Joe P — Fighting in the Car
K.Flay — Dreamers
можливо, це особисто моя елегія
Для приготування класичного американського стейка вам знадобляться: жилаве, але соковите м’ясо з шостого по дванадцяте моє ребро, найдешевша оливкова олія вищого ґатунку, розмарин, який не тхне потом, а отже — розмарину не треба, часник, лимон, самотужки мелений перець, що ви подрібните його у звичайнісінькій ступці з розпродажу кухонного майна покійної бабці вашого знайомого-наркомана; і, звісно ж, рожева сіль. Де вам взяти рожеву сіль? Купити? Ні, що ви, ні. Яке блюзнірство. Аби добути рожеву сіль, вам потрібно придбати квиток на прямий рейс до Сенегалу, а у валізу замість “Колгоспу тварин” чи брошури по догляду за лобковим волоссям покласти мішечок-сітку дрібної в’язки та банку олії ши. Можна дві. Вам варто заселитися саме в цей прокурений номер, взяти напрокат старий мопед і вночі вирушити до Ретби — другого по солоності озера у світі. Ви запитаєте, чому вночі, а я скажу, що, якщо помітять, місцеві видобувачі рожевої солі зжеруть вас заживо. Тож нарешті ви стоїте перед озером Ретба. Діставайте з рюкзака олію, роздягайтесь і намазуйтесь. Тепер можете одягнутися назад. Пірнайте. Що ви бачите? Нічого? А про захисні окуляри я і не сказав… Але це не страшно. Потрібно дістати з дна мул і покласти в мішечок. Вичавіть його, щоб було менше води; не мул — мішечок з мулом. Мої вітання, чиста рожева сіль власного видобутку майже у вас в руках. В готелі вам потрібно ретельно вимити мул з мішечка, і не турбуйтеся про сморід: попередні мешканці самі того не знаючи вже створили вам алібі. Коли повернетеся додому, розігрійте піч до двохсот п’ятдесяти градусів за Цельсієм і поставте вашу морську сіль всередину на пів години. Якщо вам подобається, коли їжа гірчить, можете сіль не пекти.
Готово.
Тільки не кажіть, що все ще хочете смажити з мене стейк. Ви ж не страждаєте канібалізмом, їй-богу.
Взагалі, я б сказав, що найкращий стейк — охолоджений за шість доларів і п’ятдесят чотири центи із забігайлівки навпроти мого офісу. Я обідаю в ній кожного дня. Найкращою стравою тижня клієнти тут позмінно з каррі з дефростованої курки та пластилінового рису визнають скумбрію під сметанково-сирним соусом. Гостра діарея до ранку гарантована. Я економлю на всьому, тому що квартира в мене все ще напівпорожня, тож ні каррі, ні скумбрію я собі дозволити не можу. Натомість я їм яєшню з помідорами та беконом і запиваю її американо з молоком. Сідаю біля прочиненого вікна і закурюю у щербату попільничку.
І кожного (не повірите, справді кожного) разу, що я випускаю першу затяжку, у вікні з’являється незнайомець. Він проходить повз, але щоразу зупиняється прямо навпроти мене, аби звіритися зі своїм годинником.
Мені здається: я вивчив його на пам’ять.
Моя покійна бабця була жінкою з великим серцем і не менш великим шлунком. Вона обожнювала все смажене, тушковане в маслі, приправлене олією і могла їсти лярд цілими ложками, без хліба. Якось мати розповіла мені, що її батько, тобто мій прадід, страждав від епілепсії, а єдиною профілактикою, що тримала його в спокої й попереджала епілептичні припадки, була таблиця множення. Він слухав її, наче Баха, із закритими очима, проплямкуючи звуки на губах. Тому моїй бабці довелося вивчити її на пам’ять ще в чотири роки. Таблиця множення, звісно ж, не завжди її рятувала. Коли бабці було дванадцять, у припадку батько впав прямо на неї. Після цього вона, поїдаючи лярд цілими ложками, почала приказувати: “Та ви вночі мене розбудіть — я вам ту таблицю замість сну перекажу”.
Я вивчив свого незнайомця на пам’ять, як вивчила таблицю множення моя бабця.
