноги. Тварина почала брикатися та іржати. Ши Цінсюань покотилася під копита Ріпки. Вбрання з темно-зеленого твіду розірвалося. Хе Сюань дістав із кобури пістолет і вистрілив у голову кобилі. Одяг забризкало кров’ю. Тварина стихла.

— Треба попереджати про таке! — Ши Цінсюань кричала. — Ти міг влучити в мене! Ледь не застрелив!

Хе Сюань зіскочив із сідла, на морський вузол прив’язав до деревця Кільку — втратити ще одиного коня в умовах надвечір’я було небезпечно. Він підійшов до Ши Цінсюань та почав оглядати її на предмет травм та переломів. На щастя усе обійшлося. Важка тканина спідниці увібрала в себе суміш крові й дощової води.

— Доведеться її зняти. У тебе ж є під нею є щось?.

— Звісно, але це мало допоможе воно теж мокре.

Хе Сюань відстібнув нижню частину вбрання. У дві руки вони викрутили тканину й накинули на сідло. Чоловік посадив Ши Цінсюань перед собою та вкрив пончо.

— Я наче злий дух, весь у крові. — тканини було недостатньо аби повністю сховати ноги, панталони, заправлені в чоботи з білих перетворилися на рожеві.

Ши Цінсюань тремтів від холоду і страху — усе ж його компаньйон жорстока й розважлива людина.

«Пригода» трапилася біля підніжжя, тому Хе Сюань зашпорив коня і перейшов на рись. Коли вони заїхали на територію занедбаного парку біля садиби все навкруги посиніло, як зазвичай буває в пасмурний передсутінковий час. Занепокоєний лакей під’їхав до них біля воріт. Віконт швидко описав ситуацію. Почалася не характерна повільним слугам метушня. Покоївки бігали навколо них із великими ліхтарями та робили дивні рухи руками, ніби молилися. Обізнаності Ши Цінсюаня в релігійних питаннях було недостатньо аби визначити кому саме.

Його відмили в майже окропі, з волосся вичесали сплутану вуаль та кров кобили.

Ши Цінсюаня відвели в іншу спальню. Сюди перенесли ліжко з його попередньої кімнати. Різьблена шафа тхнула старістю. Його особисті речі лежали там, разом із незнайомою картонною коробкою. Він затримав на ній погляд, але так і не відкрив, то напевне було щось забуте попереднім власником кімнати.

Біля забитого вікна стояв витончений письмовий стіл, зовсім не схожий на решту меблів в маєтку. Так ніби їх обирав хтось інший, точніше інша. У цій кімнаті все виглядало меншим і тоншим. Жіночнішим.

Ще до вечері юнак випив пляшку Шардоне. Цього було достатньо аби хоч на трохи втопити у вині спогади про прогулянку.

Ши Цінсюань мав стайні й чув, що коней зі зламаними ногами пристрілюють на місці. Коні вельми волелюбні тварини, зачинені й не здатні бігати, вони помирають від туги. Первісний акт милосердя. Але він зовсім не очікував побачити це на власні очі, тому досі здригався від спогадів.

Ши Цінсюань та Хе Сюань вечеряли в домашньому одязі перед добре розпаленим комином.

На столі були стейки, вино та хліб з овечим сиром.

— Нарешті, м’ясо! — Ши Цінсюань спробував відкусити шматок, лише правила етикету не дозволили йому виплюнути його на підлогу. — Воно жорстке і занадто сире! Тепер розумію чому ти жалівся на прислугу, вони вміють готувати лише рибу. І окрім темного хліба нічого немає до цього? Розумію, що картопля тут не росте, але хоч би ріпи.

— Ми не ірландці, щоб їсти картоплю, а Ріпку ти й так їси.

Обличчя Ши Цінсюаня скам’яніло, ідея виплюнути їжу на підлогу не виглядала більше настільки непристойною.

— Кобила? Це вона?

— А звідки в мене на столі взявся стейк?

Активно працюючи ножем та виделкою, Хе Сюань глянув на зелене обличчя хлопця.

— Не подобається — не їж.

Долаючи нудоту юнак майже не жуючи ковтав напівсире м’ясо й заливався алкоголем. Кімнату наповнювало мерехтіння вогню, плеск вина та скрегіт ножа о порцеляну.

Ши Цінсюань відкинув столове приладдя, зняв серветку із себе, відсунув стільця і допивши келих до дна, вклонився господарю.

— Дякую за вечерю, час спати. Прогулянка верхи стомила мене.

— Я проведу тебе.

— Мені здається, що сьогодні моя черга казати “Ні”. Але я не хочу.

— Чому?

— Поки ти не зробив нічого поганого. А наміри — це лише наміри. І я розумію, що Ріпка могла мене затоптати… Я хочу бути ближче до тебе. Хто знає скільки в мене на це лишилося часу.

— Якщо вірити твоїм словам, то що найменше два з половиною тижні.

— А чого бажаєш ти?

— Ти знаєш.

— Смерті мого брата? Мене у своєму ліжку?

— Так. — Занадто шивидко відповів Хе Сюань. Він зрозумів із чим погодився і проревів, — Ні!

Очі Ши Ціньсюаня покруглішали. Награна байдужість тріснула, за нею був лише тваринний страх. 

