Роса лоскотала їй ноги, а у волоссі загубився вечірній легіт. Ліс шепотів гілками дерев та листя, трави та квітів. У тому шепоті блукали голоси мавок, тихі й ніжні, ніби колискова.
Вона ступала по змученій землі, витоптаній та висохлій від постійних людських зборищ. Але земля радо приймала її, повільно стираючи сліди тендітних ніг. Кричала та земля, благала земля дати їй спокій, молили, просили про це і трави. Обпечені та пожовклі схилились вони донизу, і навіть життєдайна роса не допомагала.
Мавка схилилась над травою, погладила її пальцями, наче волосся гребінцем. Вмить сповнилась силами, перетворилась на молоденький моріжок, потягнулась до сонця. Згарище, яке залишили по собі люди, зникло під зеленою ковдрою.
Вони прийдуть знову. Завжди приходять сюди, бажають розчинитися у чистоті природи, але плямують її, вбивають.
Втомлена мавка, розгнівана, у розпачі. Набридло їй людську шкоду виправляти. Смердюче сміття, що кинули посеред квітучих трав, огидною горою нависало над розкішним трав’яним килимом. Запах кіптяви, сірий попіл під ногами, зламані галузочки… Люди винищували тут усе, до чого могли дотягнутися. Мавка зцілювала що могла. На жаль, навіть вона не могла повернути землі чистоту, розчинивши безслідно сміття.
— Які огидні, які жорстокі істоти…
Старезне дерево, все у бородавках-капах, в омелах, але досі живе, зашуміло листвою. Старе, але листячко таке юне! Мавка обійняла сухий потрісканий стовбур, щокою пригорнулась до нього.
— Все буде добре, буде добре.
Дерево гомоніло разом з нею. Здавалось, з самої землі лунав той голос, ріс, підіймався до верхівки та саме там його перехоплював вітер. Ніс далі до інших дерев, по всьому лісу, щоб чули всі.
Люди гидкі. Ліс не любив людей. Вони приходили сюди з паплюженням, аби взяти щось, аби вбити чи знищити. Вони нічого не віддавали натомість. Давно ті часи минули. Люди перестали шанувати природу, не приносили дари, забули про лісових істот. Вони гадали, що змінились, набрались розуму, але… але, ні. Люди зіпсувались. Легенди жили поміж них, вартували у лісі, відгукувались шелестінням духмяних трав, лопотінням вітру, плесканням води. Всюди, майже тримаючи їх за руку, жили легенди. Жили перелесники, лісовики, домовики, мавки та інші істоти.
Мавка не плакала. О, давно вже вилила сльози! Нічим не допомогли їй. Могла лише жаліти та зцілювати, проклинаючи людську породу на чім світ стоїть. Ненависть живила її більше, ніж сльози. І, просотившись нею, наче земля дощем, мавка мстилась. Лякала хлопців, лоскотала їх до втрати пам’яті, зваблювала дівчат так, що деякі назавжди залишались тут, викрадала дітей чи худобу. А які неврожаї страшні накривали ближні поля, о, нічогісінько, навіть бур’яні й ті зів’ялі.
— Так і знала, що ти тут.
Суворий голос лунав з-за кущів дикої малини. Зібравши декілька ягід у бліду руку, виступила вперед інша мавка. Темно-зелене її волосся сягало самих колін. Кинула ягоди зі сходу на захід, покрутившись навколо своєї осі. Там, де впали вони, вилізли молоденькі кущі.
Та інша мавка не відповіла їй, досі голубила дерево.
— Лелю, ти мене чуєш?
— Чую, — прогугнявила та, не відходячи від стовбура.
Довелось йти до неї, переступаючи через залишені пляшки та обгортки якоїсь жахливої їжі. П’ятки торкнулись, на щастя, трави, а не пластик чи скло. Те, що роками гнило тут, під їхнім лісом. Те, що заважало пишній рослинності жити…
— Це дерево, воно, — помовчала, підбираючи слова.
— Ти хочеш сказати «вмирає»? То так і кажи, будь ласка, Руто.
Леля відвернулась, притулившись іншою щокою до кори. Відвернулась різко, однак жодної подряпини на білій шкірі не залишилось.
Рута зітхнула. Коли помирали старі та змучені дерева, Леля завжди страждала. Ніяк не могла відпустити їх. Рута навчилась це робити. Головне усвідомити, що навіть мавка вже нічим не зарадить. Треба просто дозволити дереву померти.
— Якби не люди… Якби не ці бридкі потвори!
— Лелю…
— Та хіба це не так?! Вони хочуть знищити наш ліс! А ліс починається з дерев!
— Ти маєш рацію. Але це дерево, воно… — Рута підійшла ближче, зануривши пальці у світле, кольору спілої пшениці, волосся Лелі, — воно вже давно страждає. Ми не маємо сили йому допомогти. Навіть птахи більше не в’ють гнізда у його гіллі. Пробач.
