–1–
Кевін одразу ж відчув його присутність. Він тінню промайнув десь на заході минулого життя, і хлопець, попри все небажання знов залазити в це болото, одною рукою припинив їхнє тренування. Ендрю на воротах лише байдужо впав та запалив цигарку прямо там, на полі. Він все дивився в очі Кевіну, аби змусити того дратуватися (Кевін все тренування нервувався більше за потрібне, і команда ледь не падала з ніг через нього). Проте Кевін навіть не подивився в його бік, мало на ходу не скидаючи все своє приладдя. Воно його душило, знов повертало до тих часів в Гнізді, коли Ріко по-хворому притискав коліно до його горла, аби показати, хто був першим, а хто – другим.
( — пам’ятай, кевіне, де твоє місце в цьому світі)
Кевін тільки похитав головою, викидаючи з голови всі спогади про минуле. Але ось минуле повернулось і стояло посеред переодягальні з капюшоном на голові. Обличчя не було видно, проте навіть ось так, в темній кофті та шкіряних рукавицях з відкритими пальцями, все, що Дей міг бачити, це палюче руде волосся, що закривало вид на дзеркально сині очі. Тіло позаду нього застогнало, і хлопець (пряме уособлення минулого в людській особі) миттю повернувся до нього, показуючи Кевіну ледве напружену спину. Кевін знав і другу людину – нагадування воронів.
— Що ти тут робиш?
Хлопець усміхнувся – Кевін ненавидів цю усмішку. Вона йому нагадувала про М’ясника та ножі, вона була прямим доказом його минулого, де були тільки біль та страх.
— А ти все ще другий, – і палець ткнув на татуювання біля ока.
Кевін і його ненавидів – хлопця перед собою. До скреготу в зубах зневажав його, його посмішку, його горсті слова, його ножі, його повністю. Зневажав.
Гидував,
Ненавидів,
Терпіти не міг,
адже всередині, десь там, де ще жевріла надія на порятунок від Моріями, він хвилювався. Думав занадто довго, як про примарне минуле, якого хотів позбутися весь час з лисами. І хлопець знав – знав, хоч і не визнавав його хвилювання, відкидав їх як ножі, заплакані в крові. Оберігав ігноруванням.
Між ними була відстань у витягнуту руку. Хлопець не ставав ближче до будь-кого, хто викликав в нього достатньо недовіри. Те, що він так і не зробив крок до Кевіна, різало більше, аніж це було розумно.
Позаду почулись кроки – поспішні, немов всі нарешті зрозуміли, чого Кевін так швидко втік з поля. Очі хлопця не змінились, проте його спина скам’яніла ще більше. Така напруга не обіцяла нічого доброго. Така напруга могла бути тільки передвісником біди. Кімната наповнилась голосами, які стихнули тої ж миті, як очі лисів лягли на дві незнайомі фігури. Хтось – Нікі – ймовірніше зойкнув. Хтось – Ендрю – зробив крок вперед, дістаючи ножі. Кевін зупинив його одною рукою, навіть не торкаючись тіла. Просто ні. Нічого більшого йому не треба було, адже Міньярд зупинився та байдужо подивився на кімнату.
Рука людини позаду ледве, дуже слабко потягла хлопця за руку, і він – до подиву Кевіна – не відкинув ту руку, а тільки присів перед ним, показуючи найбільш довіру до Дея за останній час. Він добровільно сидів до нього спиною, без остраху, що компанія незнайомих вдарить в неї. Вдома – в Гнізді – він такого не міг собі дозволити.
Питання так і не зірвалось з його губ – хлопець повернувся до них обличчям, сині очі блищали тільки в бік самого Кевіна.
— Допоможи йому.
І це були перші слова, які Кевін коли-небудь чув від нього – перше прохання, яке Кевін чув від нього. Він ніколи не просив, і ще рідше приймав допомогу. Всі його слова кричали, що він сам по собі, і ніхто цьому допомогти в цьому не міг. Те, що ці слова таки прозвучали між ними, не мало настільки дивувати Кевіна. Попри всі розумні думки, вони вибили останні подихи з його тіла. Здавалось, що ось це – відсутність прохань про допомогу – було сталою в їхніх життях. І варто було хлопцю її порушити – попросити – як всі міцні стіни, фундамент їхніх стосунків, поїхали в бік. Вони зруйнувались, залишаючи Кевіна голим перед своїм минулим.
Кевін не любив це відчуття – коли в нього не було вибору, коли в нього кидали тупі факти, немов слова самого Кевіна не мали значення. Допомогти людині на лавці значило знов зустрітися зі своїм минулим, від якого Дей так довго і вперто тікав.
Хлопець зрозумів його вагання – всі в кімнаті зрозуміли вагання Кевіна. Проте ніхто, окрім минулого в цій кімнаті, не зрозумів справжнього вагання.
Чорний капюшон гарно прикривав обличчя – навіть Кевін, знаючи, що він шукав, не міг побачити того яскравого волосся чи синіх очей. Четвірки на обличчі він так само не міг побачити. Примара з його минулого (яка була не примарою, а мала доволі реальне тіло) ховала свою сутність, і Кевін не мав на меті руйнувати це. Бодай це могло лишитися між ними двома.
— Коли ти на банкеті попросив допомогти другу, я погодився, – почувся здавлений сміх, який не приносив ніякого задоволення в розмову; цей сміх лякав до кісток, і Кевін був вдячний, що посмішку приховувала тьма капюшона. – Порятунок Міньярда вартував мені гри зі зламаними ребрами, і тоді ми ледь не програли. Він був дуже незадоволений мною.
Навіть якщо до цього в кімнаті було тихо, стало ще тихіше. А можливо, то тільки в голові Кевіна зникли всі думки настільки, що він припинив дихати. Він прохав про допомогу для Ендрю – проте навіть не думав про те, чого ж вартувала ця допомога.
Минуле … воно знов верталось в його життя, і Кевін розумів тільки одне. Він чекав, коли воно знов вернеться. Він чекав, коли зустріне уособлення свого минулого в синіх очах.
— Я не прошу тебе кидатися на Ріко, – несказане «як я» повисло в повітрі, і Кевін не мав сил, аби й слова сказати про це, – тільки дати укриття, поки він не стане на ноги. Після цього він буде проблемою Джеремі.
«Він» і цей час знов здавлено застогнав від болю, і всі лиси немов вийшли з трансу. Їхні очі повернулися до тої самої фігури на лавці, біля якої й сидів знайомий незнайомець в чорному капюшоні. Руки ледве торкалися обличчя, дивились на ознаки небажаних слідів ускладнень, і все його тіло видавало більше хвилювання за когось чужого, аніж він міг показати щодо самого себе. Ніколи сині очі не боялися обробляти власні рани, проте те, як заховані в рукавиці руки не торкалися плеча і живота, казало більше.
— Джеремі Нокс? – відповіді на це питання не було, а смішок з-під капюшона казав мовчазне «не питай дурного». Звісно, що Джеремі Нокс, хто ще міг погодитися взяти до себе ворона, взяти самого …
— Це Жан? Той що ворон?
Саме його.
Обличчя хлопця на лавці показалось, але на ньому не було і сліду посмішки – тільки трійка біля ока показувало, ким він був насправді. Кімната заповнилась звуками – перемішані видихи, «що з ним сталось», «хто це такий», «кевін, якого біса», та кроками до лавки в спробі допомогти.
Єдине, що ставало дійсно зрозумілим з цих награних і здивованих хвилювань, це те, що ніхто не побачив синіх очей. Ніхто так і не зрозумів, що це минуле Кевіна просило його про допомогу. Якби вони побачили його очі – чи руде волосся – то все зрозуміли б. Вони не могли б не впізнати це обличчя з цифрою біля ока. Це було клеймо, яке кричало про належність до воронів. Насильницьку чи добровільну – належність.
Як тільки руки Ден торкнулась Жана в легкому русі перевірити його, хлопець відійшов, ховаючи обличчя додолу. Єдині, хто не поспішав до тої лавки, був Кевін. Міньярд стояв неподалік та спопеляв поглядом нову персону, хоч та і не зважала на нього взагалі. Вся увага була до Кевіна. Хлопець чекав підтвердження, що він виконає прохання. Кевін коротко кивнув, адже звісно ж, він не міг би кинути Жана в біді, і він точно не зміг би відмовити власному рятівнику.
На мить обличчя вилізло з капюшона – зовсім трохи, що це міг би помітити тільки Кевін, адже він знав, куди дивитися (навіть Ендрю не бачив, хоч дивився за всіма рухами). Воно швидко сховалось назад, проте на мить промайнуло стільки емоцій, скільки не було за всі роки в Гнізді. Там була вдячність – о так, вона найбільше виділялась в синіх очах; там був спокій – він повільно розпливався на шкірі, коли Кевін не сказав і слова проти; там була недовіра – багато незнайомих людей, які стояли в нього за спиною, і кожна могла завдати останнього, смертельного удару; там була туга – цього Кевін не міг (або не хотів) розуміти, хоча і розумів. Він тужив, що в тому місці лишався сам на сам з Ріко та його хворими думками. Так само в очах плавав сором – за всі ті думки, що не хотіли відпускати Кевіна чи Жана від себе. Все це перекривала божевільна посмішка на вустах. Тільки за цим Дей не зміг би сумувати.
Хоч і сумував.
Він почав уходити – справа була зроблена. Тінню (як завжди) промайнувши з-за спинами лисів, він лише на мить зупинився біля Ендрю, не підіймаючи погляду на нього; просто постояв, вивідуючи настрій, та майже пішов далі, ховаючи руки в кишенях.
Ендрю фиркнув – дивно і незвично, чого не бувало у звичайні дні, як цей.
— Я не просив твоєї допомоги.
Сині очі зиркнули в його бік – так само під капюшоном, проте різко та трохи необережно.
— А я не просив твоєї подяки, вловлюєш?