Віконт опустив голову і, приділяючи забагато уваги виделці, прошепотів:

— Не знаю…

Ши Цінсюань істерично засміявся, все ж його зваблива краса спантеличила і цього «холодного» чоловіка.

— «Так», «ні» чи «не знаю». Чого ти хочеш?

Ши Цінсюань поклав руки на його шию та притягнув чоловіка до себе, їх носи знаходилися в дюймі один від одного. Несподівано замість грубої шкіри пальці торкнулися гострих отворів плоті, покритої слизом. Руки Ши Цінсюаня тремтіли, він помацяв за вухами в пошуках дивних ділянок.

Хе Сюань відсунув його.

— Завтра, буде хороша погода, поїдь у місто й купи собі усе що забажаєш.

Юнак похитав головою та пішов до своєї кімнати. У спальні він відразу дістав коробку із шафи. Старий картон погнувся та був обклеєний у кутах. Чоловік відкрив кришку. Всередині лежала червона, обшита бісером та чорним мереживом сукня. Він підняв її та приклав до себе. Зображення в змутнілому срібному дзеркалі нагадувало ілюстрації до Кармен. Ідеально!

***

Вицвілі літери на склі дверей невеликої крамниці не читалися, і якби не оздоблення у вигляді ножиць на вивісці, Ши Цінсюань пройшла б повз. Хто залишає вітрини ательє порожніми? Хоч би виставили зразки тканин чи манекени на білому тлі.

Двері піддалися несподівано легко, зовсім не як в садибі Чорних Вод.

Старі столи, шафи повні тканин, вітрини з гарнітурою та роздягальні за бридкими гірчичними шторами. Це були зовсім не ті салони й майстерні, куди вона хотіла відвести Хе Сюаня на примірку корсета.

— Вітаю, чимось можу допомогти? — продавчиня вибігла з кімнати, звідки лунав дивний шум. Так ніби в маленькому приміщенні розмовляло декілька чоловіків. — О пані, на вас така гарна сукня! — дівчина різко розкрила пальто й почала м’яти, тягнути та обдивлятися плаття.

— Дякую. Я б хотіла замовити декілька чоловічих костюмів. — Ши Цінсюань спробувала відштовхнути нахабу від себе.

— Каталог? Чи вас цікавить індивідуальний дизайн?

— Спочатку я перегляну те що у вас є, а якщо нічого не знайду, то тоді — індивідуальний пошив. Я живу задалеко від вас, було б добре вирішити всі питання сьогодні.

— О, то ви придбали маєток на пустках. — продавчиня забула про одяг, її очі видавали типову пліткарку.

— Ні, я гостя в Садибі Чорних вод, тій, що на скелі, недалеко від руїн маяка.

— Не знала, що там хтось живе. З того часу, як пана Хе ув’язнили та втопилася його дружина, ніхто там так і не зміг… — дівчина запнулася, її схопила зморщена жіноча рука. — Бабуся, не лякай мене так!

— А ти думай перед тим як відкривати пельку. — Стара була нижче за онуку на голову, але їй вистачило сил аби запхати дівчину в комірчину. Смужка синього світла зникла за нею. — Не слухайте, цю дівку. Вона не знає, що говорить.

Жінка дістала з під поли пошарпаний каталог.

— Так що там із власником садиби? — Ши Цінсюань гортала сторінки із чоловічим одягом туди сюди.

— З ним усе нормально. Раз на тиждень до мене заходить його старий слуга. Він глухуватий та й погляд, у нього скляний. Риб’ячий такий. От він і ховається від людей. Я готую товар за списком із сусідніх крамниць і віддаю із чорного входу. Та ви ж краще мене знаєте, як справи в пана Хе.

— Звідки ви?

— Ваша сукня. Він замовляв її в нашому ательє.

— А він не казав, де її купляв.

— Звісно, бо її шили для його покійної дружини. А тепер вона на вас.

— Ось ці три, будь ласка. — Ши Цінсюань вказала пальцем на малюнки з моделями одягу. — Мірки на папірці.

Стара глянула на записи, а потім на відвідувачку.

— Не має необхідності, мій окомір усе ще чудово працює, пане.

— Скільки з мене.

— Ну що ви? Я запишу на рахунок віконта.

***

Ши Цінсюань ледь встигла зняти верхній одяг, коли нетипово емоційний Хе Сюань наблизився до неї.

— Що це на тобі?! — його очі палали гнівом.

— Сукня…

— Я бачу, що сукня. Чи ти знаєш чия вона?!

— Так, я думав тобі сподобається…

— Я не дозволяв тобі її вдягати! Геть звідси.

— Що?

— Геть із мого дому. Твої речі слуги надішлють поштою.

— Хе-сюн пробач мені, я не хотіла. Дозволь мені залишитися.

— А хіба не ти ледь не потрапив за ґрати через напад на квиткарку на станції, бо так хотів забратися звідси?

— Звідки ти…?

— Це мої землі. Я знаю, все що відбувається тут.

— Якщо так, то навіщо залишив у шафі її сукню, а тепер мене звинувачуєш?

Хе Сюань, як звір, почав роздирати на шматки одяг Ши Цінсюань. Дороге вбрання за декілька хвилин перетворилося на червоне ганчір’я.

— Немає сукні — немає проблем! А тепер — геть.

— Я хочу залишитися…

— Два тижні буде все добре, а потім… станеться сам знаєш що. І вже наступної ночі, я прокинуся з ножем біля горлянки.