Дерево тихо плакало. Леля даремно намагалась його заспокоїти. Лагідний шепіт, заговори, благання, цілющі дотики — нічого не допомагало. Стареньке дерево, що виросло тут сотні років тому, і було одним з тих, хто дав початок цьому лісу, вмирало. Вмирало серце лісу, його душа. Душа, понівечена людською недбалістю, але викохана мавками та лісовиком.
— Добре. Я відпущу його. І на цьому ж місці незабаром проросте нове.
Останній подих дерева — приліт птаства, що кружляло у гілках, зачіпало гострими крилами листя, голосно кричало, сповіщаючи про втрату. Останній подих дерева — гул з самої землі, з коріння, і хрипкий стогін всередині, у чорному, як шматочок нічного неба, дуплі. Останній подих дерева — прощання з сонцем, вітром, землею, прощання з лісом, у шепоті десь там, де листочки торкались один одного.
— І виросте нове дерево. Молоді корінці вчепляться за старі, з’єднаються з іншим корінням лісу, стануть частиною його. Збережуть пам’ять про старезне, про таке красиве, але хворе, дерево. Вибач, що не зуміли тебе врятувати. Але… Знай, що ми скоро побачимось!
Вітер відніс останній шепіт догори, злетіли у небесну блакить і птахи. Леля впустила голову на груди, пришпилила поглядом сонечко. Жучок став точкою опори, за якою слідкувала, аби не заплакати. І лиш, коли прохолодні, але ніжні руки Рути торкнулись плечей, дозволила собі розревітися.
Люди не вміли так плакати. Хоча, може, колись давно, та не зараз. Майже ніхто не ревів через зламану гілочку, витоптану траву чи зламану квітку. Ніхто не оплакував мертві дерева. Ніхто не жалів ліс, а чекав від нього лише ресурсів чи краси.
А вона ридала, захлинаючись у гірких сльозах. Рута слухала її плач, і всередині неї розквітали гнів та розпач. Дві мавки, дві останні мавки, що залишились у цьому лісі поблизу міста… Інші повтікали далі, не витримали й перетворились на дерева, розчинились. Тільки вони вдвох та дід-лісовик. І ліс. Звісно ж, цей малий, майже знищений, але такий прекрасний ліс!
Минуло кілька затишно-тужливих хвилин, наповнених тихим схлипуванням. Леля заспокоювалась, ось так, змочивши плече Рути, виплакавши все горе. Плечі її ще здригались, і сльози тонкими цівками котились по щоках, але стало легше.
— Ти не змерзла?
Раптове питання Рути збило Лелю з пантелику. Вона навіть плакати перестала. Підняла сірі, наче дощова хмара, очі й поглянула на неї:
— Руто, ти чого? Я не можу замерзнути.
— Твоя спина… Коли я обіймаю тебе за спину, то згадую давні часи. Наші людські часи. Тепер ні ти, ні я не мерзнемо. А іноді так хочеться.
Вона коротко посміхнулась, ніби поцупила ту посмішку у когось іншого. Бридка для людей, але тендітна для Рути спина Лелі: прозора як саме скло, через яке видно всі-всі нутрощі. Колись, у минулому далекому житті, Рута обіймала її ззаду, міцно притискаючись до плеча. Леля часто мерзла. Тепер їй все одно.
— То що скажеш? Так і будемо стояти?
— О! Вибач, — Леля зовсім перестала плакати, лишень кинула останній погляд на дерево. — Ходімо на галявину. Там обійматися веселіше!
Леля потягнула Руту за собою. Осоння на галявині вже виткало довгі золотаві нитки, готуючись вплітати їх в коси мавок. Покружлявши довкола Рути, Леля зупинилась, а потім сама міцно обійняла її. Пригорнулась до серпанкової спини, відчувши чужий смертельний холод. Їм зігрітися — зась, однак… Однак тепло, що полум’яною квіткою розцвіло у грудях, говорило про інше.
— Це я б мала тебе зігрівати, — нагадала Рута, заплющивши очі. Зараз вони були як ніколи близькими до втраченого життя.
— Ти замерзла. Тому так! — Леля торкнулась носом її щоки.
Рута засміялась, повертаючи голову до Лелі, зловила її губи та залишила на них поцілунок. На цьому клаптику ліса, де панувало сонце, де вони зазвичай танцювали, все ніби верталось назад. Як хороше цілуватися і відчувати жар, а не морозну шкіру! Як приємно обійматися у теплі…
— Чи не жалкуєш ти, що вибрала вічність зі мною?
— Ти здуріла?! — Леля ущипнула Руту за стегно. — Не випробовуй моє терпіння!
Зойкнувши, Рута лукаво примружила очі. Зрештою, життя мавки занадто довге, аби витрачати його на зітхання та сльози. Вона пограла бровами, повільно віддаляючись від Лелі.
— Спробуй дожени! — вигукнула Рута та стрімголов зірвалась з місця.
Пахнуло свіжістю. З глибин лісу, щоправда, доходив запах прілого листя та грибів. Співали птахи, сховавшись у тіні розлогих дерев. Лунали й інші пісні, лунав сміх, лунав шелест трав, у якому губились кроки. Мавки з насолодою забавлялись одна з одною.
Ліс продовжував жити: і на місці старого дерева вже росло нове.