Він блондин, але не чистий, не породистий, із собачого конкурсу краси вилетів би на першому ж етапі. Скоріше, висвітлений неякісним аміаком і пофарбований найдешевшим тоніком під колір свого на диву блискучого бейджика. На бейджику написано “Хідан”. Тож, Хідан працює в магазині холодної зброї за рогом. Я не слідкую за ним, не подумайте. Просто після того, як в кафе він замовляє точно такий самий американо з молоком, один цукор, будь ласка, дякую, що і в мене, курить ще в одну щербату попільничку, а потім йде, то шлях його закінчується саме під вивіскою “Генлева сталь”.
Часом він дивиться на мене. Він курить глибокими затяжками й видихає сан-франциський туман. Одна сигарета — дві затяжки, далі фільтр, край; так курив хіба мій батько. Потрібно шість з половиною секунд, щоб дим розвіявся, і тоді я помічаю погляд, але одразу ж забираю свій.
Так проходять місяці. Одразу ж за місяцями я починаю помічати, як Хіданові лице, шия, лікті, руки забарвлюються синцями. Спочатку це підбите око, велика, але ледь помітна пляма над лівою повікою. Потім розбита губа й один-єдиний пластир-шов, вирізаний поганими ножицями. Роздерта до м’яса шия і кривий ніс. Збиті кісточки. Збиті лікті. Одного разу із сан-франциського туману виринають два синці з різних боків однієї вилиці. Що він робить, я не знаю, адже це не в моїй юрисдикції. Я лише спостерігач. Мене не запрошено вести ефір.
І все одно ви зараз читаєте цю історію; тому, що одного разу незнайомець на ім’я Хідан робить перший крок. Він виливає на мене каву.
О п’ятій хвилині по першій починаються денні новини, під які місцеві старигани, більшість — мої колеги, полюбляють обідати. Солоні вафлі по-грузинськи без проблем заходять під звід про зґвалтування семирічної дівчинки на півночі міста, а тижневий свіжевичавлений апельсиновий сік чудово втамовує спрагу, поки ведуча розповідає про розповсюдження вуличних бійок серед чоловіків середнього віку. Я кладу вилку на місце, бо вже побачив Хідана у вікні, і підкурюю сигарету. Він проходить повз. Кампанія по порятунку морських котиків на берегах Каліфорнії не мала успіху. Роблю n-ну затяжку, і чомусь ще одна чашка американо з молоком стає на мій столик. Я підіймаю погляд — і бачу його.
Теленовинам потрібно кілька секунд, аби перемкнутися з місця подій на студію.
— Я можу вам чимось допомогти?
Він розтягує рожеві губи в усмішці та сідає навпроти, поки я кліпаю. Його очі дивляться прямо на мене. Так близько ми ще не були. Не те щоб я сильно хотів. По маленькому підвішеному телевізору ведуча денних теленовин наголошує на небезпеці телефонних розіграшів, і Хідан закурює в мою попільничку, аби випустити в мене струмінь диму.
Неприємно? Ви мене не знаєте.
Я перестаю кліпати. Не кліпаю навіть, коли усмішка на рожевих губах ширшає, а Хідан бере мою охололу каву і перевертає наді мною. Американо з молоком ллється мені стягнутим у хвіст волоссям, переніссям до губ і капає на сорочку. Краватці з геометричним принтом — мідний таз, але я все ще не кліпаю. До нас підбігає стурбована офіціантка і розгублено озирається на моїх колег-стариганів, що з повідкриваними ротами дивляться на Хідана. Западає тиша. Телеведуча бажає глядачам гарного дня.
Шкіряний портфель, набитий паперами про страхування чиєїсь дупи, падає на тротуар, і я з розвороту б’ю Хідана в обличчя.
Він пішов за мною, не кажучи ні слова. Вчиняти бійку в кафе не стояло мені на меті. Чесно кажучи, вчиняти її будь-де не стояло мені на меті, але всім навколо здалося, а отже, і мені, що по-іншому з Хіданом у мене домовитися не вийде. Тож я кинув на стіл купюру, якій очі офіціантки невимовно зраділи, і кивнув у бік виходу.
Один поворот, три сміттєвих баки з недоїдками — і я б’ю Хідана в обличчя. Рука одразу ж голосно ниє, і я притискаю її до грудей, та Хідан лише кладе долоню собі на щоку і посміхається. Він робить крок уперед і щосили штовхає мене, так, що я ледь не припадаю до стіни за спиною. Вона обвішана шмарклями, спермою і соусом, тож мати з нею зв’язки у мене великого бажання немає. Я стискаю кулак і заціджую Хідану в черевне сплетіння. Він згинається, починає кашляти, ніби наковтався води після занурення в унітаз. Я бачу, як він спльовує, ми обидва чекаємо кілька секунд, поки цівка гумової слини стече з його губ, а потім він все ж притискає мене до стіни. Я відчуваю, як шмарклі, сперма і соус липнуть до мого піджака, і думаю: “Огидно?”