— Я не такий як ти. Це ти вбиваєш невинних людей!

— Ши Вуду не невинний.

— Люди, що нещодавно зникли. Хочеш сказати що це не ти?

— Вони без дозволу прийшли на ці землі.

— Я думав, що ти хочеш справедливої помсти, такий собі герой Байрона. А ти! Ось хто справжнє зло! Мій брат хоч робив лихо з корисливою метою. А ти просто любиш вбивати. Монстр! Диявол! Нечисть!

— Називай мене як хочеш і забирайся.

Чоловік схопив його за зап’ясток і повів за межі замку. Ши Цінсюань почав брикатися і кусатися. Але сили Хе Сюаня вистачило, щоб легко з ним впоратися.

— Що хочеш і мене вбити?

На вулиці стояла звична мряка. Хе Сюань виштовхав юнака до причалу й закинув у човен.

— Море забере тебе… Додому.

— Ти з’їхав із глузду! Закрився у своїх руїнах! Ще й домовину тримаєш біля спальні…

— Труна не моя. — Хе Сюань штовхнув човен.

Хвилі підхопили його й понесли далі від берега. Володар Чорних вод не озирався і схилом поліз додому. Ши Цінсюань не встиг кліпнути очима, як силует чоловіка розчинився в ночі. 

Повітря, просякнуте багатоденною мрякою, не витримало і розридалось страшною зливою. 

Ши Цінсюань відчайдушно схопився за весла та почав грести в сторону берега. Хлопець не був певен, що власними руками не наближає себе до загибелі. Вода, чи то через його втому, чи то під впливом невідомої сили, здавалась густою, як дьоготь. Море кидало його із сторони в сторону. Небо, земля і вода злилися в єдине ціле.

Човен наповнювався дощовою водою. Ши Цінсюань намагався вичерпати її долонями, але марно. Весло впало за борт та пішло на дно. Холодні бризки води вгризалися в його плоть. Осяяне блисковкою небо здригалося від вибухів грому. Від реву вітру кров пішла з вух Ши Цінсюаня. Юнак завив від розпачу та спробував грести руками.

Стоп.

Ши Цінсюань глянув на чорне позбавлене зірок і місяця небо.

Хто він такий, щоб протистояти долі?

Хе Сюань, його… Його хто? Друг, ворог, коханий? Він скоро вб’є брата. Може воно й на краще не бачити цього всього. А можливо його смерть змусить їх примиритися… Кого він обманює, вони вгризуться в горлянки й не відпустять допоки один з них чи обоє не загинуть.

Ши Цінсюань викинув друге весло. 

 

Хм… Хм… Хм…

Хм… Хм… Хм…

ХмХмХм… Хм…

Хм-Хм-Хммм…

 

Ми, як хвилі, які не знають

Свого початку, свого кінця

Обіцяй, коли накриє, коли ми зникнем

Не забувати риси мого лиця.

 

Голос звучав із надривом, на останніх рядках він перетворився на крик. 

Несподівано, черговий вал різко перекинув човен. Ши Цінсюань схопився за дно і виліз нагору. Сил залишалось зовсім мало, очі щипало від солі. Він не втримався і звалився у воду. Холодні щупальця темної безодні повільно тягнули його вниз.

Легені наповнилися водою.

Очі закрилися.

Назавжди?

Сил протистояти стихії не стало.

Ши Цінсюань відчув бридкий доторк до рота. Щось холодне й нудотне пролізло всередину. Слиз заповнив легені. Тільки поцілунок у дванадцять із шмаркатим дівчиськом був огиднішим.

Його виштовхали на берег та вдарили декілька разів по щоках. Він закашлявся та відкинув рятівника від себе.

Ши Цінсюань придивився до фігури. Висока істота з покритою лускою шкірою сиділа на колінах і щось шепотіла. Її довгі руки із шістьма пальцями, схожими на жаб’ячі, тягнулися високо вгору, у дивній молитві. Гострі вуха створіння поверталися на найменший шум. У пласкому обличчі із широким ротом, повним тонких зубів, та скляному погляді він впізнав його.

Свого Хе Сюаня.

— Ми все зіпсували — Сатинова сорочка та панталони промокли наскрізь. Хе Сюань опустив свій погляд перш ніж почав безсоромно роздивлятися.

— Це моя провина. — Хе Сюань підповз із закритими очима та обійняв Ши Цінсюаня. — Ти холодний наче мрець. Знімай одяг.

— Тут? На природі? Я не був готовий до такого розвитку. — Ши Цінсюань віджартувався так, наче це не він десять хвилин назад був потопельником.

— Не для того! Я вдягну тебе в своє пальто, щоб ти не змерз. Я залишив його на березі. — Хе Сюань демонстративно відвернувся і почав його шукати у темряві.

Ши Цюнсюань намагався зняти одяг. Його пальці тремтіли. Спідня білизна наче примерзла до тіла.

— Допоможи мені.

Хе Сюань розірвав залишки одягу. Ши Цінсюань здригнувся, чи то від льодяного вітру, чи то від спогадів, як Хе Сюань декілька годин назад вчинив так само із сукнею. Ши Цінсюань переступав із ноги на ногу, які опухлиі та посиніли.

— Завтра треба пошукати мої туфлі. Вони залишилися десь на стежці.

