Зона, напевно, єдине місце у світі, де сніговий буран міг супроводжуватися громом і блискавками. Троє звірів, чинячи опір різким поривам вітру і непроглядній хуртовині, бігли до старої будівлі школи. Раптом з-поміж сірого неба, народився білий спалах блискавки, і немов спис, під супровід гуркоту грому, пронизав лева, котрий біг останнім. Кабану і тигру, що бігли попереду, вдарив у носи смердючий запах тліючої шерсті, підсилений низькою температурою.
- Муфаса! Якого хріна? Скіф допоможи! - Крикнув тигру кабан, і помчав до лева, що лежав у снігу.
- Тримайся, друже, всього пару метрів залишилося. - Прохрипів тигр, допомагаючи кабану тягнути свого ледве дихаючого родича. Незважаючи на розряди блискавок, що ставали дедалі ближчими, вони досягли своєї мети. Ввалюючись всередину, вони ледь не придавили вовка, одягненого у військовий комбінезон арктичного камуфляжу, який відкрив їм двері.
У барі, що знаходився під будівлею школи, цього вечора зібралося багато звірів, загнаних негодою. За нечисленними столиками збиралися різношерсті компанії, які ділилися досвідом зі своїх вилазок, травили байки і розповідали бородаті анекдоти, буквально затерті до дірок, але ще діючі на втомлених звірів. Деякі розпивали місцевий самогон, прикриваючись мотивами, що так виводиться радіація, хоча всі розуміли, що деякому так простіше змиритися з побаченим. Раптом місцеву ідилію порушив вовк, що вбіг крізь вхідні двері.
- Розійдіться, дайте місце. - Прокричав зеленоокий, та почав згрібати вбік усі речі на найближчому столі.
- Якого біса ти робиш, Рагнар. - Сторопів ведмідь бармен, спостерігаючи суворим поглядом за витівками вовка.
- Охолонь Барні, там… там лева блискавкою шандарахнуло. - Різко відповів охоронець, вказуючи лапою на кабана і тигра, які тут же увійшли несучи лева, що втратив свідомість. Вмить він підбіг до них і допоміг покласти величезного котячого на стіл. Шум цієї несподіваної метушні донісся до сплячого у дальньому закутку бару, лиса. Його вуха здійнялись вгору, вловлюючи кожен новий звук, а очі почали повільно фокусуватися крізь туман сну. Коли він нарешті зрозумів, що відбувається, то негайно зіскочив з місця і, розштовхуючи звірів, що скупчилися, примчав до лева, що лежав на столі. Лис зняв рукавичку, зроблену з композитної матерії і з кевларовими вставками, і насамперед промацав пульс. Подушечки на кінчиках коричневих пальців відчули слабкі, ниткоподібні удари. Потім він переключив свою увагу на очі. Розсунувши пальцями повіки, рудий побачив дивні білі блискавки, що танцюють навколо чорної цятки зіниці. Вираз його морди раптово змінився, і в куточках рота затанцювала кисла посмішка.
- Що ти збираєшся робити. - Розгублено пробелькотів кабан.
- Друга вашого рятую. - Лис зважив вепра пронизливим поглядом, після чого той замовк. Переконавшись у тому, що його відповідь була досить зрозумілою, коричнева рукавичка метнулася під полу камуфляжної куртки і витягнула звідти прозору кульку з якимось дивним серпанком. Побачивши це, бармен, що бачив у цій зоні багато дивного, вирячив очі.
- Сфера порожнечі! Слід, ти ж усвідомлюєш можливі наслідки? - Похмуро мовив ведмідь, не спускаючи пильного погляду з лиса.
- Не хвилюйся Барні, я знаю що роблю. - З хитрою посмішкою відмахнувся лис і приклав артефакт левові до чола. Потім він повільно перекотив сферу в область серця. Раптом масивна грудна клітка подалася вгору, і серпанок усередині сфери почали пронизувати білі блискавки, такі самі, як і ті, що кілька секунд тому були в левових очах. Лисяча лапа тут же схопила кулю, що почала випромінювати біле світло, і сховала її у свинцевий контейнер, що висів на поясі під камуфляжною курткою. Лев одразу ж повернувся на бік та захропів, як старий трактор.