І він знов уходив – неспішно, але і не повільно, ховаючись від усього світу, і Кевіну до скреготу в зубах не хотілося б його відпускати. Адже це було нечесно – він врятував, але хто врятує його? Сам себе він рятувати не планував. Кевін знав це краще за все – єдине, що він знав краще, це те, що його не можна було б врятувати без власного бажання. Він не дав би себе врятувати.
Кевін не міг його відпустити – особливо після того, як він сам прийшов на їхню територію.
— Ніле!
Ніл застиг – застигли й лиси. Їхні очі знов повернулися до Ніла з Кевіном, полишаючи побитого та порізаного Жана на мить. Хтось вже точно подзвонив Ваймаку, і він точно мав би бути тут з хвилини на хвилину. Проте зараз лиси перезирались між собою, не очікуючи, що нікому незнайомий, проте всім лисами відомий Ніл стоятиме серед них, ховаючи власне обличчя. До цього дня, до цього моменту, ніхто дійсно не вірив в цього Ніла. Не було ні одного доказу, що він існував, окрім слів Кевіна про те, що він розказав про Ваймака та допоміг дістати Ендрю з тої клятої лікарні, що вбила б його скоріше. Всі бачили наслідки дій, але ніхто не бачив ані самих дій, ані їхнього виконавця.
Сам Ніл не повернувся, та хоча б застиг на одному місці. Його голова повернулась в бік голосу в знаку, що він слухав.
Кевін хотів сказати, щоб він лишився; Кевін хотів сказав, щоб він кинув всіх воронів до біса та втік до лисів так, як зробив сам Кевін; Кевін хотів сказати багато речей, проте в той момент вони здавались чимось нереальним та далеким від адекватності.
— Він буде в безпеці, – тільки це і злетіло з губ в той вечір, – Ніле.
А той знов усміхнувся, й іскра сміху промайнула навіть його спиною:
— Не сумніваюсь, Кев.
Тільки кроки старого поношеного взуття розбивали тишу, що залягла між лисами.
Вони мовчали, і Кевін не міг знайти в собі сили, аби хоч якось пояснити власну слабкість у всіх на очах. Так само він не міг пояснити реальну людину, що ховалась за маскою Ніла.
Жан з лавки жалюгідно простогнав:
— Він його вб’є.
Так і мало бути. Колись, коли терпіння Ріко скінчилося б, він вибухнув би достатньо, аби вдарити сильніше, порізати глибше і притиснути ближче до горла, аби повітря не вистачило на те, аби останні сили покинули тіло хлопця. Кевін не боявся цих думок так само, як і не боявся спокою від них. Це просто одна правда, які йому довелось прийняти, як ворону.
— Про кого він? – прошепотів Нікі.
Про хлопця, кофта якого ховала татуйоване обличчя.
Про Ніла, який допоміг Кевіну вилетіти з Гнізда.
Про Натаніеля Веснінскі. Четвертого Ворона. Примару минулого Кевіна.
–2–
грудневий банкет, чотири місяці до цього
На банкеті Кевін посміхався. Його губи тягнулись до вух у напруженій посмішці, від чого його час від часу настигало бажання закритися у туалеті та виблювати всю брехню зі свого тіла.
Проте він не міг – він мав посміхатися та залишатися у всіх на виду; як тільки він відійшов би вбік, Ріко знайшов би його та знищив би тої ж миті. Ендрю, який заприсягнувся його оберігати, поряд не було. Він був у лікарні, проводив не найкращий свій час, і Кевін знав, що його не випустили б звідки щонайменше до кінця місяця. Не те щоб він надто хвилювався через його відсутність – йому було прекрасно відомо, що він був у лікарні, а не в небезпеці – проте відчуття холоду з боку, де зазвичай був Ендрю, змушувало його хвилюватися. Кевін не хотів хвилюватися, тому він систематично виливав у себе шампанське, поки Ден не помітила б його спроби спитися до біса та не відправила б його в автобус.
Коли Аарон тільки поклав міцну руку на його плече – мовчазне «зберись» в його рисах – Кевін не зміг дозволити бодай ще одній краплі торкнутися його язика. Відставляючи фужер, він ще раз посміхнувся комусь з якоїсь команди, яку мав би пам’ятати Ендрю, та пішов до столу лисів. Повільно, смакуючи всі погляди, які йому доводилось тримати на собі. Декілька з них він знав точно, і від цього йому по шкірі стрибали мурашки. Проте головних акторів цього банкету ще не було – вони, як зазвичай, запізнювались, аби їх точно помітили та відмітили. Кевін на мить дав собі помріяти, щоб їхній автобус перевернувся десь на повороті. Він відкинув цю думку доволі швидко – попри те, що в автобусі був Ріко, в ньому так само сиділи Ніл та Жан. На жаль, Дей не хотів їхньої смерті навіть в половину так сильно, як смерті Ріко. Він взагалі не хотів їхньої смерті.
— Хочеш спитися, аби не грати проти нас?
Рука на фужері стиснулась – Кевін міг би впізнати цей голос з тисячі (чи навіть мільйонів). Лиси одночасно повернулись в бік голосу, і їхні тіла моментально напружились. Навіть Аарон відчув небезпеку, попри всю його притаманну Міньярдам стриманість.
Перед ними, поки що один серед лисів, стояв ворон. Руде волосся нарешті було зачесано в доволі людський вигляд, а замість мішкуватого одягу на ньому був чорний дорогий костюм. На губах грала посмішка – яка лякала Кевіна відголосами минулого – проте цей вигин вуст не зачепив очі. Синява в них так і лишилась байдужим морем прихованих почуттів. Нечасто він посміхався повністю, тілом аби навіть очі загорілись, заливаючи море вогнем.
— Веснінскі, – низько навіть для себе гаркнув Сет. У нього була власна неприязнь до нього, проте це не було надто новим. Натаніеля не любили майже так само сильно, як і Ріко. Ще коли Кевін був в гнізді, він бачив, як вперто Натаніель ховав листи з погрозами собі під подушку, а потім спалював, коли ніхто не бачив (окрім самого Кевіна, адже з дивних, невідомих йому в той момент причин, він дозволяв Дею дивитися на це).
— Ґордон, – ледве подивившись в бік Сета, посміхнувся Натаніель та дістав руки з кишень штанів. На ньому (на відміну від інших воронів) не було піджаку, адже в нього з дитинства була особиста та дуже особлива ненависть до цього предмету одягу. На руках він мав всім звичні шкіряні, обрізані на пальцях рукавиці. Ймовірно, це йшло проти правил воронів, проте коли Натаніеля Веснінскі хвилювали такі дрібниці, як правила? Колись це приносило багато проблем навіть Кевіну. – Ти ще не відкинувся від передозу.
Сет ринувся в його бік з усіма намірами вдарити якомога сильніше. У нього були всі шанси, якби Кевін не знав, що у ворона точно десь було приховано кілька ножів. Елісон, здавалось, зрозуміла павзу в словах Дея, адже поспішно поклала руку на плече свого (поки що) хлопця, зупиняючи його.
— Правильне рішення, – посміхнувся Веснінскі.
Лезо точно лежало десь в його рукавицях. Якби він мав піджак, то можна було сховати туди, проте, знову ж таки, Натаніель ненавидів піджаки. Ден стиснула зуби, що було чутно навіть самому Кевіну, хоч він і був з іншого боку столу. Дівчина пішла в бік Натаніеля, натягуючи на себе найбільш приємну та товариську посмішку. Як капітанка, вона не могла дозволити собі кидатися погрозами та кривими словами.
— Вітаю, Натаніелю, – вона висунула руку для вітання, – приємно тебе бачити.
Брехня повисла в повітрі – всі розуміли, що Веснінскі насправді ніхто не чекав і не був радий бачити. Особливо про це було відомо самому Веснінскі. Попри всі страхи, які якось висловив Нікі (щодо бажання Ден цивілізовано спілкуватися з хлопцем, коли він навіть більш неадекватний, аніж сам Ріко), Натаніель посміхнувся – на цей раз вона торкнулась навіть очей – та стиснув руку у відповідь.
— Вітаю, Ден. Навзаєм, – як виявилось, «навзаєм» стосувалось тільки Ден. Швидко посмішка на обличчі хлопця знов замінилась холодною копією, що заморозила радість в синіх очах.
Якось Кевін питав в Натаніеля, чого він підпускає Ден до себе ближче, аніж кого-небудь іншого за межами гнізда. В той момент хлопець, випльовуючи кров від удару Ріко, ледве підняв кінчики губ, показуючи червоні зуби. У відповідь пролунало просте «бо вона крута». Ймовірно, саме так Натаніель Веснінскі розподіляв людей у своєму житті. Кевін не підпадав в категорію некрутих людей, проте і до крутих він не міг себе відправити. Він був просто Кевіном, а Кевін був винятком в житті Натаніеля. Проте, що головніше, Кевін був в житті Ніла.
Більше ніхто не думав подавати йому руку – а Нікі навпаки кидав на хлопця такі схвильовані погляди, немов Веснінскі міг тої ж миті зарізати їх посеред банкету. Він міг, проте не зробив би.
Саме в цю мить Натаніель знов відкрив рота, проте слова вже не були англійською. Він говорив французькою, тільки для Кевіна і нікого іншого.
— Через годину будь біля переодягальні.
Кевін не подивився на вихід, на який натякав Натаніель – це могло б привернути небажану увагу від лисів. Він подивився б на нього пізніше, коли ворон відійшов би подалі, а Кевін знов повернувся б до шампанського.
— Для чого?
— Наше цабе хоче побалакать. Він казатиме правду, але не погоджуйся з ним.
На плече Веснінскі впала рука – вона стиснула його, і це мало бути доволі сильно, адже його обличчя на мить заповнилось болем. Через мить всі емоції зникли з обличчя знов.
Ріко стояв за його спиною, спопеляючи його потилицю за маскою байдужості. Він не міг розуміти, що саме Натаніель сказав, проте за самим його виразом можна було зрозуміти, що англійською цього не варто було повторювати в його обличчя. Самовдоволення так і виливалось з рудого.