— Я знайду їх до того, як ти прокинешся. — Хе Сюань підхопив на руки юнака та прикрив його довгим, але вузьким пальтом. Віконт повільно піднімався до садиби. Він декілька разів відкривав рота, але лише з п’ятої спроби наважився заговорити до юнака.

— Ти нічого не хочеш спитати?

— Навіщо? Ти ж повернувся. А все інше… ти мені згодом сам розповіси.

— А як же те, що я з тобою робив?

— Брат колись викинув мене посеред озера аби навчити плавати. Коли я втікав із дому, прив’язав мене до ліжка. А мені не було тоді ще й десяти! Але він ніколи не бив, тому за той удар медальйоном я досі злий.

— Вибач.

— Ну і що тепер?

— Гаряча ванна й сон.

— А Хе-сюн помиє мене?

— Для цього в мене є слуги. І це непристойно.

— Пам’ятаю, пам’ятаю. У вас із дружиною були різні спальні.

— Звідки..? — Хе Сюань здригнувся від здивування.

— А де я знайшов сукню?

— А хіба не в усіх так?

— Мій Хе-сюн таки-и-ий консервативний.

— Добре, я допоможу тобі помитися. Але спатимеш ти в своєму ліжку.

— Я не хочу, щоб ми ночували з тобою в різних спальнях, вдень займалися своїми справами, а бачилися лише за вечерею.

— Ми і не жили так. Ми цінували особистий простір одне одного. І часто бувало, що хтось засинав у кімнаті іншого.

— Я усе ще не хочу так! Ми не можемо одружитися, навіщо дотримуватися цих дивних правил? Невже ти боїшся, що твої слуги-риби пліткуватимуть?

— Морські чорти.

— Не важливо. Я хочу прокидатися зранку й бачити тебе.

— Все одно не вийде — ти спиш до обіду.

— Тоді я засинатиму з тобою.

— Головне не у ванній. — Хе Сюань заніс його в кімнату й поклав у ледь теплу воду. Від рук господаря почало розтікатися тепло. Пар заповнив приміщення. Але цього не було достатньо аби приховати оголене тіло. Шкіра почервоніла і стала виглядати здоровішою.

Хе Сюань намагався зосередитися на вапнякових розводах, що псували колись розкішний італійський мармур. Але наче під гіпнозом очі тягнуло до тазу. Він би точно не сприйняв такий у скелета за жіночий.

Ши Цінсюань дряпнув пальцем ноги його руку. Хе Сюань схопив його за кісточку та з бризками витягнув із води. Опухлість залишалася лише на суглобах. Деякі з нігтів почорніли, рани відкрилися, швидше за все отримані тоді, коли його тягнули гострим камінням.

Хе Сюань висунув свого довжелезного язика та облизав ступні. Невеликі пошкодження загоїлися. Він провів язиком між подушечками пальців та стопою.

Ши Цінсюань спазматично вигнувся. Половина води вилилася на підлогу, а інша облила вдягненого Хе Сюаня.

Чоловік допоміг підвестися та обтер гарячим рушником. Він накинув свій чорний халат на Ши Цінсюаня та відвів його у «жіночу» спальню. Сам він швидко ополоснувся в тій самій воді та повернувся в наглухо застібнутій сорочці.

— Все, тепер можна спати. — він заліз під ковдру та ліг на бік.

— А як же поцілунок на ніч?

Хе Сюань дотягнувся до плеча.

— Ні не туди.

Носа.

— Майже.

Лоба.

— Я ж не дитина, поцілуй мене в губи.

Хе Сюань стримано поцілував.

— Ти знущаєшся наді мною!

— Ні.

— Тоді давай я. — Ши Цінсюань ткнувся як сліпе кошеня в губи.

— Все ж краще я. — Хе Сюань зробив поцілунок глибшим. Ши Цінсюань присунувся ближче та обійняв за шию. Чоловік залишив руку між ними аби зберігати пристойну відстань. Вони продовжували ніжитися, повільно досліджуючи губи один одного. Їх дихання збилося. Пальці Хе Сюаня обережно занурилися під комір та погладжували ключиці. Шкіра покрилася гускою, руки у волоссі Хе Сюаня здригалися, а з вуст виривалися придушені стогони.

 Буря повністю вщухла. На чистому, ніби вимитому небі висіла здоровезна сирна голова. На вулиці було місячно, так що хоч голки збирай.

Хе Сюань відхилився і поклав руку юнака на подушку поруч. Повіки Ши Цінсюаня продовжували здригатися. Він засмучено зітхнув і відкрив очі. Зіниці в них були розміром із кришталик. Його ще тремтяча рука лягла на щоку. А рот розійшовся посмішкою: «Хе-сюн».

— А тепер уже точно час спати.

— Я так довго про тебе мріяв, а ти хочеш зупинитися. Чому? — Ши Цінсюань почав ображено хнюпати.

Хе Сюань притиснув його до себе ближче. Тіло навпроти розслабилося і ніби стало меншим. Рука обережно знайшла талію та обійняла її. М’які груди лягли на його торс.

Чоловік скинув ковдру. Верхні ґудзики на нічній сороці відірвалися та вивільнили груди, так само налиті і кругленькі, як персики.

— Ши Цінсюань?..

— Так, — очі наповнилися сльозами, а голос звучав високо й розгублено.