- Жити буде, хоч і мучитиметься сильною мігренню декілька днів. - Прокоментував поведінку лева рудий, і тут же відчув на собі суворий погляд бармена.
- Ти вважаєш, що я дозволю тобі залишитися тут, із цим непередбачуваним подарунком зони? - Обурився ведмідь, спираючись на гіркий досвід.
- Я знаю правила, друже, адже в зоні я не менше твого. - Хитро усміхнувся лис, і накинув на голову капюшон.
- Рагнар, проведи нашого друга, і поверни йому зброю. - Ведмідь віддав наказ зеленоокому вовку, який тут же повів за собою лиса. - А ви чого витріщилися, - звернувся бурий до тигра і кабана, які невідривно дивилися в слід лису, котрий побрів до виходу. - Беріть свого щасливчика, і йдіть у житлові приміщення, потім розберемося. - Ведмідь закінчив своє напуття і почав витирати склянки сухим рушником, спостерігаючи, як трійця йде із залу.
- Він пішов у таку бурю. Барні, чи не боїшся, що це його остання вилазка? – З питанням глянув на бурого, носоріг, що сидів біля барної стійки.
- Цей рудий телепень завжди повертається. Я у своєму комбінезоні, так не впевнений як у ньому. - Упершись лапами в стільницю, з гіркою усмішкою відповів бармен.
- Ну тоді, за його швидке повернення. - Мовчав володар рогу на носі, і хмільно посміхнувшись, пригубив чергову склянку міцного самогону. На це ведмідь тільки махнув лапою, адже за ці роки, прожиті в зоні, він пам’ятав багато чого. Повз його очі пролітали багато різних тварин: хтось гнався за легкою наживою; дехто намагався знайти своє місце в цьому світі, але воно чомусь у багатьох випадках опинялося у шлунках місцевих потвор; багато хто хотів досягти слави, або стати місцевими легендами… Ех, шкода Юрка Семецького, гарний хлопець був, усе погрожував загадати безсмертя, у якогось джерела, котре, якщо вірити байкам, виконувало бажання, захованого в центрі зони. Мабуть, досяг мети мусанг, та якою ціною. Тепер кожен сталкер перед вилазкою молиться про те, щоб на його ПДА не прийшло повідомлення про смерть Семецького. Адже вистачило всього кількох нещасних збігів… Хоча біс його знає, та народ вірить, а зона користується.
Розірвавши рутину буденності зони, одного дня до Барні принесли пораненого лиса, що маренні бормотав про якийсь обруч медузи. На ньому була стара поліцейська форма зі штатним бронежилетом лисячого розміру, кевларові пластини були розірвані чиїмись могутніми пазурами, а від самого тхнуло смаленим хутром. Як виявилося волоцюги з того рейду, знайшли його неабияк пораненого місцевою живністю ледь живого біля аномалії «Тесла». Доля, мабуть, була до нього прихильна, адже вони замість поживитись амуніцією та скинути тіло у ближню канаву, принесли його в бар. Бурий постарався на славу, тому що за тиждень лис уже став доволі бадьорим, але усеж коли йому ставили запитання про те, що тоді з ним трапилося, рудий шахрай вважав за краще відмочуватися. Через кілька днів лис зник, навіть не попрощавшись. Старий Барні був злий як чорт, але на наступний ранок, вийшовши зі своєї барлоги, і зайнявши робоче місце, ведмідь здивувався побаченому. За барною стійкою сидів той самий лис, і посміхаючись простягнув йому дивний паперовий згорток. Бурий розгорнувши його, здивувався ще більше, в його потужних лапах лежав маленький краплеподібний згусток, нібито створений із золота.
- Дякую, що поставив на лапи. - Сказавши це, усмішка на лисячій морді стала ще ширшою.