— Веснінскі, а я тебе вже загубив, – рука на плечі стиснулась ще сильніше, проте Натаніель на це тільки посміхнувся широко та зробив крок назад. Його руки знов заховались в кишенях, а обличчя утратило будь-які нотки життя – перед ним стояв справжній ворон, якого тренували в темному гнізді. Перед ними стояв син м’ясника Натана Веснінскі. І Кевін боявся того моменту, коли за цими очима не лишиться нічого, окрім Натаніеля.
— Яке щастя, що я найшовся.
Ріко не відповів на очевидну насмішку в його голосі – ймовірно, хлопець отримав би за це в гнізді. Так часто бувало – Натаніель показував зуби, аби Ріко їх обламав. Та тільки не знав Ріко, що його зуби так легко не зламати.
Ден руки Ріко не подала, тільки кинувши погляд на нього та його стриману приязність.
Всі вони розійшлись майже одразу, не кидаючи ні одного зайвого коментаря в бік одне одного. Вечір тільки набирав оберти.
грудневий банкет, годину по тому
Було тихо – у переодягальню ледве долітали звуки банкету та сміху всіх гостей, проте саме в тому місці, серед трьох людей, стояла майже гробова тиша. На мить Кевіну здалось, що він навіть дихати припинив, адже в голові тільки шуміло від слів Ріко.
А Ріко посміхався, показував свої рівні зуби й насолоджувався видом того, як Кевін раз за разом ламався в його очах. Адже раніше, коли вони у справи з Кевіном втягували тільки Кевіна, він упирався. Проте якщо втягти когось іншого, хто має для нього значення, то він упиратиметься менше.
— Обирай, Кевіне, – посмішка розпливлась на все обличчя, що здавалось, одиниця під оком вискочила зі шкіри та майже встромилась в тіло хлопця, – або ти вертаєшся до воронів, аби ми зробимо перебування Міньярда в лікарні в сотні разів цікавіше.
І вони зробили б, що було найжахливіше в цій ситуації. Вони дійсно могли б зробити так, аби Ендрю ніколи не вийшов з тих стін, і Кевін, попри всі його «ти мене дратуєш, ендрю», не міг дозволити йому вмерти в тій клятій лікарні через борги Кевіна.
Ріко точно насолоджувався його плутаниною на обличчі – воно йому приносило особливе задоволення. Проте більше за це він любив те, що Кевін точно повернувся б у Гніздо. Не було навіть найменшого варіанту того, що Дей дозволив би своїй собачці Міньярду гнити там. Жан трохи позаду нього стояв з кам’яним обличчям – Кевін одночасно зневажав та поважав його за це. З одного боку, він був ідеальним вороном, про якого можна було тільки мріяти – виконує накази, має гострий язик, який він використовує тільки в бік опонентів, вправно грає та виглядає. Проте з іншого боку, Кевін його зневажав – Жан, хоч і ненавидів Ріко, ніколи не казав нічого проти; він тільки мовчав та робив все, що йому було сказано. Чийсь голос, що віддалено був схожий на Натаніеля, солодко проспівав, що Кевін абсолютно так само робив в Гнізді.
Натаніель з іншого ж боку …
Натаніель – то загадка з обох боків, розгадати яку не кожному під силу. Його язик плюється отрутою в бік кожного, хто посміє наступити на його кордони, і після того, як Ріко закінчує вбивати в нього глузд, він безглуздо сміється та показує, що з уроку вивчив рівно нічого. Кевін ненавидів його за те, як захоплювався його відчайдушними спробами втекти. Проте попри його відчайдушність, саме Кевін стояв з іншого боку кордону і вважався лисом. А Натаніель був вороном; гнилим та бездушним вороном, який сказав вірити словами Ріко, проте не погоджуватися з ним.
Вірити.
Не погоджуватися.
Чи дійсно Ріко відпустив би Ендрю, якби Кевін вернувся б? Мав бути інший варіант.
— Та пішов ти.
В живіт прилетів удар. Жан позаду відкрив рота від здивування, проте одного погляду від Ріко вистачило, аби він закрився та ніколи більше не пробував його зупинити. Кевін у відповідь скрутився, відчуваючи іскри перед очима. Власний удар застав Ріко якраз під оком, де світилась одиниця. Навіть якщо після цього його вб’ють до біса, на його могилі могли б написати, що він вдарив Ріко в обличчя.
Та тільки на могилу до нього збиратися не треба було – як тільки Моріяма підняв руку в його бік, чужа рука відштовхнула його вбік, змушуючи самого Кевіна ледь не повалитися вперед.
— Досить, Ріко, – в кімнаті почувся голос Натаніеля. – Побиття або вбивство Кевіна не принесе нам нічого, окрім проблем.
Очі Ріко палали – Веснінскі отримав би своє за такий опір. Веснінскі завжди отримував своє за такий опір. Його гострий язик мав колись вбити його.
— Тоді як думаєш, чи багато нам принесе вбивство його сторожової собачки? – він більше не робив спроб підійти до Кевіна, і Дей міг тільки дивуватися тому, як легко на того подіяли слова Натаніеля. Немов син М’ясника, якого Веснінскі так вперто намагався сховати в собі, жив поряд з вороном, і Ріко мав можливість познайомитися з ним поближче. Тільки трошки, аби дозволити йому остудити свій пил, але не встановлювати свої правила.
Ріко питав, проте його взагалі не хвилювала відповідь. Він питав, аби показати, що думка Кевіна тут не вартувала абсолютно нічого. Це було лише для того, аби показати Кевіну місце і ще раз заявити, що він просто іграшка в руках Ріко і його сім’ї.
Веснінскі фиркнув, здуваючи з обличчя руде пасло волосся, що вибилось із зализаної зачіски. Його ідеальний образ почав псуватися, і тепер перед ними стояв той самий Натаніель, який широко посміхався у вісім, коли вони втрьох грали на полі. Кевін знав, що більше нікого не лишилось із тих спогадів.
— Мені байдуже на Міньярда, але, здається, Дей тільки що висловив свою думку.
Він казатиме правду, але не погоджуйся з ним.
Ось це мав на увазі Натаніель. Він не планував рятувати Ендрю – йому головне було не дати Ріко забрати Кевіна назад.
— Чув, Кевіне? – ледве посміхнувся Ріко, поправляючи костюм на собі. – Веснінскі дав згоду на вбивство твого психопата.
Немов тобі потрібна ця згода, так і лишилось гірчити на його язиці. Ріко хмикнув, задоволений відсутністю будь-якої відповіді, та поспішно вийшов. Жан кинув співчутливий погляд на Кевіна та пішов за ним. Йому було так само байдуже на Ендрю.
Проте Натаніель лишився. Він стояв трохи подалі, ховаючи руки в кишенях. Леза лежали в його рукавицях, і Кевін на мить замислився, чи знав Ріко, наскільки близько він ходив біля смерті? Хлопець мав управу над ножами, і кілька разів ворони бачили, як він ними користувався. Кожного разу в полі зору не було Ріко.
Тепер Ендрю точно не повернувся б – і це була повністю провина Кевіна. Якби він лишився в гнізді, він давно повернувся б додому. Якби тільки Кевін знав … Натаніель же, з іншого боку, дивився своїми синіми-синіми очима, зацікавлено дивився, аби не пропустити нічого з такої реакції лиса.
— Якого біса, Веснінскі? – гаркнув Кевін, заливаючись ненавистю тільки від одної посмішки на цьому обличчі. Натаніель відсахнувся, як переляканий, та тільки з’єднав руки перед собою. Саме так, леза були в тих клятих рукавицях. Звісно, що він їх не використав би – хіба він рятував Кевіна для того, аби вбити його потім?
Переляк швидко замінився байдужістю. Хтось вважав, що це була захисна реакція – це дійсно так і було. Проте захищав Натаніель не себе від інших, а інших від себе. Адже захисна реакція в Натаніеля Веснінскі була вбивати. Колись, коли вони тікали з його матір’ю від Натана, Натаніель тільки тікав. Після смерті матері та «сімейного часу з батьком» його терпіння швидко лускалось. Єдине, що захищало його терпіння – це відчуження себе від Натаніеля Веснінскі. В такі моменти прокидався Ніл, який не хотів різати інших ножами батька, а просто хотів грати в ексі та мати дім.
Тоді Кевін не розумів, з ким мав справу.
— Ти сам мені казав не погоджуватися!
— І ти не погодився, з чим я тебе вітаю.
Насміхався, мудак. Розтягував губи в радості, прекрасно знаючи, що в такі моменти він нагадував свого батька.
До того, як Кевін зміг знов відкрити рота та заперечити, його перебили:
— Моєю задачею було витягти тебе з гнізда та не дати повернутися в нього. Твої особисті проблеми з Міньярдом мене мало хвилюють.
— Зате мене вони хвилюють!
В одну мить рука Кевіна стиснула сорочку на грудях Натаніеля. Між ним було майже голова різниці в зрості, і єдиною перевагою ворона було лезо, яке він за бажання міг би швидко дістати. Проте не дістав, а все так само дивився своїми синіми очима, які нарешті припинили безжиттєво булькотіти десь всередині. Те, що в них було натомість, лякало більше.
Рука, що тримала сорочку, намацала старі шрами – їх було багацько, і вони сильно виділялись навіть через тканину. Це була ще одна причина порушення дрес-коду з боку Веснінскі – тісний одяг привертав забагато уваги до його тіла.
— Тоді шукай собі нового хлопця, бо цього ти вже навряд чи побачиш.
Кевін одразу ж відпустив руку, змушуючи хлопця впасти на підлогу, вимазуючи свої чорні штани. Вставати він, здається, не планував, тому замість простягнутої руки допомоги він тільки охопив себе руками та лишився в такій позиції якийсь час.
Спочатку Дей навіть не зовсім усвідомив, що сказав Натаніель – ні про хлопця, ні про його заміну. А, ймовірніше, він просто не хотів думати про це та зустрічатися з наслідками власних дій. Адже відмова Ріко – попри настанову Натаніеля – була його рішенням. Понад усе у світі Кевін не хотів вертатися до гнізда. І він вчепиться за кожну надію, аби не робити цього, але врятувати Ендрю. В такому випадку, залишалось тільки одне.