— Як це сталося? — Хе Сюань зробив зусилля над собою аби відвести погляд. Йому було одночасно цікаво і соромно, вони все ж не встигли стати достатньо близькими, аби відверто витріщатися. Скільки років пройшло коли він в останнє бачив оголене жіноче тіло?

— Не знаю, я просто подумала, про себе як про жінку і в мені чомусь усе змінилося. — після вимовленого до Ши Цінсюань прийшло усвідомлення. Вона почала задихатися. 

— Зрозуміло… Тепер ясно, як ти протрималася в морі декілька днів.

— Декілька днів?

— Я повернувся за тобою, як побачив, що здіймається буря. Але знайшов лише на третій день.

— Тобто я померла?

— Можливо.

— Що мені тепер робити?

— Перевтілюйся назад.

— Що? Я про інше.

— Не звертай на це увагу. Ну ж бо, я хочу обійняти тебе уві сні. Таким якого я зустрів.

— А як?

— Спробуй подумати про себе як чоловіка.

Ши Цінсюань видохнув. Уся та жіноча м’якість, що він встиг намацати під час розмови перетворилася на звичну чоловічу твердість.

— Зате наскільки між нами буде все різноманітно. — Через декілька хвилин нестриманих смішків Ши Цінсюань продовжив, — А що б ти першим хотів спробувати Хе-сюн?

— Тільки про це й думаєш. — він кинув подушкою в юнака.

— Звісно, мені ж не має ще і двадцяти. Так що?

— Просто тебе. А на все інше ще буде вдосталь часу.

— А тебе не хвилює, це?

— Ні. А має?

— Це добре, я неймовірно щасливий. Коли я був малим, мене декілька разів намагалися викрасти, і батьки, коли виходили на люди зі мною перевдягали мене в дівочий одяг і казали, що я їх племінниця. Мені подобалося носити плаття і я дійсно не розумів, чому їх не носять інші чоловіки. І чому жінки не ходять у сюртуках. Тепер же я можу стати жінкою щойно почну відчувати себе так. А потім чоловіком. І знов жінкою і так змінюватися по декілька разів на день.

Хе Сюань обійняв за плечі та притиснув його до себе, закривши очі долонею.

— Хе-сюн, як думаєш, якщо я буду з тобою жінкою, то я завагітняю?

— Сумніваюсь. Ми — мерці.

***

Ши Цінсюань прокинувся від прискіпливого погляду покоївки. Вони з Хе Сюанем провели декілька ночей разом. Після першої спроби, що обернулася метаморфозами, інші виявилися звичнішими, хоч і без значного прогресу. Одного разу Ши Цінсюань перевернулася жінкою і так перенервувала, що підняла одяг з пропозицією вхопити груди.

Німа служниця принесла солодощі. Сонце з вікна наповнило кімнату білим світлом. Ши Цінсюань наполіг аби в цій кімнаті встановили нове скло й добре прибралися.

Він задоволено поснідав в ліжку. Стрілка годинника ледве перетнула другу. Йому допомогли вбратися в новий одяг, що прийшов напередодні з ательє. Несподівано, покоївка неприродно швидко закрила штори. Ши Цінсюань вихопив фіранку з її рук. Вона намагалася закричати і відштовхнути, але з рота лунало булькотіння.

На засніженому подвір’ї стояло декілька екіпажів Скотланд Ярду й Ши Вуду.

— Він його вб’є. — Ши Цінсюань відкинув прислугу якомога далі від себе, схопив теку з паперами і вискочив із вікна другого поверху. — Зупиніться!

— Ши Цінсюань — у транспорт. Решта пізніше. — чоловік почав рухатися в сторону брата. — А з тобою. — Ши Вуду підняв палець у сторону Хе Сюаня. — Ми розберемося зараз.

— Брате, ні. Поговорімо і…

— Ши Цінсюань, зараз холодно, повертайся в дім та вдягнися тепліше. — голос Хе Сюаня звучав безапеляційно, він дивився на хлопця так ніби він був примарою

— Хе-сюн, я не можу залишитися осторонь.

— Хе-сюн? Ось воно як… Схоже тобі є про що мені розповісти вдома.

— Я не дитина, я можу сам вирішувати, що мені робити.

— Арештуйте його нарешті, чого ви чекаєте? Ордер є. — Ши Вуду звернувся до поліціянтів. Вони дістали зброю і стали обережно підбиратися до Хе Сюаня.

— Вам не того треба арештовувати. — Ши Цінсюань став на коліна у снігу. — Хе-сюн, брате, послухайте мене. Брате, ти маєш відповісти по закону, а Хе-сюн полишить помсту. Хіба це не вихід?

Ши Вуду та Хе Сюань чи не вперше були одностайні. Вони глянули на нього, як на зрадника та в один голос прогарчали:

— Ні!

Поліціанти повернулися обличчям до Ши Цінсюаня. Вони, звісно, чули «іншу» версію.

— Тікайте звідси, ви не розумієте з ким маєте справу. — благав Ши Цінсюань.

— Ти нахабно погрожуєш поліціянту при виконанні?

— Я хочу врятувати ваші життя! — Ши Цінсюань вдарив по землі й на поліціантів подуло сильним вітром, який перекинув їх.