- Але золота крапля… Де ти зміг добути такий рідкісний артефакт. - Широко відкриті очі так і благали про правду, але лис хитро посміхнувшись, коротко випалив «Секрет фірми». Відтоді між лисом і ведмедем зав’язалася певна дружба. Перший, йдучи у вилазки, завжди повертався з чимось цінним для бармена, а другий намагався забезпечити друга всім необхідним. Але той на догоду своїй впевненості, або ж скромності, багато не брав. Перед кожним виходом його сумку поповнювали: денний сухпай, фляга з чистою водою, аптечка з найнеобхіднішими ліками, три пачки бинтів і кілька магазинів до трофейного пістолета кулемета Хеклер енд Кох моделі МП-5. Все це начиння йому укладав, права лапа бармена, молодий зеленоокий вовк Фенрір Оттінсон, між народом відомий, як Рагнар. Згодом лис почав обростати легендами, начебто зона залишила на ньому свою мітку, щоб аномалії впізнавали його, і розсовувалися в сторони, поступаючись йому дорогою… Раптом бурого вирвав з обіймів думок, дзенькіт удару склянки об стільницю стійки. Зовсім захмелілий носоріг вимагав добавки, прозорого, вогняного нектару. Ведмідь окинув його похмурим поглядом, але все одно відправив у його гранчак рештки самогону. Кілька секунд покрутивши в лапах порожню пляшку, Барні закинув вафельний рушник на плече і вирушив у підсобку за наступною. На півдорозі він обернувся і глянув у бік вхідних дверей, де зустрівся поглядом із зеленооким вовком, той кивнув, подаючи знак, що все гаразд, і ведмідь продовжив свій шлях, промовляючи собі під ніс, начебто батьківське побажання - «Бережи себе Нік».
Кожна наступна сходинка дедалі більше наближала лиса до виходу з обителі одинаків. Повітря ставало дедалі прохолоднішим, що можна було спостерігати через завитки пари, котрі покидали носи звірів. Наблизившись до масивних сталевих дверей, за якими вирувала буря, рудий стиснув у лапах руків’я свого старенького, але вірного МП-5, за котрим старанно доглядав, після чого кивнув вовку, що стояв поруч, і той, розуміючи без слів, відсунув великий залізний засув, начебто зроблений із рейси місцевим кулібіним.
- Ти впевнений, що немає іншого рішення? - З нотками співчуття, запитав полярний вовк.
- А як інакше, друже? - Відповів лис запитанням на запитання, і знову розплився в усмішці, котра збивала з пантелику. - Не можна ж залишатися серед натовпу, тримаючи в лапах настільки непередбачуваний артефакт, тим паче, якщо знаєш, як його знешкодити.
- Ну що ж, хай щастить, Сліде. - Сказав Оттінсон і потягнув на себе сталеві двері.
- Рагнаре, був би ти на голову нижчим, так і дав би тобі по вухах. Забув чи що, макітра ти полярна, у зоні не можна бажати удачі іншим, прикмета погана. - Повним іронії голосом, покартав він вовка, котрий чухав потилицю, не знаючи, що відповісти. - Гаразд, друже, бережи Барні. Мені пора, час чекати не буде. - Сказавши це, лис підтягнув вище товстий шарф, закриваючи ним ніс, і, не вагаючись, ступив у непроглядну заметіль.
- Бережи себе Рудий! - Крикнув вовк силуету лиса, що розтанув у стіні падаючого снігу. Простоявши так кілька секунд, Рагнар зачинив двері і пішов зворотним шляхом до бару.