Цього разу Веснінскі прийняв руку, враз підіймаючись у вертикальне положення. Єдине, що відрізнялось, так це рука, яку Кевін не вирвав – він навпаки тримав її ближче до себе, аби Натаніель не втік, аби він лишився тут та допоміг йому. Кевін не міг впоратися самотужки.
— Допоможи йому, будь ласка, – рука хлопця застигла, а очі припинили кліпати, – Ніле.
Натаніель хотів сперечатися – це було видно в його обличчі та насуплених бровах.
Кевін розумів, що він хотів сперечатися – Веснінскі взагалі не часто вирішував допомогти будь-кому, особливо після того, як Ріко силою приволік його до гнізда після вбивства його матері. Він би втік, аби тільки батько на хвості не погрожував вбити його тої ж миті, як крило Ріко припинило тримати його поряд. То він і лишився, відіграючи свою роль ворона, як і планувалось.
Не планувалось тільки те, що після кількох не надто дружніх розмов та бійок Натаніель та Кевін … об’єднались. Кевін не знав, чи можна було назвати їх друзями, бо вони не дружили, вони були заодно та підтримували один одного, коли ніхто більше не був готовий подати руку допомоги. Натаніель і розказав Дею про батька – реального батька, який в той момент був тренером лисів – і його реальну можливість втекти. Адже у Кевіна було куди бігти. У Натаніеля ні. Кевін втік. Натаніель – ні.
Чи дійсно Натаніель хотів допомогти Кевіну? Чи він просто боявся його? Боявся, що, повернувшись до воронів, Дей завжди міг розказати, який чином йому вдалось втекти або як Веснінскі допомагав йому весь цей час. Кевін міг; не став би, але міг.
Натініель, може, і боявся – проте Ніл хотів допомогти.
Його сині очі палали з-під вій, і це на мить відкинуло хлопця назад в минуле, коли вони знову зустрілись в гнізді. Кевіну тоді було сімнадцять, він тренувався з усіма на рівних, коли до них привели – скоріше принесли, адже на хлопцеві і міста живого не лишилось – Ніла. Ніла, якому було тільки п’ятнадцять, який тільки поховав мати та роками жив на втіках під різними іменами. Він був загнаним звіром, який боявся розслабитися бодай на мить. У вісімнадцять він вже не загнаний звір, а хижак, який сам готовий загнати інших.
— Не думай, що це буде задарма.
— Кевіне?
З проходу почувся голос Нікі. Він дивився трохи перелякано, кидаючи погляди від Кевіна до Натаніеля, який стояв майже каменем перед ними. Розслабився тільки тоді, коли, забравши руку до себе, торкнулась леза – тільки тоді на обличчя повернулась хвора та несправжня посмішка. З лезами він почувався себе впевнено.
— Якісь проблеми? – одразу ж вліз Нікі, роблячи кільки кроків в бік Веснінскі. Кевін міг сказати, що він не ворог, проте всі слова завмерли в нього тої ж миті, як сині очі прикували його до одного місця важким та мовчазним «не смій».
— Дружня розмова, – проспівав Натаніель, забираючись геть. Він не розвертався до них – Натаніель ніколи не озирався – та йшов повільно, поважно, немов не він тільки що підписався на майже смертну угоду.
Кевін навіть встиг пошкодувати, проте коли Ендрю вернувся до них живим та майже неушкодженим, всі дурні думки вилетіли з голови.
Веснінскі він з того часу не бачив.
–3–
— Не хочете пояснити?
Ваймак, сидячи в тій самій роздягальні, повільно обвів поглядом всіх лисів та безпомилково зупинився на Кевіні. Еббі вже забрала Жана в тихіше місце, хоча навіть так, в цілковитій тиші, можна було почути як він стогнав розмите «він його вб’є». Найжахливіше, що Кевін знав, про кого була мова. Він не міг знати, адже усвідомлення скорої смерті четвертого ворона висіло над ними довго і небезпечно.
На запитання тренера ніхто не відповів – і, ймовірніше, тільки тому, що не знали нічого, що могло б допомогти. Очі знов повернулись до Кевіна.
— Кевіне? – ще раз повторив Ваймак.
Ніхто не тиснув, проте напруга відчувалась в повітрі. Не можна було тримати правду в собі.
— Це був Ніл, і він попросив допомогти Жану, – але це і так всі знали – Ніл ясно це сказав. – Як тільки Жан встане на ноги, його забере до себе Джеремі.
Допомогти Жану, поставити його на ноги, відправити його до Джеремі.
Допомогти Жану, поставити його на ноги, відправити його до Джеремі.
Допомогти Жану, поставити його на ноги, відправити його до Джеремі.
Допомогти Жану, поставити його на ноги, відправити його до Джеремі.
Допомогти Жану, поставити його на ноги, відправити його до Джеремі.
Допомогти Жану, поставити його на ноги, відправити його до Джеремі.
І не думати про те, що чекає на Ніла в гнізді за цю допомогу. Просто не замислюватися про те, як Ріко знов проведе ножем по грудях Ніла; не замислюватися про те, як Ріко знов вдарить сильніше, аби кров полилась з розбитої губи; не замислюватися про те, як хтось інший, хто не Жан, триматиме його руки, поки Ріко вибиватиме всю гниль з його і так побитого тіла.
Не.
Думати.
Просто.
Закрити.
Очі.
Це не його проблема – Ніл зробив свій вибір, він не хоче тікати. Глибоко всередині Кевін знав, що це не його вибір. Ніл любив свободу. Просто іноді він любив знищувати его інших трохи більше.
— Той самий Ніл?
— Той самий Ніл.
Звідки у нього було б два Ніла? Він і з одним ледве впоратися міг. Два йому точно не потрібні.
Про Ніла лиси знали тільки те, що він допоміг Кевіну втекти з гнізда та дістати Ендрю з лікарні. Ніхто не знав як саме це було, адже Кевін так само не знав. Він тільки попросив його про допомогу, і тільки зараз, в цій кімнаті з майже мертвим Жаном Ніл сказав, чого ж вартувала допомога. Кількох зламаних ребер. Ендрю може ображатися, що його продали майже за безцінь.
— І чого він раптом вирішив допомогти мені? – всі обернулись на Ендрю, який до того не сказав і слова. Його тіло було трохи напружене – ймовірно, ніхто і не помітив цього, проте Кевін жив достатньо з ним, аби розпізнавати його напругу. Все його тіло кричало про те, як некомфортно йому було від цієї допомоги. Адже за все колись треба розплачуватися.
— Він допоміг не тобі, а мені, – зрештою зізнався Кевін. Далі не вів, а тільки роздумував, чи варто було казати наступні слова. – Йому на тебе абсолютно начхати.
Він не казав, що Ніл був готовий навіть на вбивство Ендрю, аби тільки Кевін не вертався в гніздо. Дивним чином, відповідь задовольняє Міньярда, адже він ледве розслабляється та видихає тверде:
— Добре, мені теж.
Вони подружилися б, якби Ендрю дружив, а Ніл не плювався б отрутою.
— Яким чином тебе це стосувалось?
Ваймак все не полишив теми – він дивився тільки в його очі та не звертав уваги на всі слова навколо. Цікаво, коли Девід зрозумів би, що біля нього вже близько року ходить його власний син? Цікаво, як він на це відреагував би?
— Мені поставили умову: або я вертаюсь в гніздо, або вони в лікарні вбивають Ендрю.
І враз всі замовкають – навіть Жан тихо не стогне від болю та не каже нічого про скору смерть Ніла. Всі очі дивляться тільки на Кевіна та його жалюгідні спроби пояснити, хто такий Ніл без викриття його реальної сутності. Навряд чи лиси змогли б зрозуміти всю глибину їхніх стосунків з Натаніелем та існування Ніла, як людини.
— Веснінскі.
Кевіна немов облили холодною водою – Нікі не міг зрозуміти, ким був Ніл. Проте він бачив їх на тому банкеті, він міг почути щось важливе до того, як вийшов з тіні. І це було погано – якщо до Ріко дійшли б чутки про справи Натаніеля та Кевіна, то більше Ніла він ніколи не побачив би. І це було погано, адже Кевін не хотів втрачати його через дурість Нікі.
— А що з цим мудаком? – через зуби запитав Сет.
Обличчя Нікі майже світилось від власного відкриття.
— Він же погрожував тобі на тому банкеті, чи не так? Коли я зайшов до вас перед тим, як він сказав «не думай, що це задарма» чи щось таке.
Кевін міг сказати, що це абсолютно неправа – Натаніель його захищав, а не намагався погрожувати. Те, що йому було все одно на Ендрю, не значило, що він був мудаком. Кевін міг вибілити його ім’я перед лисами. Та чи оцінив би сам Ніл його непроханий захист? Звісно що ні.
Кевін промовчав, даючи всім в кімнаті зробити власні висновки. Головне, аби Натаніель дожив до їхньої гри в травні.
–4–
Натаніель дожив – вираз його обличчя був так само серйозним, коли його ім’я пролунало над полем.
Натаніель Веснінскі.
Він тримав ракетку, ходив впевнено навіть на полі лисів та час від часу кидав гриві посмішки іншим воронам. Це було єдине, що Кевін ненавидів в нього, – цю хижацьку посмішку. Натаніель теж це знав – адже вона нагадувала про Натана, цього хворого чоловіка, який зарізав людину на очах трьох дітей, серед яких був його власний син. Натаніель вмів посміхатися по-іншому, по-своєму, аби в його очах не було батькового виразу. Але він так робив тільки наодинці з тими, кому довіряв. Кевін бачив її тільки один раз. Жан, ймовірніше, жодного.
Проте Кевін бачив трохи далі за ці награні та фальшиві посмішки. Гра Натаніеля дещо відрізнялась. Немов йому було боляче бігати, тягти за собою власне тіло та робити в цей час додаткові дії. На всі погляди хлопець посміхався, немов показуючи, що з ним все гаразд. Кевін знав, що не гаразд. На жаль, він занадто часто бачив Натаніеля в стані «я гаразд», щоб розпізнати його брехню.
