Зорі тонули у водному плесі озера, і, здавалось, що якщо торкнутися води рукою, можна зачерпнути цілу жменьку їх. Іній, що припорошив дерева навколо, виблискував у молочному місячному сяйві. Кожна гілочка відтепер носила дорогоцінні перли! Ніч стояла прохолодна, але безвітряна. Спокійна та тиха, заплющуй очі — і спи собі, спи…
Водяник випростався на березі. Вода лагідно лоскотала шкіру, а кінчики довгого волосся плутались на дні. Хрустів тонкий шар криги під тілом, та Водяник не звертав уваги. Не міг він ані змерзнути, ані, звісно, ж потонути. І цей єдиний звук порушував могильну тишу довкола озера. А ще… далекий шепіт русалок, схожий на жаб’яче кумкання. Русалки благали свого повелителя повернутися назад.
— Ні, — коротко кинув він, ніби камінчиком у воду.
Пішли кола там, куди впали його слова, відгукнулись русалки з глибин. Засмучені, плакали вони, бо цілісінький день не приходив до них Водяник. Влаштувався собі на березі зранку та, діждавшись ночі, милувався зітканими зі срібла, промінцями місяця.
Вода нарешті відтанула. Коли озеро вкривав лід, вибратися на поверхню навіть Водянику було складно. Він кілька разів бив кулаком по кризі, трощили лід і русалчині хвости, намагались допомогти і малята-потерчата. Лише коли прилетів звабник Перелесник та дмухнув на озеро, крига відступила. Вогняний подих його розтопив скляний шар, і водиця стала приємною, ніби весняне літепло повернулось.
— А колись ти мчав до своїх подружок, ламаючи… хвоста, — пророкотав Перелесник, збивши з соснової гілки грудку снігу.
— То було колись, — всміхнувся Водяник, поманивши до себе Перелесника довгим пальцем. — Ходи сюди, побайдикуй у водиці зі мною.
Перелесника довго вмовляти не доводилось. Він струсив з себе залишки снігової навали, перелетів через імлистий пляж, всипаний зараз іскорками снігу, й бахнувся на землю поряд з Водяником. У водній гладі відобразився хвіст жовтогарячого, ніби саме полум’я, волосся.
— Справді тут так хороше. Навіть взимку.
Простягнувши ноги у воду, Перелесник охопив ними темно-зеленого хвоста Водяника. Блискучі лусочки ледь-ледь лоскотав шкіру, а пісок, що врізався у сідниці, і лоскотав і дряпав водночас.
— Взимку у тебе багацько роботи, — уїдливо помітив Водяник, перевертаючись на живіт та скинувши з себе ноги Перелесника.
— О! Овва! Та невже ти ревнуєш, га, любчику?
Загравши рудими бровами, Перелесник знову закинув на хвоста ноги. Цього разу він обійняв холодне маслакувате тіло Водяника, відчувши під пальцями грубі, наче дроти, вени. Водяник пхекнув, зібравши в долоню трохи каламутної через пісок води. Він випустив її назад, спостерігаючи за тим, як у водяному мережеві ховався візерунок холодної зимової ночі. Мороз блукав десь поряд, однак не поспішав турбувати двох на берегу. Просто нагадував про себе.
— Я просто люблю, коли ти поруч. Тільки не сприймай це надто серйозно?
— Та навіть не думав, — та по усмішці Перелесника, задоволеній та лукавій, так і не скажеш. — Ти просто любиш, коли я поруч. Просто тобі це подобається. Але ти надто набундючений рибний цар, холодний, — Перелесник торкнувся його вологої, трохи слизької шкіри та удав, ніби обпікся, — тому і викаблучуєшся. Виправ мене, якщо це не так.
Водяник тріснув його рукою по сідницях, залишивши мокрий слід і кілька крихітних лусочок.
— Не грайся з вогнем.
— Ти хотів сказати з водою?
Зітхнувши, Водяник знову набрав воду в долоню й випустив її. Це допомагало йому зосередитися, а ще дратувати Перелесника. Ох, яким же милим він ставав, коли гнівався! Звісно, людям його гнів обертався хворобами та смертю, однак Водяник міг дозволити собі таку розкіш. Тільки-от… Перелесник надто добре знав Водяника, пальці зітруться, як рахувати роки, тому:
— Як гадаєш, що станеться, якщо ми поцілуємося?
— А хіба ми не робили цього раніше? — здивувався Водяник, примруживши очі.
— Ти б запам’ятав, дурник! — цього разу Перелесник лунко хльоснув його по хвосту. — Ти багато базікаєш або думаєш, або в тебе нерест якийсь… Словом, ні, цілувати бідного мене ти не бажаєш…
— Такого ж вже бідного?
Водяник ліг набік, підклав під голову руку й уважно глядів на Перелесника. Той кивнув, і його червлені, кольору спілої черешні очі, засяяли. Вогонь, яким і був сам Перелесник, запалав у них вогниками. І якщо людей звабити — як з гори котитися, то Водяника… Ох, тягнувся до його обличчя, блідого, ніби саме полотно, але такого красивого, Перелесник й сам холодів. Холодів від думки, що Водяник зупинить його.
— То що? — зухвало усміхнувся Водяник, помітивши невпевненість Перелесника.
Хто б міг подумати, що цей чорт, цей демон, який без проблем погубив стільки життів, почне соромитися? О, Перелесник хекнув, зім’явши в руці сорочку з водоростей, що прикривала тіло Водяника.
— Якщо тобі потрібна моя згода, то ось…
Договорити Водяник не встиг. Перелесник накрив його холодні, наче сама крижина, губи своїми. Вогняним жаром охопило Водяника, обпекло груди, спустилось донизу, до кінчика хвоста, й шубовснуло в воду. Холод блукав по спині Перелесника, намагаючись закрастися всередину, однак… не міг замерзнути він. Не міг навіть, якби захотів. Боролись дві стихії, проте жодна з них не прагнула до перемоги.
Поцілунок не закінчувався до світанку. Короткий чи довгий, ніжний чи пристрасний, сором’язливий чи чуттєвий — вони перепробували всі. І не могли наїстися. Ох, якби ж не мусили полювати на душі, а могли зупинитися ось тут, насолодитися один одним…
Сірим серпанком огорнуло їх. Перелесник лежав на грудях Водяника, заплющивши очі. На вустах все ще залишався присмак водоростей та холоду. Жаром горіли губи Водяника, і навіть рум’янець ледь помітний, торкнувся його щік. Закінчувалась їхня ніч. Ховались за сонцем зорі. Кликали русалки додому, чекали-нудились самотні люди у селах.
— Я б міг нікуди не йти, — прошепотів Перелесник, торкнувшись губами безкровної вологої шкіри.
— А я б міг нікуди тебе не відпускати.
Водяник пригорнув до себе Перелесника й, потонувши у його безмежному теплі, тихо мовив:
— Знаєш що?
— Що?
— Без тебе мені холодно.