Могутній вітер кружляв гострими кристалами сніжинок, засипаючи свіжі сліди, залишені слабко розрізненим силуетом звіра. Творіння Борея розігралося не на жарт, дедалі частіше намагаючись здути рудохвостого подорожнього в снігові замети. Але все ж, якимось внутрішнім чуттям він знав, що йде вірним шляхом. Хуртовина безжально метала сніжинки в захисні окуляри, намагаючись максимально обмежити поле зору, але лису вдавалося час від часу розгледіти силуети знайомих будівель. Аномальне поле зони не пошкодувало їх, старі багатоповерхівки, споруджені чиєюсь титанічною працею, стояли немов пам’ятники колишньої слави, вихваляючись на всі боки віковою цегляною кладкою, з-під облупленої штукатурки. Фундаменти багатьох давно застарілих будівель, поросли синім мохом, що випромінює дивне світло. Небезпечна, зауважу, фіговина: один новачок вступив через свою, чи то дурість, чи то необережність, у такий мох, то він йому берц разом із гомілкою відхопив. Рослина то виявилася м’ясоїдною, от і тхору наука, й іншим звірам попередження, - коли чогось у зоні не знаєш, лапи туди не сунь. Слідопит, не припиняючи свій важкий шлях, почав відчувати, що хурделиця слабшає, приголомшливий гуркіт грому ставав дедалі рідшим, а світ навколо ставав дедалі чіткішим. Раптом лис боковим зором вихопив силует білого зайця, що сидів на заметі, в котрому він одразу впізнав мутанта, відомого як Сліпець. Розвинена мускулатура, гострі як бритва кігті, і слух здатний почути серцебиття жертви в радіусі тридцяти трьох метрів. Машина вбивства, можна подумати, але зона це жінка з іронією, бо за їхні таланти їм довелося розплатитися своїм зором, та й живучістю вони не відрізняються. Хоча, воістину їх треба боятися, через інстинкт зграї, ці тварюки ходять у парі штук так по п’ятдесят. Слідопит швидко зрозумів, що справи кепські, і повільно почав відступати до найближчої будівлі. Але тут фортуна на секунду відволіклася, прибравши свій погляд від лиса. Він випадково наступив на заметену снігом машину якогось гризуна, залишену тут ще під час катастрофи. У відповідь та обізвалася на свого кривдника шаленим криком сигналізації. Вмить вуха сліпця піднялися вгору, і він спрямував свою облізлу морду в бік джерела шуму, після чого він видав настільки мерзенний, пронизливий крик, що так одразу словами й не опишеш. «Матері його ковінька!» вилаявся собі під ніс рудий, і на всіх парах помчав до найближчого будинку з дверима, що майже прогнили в труху. Біжучи стрімголов, рудий звір попутно помічав все нових особин, які вибивалися з-під заметів і тут же починали переслідувати свою новоспечену жертву. Слід, не гаючи часу, підняв свій МП-5 і дав коротку чергу в сторону потвор, що бігли за ним. Автомат, вивергаючи полум’я, вправно виплюнув кілька трасуючих куль, які одразу ж знайшли своє місце в щільному натовпі переслідувачів. Зі зграї зазвучали крики агонії, а деякі, менш принципові особини, почали жерти полеглих родичів. Обернувшись, лис усвідомив, що перебуває вже за півметра від дверей. Вчасно згрупувавшись, рудий звір вибив старі двері, але, не розрахувавши сили, повалився разом із ними на підлогу. Прийшовши до тями, лис побачив, що один зі сліпців підібрався зовсім близько. Він рухався повільно, внюхуючись у кожен подих вітру, а з зубастої пащі мутанта звисали тонкі нитки слини. Решта зграї струнко стояла біля вузького проходу, немов чогось чекаючи. Підпускаючи його ближче, Слід спритно вигнувся, і нищівним ударом задніх лап, взутих у міцні десантні берці, зроблені з цупкої прогумованої тканини, з підборами завтовшки у дві сірникові коробки, відкинув потвору до стіни, яка поросла сяючим мохом. Мутант видав несамовитий крик, і в мить ока був поглинутий м’ясоїдною рослиною. Інші, довго не думаючи, знову почали переслідувати лисиа, котрий вже встиг піднятися на свої дві ноги. Слідопит, розуміючи, що справи вже зовсім кепські, кинувся по сходах у бік даху. Пролітаючи поверх за поверхом, він робив усе можливе, щоб хоч якось ускладнити шлях своїм переслідувачам. Наспіх відірвав двері, що висіли на одній петлі, лис одразу ж кинув їх на сходову клітку. Кілька мутантів придавило несподіваним жестом їхньої можливої жертви, але, прокотившись сходами і збиваючи своїх родичів, миттю вставали на карачки і продовжували підніматися вгору. Слід тримався холоднокровно, але все ж нотки паніки почали зароджуватися в його свідомості, коли він зрозумів, що небезпечний артефакт, який висить у контейнері у нього на поясі, просигналізував почавши вібрувати та нагріватись. «Початок розпаду» промайнуло в нього в голові, на що тіло тут же відгукнулося припливом адреналіну. Пекуча сила неслася його венами, наповнюючи м’язи чималим зарядом енергії. Залишився всього один поверх, мутанти не відставали, а свинцевий контейнер уже встиг неабияк нагрітися. Зробивши останній ривок, лис вибив двері, що вели на дах, і опинившись у глухому куті, ледь не впав у ступор, картаючи себе за обраний шлях. Але хитро посміхнувшись, він зняв палючий контейнер, відчинив, і разом з артефактом кинув у зграю, що бігла сходами.
