Дівчина критично оглянула своє зображення в дзеркалі. Потім її погляд перейшов на гору вже переміряного одягу. Жодне вбрання не задовільнило вибагливого смаку дівчини.
- Нда, треба купувати щось нове, - сказала дівчина, звертаючись до свого зображення в дзеркалі.
- Ти ж в курсі, що марнуєш свій час на абищо?
- Ой, заткнися! - роздратовано відмахнулася дівчина від голосу у своїй голові.
***
Марта зараз перебувала в іменитому магазині, в центрі Львова. За вікнами мела хурделиця. Але жодна негода не завада для купівлі нового наряду. Тим більше перед Днем Святого Валентина. Вони з Петром практично не бачилися близько місяця - закривали сесію у своїх ВНЗ. Тож тепер мали подвійний привід для гарного побачення. Відповідно, Марта мала виглядати неймовірно.
- Ні! - почула різкий вигук у власній голові Марта.
- Так! - задоволено відказала дівчина, розглядаючи симпатичну чорну сукню з білими орнаментами.
- Ні…
- Тааак…
- Ні, ти не одягнеш цю сукню!
- І чому це?
- Бо вона негарна!
- Ой, знайшовся поціновувач суконь.
- Дорогенька моя, нагадую, що ти бачиш завдяки мені. І я не буду на це дивитися!
- Любчику мій! Хочу нагадати тобі, що без мене ти згинеш. Бо якщо ще раз без дозволу в когось зайдеш, тебе покарають.
У відповідь було невдоволене бурчання
- Ну добре, любчику, і яку сукню ти мені пропонуєш?
- Поглянь на ось ту, зелену.
- О ні! Не підходить, - категорично відмовила дівчина.
- І чому ж?
- Ти бачив на ній виріз?
- Ой, знайшлася сором’язлива. Ти на побачення йдеш чи з тою… з коліжанкою на каву?
- Те, що я йду на побачення не привід одягатися як хвой… Не привід вдягати щось подібне.
- Не вдавай із себе безневинну дівицю. Я бачив у твоїх спогадах чоловіків.
- Егей! Хто тобі дозволив лазити в моїх спогадах? - обурилася дівчина
- Ти дозволила. Коли дала згоду стати Гонихмарни…цею, - те, що він перебував в тілі жінки все ще складно сприймалося Градобуром.
- Ну припустимо. Але це не дає тобі право лізти у моє минуле…
- Ти ж чудово знаєш, що мені треба пристрасть. Я без цього хирію. Вона мені потрібна як тобі дихати. А ти вже давно не мала… нікого.
- І як же я буду мати… когось, якщо ти навіть цілуватися мені не даєш з Петром.
- Ну, по-перше. Я не можу цілуватися з чоловіками… Я занадто старий для цього всього… Незвично, знаєш…
- А що ти тоді мені пропонуєш?
- Світ нині инакший, дозволено багато що людям…
- О ні! Я не збираюся шукати жінок, бо я хоч і молода, але надаю перевагу чоловікам! А конкретніше, Петрові.
- Цей твій Петро… Не пара він тобі… Він же ніякий… В ньому немає вогника, пристрасті…
- А яка може бути пристрасть, якщо ти нам не даєш побути удвох. Та я навіть сама не можу побути відколи…
- Ну ти сама дала дозвіл на моє… сусідство. Мала усвідомлювати всі наслідки… Не треба було вестися на слова своєї коліжанки…
- А от Аліну не чіпай! - Марта відчула, як всередині неї закипає злість. Тож вона повісила вподобану сукню, і пішла шукати інші. Бо з цього паскудника - ”сусіда” станеться зіпсувати річ, яка йому не сподобалася.
- Вам чимось допомогти? - підійшла дівчина-консультант.
Градобур окинув її поглядом (за допомогою очей Марти, так). І визнав дівчину привабливою. Марта аж скривилась від сцен, які неволею виникли в її голові з подачі “сусіда”. Консультантка сприйняла вираз обличчя Марти на свій рахунок, і обурено відступила за стійку.