Ви точно мене не знаєте.
Кілька разів я б’ю Хідана ногою в стегно і знову збиваю його дихалку кулаками по спині. Коли я не дуже й навмисно заїжджаю коліном йому у живіт, хватка поперек мене слабшає, і я валю Хідана на землю. Так я над ним і стою. Ми обидва намагаємося відновити дихання, і тоді я вперше за життя здригаюся, коли віддаля бачу поліцейські блимавки.
Хідан сміється наді мною, лежачи на землі.
— А ти конкретно кончений. — Його рука пірнає у внутрішню кишеню куртки, і до мене тягнеться візитівка. Від руки дописані особистий номер та ім’я. Незнайомець на ім’я Хідан. — Зателефонуй мені… — кашель, — цієї п’ятниці. Маю для тебе вигідну пропозицію.
Я роздивляюся візитівку кілька секунд, а коли повертаю погляд, піді мною Хідана вже немає. Тримаючись за живіт, він кульгає на одне стегно до вивіски “Генлева сталь”.
— Ні, блять… Ларрі! Я тобі вкотре повторюю: віс-кі та ко-ла. Почув? Ще раз? Не бренді, не, матір твою за ногу, ром… Віскі. Кола. Давай, пішов! Залишиш в поштовій скриньці. — Слухавка повертається до вуха. — Слухаю.
— Ларрі точно купить віскі та колу?
Секунду Хідан мовчить, бо йому потрібно допетрати, а потім я чую, ні, я бачу його посмішку.
— Випрасована сорочка, дурнувата краватка, шкіряний портфель… Ну привіт.
Я повертаю праску на дошку і вішаю випрану вручну сорочку на плічка. Вона яскравіє, як щойно вичищений найдешевшою зубною пастою місток коронок з металопластику. У мене немає жодного. За невідомих причин я впевнений, що знайомство з Хіданом принесе в моє життя знайомство і з приватними стоматкабінетами. За цих же причин я думаю: в якийсь момент я не зможу жити без приватних стоматкабінетів, тому що жити без зубів у мене точно не вийде.
— Чому це вона дурнувата? — я насуплюю брови.
На тому кінці слухавки Хідан видає невпевнений звук.
— Надаю перевагу сучаснішому.
— Ага. Пропонуєш носити краватки по типу тих, що в перших сезонах носить детектив Пемблтон із “Вбивства”?
— Пропоную взагалі їх не носити, — Хідан сміється. — Але у Пемблтона краватки зачотні, нічого не скажу.
— Вони жахливі.
Хідан сміється голосніше, та я не розумію, чим так його смішу. Здається, він сміється завжди. Хідан сміється після бійки, за обідом, під час перекуру і, можливо, поки когось трахає. Чи поки трахають його?
— Навіщо ти мені набрав?
— Ти сам сказав.
Хідан щось закидає до рота.
— Ні.
— Що “ні”?
— Слухай, комірцю, я знаю таких, як ти, — він говорить, пережовуючи. — Ви живете в однушці, до того ж самі її купуєте, самі обставляєте, самі проводите туди ТБ і телефон, бо у вас грошей на майстрів не вистачає. Лікуєтеся коштом компанії, на яку працюєте, а якщо стаж до страховки не дотягує, не лікуєтеся взагалі. Звідси повний букет ІПСШ, бо ви ще й на резинках економите. Але, комірцю, послухай: там, куди я хочу тебе запросити, резинки не потрібні. Хіба зав’язати твоє розкішне волосся. Тож зустрічаємося біля нашого кафе за пів години. Встигнеш?
Я кладу слухавку, не відповідаючи. Якщо хочете знати, у мене немає жодної ІПСШ. Якщо хочете знати, самотужки я не проводив ні ТБ, ні телефонний провід, бо нетямуща людина ніколи нічого подібного зробити не зможе. Якщо хочете знати, в моїй квартирі дві кімнати, і я завжди маю при собі резинки. Сексу від цього у мене, звісно, більше не стає, тому за пів години бездумних споглядань в прасувальну дошку я одягаю футболку, беру куртку і прямую до нашого кафе швидким кроком. Минає кілька хвилин, за які я рипаюся в бік своєї квартири чотири з половиною рази, тому що перед п’ятим на шию мені лягає міцна рука в лискучій шкірянці.