- Жеріть, виродки зони! - Прокричавши це, лис зачинив двері. Коробочка, пролетівши кілька метрів, впала на сходинки, вивільняючи назовні свій вміст. Прозора сфера з маленькою бурею всередині вкрилася тріщинами, мить і оболонка посипалася, випускаючи назовні потужну блискавку. Електричний заряд, немов розумна істота, кинувся на білих мутантів, що колись були зайцями. Пролунав потужний тріск, і всі без винятку жертви розряду перетворилися на обвуглені кістки. Усвідомивши, що його вуха тепер турбують лише потужні пориви вітру, лис відійшов від дверей і сів на краю даху. Ефект адреналіну відступав, залишаючи по собі моторошний головний біль і тремор. Раптом двері сходового отвору зі смачним звуком грюкнулися на бетонний дах. Одразу після чого звідти вибіг останній сліпець. Незважаючи на дим з осмаленої струмом шерсті, він, ведений невідомою силою, мчав на свою жертву. Лис вихопив подарований барменом пістолет «Компакт» і зробив кілька пострілів, але було занадто пізно. Тіло вже мертвого сліпця, зберігши потужну інерцію, врізалося в лиса, і злетіло разом із ним із даху…
Лабораторія компанії «Стокер індастріс» офісні приміщення.
Тьмяне світло настільної лампи ледь давало розібрати обриси кабінету. Довгі книжкові полиці були заповнені рідкісними екземплярами, а на протилежній стіні висіла велика плазма. У повітрі витав їдкий сигарний дим, змішаний з ароматом дорогого коньяку. Панорамне вікно було засунуто шторами зі щільної тканини, що не пропускає денного світла. У центрі кабінету стояв великий стіл, зроблений із цінної породи дерева, а за ним у великому м’якому офісному кріслі сидів господар кабінету. Він був весь занурений у читання звітів з досліджень, що проводила його компанія. Читаючи чергову доповідь, він потягнувся своєю смугастою лапою до склянки, що стояла на столі, до половини наповненої бурштиновою рідиною. Відсьорбнувши трошки, тигр задоволено прицмокнув і поставив склянку назад, після чого потягнувся по сигару, що диміла в попільничці. Раптом на телефоні загорілася зелена кнопка, натиснувши на неї, з динаміка вирвався голос його підлеглого.
- Містере Стокер! Сер, наші сканери зреагували на дивне випромінювання. - Голос звіра був трохи схвильованим.
- Клеренс. Зафіксували епіцентр? - Втомленим голосом запитав тигр.
- Сер, випромінювання виходило від покинутого комплексу альфа. - Упевнено відповів учений.
- Невже, через стільки років, експеримент дав плоди. - Здавалося, що хвилювання передалося і тигру.
- Спорядити експедицію? - З боязким тремтінням у голосі запитав підопічний.
- Так! Але дивись не облажайся, як минулого разу. - Ледь не закричав, несподівано оскаженілий Стокер, після чого натиснув кнопку завершення дзвінка. Спокій покинув його розум, лапи тремтіли, а в думках крутилося одне: Прийшов час збирати плоди своїх гріхів.