— Ще трохи такої гри, Веснінскі, і тебе заклюють твої ж ворони, – радісно крикнув Сет, отримуючи на це тільки середній палець.
Веснінскі і так був майже мрець з одною ногою в труні.
Пробігаючи повз нього, Кевіну треба було тільки гаркнути французькою «та сама роздягальня», аби на мить відчути на собі погляд синіх очей. Всього мить, проте це був знак, що його було почуто.
Смак перемоги не смакував перемогою.
Про це Кевін не думав, закидаючи Натаніеля в кабінет Ваймака. Тут мало бути спокійніше – мало бути тихіше, адже Ваймак не мав повертатися найближчим часом.
На обличчі Натаніеля вже не було тої ж хижацької посмішки – він ледве помітно хмурився та тримав руку на животі. На руках знов були звичні шкіряні рукавиці. В рукавицях лезо.
А у них не було багато часу – як тільки лиси зрозуміють, що Кевіна немає, а Натаніель так само не з воронами, всі складують два і два. Мало часу, але багато питань.
— Що тобі від мене треба?
В тому і проблема, що нічого.
— Що з тобою не так?
— Та багато чого, – усміхається, прекрасно знаючи про ненависть Кевіна. – Щось конкретне маєш на увазі?
Кевін не любив задарма торкатися людей. Натаніель не любив, коли задарма торкалися його. Для нього це – спогади про батька, який бив його, як іграшку, про Ріко, який так само бив його до посиніння. Кевін не торкався його майже ніколи, не дозволяв собі приносити всі ці спогади в життя свого спогаду.
Проте в кабінеті Ваймака Кевін торкнувся Натаніеля. І варто було натиснути на ребра, аби в приміщенні почувся болючий стогін. Сині очі наповнились болем – лише на мить, адже майже одразу ж його замінила байдужість – руки ледве притискалась до того місця в слабкій спробі захиститися. Не дати бодай комусь ще торкнутися його слабких місць. Якби це був хтось інший, то йому в шию тикнулося б лезо – проте перед Кевіном Натаніель навіть не рипнувся. Хоч це і була єдина перевага на його боці.
— Ось це.
Веснінскі почали клювати його ж ворони. Просто Сет не знав, що почалось це задовго до того, як Веснінскі став частиною команди.
— Хіба ти думав, що я можу забрати в Ріко дві його іграшки, і мені це зійде з рук?
Йому не треба було навіть дивитися, аби побачити, що під формою світла шкіра заливалась фіолетовим. Кевін не дивився вниз, натомість фокусуючи всю увагу на обличчя хлопця перед собою.
Кевін не розумів – для чого він так старався, аби врятувати його і Жана, хоча сам і не пробував втекти? Хіба не він казав про сміливість та бодай спроби змінити життя? То чому він сам його не міняв?
— Немає доказів, що це ти.
У відповідь тільки багатозначна тиша – звісно, що немає. Але коли то все хвилювало Ріко?
Розмова не складалась. Варто було Кевіну запитати бодай щось, як у відповідь отримував коротку відмовку з напівправди і напівбрехні. Вони немов грали в теніс, перекидаючись фразами, які, по суті, нічого і не значили. Адже головне запитати Кевін не знав як – після стількох відмов, чого раптом він погодився б?
Кевін хотів зізнатися на широкий загал, що він ніколи не катався на лижах, – це могло б знищити репутацію Ріко та розбити гарну картинку воронів. До цього Кевін ніколи і не думав про таке, проте з кожним днем він все віддалявся від Ріко та воронів, а порізів та синців на тілі Ніла ставало все більше. це могло б привернути увагу, це могло б допомогти дістати Ніла звідки. Але у відповідь Кевін отримав тільки хмурий погляд синіх очей та мовчазне «не смій». Кевін і не смів би – як тільки він хоч слово сказав би проти Ріко, то вся злість вилилася б на Ніла. У Моріями завжди були проблеми з гнівом.
Запитати головне (як мені тобі допомогти?) (відповіддю було б стисле «мовчи і не рипайся», але Дей цього не почув того дня) Кевін не встигнув – двері із силою відкрились, впускаючи шум стадіону, та вмить Натаніеля до стіни притиснув Ендрю. До пошрамованої шиї доторкнувся ніж – і Натаніель здавлено ковтнув. Він ніколи не любив ножі і леза. Власного він не приставив до Міньярда, хоча Кевін впевнений, що у нього точно вийшло б зробити це непомітно. Так вони і стояли біля стіни – Ендрю байдуже дивився на шрами Натаніеля, а Натаніель втомлено усміхався, ховаючи руки собі за спину.
— Монстр вже тут, – почулось з проходу, і там стояла ледь червона Елісон. Згодом до кабінету забігли всі інші, і, на щастя, серед лисів були тільки лиси. Ворони так і блукали десь за межами цього приміщення.
Попри своє становище, Веснінскі фиркнув та дозволив хворій посмішці лягти на губи:
— Це він монстр? – обережно дістав руки з-за спини, показуючи, що вони так саму порожні і без ножів. Він обережно тикнув пальцем в Ендрю, проте не торкнувся його взагалі. – Я бачив монстрів, і Міньярд точно не один з них.
— Часто в дзеркало дивишся, що монстрів бачив?
І Кевін знав, що це було якраз удар в ту точку, яку Веснінскі ховав від усіх. Вираз Натаніеля немов не змінився, але цей момент відчули усі. Посмішка зникла, і Дей не встиг навіть зрадіти цьому, адже без неї обличчя налилось такою безпомічною люттю, що думками Кевін повернувся в свої десять, коли він перелякано дивився, як руки Натана розрізали людину, а на обличчі висів такий самий вираз.
— Занадто часто, – хрипло відповів Натаніель, хоча в його голосі можна було відчути страх.
Стояти в такій компанії більше не можна було – скоро ворони мали помітити відсутність Веснінскі, і вони точно почали б шукати його, аби помітити в оточенні лисів. Тіло самого хлопця не розслаблялось, а лишалось кам’яним весь час. Лезо упиралось в шию. На шиї був розсип шрамів. Під футболкою їх було навіть більше.
— Ендрю, відпусти його, – ніякої реакції, а ніж навіть почав сильніше упиратися в шкіру; в цей момент в синіх очах запалилась паніка. – Ендрю, чуєш, відпусти його зараз же.
Ваймак, піймавши нотки хвилювання в голосі Кевіна, зробив крок вперед:
— Міньярд, відпусти Веснінскі.
Коли Натаніель панікував, панікувати мали й інші. Всього один кліп очима, і їхні ролі вже помінялися – Веснінскі трохи перелякано тримався за горло, ховаючи краплі крові, а Ендрю притискався в стіну, де тільки що стояв сам хлопець. Якби він його реально туди притиснув, то тоді почалася б бійка на ножах, яку навряд чи можна було б легко зупинити – проте ножі валялись десь біля ніг Натаніеля, а його рука ніяково зупиняла кров. Рука без шкіряної рукавиці – вона вперше за довгий час була голою, і більшість в кімнаті мали змогу побачити розсип порізів та опіків на ніжній шкірі.
Натаніель дивився тільки на Кевіна, немов намагаючись крикнути йому «дивись, що ти наробив». Але він не кричав, а тільки повільно розвертався до виходу, не торкаючись нікого на своєму шляху. Він хотів піти від лисів, проте він так само не хотів йти до воронів. І вся його хода показувала його цілковите бажання втекти – куди-небуть, аби тільки не бути Натаніелем Веснінскі.
Наприклад, бути Нілом.
Це був останній шанс.
Кевін не міг його проґавити.
— Натаніелю!
Він не зупинився, а лише рвучко схопився за ручку, відкриваючи двері в коридор.
Голоси радісно кричали «останній шанс».
Врятувати друга чи вберегти його секрет?
— Ніле!
Натаніель ніколи не озирався, проте Ніл не міг так просто відпускати.
Ніл розвернуся на подив лисів та навіть прикрив двері із середини.
— Що знов, Кев?
В його словах не було звичної отрути, а очі не палали праведним гнівом. Перед ними стояв втоплений хлопець з порізом на шиї, який всіма силами збирався, аби прожити наступний день. Він нічого не сказав про його ім’я – і це тільки підтверджувало хвилювання Кевіна, що він планував втекти до біса в невідомому напрямку.
— Коли ти вже знайдеш в собі сміливість піти?
Ніл впізнав ці слова – саме це сказав сам Ніл незадовго до того, як Кевін втік. Звісно, що перед цим Ріко зламав йому руку і Кевін нарешті зібрав залишки себе та пішов в пошуках долі. Доля привела його до лисів та Ваймака. Куди вона могла привести Ніла?
— Не намагайся взяти мене на слабо. У нас різні ситуації.
— В чому вони різні?
Кевін розумів, проте визнати це в той момент означало дати Нілу назавжди втекти з його життя.
Ніл це теж розумів, тому це був єдиний шанс втекти з життя Кевіна назавжди. Він мав пояснити, в чому ж була різниця.
— Я мрець тої ж миті, як зроблю крок з гнізда.
Хтось з натовпу зойкнув – Кевін не був певний, хто то точно був, адже Ніл дивився на нього споїм поглядом «зрозумій ти мене нарешті», і Кевін дійсно розумів його. На жаль, він не міг змусити себе не розуміти.
Проте не розумів Ендрю, який тільки сховав леза та дивився на Ніла байдужим поглядом. Коли він відкрив рота, його голос не був більш зацікавленим:
— Настільки боїшся Ріко?
Хтось шикнув на слова Міньярда – звісно ж, хто б не боявся Ріко після всього, що він наробив через власну безкарність. Кевін боявся, як то не було важко визнати.
— О ні, боятися Ріко – це робота Кевіна, – от Нілу не було важко це визнати. – У мене на хвості дещо серйозніше.
І він усміхнувся – тою самою хворою посмішкою свого батька. Так, аби нагадати Кевіну, від кого Ніл має тікати. Аби показати та доказати, що ось ця людина, що жила на обличчі хлопця, не зупинилася б ні перед чим.