— Він має рацію. — Хе Сюань підняв руки вгору. Земля затрусилася. З пагорбів навколо маєтку посипалося каміння. Костяні потвори з хрускотом розправили замалі для таких величезних тіл крила, струсили сніг та здійнялися в небо. Перелякані люди почали метушитися. Хтось впав, намагаючись сховатися в снігу, найвідчайдушніший вихопив свій німецький пістолет та прицілився.

Пролунав постріл. Куля пролетіла повз кістки. Чудовисько відкрило пащу й заревіло. Воно підхопило нападника, і понесло в сторону моря. Чоловік кричав не людським голосом благаючи відпустити. Дракон дослухався його, він злетів вище хмар та скинув чоловіка у воду.

Поліціянти притиснулися один до одного. Хе Сюань вказав на іншого дракона. Чоловіки слухняно підійшли до нього та залізли на хребет.

— Це вже немає сенсу, але ознайомтесь, поки не прибуде ваш потяг на станції. Дізнаєтеся багато цікавого про цього «небесного» чиновника, — Хе Сюань вихопив у Ши Цінсюаня теку та передав її служителям закону. Чоловіки одностайно закивали не сміючи поглянути на віконта. Страх паралізував їх. Хоч вони бачили різних злочинців, але стикатися зі справами в стилі Мі-13 не хотілося нікому.

Коли істота замахала крилами. Він звернув погляд на братів.

— Ши Вуду, це нечемно, коли ти отримуєш персональне запрошення брати плюс один, а тим паче плюс п’ять. До того ж, ця зустріч виключно для членів родини.

— Що за дурня! Яка ми з тобою сім’я?

— Ми з тобою дуже близькі, майже рідні. — Хе Сюань глянув на червоні щоки Ши Цінсюаня та зам’явся. Згадки про учорашні спроби практично “дослідити” різницю між чоловічою і жіночою подобою заповнили його голову.

Ши Цінсюань поклав руку на плече Хе Сюаню, чи то підтримуючи, чи то стискаючи в розпачі і страху. Ши Вуду розпізнав у цих рухах ту глибоку інтимність, що буває лише в коханців, що вимушино розсталися вранці. Його ледь не знудило.

— Ши Цінсюань! — Закричав Ши Вуду. — Скажи, він тебе змушував? Чи ти сам так низько пав, щоб як дешева дівка лягти під цього нікчему?

Хе Сюань підійшов ближче до ворога та дзвінко вдарив його по щоці.

— Я не ти, щоб схиляти до близькості. І з чому ти вирішив, що “лягав”, як ти висловився, він, а не я?

— Ши Цінсюань! Геть!

— Не хочеш, щоби Цінсюань чув, що ти гвалтівник?

— Я не гвалтував її.

— Звісно, ти всього лише скористався її довірою. Спочатку ти удавав із себе мого друга, а сам увігнав її в борги. А потім змушував її ділити з тобою ліжко в обмін на допомогу. Але для чого треба було її вбивати?

— Вона сама стрибнула в море!

— Не важливо, який розмір твоєї провини, мені достатньо того що вона є. Корабель із моєю родиною ти теж не втопив власноруч.

— Як раз тут ти помиляєшся. Хтось вміє викликати драконів або вітер, а хтось бурі і шторми. 

 Перший дракон, що встиг повернутися, притиснув Ши Вуду своїми кігтями до землі.

 — Зійдися зі мною в чесному бою! 

— Це — страта, а не дуель. У моїх Землях море непідвладне тобі.

— Ти демон у людській подобі. — зі злобою заволав Ши Вуду та спробував вирватися з міцної хватки.

— Ти тільки зараз це зрозумів? — зріст Хе Сюаня збільшився, кінцівки видовжилися, а вуха загострилися. Його обличчя зблідло, а очі округлилися як у риби. Голос звучав як булькотіння — Ти прийшов у мою дідизну, ти спустошив землі моїх предків, ти винен у смерті моєї дружини, ти закинув мене у в’язницю і тому сьогодні ти помреш.

Ши Цінсюань підбіг та став поміж них. Довжини хвоста дракона було достатньо аби схопити і його. Юнак спробував вибратися за допомогою отриманої сили, але відсутність досвіду не дала і шансу на успіх. 

Брати кричали. Один – від злості, інший – від безпорадності.

Хе Сюань підняв голову догори.

Білий сніг подав на нього, не затримуючись на пласкому обличчі.

Він поглянув на лопату, яку забули сховати звечора.

Чоловік узяв її у руку. Наступив Ши Вуду між лопаток та зі своєю нелюдською силою відрізав йому голову, як шкіднику в саду.

Кроту — кротяча смерть.

Від гарячої крові йшов пар. 

Хе Сюань підняв голову ворога за волосся. Відсунув від себе, щоб декілька крапель стекли на землю.

Ши Цінсюань дивився й думав, що це все не реально, він закриє очі й все зникне.

Він кліпнув, але нічого не змінилося.

Сніг повільно забарвлювався кров’ю.

На фоні білого, червоний виглядав ще яскравішим.

— Якщо ти нікуди не йдеш, то ми можемо поховати твого брата поруч із моєю дружиною. — Хе Сюань прийняв його мовчання за прийняття.

Ши Цінсюань спробував підвестися, але впав, як колись Ріпка.

— Схоже, моя нога зламана від того стрибка. Я наврядчи здатний кудись піти.

— Тримайся за мене міцніше. — Він підхопив юнака та ще тепле тіло його брата. Голову Ши Вуду з відчаєм відібрав Ши Цінсюань. Він прикрив йому очі та змоченою у снігу хусткою протер обличчя брата.