- Коричнева… - почувся примирливий голос в голові. Градобур був старим і мудрим, і розумів не гірше Марти, що вони пов’язані, і мають співіснувати.
- Що? - розгублено запитала дівчина, бо думки її літали десь далеко.
- Поміряй он ту, коричневу. Має пасувати.
Дівчина оглянула запропоновану сукню. Вона справді виглядала гарною.
Опинившись у роздягальні, дівчина зажмурилася, і почала роздягатися.
- Любонька! Скільки ти ще будеш так робити? Я знаходжуся в тобі практично цілодобово. Я знаю кожнісіньку твою думку, яка виникала і виникає в твоїй голові, всі твої спогади… А ти досі зажмурюєшся, коли роздягаєшся перед дзеркалом?
- Душа і думку то інше, - відповіла Марта, поправляючи нову сукню.
- Не будь такою наївною! За ці століття я бачив тисячі і тисячі жіночих тіл. Сумніваюся, що твоє може чимось відрізнятися, - поблажливо зауважив Градобур.
- Відрізняється, - весело зауважила дівчина, оглядаючи своє відображення. Градобур мав рацію - сукня їй пасувала.
- І чим же це, дозволь запитати?
- В мені живеш ти, - весело відказала дівчина, вирішивши все ж купувати цю сукню.
***
Вони сиділи у квартирі Марти, взявшись за руки. Пані Агнеса гостювала в подруги, тож молоді люди були наодинці. До того ж Градобур сьогодні теж принишк. Проявив себе лише один раз, на початку побачення, коли Петро відзначив гарну сукню Марти. Дівчина відчула, як в її голові самовдоволено гмикнули.
Після обіду в ресторані та прогулянки засніженим Львовом, закохані вирішили продовжити святкування в домашньому затишку. Взагалі, після чудесного “зцілення” доньки, пані Агнеса надала Марті з Петром повну свободу дій. Он навіть вчора заявила, що на вихідні поїде до “коліжанки, яку давно не бачила”. Мала Марта підозри щодо того, але менше з тим.
Їхня розмова саме зійшла нанівець, тож Марта з Петром сиділи мовчки, пригорнувшись один до одного.
- Можливо, щось зіграєш? - запитав Петро, вказуючи на інструмент, який стояв тут таки.
- А що ти хочеш? - промуркотіла Марта.
- Все, що забажаєш, кохана, все, що забажаєш.
Тож дівчина сіла за інструмент. Пробігла пальцями по клавішах. І раптом зрозуміла, як вона давно не грала. Не те, що вимагалося навчальною програмою, а от саме те, що забажає.
Марта навіть не задумувалася над тим, що грала. Її пальці просто запурхали над інструментом. Квартиру заповнили звуки “Весняної пісні” Мендельсона. Трішки дивно було чути ці чуттєві звуки, коли за вікном лежав сніг. Але в той самий час вони були неначе примарний спогад або обіцянка скорої весни.
Як і це було завжди, Марта неначе відлітала в інший світ. Світ, де були тільки вона і музика. В цьому світі не було місця іншим людям, навіть Петрові, який зачаровано слухав, як грає його кохана. І тим більше в цьому світі не було місця Гонихмарнику. І він неначе це відчував, бо принишкло мовчав, неначе теж слухав. А Марта все літала в прекрасному Всесвіті чуттєвої музики. Вона відчувала, як її душа відтанула, полинувши до весни.
Коли стихли останні звуки мелодії, ніхто не насмілювався порушувати тишу. Аж раптом Марта спіймала себе на тому, що оте щастя, яке вона відчувала, граючи, було не лише її. Це щастя, цей політ поділяв з нею і Градобур. Німо, без слів він висловлював їй свій захват і свою вдячність.
Адже музика - то пристрасть Марти. А пристрасть то те, чим живиться Гонихмарник.