Чомусь я згадую, що саме цього разу залишив резинки вдома.
Хідан розтягує губи в широкій посмішці.
— Комірцю, — один куток його рота зайнятий непідкуреною сигаретою, — я вже й не сподівався тебе побачити.
— Ти щойно прийшов.
— А-а, — він махає переді мною пальцем, — я довго тебе тут чекаю… Запальничка не здається?
Я скидаю Хіданову руку зі своєї шиї.
— Не знайдеться.
Мені хочеться повторити весь той монолог, що я зачитав його вам, але Хідан знову сміється. Він мене дратує.
— Який ти кумедний.
Він повертає сигарету в новеньку пачку, яку витягує із внутрішньої кишені своєї шкірянки. Під нею він у білій майці, нижче — чорний джинс, старий, подертий, та високої якості. Невже у Генлі так добре платять?
— Йдемо?
Роздумуючи над звільненням, я рушаю за Хіданом.
Здається: мене просто склеїли. Ми стоїмо біля бару і куримо, бо запальничка у мене все ж знайшлася. Тут повно народу, переважно чоловіків середнього віку, і всі вони так само стоять парами чи групами та курять. Мені здається: це Хідан кумедний. Просто ходячий анекдот. Він кидає недопалок на землю і топче його п’ятою, здоровкається з кількома хлопцями, і ми наближаємося до входу. Заходять якось у бар…
Всередині чоловіків середнього віку ще більше. Вони якось дивно на мене озираються, і мені стає недобре. Коли барна стійка пропливає повз, бо Хідан веде мене до погреба, стає ще гірше. Мені робиться зле. Я ковтаю слину, пірнаю до кишені за носовичком, але Хідан тягне дверні стулки на себе і спускається всередину. Я залишаюся стояти ззовні. Носовичок зминається в моїй спітнілій долоні. З бару доносяться голоси, та тут нас лише двоє, і він розвертається до мене і простягає руку. Із запізненням я розумію, що кладу в неї вологий носовичок, на що куточок Хіданового рота тягнеться вбік і вверх, так вміло, ніби він велике голлівудське цабе. Ніби він сам Голлівуд. Ми стоїмо так кілька секунд: він знизу, я зверху, нас з’єднує білосніжний носовичок, за який ми вхопилися з різних боків…
Пам’ятаєте, як в “Сім” Міллз і Сомерсет прибувають на місця злочинів? Лише тоді починається введення в курс справ. Але ви не бачите жодного вбивства Джона Доу, окрім його власної смерті. Так роблять режисери: вони показують вам кінцевий результат, загорнутий у привабливу обгортку з бантиком, і роблять ставки, чи розірвете ви її зараз, чи дочекаєтеся фіналу. Ви — піддослідний кролик. Ви у них на гачку. Запитаєте, чому? Тому, що люди керуються природною жагою до насилля. Вам подобається дивитися на кишки крізь розчепірені пальці та слухати про війну у пів вуха. Не ображайтеся на мої слова, адже я такий, як і ви. Я слідую за підвішеною морквиною.
Хідан легенько тягне на себе носовичок. Я слідую за Голлівудом.
Погріб напівпорожній. Я ділю його на дві частини, потім одну з них — ще на дві, і заповнюю. Одразу під сходами стоїть шафа з початими пляшками алкоголю, валяються лійки, які хтось чіпав без відома бармена; я ковзаю поглядом далі й бачу на бетонній підлозі брудні коробки, розтягані до стану першоджерела. На них зібралися чоловіки, переважно середнього віку. Вони перегукуються, їхні голоси розливаються передчуттям чогось, про що я навіть не підозрюю, або підозрюю, але не хочу вам казати; і тоді Хідан вручає мені свою шкірянку. Так чомусь відбувається: я — вішалка, я лише спостерігач. Підтягнуті м’язи перекочуються з кістки на кістку під шарами м’яса та підгорілої шкіри, ніби щойно витягнуте з печі ягня. Хідан пальцями зачісує волосся назад, і воно лягає, як після укладки, а я відчуваю широку, вишневу, невимовну заздрість. Або лють. Або я не відчуваю нічого, бо ми з Хіданом занадто мало знайомі, аби я мав право відчувати до нього бодай щось, окрім краплі роздратування.
