Уже стоячи у високих чорних дверей із червоним обідком «глазка», Агнус Дей знайшов себе нервово стискаючим пакування подарунку, який усе не хотів влізати в сумку, що вона відтягує плече. Він на прощання проводить пальцем по гострому куту коробки, із посмішкою зустрічаючи хазяїна — чи-то він його.
Агнусу Дею скоро буде двадцять п’ять, а він не може знайти жодного слова, щоб вони не впали снігом на голову. Це надто складно, коли він сидить навпроти і дивиться. Дивиться і не зронює ані слова. Із надр підсвідомого — у ціх стінах давно не згадували Фройда, що вже майже досягнення, — він дістає в подарунок собі сум, що опускає його плечі з бровами все нижче — на що він сподівався? Що різдвяного дива не траплялося двадцять чотири роки поспіль, а от двадцять п’ятий — попрошу, красиве число, — стане першим у своєму роді?
Докори змінюються докорами, ніби хтось бігає пальцями між теками в шафі, обираючи потрібну, доки кожна з них опирається доторку, галасуючи уїдливим: «так завше було, так завше й буде.» Агнус відводить погляд, нервово чіпляючии пелюстки квітки на кільці нігтем, як роздається шорхіт пакувального паперу і заглушене «дякую». У нерівному протистоянні не такої вже властивої йому зніяковілості і зацікавленості, перемагає остання, він здіймає голову, із щемом усвідомлюючи очевидне — Едварду не подобається.
— Дозволь мені? — він обережно простягає руку до шовкової білої сорочки, що він її точно ненавмисно давав колись у борг.
— Перепрошую? — йому мало того, що не подобається, він не розуміє.
— Можна я примірю її на тобі? — слова на половині шляху спотикаються о зуби, чіпляються за них і нагромаджуються в щось беззмістовне — ти робиш ще гірше. — Я хочу сказати, що був би радий подивитись на тебе в ній. І можу допомогти одягнутись, — Агнус є серйозність, коли роздивляється ґудзик на сорочці, вимовляючі саму безсоромність.
— Ось так, значить. Не боїшся, що погоджуся? — Едвард криво посміхається — він завжди посміхається, — з незвичного лише рука в кишені, ніби він кидає виклик, вигинаючи брови. — Але спочатку я зроблю свій подарунок. Заплющ очі і дай мені руку.
Агнус із чималою недовірою віднімає руку від сорочки, і, зваживши за і проти, охоплює нею талію Едварда, міцно заплющуючи очі і картинно простягаючи ліву руку долонею догори, відчуваючи на ній легенький доторк, а після нагрітий в чужих гарячих пальцях метал на своїй руці. Він різко розплющує очі, немигаючим поглядом дивлячись на чужу витягнуту перед ним руку із срібляною каблучкою з місяцем, зісковзуючи на свою, із золотим сонцем.
— Ти будеш моїм вченим мужем? — здається, він хотів сказати щось іще, проте йому бракує подиху від надто міцних обіймів — тіла їхні рухаються в унісон, коли вже вчений муж Дей хапає сорочку зі столу, обдаровуючи ще й поцілунком, і потрохи рухається вперед, недовго, тільки щоб посісти місце на колінах вченого мужа Едварда, на стиску зубів затримує подих, пропускаючи холодні пальці під комір, чіпляючи шкіру нігтями, коли розв’язує краватку, із крихтою жалю відкладаючи її поруч — як бути чесним, його краватки — одне з слабких місць Дея. Можливо, він відігрується, коли невимовно довго розстібаює ґудзики і відвертає голову на поцілунки, замість цього вкусивши десь за вухом.
— Прийми ж і мій дарунок, — він просовує руку під сорочку, притримуючи за ребра, доки майже смакує плече — майже як пекельна боротьба, тільки за нею краще не спостерігати — зачекайте зовсім трохи, пензль автора не зможе втриматися від відтворення такої яскравої події — подивитесь у музеях під патосною назвою, де їхні імена так і залишаться за дужками, трагічні діючи особи постануть у світлі іншому, а поки сягають руки логічного кінця сюжету — Агнус тягне край сорочки, розписуючись у своїй ролі, куштуючи на смак чужії вздохи і на довгу хвилину відривається, розглажуючи невидимі складки білого шовку під стриманий, хоч і незадоволений вигляд того, хто шанований цим більше символічним дарунком.
— Збережи її на згадку про мене, прошу, — він стримано, ніби має справу з порцеляновую чашкою, торкається витончених плечей цілого доктора наук, розрівнюючи тканину по тілу, якомога довше уникаючи погляду, слів і викриваючих видихів, в останній момент ховаючи надміру глибоку на його вік зморшку між бровами в повільному поцілунку, що мовить без слів — промовчи, дай мені обдуритися, впасти в солодку надію на кілька годин — старе латинське прислів’я вчило кожного з них, що блідість ознака студента або коханця і о, Агнус Дей не може конкурувати. Невагомий дотик до щоки відчувається всім тіло занадто повно, ніжність породжує ніжність — і зовсім трохи втоми, коліна врізаються в диван занадто довго, щоб бути приємним, — Агнус так і залишає свою сорочку на чужому тілі розстібнутою, коли обхоплює ледь теплими руками за поперек у спробі втягнути в довгі ліниві обійми на дивані, проте Едвард наостанок цнотливо цілує в носа і забирає своє тепло, здіймаючись на ноги.
