Химерні руки притримують за плече, коли ти в жаху відхитуєшся від трупа, що його раптом прибило до берега. У нього твоє лице, твоя посмішка, твої дрібниці, що випали з кишень — ти з жахом хапаєш повітря ротом, незримі руки тягнуть тебе назад, подалі, але ж вони й підкинули тобі тебе. Реальні руки притримують тебе в тихих спалахах суму, він ніжно кличе тебе своїми Очима.
Наступного тижня ти, той що виплив, уже спокійнісінько собі розмовляєш, посміхаючись порожніми очима. Брудними, слизькими і холодними руками ти сам тримаєш себе за плечі перед дзеркалом, уже й не вслухаючись у його — твої, напевне, слушні поради.
І, все ж таки, ти дослухаєшся, твердими руками виносячі собі мозок одного темного вечора.
Ти сидиш у барі без зайвих думок, чисті відчуття липких і ціпких поглядів у спину, що мацаками вивертають кишені і чіпляють твою пляшку, раптом перевертаючи. У тебе нема грошей за неї заплатити — поліцейський жетон не працює, коли тебе перепитують твоє ім’я, а ти не впевнений, яке з усіх, що є в твоїй пам’яті є твоїм. За тебе ручаються, хоч йому і було тяжко звати тебе не детективом, а Гаррі Дюбуа.
Вдивляючись у зірки, ти чуєш їхній шепіт до тебе. Здається, вони сказали, що ти огидний. Здається, ти погоджуєшся.
Одним світлим ранком ти все ще не можеш відбитися від відчуття погляду, а зірки все ще говорять із тобою — можливо, Сонце, воно ще більш настирливе і неприємне. Ти не хочеш їх слухати. Ти тиснеш на курок, дивуючись холоду револьвера.
Єдині очі, що справді спостерігали, були сумні, не такі вже й далекі, як зірки, майже невидячі очі.