Дракон злетів з ними і майже не машучи крильми відніс до кладовища на пагорбі за маєтком Чорних Вод. 

Хе Сюань зіскочив біля чотирьох припорошених надгробків. Він заліз рукою в кучугуру та відкинув дерев’яний піддон. Під ним була давно викопана могила, борти якої вже почали обвалюватися.

Слуга зі навислим над головою вогником тачкою привіз просту труну. Він переклав туди майже знекровлене тіло та голову. Забив невеликим молоточком кришку та поки сніг не засипав могилу опустив домовину у землю.

Ши Цінсюань вдруге за день впав на коліна в крижані окови. Тепер його очі не були підняті угору з проханнями, а опустилися зі смутком до землі.

Хе Сюань відкрив принесену слугою парасольку над Ши Цінсюанем.

Морський Чорт, що майже втратив ілюзорну зовнішнісь, засипав труну мерзлою землею.

— І що тепер? Що очікує його в пеклі?

— Наявність Дияволів, не доводить існування Бога чи пекла. Якщо ти про це. Скоріш за все його просто не стало, як і має бути… Не те що нас.

Ши Цінсюань сидів так довго, що його ноги опухли, а на парасольці виросла снігова шапка. Його почуття притупилися, чи то від холоду, чи то від втрати. А можливо, це пробудилася ще одна його містична сила.

— Хе-сюн, як ти помер?

— Пішов топитися та море повернуло назад.

Хе Сюань наступив на ще одну дошку. Ту могилу він викопав для себе. Колись йому здавалося, що після помсти, його ні що не триматиме на цьому світі. Напевне, його зв’язок з прадавньою силою моря базувався на чомусь глибшому.

— А чому тоді твоя дружина не стала такою як ми.

— Твій брат нахабно збрехав. Вона не пішла топитися, а вистрибнула з вікна своєї спальні, але їй не пощастило, як тобі. В той рік зима була морозна і безсніжна. Він скинув її тіло у море, живу чи вже мертву мені не відомо.

— Звідки ти це все знаєш?

— Він мені розповів, коли обернувся рибою. — Хе Сюань вказав на “гробаря”. — Навіть вирваний язик іноді не завадить правді.

— Я тобі казав, що тут атмосфера не дуже? — Ши Цінсюань істерично зареготав.

— Мертва якась?

— І чому я ще говорю з тобою? – Юнак спробував встати, але знов впав на коліна.

— Страх, пристрасть, жалість. — Хе Сюань присів, аби Ши Цінсююань схопився за його лікоть та підвівся. — Потяг, ще не встиг вирушити. Ти можеш встигнути, летіти туди двадцять хвилин.

— Забери мене звідси, я хочу… Я хочу… Хочу. Я… Я хо… — Ши Цінсюань, у вузькому для нього пальто Хе Сюаня, стояв і плакав. Він переводив погляд зі свіжої могили на віконта і заливався сльозами ще сильніше.

Хе Сюань схопив юнака і притиснув до себе, той притиснувся до його плеча та вільною рукою бив у груди. — Я. Хочу. Додому.

— Дракон віднесе тебе у ваш з братом маєток. — Здавалося, це не можливо, але Ши Цінсюань заплакав гучніше. 

Слуга підняв кинуту на землю парасольку та розкрив її над ними.

***

Хе Сюань забрав з барної стійки зроблені Сє Ляням коктейлі та повільно вилив вміст у відерце для льоду. Хва Чен незадоволено подивився.

— Це всього лише Мохіто, сумніваюся, що він зіпсував його. — якщо ситуація стосувалася Сє Ляня, Хва Чен не міг стриматися.

— Минулого разу він зробив Куба лібре з соєвим соусом замість коли. — Хе Сюань поставив в секцію для брудного посуду використані келихи.

— На ньому тоді не було етикетки! Навіщо їх зривати? Не розумію.

— Ши Цінсюань не любить візуальний шум. Останні пів року він багато часу приділяє організації простору.

— Цікаво, як довго притримається … — Хва Чен зупинився на пів слові та вискочив із заскленої веранди в напрямку тераси. На ній Сє Лянь в футболці з засуканими рукавами ніс шезлонги. Хва Чен підійшов до нього та спробував вихопити речі з рук, на що Сє Лянь поставив їх біля басейну та підняв чоловіка. Він сміявся та кружляв його на руках. Пара виглядала молодятами, ніби вони і не прожили декілька життів разом.

— Бу! — Хе Сюань здригнувся від вигуку над вухом. До нього притиснулися ззаду, поклали підборіддя на плече та цьомнули в насуплені брови.

— Ши Цінсюань! Краще зроби іншим коктейлі, поки Сє Лянь зайнятий. — відмахнувся від прояву близькості Хе Сюань.

Ши Цінсюань поклав коктейльну вишню до рота Хе Сюаня та почав готувати напої. З під його легкої руки через декілька хвилин на столі з’явилася Пінья колада та Май-Тай на основі трьох видів рому. Хе Сюань відмахнувся від пропозиції змішати і йому щось та став налягати на морепродукти, які сам же і приготував на грилі.

Ши Цінсюань обернувся на дівчину та притиснувся грудьми до чоловіка, який продовжував насолоджуватися їжею.