Його батько стояв над Нілом з самого народження. І, на жаль, стояв він темною небезпекою, змушуючи ще маленького сина ховатися в обіймах матері. Тепер його матері не було – Кевін так і не знав всією історії – проте небезпека була, і вона нависала все нижче і нижче, погрожуючи задавити Ніла в один момент.
— Він не посміє, допоки …
— Посміє, і ти це прекрасно знаєш! – слова мали прозвучати злісно та роздратовано, проте замість цього у звинувачення чувся тільки щирий страх. Ніл боявся, і це один з небагатьох разів, коли він дозволяв іншим побачити цю паніку у своїх очах. Можливо, інші цього не бачили – можливо, вони відчували роздратованість, але точно не страх. Навіть тоді, коли рука в рукавиці схопилась за плече. Кевін знав, в чому проблема того плаче – саме на ньому був слід від праски.
Всі руки кричали мовчазне «посмів». І Кевін знав, що Натан дійсно посмів би. Не тому, що він хворий, а тому, що він якраз сповна розуму.
— Коли я тікав, ти казав …
… казав, щоб Кевін взяв себе в руки та припинив скиглити про бідну свою долю.
— Я пам’ятаю, що казав, і в цьому наша, бляха, різниця, – відпускаючи руку від шиї, він почав вдягати рукавицю назад. – Твій батько готовий допомогти, а мій хоче зідрати з мене шкіру заживо.
І це була помилка – тихі перешіптування припинились тої ж миті, а всі очі метнулись до Кевіна і Ніла посередині. Проблема в тому, що Кевін …
— Який батько?
… не сказав про свого батька. Особливо своєму батькові. І причиною чому був тільки банальний, як Ніл і вгадав, страх – Кевін не хотів, аби весь його час з лисами перетворився на жахіття, аби Ваймак в один момент вирішив вважати себе зобов’язаним на щось. Кевін, взагалі-то, хотів тільки спокою та ексі.
Обличчя Ніла не змінилось – і тільки очі показували його розчарування.
— Так і не сказав? Ти більший боягуз, аніж я про тебе думав, – подивившись на рукавиці, він мовчки позначив це кінцем розмови та пішов до виходу.
Після гри його м’язи почали боліти, і кожний крок ставав все більш ніяковим та кривим. Як тільки Ніл вийшов би за ті двері, то їхні шляхи точно розійшлися б. Навряд чи Ріко вбив його – він занадто боявся Натана, поки Натан і собі занадто боявся брата Ріко, Ічіро. Ріко залишалось вибивати все дурне з Натаніеля, а Натану варто було просто існувати десь на краю світу, аби мозок хлопця не дозволяв йому заспокоїтися навіть не мить.
І так в тиші Кевін дивився, як примара його минулого тікала назад в минуле, перетворювалась у спогад та забувалась серед тисяч облич.
Як тільки Ніл знов почав відкривати двері, міцна рука одним рухом закрила її силою. Ваймак стояв майже впритул до Ніла, і Кевін пізно встиг помітити його помилку. Від звуку дверей та старшого роздратованого чоловіка поряд Ніл сіпнувся, ледь не врізаючись в когось (Рене) позаду. Його рука машинально знайшла те саме лезо в рукавиці – і всі побачили, як з панікою в очах Ніл тримався за те лезо, як за рятівний круг. Він не рипався на когось з лисів, не намагався порізати Ваймака – він тільки стояв зі шматком металу, попри його ненависть до ножів та лез. Його груди швидко підіймались-опускались. Ніл мовчав, ніби готуючись до звичного болю.
Але болю не було – Ваймак, усвідомивши, що він і був причиною такої реакції, зробив кілька кроків назад та навіть не спробував торкнутися дверей ще раз. Давав вибір Нілу: відкривати ті двері чи ні. І Ніл, буркнувши тихе «вибач» Рене, вискочив з кабінету. Рука хлопця тримала ушкоджений бік. Натаніель не обертався – цього разу не обертався і сам Ніл.
Він зник. Улетів із життя Кевіна.
Спочатку тиша оглушала – він не міг розібрати й слова з того, що вилітало з рота будь-кого в кімнаті. Все, що було в голові, це думка про те, що це була остання гра для воронів. Далі Ріко міг не стримуватися ще довгий час, адже всі порізи та побиття зійшли б до часу нового матчу. І це, бляха, лякало. Кевін не хотів, аби воно якось впливало, але цей малий мудак дійсно змушував хвилюватися.
— Якого хуя ти не сказав, що твій Ніл – це Натаніель, бляха, Веснінскі? – майже виплюнув зі свого місця Сет, закриваючи двері в кабінет. Вони незадоволенні, їхні очі палають обуренням від того, що Кевін і слова не сказав про справжнє ім’я Ніла.
— Можливо, саме тому, що отримав би ось таку, бляха, реакцію? – Кевін повернувся до лисів, відчуваючи злість, що днями набиралась в його тілі; злість була і на Сета за його коментарі в бік Ніла; злість була і на самого Ніла за таку впертість; злість була і на Ваймака за його необережний рух; злість була особливо на воронів та Натана за все їхнє лайно. – А можливо, як тільки я сказав би бодай слово про Ніла, Ріко побив би його майже до смерті, як він зробив після втечі Жана?
Напруга не зникла з кабінету – здавалось, що як тільки Ніл вийшов в коридор, вона тільки набрала сили та стала висіти над ними грозовою хмарою, головою облити їх водою тої ж миті.
— Як ти взагалі міг повірити такому монстру, як Веснінскі? – зі свого місця обізвався Аарон, і Кевін вперше за всі свої дні серед лисів почав відчувати, як гнів дійсно почав наповнювати його тіло. Так не мало бути – вони команда, в команді мала бути злагода, проте замість цього вони сваряться через примару минулого Дея.
— Я йому довіряю. Можливо, навіть більше, аніж деяким з вас.
І як тільки слова вилились на волю, Кевін здивовано зрозумів, що це правда. Він довіряв Натаніелю, віри в його слова про те, що одного дня вони всі виберуться з того гнізда, лишаючи за собою тільки чорним вогонь. І ось двоє з них вже на волі, починають свої життя без чорного. Чи було в планах Ніла його власне спасіння?
— Навіщо видавати себе таким мудаком, якщо він весь такий прекрасний?
Кевін засміявся зовсім без сміху – тільки спазм болючий десь в грудях.
— Він не видає. Ніл дійсно мудак, і не вміє фільтрувати свої слова, – проте він чесний у власних грубощах.
— Ви варті один одного, – хмуро видихнула Елісон, і Кевін на це тільки відмахнувся. Йому до Ніла ще йти і йти – у Ніла сміливість в крові, а Кевін боявся Ваймаку зізнатися.
— І все ж таки, – не полишив свого Ваймак, потираючи пальці рук, – чому він вирішив допомогти втекти Жану, знаючи, що на нього чекає від Ріко? Яке йому діло до нього?
Велике.
— Ви не знаєте, яке це – жити в гнізді.
А можливо, йому дійсно не було ніякого діла до Жана – проблема була в тому, що Кевін не знав, для чого він це робив. Так склалось, що Натаніель навіть у своїй чесноті лишався патологічним брехлом, і ніхто не міг сказати, чи дійсно він сказав правду. Всі його слова варто було ділити на двоє та пропускати через ряд сумнівів, і, ймовірно (малоймовірно), під кінець лишаться факти. Спочатку це дратувало – з ним було неможливо говорити, посмішки відлякували, а язик змушував стискати кулаки та ненавидіти його за власну неможливість вдарити сильніше. Ставало легше від того, що Ріко дратувався не менше і дійсно не боявся додати нових шрамів.
Все зупинилось під час одної з їхніх особистих сутичок, коли Кевін мало не викрикнув йому в обличчя гидливе «навчись не брехати спочатку». Він очікував тоді удару чи навіть ножа між ребрами – це було б чесно, Дей сам зробив би це, якби тільки мав того ножа (Натаніель мав). Проте замість будь-якого удару чи порізу Кевін отримав першу правду. І від цієї правди його нудило і хвилювало десь далеко в голові.
— Чесні довго не живуть.
А можливо, його нудило не як від правди, як він побаченого перед очима. Під кофтою всього Веснінскі було порізано і прострелено. З одного боку довгий поріз, який точно мав боліти до біса, далі був слід від кулі, а на плечі – слід від праски. І все намішано та перемішано між собою, Кевін точно знав, що хлопець і згадати не зміг би, звідки він їх усі взяв.
Чесні довго не живуть.
І Кевін забувся у брехні. Бо так легше, так спокійніше. І якщо він не спав посеред ночі в страху, що його брехні заплуталась в нитях неправди, то іншим не варто про це знати, правильно?
— І він не такий монстр, як Ріко, – прошепотіла Ден, не дочекавшись подальших пояснень від самого хлопця. Він не був проти – казати не було що.
Кевін не став казати, що Натаніель набагато небезпечніший за Ріко – кому від того стало б легше?
Слова капітанки вивели команду з певного забуття, адже очі Аарона впали на неї в зневазі:
— Це не робить його меншим монстром.
— Він ні разу не сказав нічого кривого в мій бік, – плюнула у відповідь Ден чи то від власної зневаги до Аарона, чи то від дивного бажання захистити Ніла, якого, можливо, не було б до наступного ранку.
— Це тому, що ти крута, на його думку, – і в кабінеті запала тиша. Навіть якщо Кевін переказував слова Ніла, це було найбільш схоже на схвалення за весь його час в команді. – Він поважає тебе.
Дивним чином, але це ледве розбило той багаторічний лід між лисами, що наростав та перетворювався на серйозну проблему на полі. Зовсім трохи, проте навіть Кевін зміг відчути нотку єдності перед чорною примарою його минулого:
Нілом.
