– Я що? Оцю ось?!
Софі майже закричала, відплигуючи від Гаула. Під її ногами ламалися ніжні голівки маків.
– Ну Софі. Тобі сподобається!
Гаул наближався до неї поволі, але невпинно, тріпотіли на вітру рукава його футболки.
– Ні!
– Софі!
Вона кинулася від нього, він до неї. Зав’язалася коротка гонитва, виграв звичайно ж Гаул, бо Софі не звикла ще до таких вузьких штанів, трохи дерев’яно пересуваючись. Вона й погодилася їх одягти, бо Хаул залив вітальню сльозами й замучив рюмсати.
Дивно було зізнаватися самій собі, але у джинсах її ноги виглядали надзвичайно привабливо.
– Ну ходімо ж.
Чоловік вів її під руки, міцно притуляючи до своїх грудей, а Софі аж задихалася від емоцій. Острах, хвилювання, палкий інтерес…
– Ти ж не побоялася втулити свого гострого носа під капот, чого зараз боїшся? Вона зовсім не кусається.
Машина стояла на асфальті — Софі вже знала назву цієї міцної дороги — обок з’їзду на поле. Червона, маленька, ладненька, схожа на сонечко. Коли Гаул нею управляв, виглядав він ну напрочуд гармонійно й впевнено. Поклав лікоть тоді на дверцята, мурликав щось під носа, вітер куйовдив його червоне волосся. Але ж Софі не він! І вона точно не зможе впоратися з тридцятьма сімома кінськими силами! Вона й на одному коні ніколи не їздила.
– Прошу.
Чоловік відкрив дверцята, галантно вклонившись. З коміру його футболки вислизнув кулон у формі ока.
– Воно мене з’їсть.
– О Софі, воно скоріш за все отримає розлад травлення.
Дівчина пирхнула й обережно вмостилась за кермом.
– Отак, сиди, сиди. Руки поклади нормально.
Гаул плюхнувся на сусіднє, схопив її манесенькі долоньки ставлячи як треба. Пальці в нього були теплими й усі в золотавому пилку. Цей пилок витав і в салоні, виблискуючи на сонці. Пізня весна в Уельсі Софі подобалася. Все квітнуло, дзеленчало, жило, співало. Але вдома все ж краще, бо вдома був Кальцифер і Майкл, сестри й крамчиня.
– Тепер головне…
Головного було багато, так багато, наче водити машину потребувало найскладнішого закляття з усіх найскладніших заклять, які Софі тільки доводилося бачити. У неї спітніли навіть скроні, й Гаул обережно витер їх зап’ястком. Усміхнувся, як стрільнув, тією самою своєю посмішкою, що в Софі урвався терпець. Вона кивнула рішуче, повернула ключ, і машина завуркотіла, як велике чудовисько.
– Я буду поруч, – зашепотів з палом Гаул, сяючи як зірочка.
Й це було так жахливо, що він таки переміг, так прекрасно, що він поряд, рідний і знайомий, коханий, що Софі відвернулась, натискаючи на педалі й включила першу передачу.
Машина повільно почала рухатися, набираючи швидкість.
– У тебе вийшло! Софі! Ой-ой-ой, обережно, не забувай про зчеплення.
– Звичайно в мене вийшло, – вона ще трохи потримала серойзний вид, а потім захихотіла.
Шурхотів під колесами асфальт, гнулися квіти, машина слухняно виконувала всі вказівки Софі.
– А тепер перемкни на другу.
– Сам перемикай. Ні, ні, ні, ні, Гауле!
Він смикнув коробку передач, машина гупнула, загарчала. Софі заплющила очі, коли раптом відчула знову долоні чоловіка на своїх.
– Але це ж так весело, Софі, не заплющуй очі.
Дівчина похитала головою, притуляючись плечем до його плеча, зітхнула важко.
Він ніколи не змінювався.