— Хе-сюн, мені варто стати гігантським кальмаром, щоб ти поглянув на мене?

— Не мели дурниць, ти ж знаєш, що поки я голодний все інше мене не обходить.

— Тоді наступного разу їстимеш з мене суші.

— І як у твою голову досі приходять такі думки.

— Наче ти проти?

— Ні, але ти не боїшся, що я можу з’їсти й тебе?

— Так, так. Ти є в нас страшний демон.

— А хіба ні?

— Звісно, звісно. —Штани неприємно тиснули в стегнах, тому Ши Цінсюань перетворився назад на чоловіка, хоч він останнім часом і мав звичку носити одяг унісекс.

Яскраве сонце з півночі засліплювало очі. Сє Лянь накинув на Хва Чена куртку на кшталт дощовику та повів назад у бунгало. Ши Цінсюань налив йому трохи червоного вина у келих — інших напоїв, окрім деяких рідин Сє Ляня він не вживав. Шкіра Хва Чена почервоніла, а око сльозилося. Він знову знехтував окулярами та сонцезахисним кремом.

Сє Лянь з сумом поглянув на нетипово спокійну воду. Ши Цінсюань обійняв друга за плечі та вклавши в його руку майже безалкогольну Пінью повів його ближче до океану, захопивши, звісно, напій для себе. Лише один ковток його Май-Тай 4 міг викликати забуття у непідготовлених.

З колонок нової акустичної системи лунав німецький гранж. Хе Сюань, навіть в найприємніші миті життя на острові, не полишав своєї любові до депресивної музики. Але це краще ніж Хеві-метал Хва Чена чи улюблені Сє Лянем опери Бізе.

Ши Цінсюань одним ковтком випив половину коктейлю, поки його супутник встиг з’їсти лише ананасовий декор.

— Як чудово! — Сє Лянь посміхнувся йому, повернувся в сторону моря та раптово став серйозним:

— На небі тільки й розмов, що про море та про захід сонця… Там говорять про те, як страшенно чудово спостерігати за величезною вогненною кулею, як вона тане в хвилях… І ледве видиме світло, ніби від свічки, горить десь у глибині…

— Це на тебе так впливає музика? — З обличчя Ши Цінсюаня сповзла вниз посмішка, ніби погана маска, — Чи це справжня причина чому ти стрибнув з небес?

— Можливо, це було так давно, що я дійсно не пам’ятаю, як опинився серед людей. Та і більшу частину своїх поневірянь світом не можу згадати. До того, як Хва Чен знайшов мене, я весь час жив у круговороті з горя, війни і чужих страждань — Руки Сє Ляня тремтіли ніби у старця. Він пролив на себе коктейль. — Навіть тут. — Він показав рукою на навколишній місячний пейзаж: негуста рослинність невзмозі була приховати воронки від снарядів.

— Сє Лянь, вибач, не варто було…

— Все добре, ти правий. Це все музика. — Чоловік поправив волосся та повернувся до звичного йому позитивного настрою.

Ши Цінсюань допив свій Май-Тай та вказавши на порожній келих покрокував в сторону бару. Від деяких розмов з Сє Ляням, йому хотілося напитися до безпам’ятства. Сьогодні був саме такий випадок.

Без догляду Ши Цінсюаня Хе Сюань налив собі трохи віскі, швидше для виду.

Хва Чен виглядав незадоволено. 

— Щось сталося? — звернувся до нього Сє Лянь.

— Моє вино, воно жахливе. — Хва Чен передав склянку з водою Сє Ляню.

— Ми не п’ємо червоне вино, вибач. — зніяковів Ши Цінсюань. — Наступного разу ми привеземо щось гідне твого високого смаку.

— Не переймайся, сумніваюся, що ми приїдемо до вас найближчим часом.

Сє Лянь передав стакан назад, в якому замість прозорої води червоніло вино. Звикнувши до нормальності, Ши Цінсюань інколи забував ким насправді було зібране на цю таємну вечерю товариство.

Хва Чен із задоволенням зробив ковток, і жартома спитав:

— Навіщо було їхати з Британії на інший кінець світу щоб знову опинитися в Уельсі?

— Формально, ми досі у Британії.

— Фолкленьскі острови… Чому саме вони? Тут же окрім пінгвінів і моря немає більше нічого.

— Тут немає оподаткування на алкоголь.

— Але все інше неймовірно дороге. — Хва Чен здригнувся. — Доки остаточно не ввели електронні реєстри, може переберетеся в Японію чи Штати?

— Я б хотів знову побачити Китай. — Хе Сюань тепло зітхнув. — Я там був в останнє ще за часів Опійної війни. 

— Одне розчарування, почекай поки підуть комуністи.

— Скільки десятків років це займе?

— Я думаю скоро впаде залізна завіса і розчавить їх собою. Та і наступник Брєжнєва помер…

— Все ще є Макао і Гонконг, — увірвався в розмову Ши Цінсюань.

— Я колись вклався в казино в Макао. Але що з ним станеться після “воз’єднання” — Хва Чен показав лапки промовляючи останнє слово. — з материком?

Сє Лянь притягнув вічно сімнадцятирічне тіло Хва Чена до себе на коліна та міцно обійняв.

— Ви точно хочете тут залишитися? Занадто вітряно на цих «райських” островах, але сонце припікає наче ми в торопіках.

— Для кожного свій рай.

***

Кінець