–5–
«Ріко Моріяма покінчив життя самогубством»
В одну мить здалось, що з Кевіна вибили все повітря, адже якого хуя йому так важко дихати? Легені стискає у важких подихах, але вони не приносять абсолютно нічого, окрім як болючих спазмів по всьому тілу. Перед очима все пливе, голоси змішуються до одної купи, з якої не вибрати ні одної окремої думки. Здається, хтось кричить, але це міг бути сам Кевін, тому він тільки стискає голову в руках та мовчить.
Цього не могло бути – такого не могло трапитися. Яким чином і чому саме зараз? Одною частиною мозку Кевін розумів, що він мав би радіти – Ріко, людина, що перетворила його життя на пекло, померла, але одразу ж на противагу цим думкам в голові з’являлись спогади про те, як вони були нерозлучними. Вони були братами – так, поганими, але ж братами. І зараз його брат наклав на себе руки.
Та якого біса йому було так важко дихати?
— Кевіне, дихай.
А голос немов з минулого життя, немов він і не згадав би, кому він належав. Кому? Кому було так важливо його дихання? Хто тихо присідав перед ним та тримався на відстані, аби тільки показати, що він поряд.
Це не мало ніякого сенсу – а коли у лисів бодай щось мало сенс? Ендрю ніколи не бачив в лисах щось більше, аніж купку зламаних дітей, які махали палицями та удавали з себе когось серйозного. В такому випадку і Ріко не мав сенсу. Не мав сенсу і сам Кевін. Нічого з цього, в такому випадку, не мало сенсу. Пожертва Ніла теж.
І де це кляте повітря?
— Ти Кевін Дей. Ти в команді лисів. Твій батько Девід Ваймак. Ріко не твій брат, він не зашкодить. Ти чуєш мене, Кевіне?
Чув, але як він мав відповісти? Йому немов у голову води налили, що навіть дихати не виходило.
Він здавлено кивнув. Хто був перед ним?
— Гаразд. Я зараз покладу руку тоді на груди, і ти дихатимеш зі мною. Зрозумів?
Це один здавлений кивок. Здається, людині перед ним цього було більше, ніж достатньо.
Невелика, проте далеко не тендітна рука лягла на груди, ледве стискаючи їх. Один раз, аби тільки показати, що він мав повітря у своїх клятих грудях. Так, воно було там, точно десь там жевріло щось, що ніяк не могло вирватися на волю.
Вдих – видих.
Він Кевін Дей.
Ріко Моріяма помер.
Нема кого боятися.
Примара його минулого улетіла – вона вільна зникнути серед мільйонів облич.
Примара його минулого – Натаніель. Ніл.
Кевін робить повний вдих.
Перед очима зникло марево – і Рене з легкою посмішкою все ще торкалась його грудей, аби показати, що ось, саме в тому місці, було його серце. Була його душа і, що найголовніше, його повітря.
Кевін міг дихати.
І саме в цей момент в голові трохи прояснилось – і стало зрозуміло, що смерть Ріко дійсно була. Ріко помер. Наклав на себе руки. Його більше не було. І якщо він помітив певне полегшення на обличчі лисів від цієї новини, то не дозволяв собі забагато про це думати.
Ніхто не коментував про падіння Кевіна, всі тільки сиділи із серйозними виразами, немов тільки Кевін не міг її зрозуміти. І як тільки він простягав руку до неї, слід одразу ж зникав та залишав по собі тільки чорне вороняче перо.
— І що тепер? – тільки й запитав Нікі.
І дійсно, що тепер? Тренер відійшов від своєї посади, Ріко помер, Кевін втік, Жан втік, Натаніель … Натаніель лишався загадкою, повною брехні та обхідних шляхів. Навіть зараз, через стільки років, Кевін не знав точно, якою була мотивація допомогти втекти. Чи дійсно Веснінскі так хотів грати в рятівника? Чи подобалось забирати в Ріко те, що належало йому?
Одного разу, коли Натаніель розказав про справжнього батька Кевіна, Дей спробував запитати. Вони не були друзями, тільки парою нещасних, яким не вдалось втекти від гнізда.
— Для чого ти це робиш?
В боргу не хотілось лишатися, особливо перед сином самого М’ясника Балтимора.
— Люблю забирати іграшки Ріко.
Чи змінилась відповідь? Чи пошкодував Натаніель бодай колись, що таки вирішив почати весь цей процес знищення гнізда?
Натаніель не любив шкодувати, навіть зневажав це почуття, адже за роки у втечі він не мав багато можливостей просто полежати та подумати про власні вчинки. Він аби діяв, або його вбивали. Не до шкодування.
— Як думаєш, Ніл захоче прийти до нас? – Рене забрала руку з грудей Кевіна, коли відчула його нормальне дихання. Її питання, хоч і було сказане вголос, адресувалось тільки Кевіну.
І вперше він не знав, що відповісти.
У Ніла не хвості був не тільки Ріко – над його головою стояв Натан з наточеною сокирою. І смерть Ріко тільки розв’язала йому руки. Нілу було вигідно, щоб Ріко жив. Таким чином Ріко його не вбивав, бо занадто боявся Натана, а Натан боявся брата Ріко, Ічіро.
Як тільки Ріко випадає з цієї картини, ніщо не зупинить Натана від вбивства його сина.
— Нащо нам цей мудак Веснінскі в команді? – вигукнув Сет, відходячи на крок від Елісон.
Кевін згадав, чого Ґордон взагалі тут був – у них було тренування. Проте до кінця їм так і не вдалось дійти – Ваймак покликав до себе і сповістив про смерть Ріко. А далі Кевін вчився дихати заново.
Спочатку Кевін навіть не помітив, що почав говорити:
— Можливо, хоч він поставить тебе на місце.
Елісон кивнула на це головою – знов розійшлись. Це одночасно радувало та дратувало. В цілому, це не була проблема Кевіна, він навіть не капітан, аби думати про такі дрібниці, як єдність команди. Хоч він і хвилювався більше, аніж за все інше.
А ні, здається, неправда – зараз він більше думав про те, де блукав Ніл, вільний від Ріко та воронів. Чи дійсно він зміг би стати лисом?
— Ми не можемо взяти в команду людину, якої зараз немає з нами, – влучно відмітила Ден, і словом не показуючи, що вона була б проти нього серед лисів.
Взагалі єдиними, хто був проти Ніла, були Сет та Ендрю. Хоча ні, Ендрю було все одно. І навіть якщо і ні, Ніл достатньо прожив серед ненависті та зневаги, щоб витримати ще трохи від кількох людей.
Але Ніла не було – про нього не було і слова в новинах. Тільки тиша.
— Отже, Кевіне, – зі свого місця почав Ваймак, тримаючи руки на грудях, – де швендяється цей твій Ніл?
Хлопець подумки подякував тренеру – батьку – за просте Ніл, що злетіло з його губ. Не Натаніель, не Веснінскі, а всього лише Ніл. Адже для них це тільки ім’я, яке не значить нічого. Просто обгортка без минулого та майбутнього, для Ніла ім’я – це все, що в нього лишилось окрім кровавих спогадів та старих шрамів на шкірі.
Відповісти він не встиг – тої ж миті телефон загудів кілька разів, сповіщаючи про повідомлення. Це привернуло увагу лисів – звісно, адже всі люди, з яким Кевін міг би потенційно спілкуватися, сиділи в цій кімнаті. Незнайомий номер – проте в грудях жевріла надія, що він знав цей номер. Або номер знав його. Не міг не знати. Тільки одна людина могла написати якраз в день смерті Ріко.
невідомий номер:
біля корту
зараз
н.
08:01
Сам того не помічаючи, Кевін почав посміхатися.
— Він тут.
Цей виродок.
–6–
Ніл стояв біля входу зі звичним капюшоном на голові. Його постать відрізнялась від минулої. Цього разу він не намагався сховатися від лисів – він ховався від чогось іншого. Він ховався від всього світу.
Біля ніг стояла сумка. Звичайна чорна сумка, з якою спортсмени їздили на змагання. В неї багато не влізло б, тільки кілька пар одягу та й годі. Не здавалось, що Ніл збирався на змагання. Все його тіло ледве тряслось від передчуття – Ніл зібрався тікати. І на цей раз назавжди. Ось так, сповістити про своє відбуття та заховатися серед примар всього світу. Ден хотіла відкрити рота щодо команди, і Ваймак вже збирався прикласти свою руку – і Кевін зі сумом розумів, що всі вони вже давно програли. Ніл не лишився б з ними й не став би лисом точно. У його очах точно горіла рішучість в той момент. Йому навіть не треба було відходити ближче, аби знати, як синій горів від бажання та, що головніше, потреби втекти. Кевін шукав порятунок в алкоголі, Ніл – у втечі.
Постать Ніла не напружилась навіть від виду всіх лисів – він точно мав знати про їхнє тренування. Чомусь Кевін не здивований. Не здивований він так само, коли всі лишаються на кілька кроків позаду, поки він сам зупиняється на відстані витягнутої руки. Звичка. Якщо Ніл був в настрої, він сам підійшов би; якщо ні – то не міняв би нічого. Урок щодо особистого простору швидко вчиться, якщо до цього додати кілька лез та ярість в синіх очах.
Між ними немає привітань чи прощань. Вони тільки стоять кілька митей один перед одним, і Кевін розуміє – ось воно, їхнє приречене прощання. Вони розійдуться ні як друзі, а як ті, хто вижили. Вони вийдуть як переможці, хоча Нілу ще було прописано програти.
Його рука простягнула теки; сам він зробив крок вперед. Один і маленький, проте для того, хто все життя тільки очима виміряв відстань між собою та потенційним нападником, це знак; це довіра, яку Ніл не кожному давав. Ось перед прощанням дав Кевіну такий дарунок, і він не впевнений, що зміг би винести його на собі.
Пальці стиснулись навколо теки. Навіть не дивлячись всередину, він знав, що побачить там. І від цього стискало подих – дуже сильно стискало, адже як він мав би реагувати, коли після смерті Ріко з ним прощається Ніл та віддає його контракт з воронами?