Ми чекаємо кілька хвилин; чоловіків більшає, вони формують півколо. Тоді Хідан стає попереду, і я усвідомлюю, що з ним із самого початку щось було не так.
Заходять якось у бар вішалка і Голлівуд, а бармен їм і каже: “Шікамару Нара трапив у секту”.
Секта називається Бійцівський клуб. Прямо зараз у місцевому її філіалі відбувається надважливе засідання, правила якого Хідан повторює, здається, не вперше, і тому нікого не бентежить наявність в них слів “бій”, “противник” і “відключився”. Серед дюжини чоловіків я один стою, як в край здивована вішалка. Можливо, тому що серед них усіх я і є єдиною вішалкою, але чи важать насправді в подібних сектах такі мізерні деталі?
Хідан згадує про новеньких, однак на мене дивитися і не думає. Знаєте, а це навіть образливо. Він підходить, коли коло замикається і в його центр виходять двоє хлопців. Без сорочок і взуття, як і було наголошено. Одному не більше, ніж мені.
Я кидаю Хідану його шкірянку, на що він усміхається.
— Ти наступний.
Назва, звісно ж, говорить сама за себе: тут б’ються. Ймовірно, боляче. Можливо, на смерть. Я почуваюся грандіозним йолопом, але тримаю лице і дивлюся на Хідана.
— Я не битимуся.
— Такі правила, комірцю, — довга посмішка, і я вже щось хочу зробити з цими проклятущими рожевими губами.
Розрізати вздовж, щоб з них потекла гаряча червона кров і квіткою розпустилося м’ясо. Відрізати по самий язик. Розбити.
Коли останнє слово спадає на думку, я розумію, що дарма поспішив зі словами. Мені таки хочеться битися. Я битимуся. Я вимішу чиєсь лице в тісто, залишу комусь гарний великий синець під самим оком і обов’язково між грудьми та на стегні; викручу стопу і зламаю ребро. Я отримаю у вилицю міцними чоловічими кісточками й потім ходитиму, вилизуючи удар язиком із внутрішнього боку щоки. Мені пошкодять три з чотирьох хрестоподібних зв’язок в лівому коліні, і я кричатиму, бо вони не порвуться, але болітимуть.
Я битимуся.
Я будь-що битимуся.
Я битимуся і переможу…
Тут взагалі бувають переможці?
Одного з хлопців, того, якому не більше, ніж мені, витягують з кола, за ним пливе тонкий кривавий слід. Відкритий перелом, здається, але розгледіти не вдається, бо Хідан знімає із себе майку, а потім ремінь з металевою пряжкою, а потім чоботи, а потім… А потім він простягає руку, і я мовчки роздягаюся слідом. Це ритуал. Я все-таки в секті. Тут люди в пробірці виростили собі нового бога, вищого за них, голову на плечах, центр всесвіту.
Я думаю: Хідан — вирощений в пробірці новий бог. Він тримає мій одяг, і хворобливо бліда настінна лампа підсвічує його зі спини. Хідан — центр всесвіту цього кола чоловіків.
І тоді починається бій.
На моїй пам’яті дві бійки в школі: одна — в молодших класах, ще в Японії; друга на випускному з найкращим другом на спір. Можете навіть не намагатися уявити, яким був сенс нашого спору. Я і сам не згадаю… Ну і та бійка за кафе, як я посмів про неї забути?
Спина все ще болить, і я прогинаю лопатки, щоб не тягнули; ставлю руки в якусь псевдобойову стійку, яку бачив у кіно. Цікаво, що Хідановий кулак моментально летить на мене з того ж боку, що вперше до нього летів мій, та я встигаю відхилитися і б’ю його у вухо. Боляче, напевно, отримати у вухо. Про це я дізнаюся одразу ж за своїм ударом. Потім хапаю його за шию і заціджую коліном прямісінько у живіт, згинаюся від того ж самого — і стає млосно. Починається мрячка, підіймається туман, темнішає. Я пропускаю кілька хвилин бійки, бо Хідановий лікоть проходиться мені точно по макітрі. Падаючи на коліна, я хапаю його за поперек і валю на землю. Ніби в трагічному романі, підтягуюся на самих руках, сідаю верхи — і починаю гамселити його прекрасне обличчя. О, тепер ми знайомі набагато ближче, я отримав право казати, яке воно. Хіданове обличчя — просто витвір мистецтва. Що я до нього відчуваю?