Він пробіг кінчиками пальців ручкою на дверцятах навісної шафи, а потім і по самих пляшках, зупинившись на передостанній. Із бокалами ж не вагається, граціозно тримаючи два чорних і матових, на тонкій ножці.
— Нам варто випити вина, — у нього завжди є вино, таке ж достобіса старе, як і він сам, як і та темно-коричнева шафа, викрашена всередині в ізумрудний.
— Прагнете безсмертя, о вчений муже? — якби ж йому відкривалися більші види, ніж схилена голова, схована чорним німбом волосся та напружена крізь сорочку спина, то він би побачив, як на лише мить Едвард стиснув щелепу майже до болю. — І сказав Бог, смакуй кров’ю моєю і плоттю моєю, аби опинитись в Царствіє Божем.
— І де ж ви бачите хліб, мій новоспечений? — Едвард розгортається вже з повними бокалами, і цю посмішку він майже вичавлює, непомітно для Агнуса — за довгі роки таки безневинні жарти не можуть похитнути його стриманість ані на міліметр. Із тією ж стриманістю він ледь торкається пальців Дея, коли передає йому келих вина.
— Ось тримайте.
— Спробуй застібати сорочку, коли намагаєшся в офіціоз, любий, — Агнус ніби навмисно занадто різко забирає бокал, майже плутаючись парними кільцями — затьмарення має чудовий вигляд, коли воно так метафоричне.
За вікном перші натяки на сутінки розфарбовують майже непривітні глибокі кольори меблів перетворюються на теплі відтінки пізнього вечора у архітектурному начерку (ці гади і роботу дизайнера крадуть).
— Посунься, — парубок, що займає весь диван, простягнувши ним ноги і потягуючи вино, і не думає рухатись. — А якщо я гарно попрошу?
— Я зацікавлений, — Агнус згибає праву ногу, ближче до спинки і цим не можна було не скористатись. Обпаливши дотиком щиколотку і затягнувши чужу ногу на свої коліна, уже декілька разів почесний доктор наук — правила ще більш архаїчні, ніж він (а це треба постаратися), що не передбачають пожиттєвий статус доктора наук для безсмертних, — із легкістю розгортає однією рукою мініатюрну за розміром книгу, великим пальцем затискаючи сторінки.
— …Так благав Патрокл Ахілла, не знаючи, що сам він випрошує собі смерть, — сам доктор Нортс продовжив читати звідти, де закінчив минулого разу, без жодної зміни в обличчі викладаючи трагічні події троянської війни. Скорше за все, це не більше поетичної видумки, що змальовує весь героїзм давньогрецького народу, але Едвард готовий читати взагалі будь-які письмові виклади думок, аби ж тільки й надалі мати можливість однією рукою тримати книгу, а іншою перебирати чуже волосся, крадькома поглядаючи, щоб їхній власник не заснув передчасно — і не без цього, щоб ще хоч раз спробувати запам’ятати кожну рису, можливо, в останнє побачену. Вони вимиваються з пам’яті швидше, ніж приходять нові, значно швидше, чим він хотів би дозволяти собі зараз. Він не зрине з пам’яті ще довго, його розмитий образ буде дошкуляти рідкими ночами сну, доки Едвард буде притискати до себе сорочку, подаровану з такою щирістю, доки Едвард не зробить зусилля над собою, щоб не слухати крики власного розуму, він, може, і честь віддасть, поринувши в новий розділ медицини, бо вона ніколи не йде від нього. Сталість її приваблює так само сильно, як і відвертає — у стабільності криваві руки забуття в ній, гіркі події лиш її слуги.
І, все ж, не першій рік кривавого союзу, не перший день і десятиліття він мав нещастя жити, щоб щасливі миті ввижалися рідкісним діамантом, тому Едвард вхоплюється в них занадто мертвою для безсмертного хваткою, рівним, глибоким голосом і майже не запнувшись, викладаючи післямову принесеної декілька тижнів тому книги Агнуса.
— Подейкують, що напівбожественна натура Ахілла дала йому змогу до вічності спочивати разом із другом своїм Патроклом на Блаженних Островах, доки прах їхній змішали в одній урні і захоронили поблизу мису Сигей. Кінець, — він гучно згорнув книгу, зробив останній ковток вина і відклав усе це на стіл, забравши другий бокал у напівсонного Агнуса. — Тобі хоч сподобалось? — шепоче він, м’яко торкаючись його щоки і звертаючи на себе увагу.
— Я б тебе слухав і слухав, — Агнус простягає руки просто вперед, немов мала дитина. — Обійми мене.
Едвард ніколи не відмовляє собі в щасті разом із ним, поки ще може. Його синці під очима запали глибше, ніж зазвичай, але воно того вартувало, якщо якісь два тижні без сну будуть відтепер значити бодай один сон в турботливих обіймах. Поцілунок торкається його лоба, коли він влягається поруч, наполовину впадаючи в обійми Агнуса.
— Ти такий теплий, неначе величезний кіт, — язик у роті ледь рухається, натиск вечора і тепла тіла перемагає Агнуса швидше, ніж він встигає сказати щось іще, проте це й не потрібно — зовсім скоро їх обох відносить на їхній особистий Блаженний Острів.