Кевін не дивився всередину – він тільки віддав її назад, де мав би стояти Ваймак, та не думав про здивовані зойки позаду себе. Не думав про те, як Нікі шипів щось німецькою (Ніл точно розумів, про що мова, адже в очах стрибали вогники, а на губах розтягнулась посмішка). Не думав про те, як Ваймак довго дивився в його спину. Особливо не думав про те, Ендрю пропалював золотим поглядом самого Ніла, який на це відповідав холодним синім. Не думав він і про те, як Сет вийшов з гурту лисів та голосно, зневажливо вигукнув:
— То це ти вбив Ріко?
Згадки імені брата – не брата – змусила Кевіна стиснути кулаки. Впевненості не додавала і хижацька посмішка Ніла. Він не повернувся тілом, тільки очі метнулись до Сета, який точно мав дивиться напівхворим поглядом.
В постаті Ніла читалась зневага до слабкості Кевіна. Це він міг би пережити.
— Хіба ви не чули? Це лише прикре самогубство, – він тихо засміявся, і цього разу це не був сухий натягнутий сміх; о ні, Ніл дійсно насолоджувався фактом смерті Ріко і не хотів цього приховувати. – Хлопчик не витримав програшу в матчі, і бух, – він приставив пістолет з пальців собі до скроні, – вибив собі мізки до біса.
Від слів про те, як Ріко помер, щось важке закрутилось в животі – не рятувала і ярість з боку Сета. Все, що Кевін хотів, це напитися та забутися бодай на мить про Ріко, пістолети та навіть ексі. Бодай на мить забутися та не думати.
— Ніхто не казав, як він помер.
— А я не казав, що мене там не було.
Він відповідав на питання Сета, проте очі навіть на мить не припиняли дивитися на Ендрю. Кевін не міг побачити, як і куди дивився сам Ендрю, проте навіть так він відчував, що очі Міньярда так само не відклеюються від Ніла. У них була своя гра, про яку інших не попередили.
Кожна посмішка, що адресувалась Сету, відправлялась точно в груди Ендрю. Кожне слово, адресоване лисам, кидалось рівно в голову Ендрю. І Ендрю, чистий від усієї гидоти у своєму тілі, вбирав у себе всі часточки, які йому кидав Ніл. Слова Ніла стали його наркотиком, і Ніл прекрасно знав про це. Це найбільший інтерес, який Ендрю показував кому-небудь.
Враз сині очі знов повернулись до Кевіна. Вони нічого не вимагали та не просили. В них було тільки прийняття ситуації та згода з усім. Це були очі втомленої людини, яка здалась. Людини, яка поставила на собі хрест.
І це була помилка – адже Ніл не здався. Якби він не намагався впевнити самого Кевіна в цьому.
— Угода з Ічіро, – без питань відповів Ніл. – Здається, він нарешті побачив, на що перетворились ворони під керуванням тренера та Ріко.
— Господи, в що ти вляпався, – тільки й сказав позаду Ваймак, проте Кевін не міг точно сказати, що це не були його власні слова.
Погляд Ніла не відпускав. Було ще щось важливе, що Кевін мав знати.
— Умови?
— Дуже прості. Вісімдесят відсотків твоїх з Жаном прибутків йде до родини Моріами. За це ви отримуєте свободу, – вітер трохи торкнувся голої шкіри Кевін; почалась весна. – Доволі вигідно, ти маєш погодитися.
Вигідно. Дійсно вигідно. Продатися у вільне рабство.
Та щось не сходилось в цій історії. Був який момент, який Кевін все випускав з виду та не міг схопитися за нього. Радість від волі затьмарювала – його голова наповнювалась легкістю тільки від відчуття власного контракту в руках. Двадцять відсотків від усього прибутку – це все ще багато грошей. До кінця життя могло б вистачити. І ця передчасна радість лякала.
Він ледь не пропустив момент, коли Ніл розвернувся за своєю сумкою. Його фігура закрилась від нього, відстань між ними збільшилась. Ніл тікав, і Кевін, на жаль, міг здогадатися, куди саме.
— А ти? – Ніл здивовано подивився на нього. – Де твоє місце в цій угоді?
Ось воно – та точка, яку Ніл сильно оберігав. Він так професійно відкидав всі незручні питання, що Кевін сам не помітив, що ледь не пропустив найголовніший момент – що буде з самим Нілом?
Спина Ніл напружилась – це могли побачити всі лиси, навіть Сет і слова не сказав. Ймовірніше, йому було тільки цікаво, але тиша радувала.
— Біля твого, – з сумки показалась схожа тека, – воля за гроші.
Почулись кроки, і майже одразу ж поряд з Кевіном показався Ваймак.
— Отже, ти готовий підписати контракт і стати повноцінним лисом? – його голос не тримав ніяких заперечень, немов не було іншого варіанту. Навіть Сет не заперечив чи викрикнув щось на це.
Проте Ніл застиг на місці, немов не очікуючи на таку пропозицію. Руки швидко заховала теку – і ось цей момент. Сумка на плечі, холод в очах – набір для втечі. Десь там, на самому дні, мала знайтись фарба для волосся нудотного коричневого кольору. Десь поряд, ймовірно, валялися б лінзи та шмаття безхатька.
Все життя Ніла помістилось в одну сумку. Рука стиснулась на лямці.
— Хто сказав, що я піду до вас?
Почулось щось дуже схоже на «мудак» з боку Сета або здивоване зітхання Ден. Проте все, що бачив Кевін, це Ніл, який з кожним словом закривався від нього все сильніше.
Ваймак хитко засміявся.
— Досить набивати собі ціну, хлопче.
Востаннє кинувши погляд на Кевіна, Ніл повільно розвернувся від корту:
— Тоді не змушуйте мене брехати.
І він пішов.
Не надто спішно, немов він купував собі час, і Кевін все намагався зрозуміти його наміри. Від кого він хотів втекти? Чи куди він хотів прибігти?
Усвідомлення боляче вдарило прямо в груди. На щастя, не достатньо, аби вибити все повітря, проте достатньо, аби злість наповнило все тіло. І згорблена фігура Ніла – його друга – ніхуя не допомагала впоратися з усім цим гнівом всередині.
— Ніле!
А він все продовжував іти.
Навіть пальця не показав.
Холод та забуття.
— Натаніелю, бляха, Веснінскі!
Він застиг, не прибираючи руки з лямки сумки. Тільки стояв в кількох метрах від Кевіна. Все тіло було насичене щирим жахом від звучання власного імені, та злість в тілі не дозволяла спокуті пробратися до голови. І цей момент головним було зупинити Ніла.
На обличчі Ніла грала диявольська посмішка – він надто хотів позбутися Кевіна. Після цього, стоячи перед дзеркалом, він точно намагатиметься до крові стерти всі риси, що уподібнюють його до батька.
— Ще трохи – і повториш долю свого брата.
Чиста погроза в голосі була насичена отрутою – і тільки згадка про Ріко змушувала Кевіна повернутися на землю. Ніл ніколи б в здоровому глузді не назвав би його так. Дей бачив, що задумав Ніл, і сам пішов за його правилами.
Інші не розуміли – і чисту погрозу сприйняли так, як вона і звучала. Тільки Ендрю лишився на своєму місці мовчати.
Як рука стиснула комір кофти, Кевін не пам’ятав. Все, що він бачив, це зневагу та страх в синів очах. Сумка впала додолу. Лезо в рукавицях ледве блищало – Ніл навіть не спробував його дістати. Натомість він тільки обм’якнув в руках та посміхався хворою посмішкою батька, що зовсім не поєднувалась зі страхом в погляді. Ніл приймав свою долю, не здавався, проте поставив хрест на власному щасті.
Кевін тільки стискав тканину, не звертаючи увагу на вигуки команди. Всі знали про ножі Натаніеля – ніхто не знав про історію за ними. Ніхто не рухався на допомогу тільки тому, що руки Ніла висіли біля ніг та навіть не пробували дістати бодай щось.
— Куди. Ти. Йдеш.
А посмішка тільки ширшає.
— Навідаюсь до тата. Не тільки ж тобі купатися в батьківській любові.
Слова звучали як ляпас.
Кевін міг купитися в любові, поки Ніл купався б у власній крові.
Кулаки стиснули кофту ще сильніше.
— Я тебе ненавиджу.
— Добре. Тримайся на цій ненависті.
Кевін хотів сказати багато слів – проте навіть всі слова світу не змогли б втримати Ніла, якщо він дійсно вирішив. Він знайшов би вихід, його очі вже почали аналізувати всі виходи з цієї ситуації, і Кевін ненавидів це.
Адже похід до Натана означав одне – смерть.
До цього все трималось на страху – Ріко боявся Натана, а Натан Ічіро. Без Ріко Натан мав розв’язані руки, проте …
Проте Натан точно не знав про угоду Ніла з Ічіро. А він точно не залишить людину, яка так бездумно позбавила його ще одного джерела прибутків.
Кевін хотів сказати багато чого, хотів проігнорувати тихе «з нього ж ніхто не буде реально здирати шкіру» Нікі, хотів не звертати увагу на хвилювання батька. Кевін хотів зробити багато різних речей, проте зупинився тільки на одній. Він притягнув Ніла до себе, майже втискаючи його собі в груди. Руки Ніла так і лишились висіти біля боків, проте його тіло на мить – зовсім маленьку – мить розслабилось. Розм’якло. Стало схожим на хлопця його віку.
Натаніель хотів знищити Ріко – Ніл хотів врятувати своїх друзів.
Коли Ніл безслівно пішов геть, Кевін міг тільки дивитися йому в спину, немічно стискаючи кулаки. Ніл втік з гнізда – хіба не цього хотів Кевін? Саме цього, тоді чому на душі так гидко, немов він підвів його довіру знов? А демони все шепотіли на вухо набридливе «твоя провина». Кевін не знав в чому, проте вина заливала все тіло аж до самих країв. Кевін знав чому. І він стояв та дивився, як примара його минулого перетворюється та примарне минуле. А примарне минуле ніколи не має місця у майбутньому. У Ніла не було майбутнього ні в якому житті під будь-яким іменем. Він тільки примара. І це було прощання.
Кевін ще довго відчував його присутність.