Жагу.
З кожним ударом кров на кісточках все більше збивається в піну. Я замахуюся так, що плечі починають тремтіти. Завтра все буде боліти, але це не найгірше. Найгірше те, що за шостим чи сьомим ударом Хідан ухиляється, і мазок збитої в піну крові я лишаю вже на картонці. За мить його лице з’являється прямо перед моїм — і він лобом в лоб посилає мене годувати качок кудись на Великі озера. Я завалююся на спину, Хідан вибирається з-під мене і, не встаючи на ноги, обвиває мою шию стегнами. Тими, на яких я щойно сидів. Я в чийомусь стенд-апі. Хідан не дає можливості вирватися (мав би я такі стегна), а на меті має просто мене задушити. І тоді я здаюся.
Мені потрібна рівно хвилина, аби прийти до тями. За цю хвилину кілька чоловіків підіймають мене і садять на повалений стос стільців. Коли повітря не вистачає, ви серйозно задумуєтеся про екологічне становище нашої планети чи зарплату медсестер, яким доводиться ледь не щомісяця робити комусь штучне дихання. Коли біля вас, відхекуючись, сідає штучний бог і втикається носом у вашу скроню, ви починаєте сумніватися у виборі свого одеколону. Коли він каже: “Ти гарно бився” і посміхається вам закривавленими зубами, ви почуваєтеся на сто три й один градус за Фаренгейтом.
Після бійки я запрошую Хідана до себе обробити рани.
— Ти весь у крові.
Він проводить язиком по відкритому порубу на губі.
— Як і ти.
Як і я, бо ми билися разом. Це я бив його по обличчю, я залишив цей поруб на його губі, я порвав йому вухо, а він у відповідь ледь мене не задушив. Щось не так у системі “око за око”, вам не здається?
В магазині біля мого дому знайома хворобливо бліда лампа блимає і дзижчить. У будь-яку секунду її може скоротити, іскри полетять на випадково розлитий біля входу розпалювач, і ряд похиленого до самої підлоги мармеладу в пластиковому пакуванні візьметься полум’ям. Сигналізація, звісно ж, не спрацює, бо її обслуговування коштує шалених грошей, яких у власника магазину греблю гати, але спускає він їх лише на свою молоденьку дружину-мексиканку; продавець злякається, викличе пожежників, копів, і тоді останні пов’яжуть нас, бо виглядаємо ми, як після “Г’юґо” власною персоною…
Всі думки щезають, коли я старанно ігнорую Хіданову долоню на своїх сідницях.
Він бере пляшку найдорожчої текіли й кілька фітнес-батончиків. Один відкриває і відкушує прямо перед продавцем, перебираючи збитими в м’ясо пальцями жуйки біля каси. Можливо, він викладає свої останні в цьому місяці гроші. Можливо, мені не варто про це турбуватися.
Дві пачки сигарет — і ми виходимо. Я знімаю зі своєї захисну плівку і зупиняюся, аби підкурити, коли Хідан підходить до мене. Він кладе руку мені на потилицю і тримає так, поки підкурює від спільного вогника. Від нього несе кров’ю, потом і задухою. Він пашить ними. Його губи блищать, а я поволі втрачаю свідомість… Виявляється, це процес не моментального ефекту.
Ми куримо недалеко від входу.
— Чого ти хочеш від мене? — я бубоню в сигарету, не витягуючи руки з кишень куртки. — Затягнути мене в цю… секту?
Ні, можете навіть не намагатися вигадати щось іще. Хідан як завжди заходиться реготом.
— Тобі ж сподобалося.
— У мене пів лиця розквашено.
Він якось дивно на мене дивиться, наскільки я можу бачити своїм нерозвинутим чоловічим периферійним зором. Перекочує сигарету з одного кутка рота в інший, потім взагалі її витягує. Він про щось думає — восьма дивовижа світу.
— Ти сам його створив?
Хідан різко скидає погляд.
— Аякже! — сміється він. — У мене мізків не вистачить.
— То хто ж тоді?
Дев’ята дивовижа світу — те, як загадково він усміхається.
— Ти точно чув його ім’я по ТБ чи помічав у газетах.
— Я багато імен знаю, повір.
Недопалок падає на землю, і я вже чую, як розриваються прибиральники, найняті адміністрацією, поки десь далеко Хідан підкурює нову сигарету.
Він видихає дим тонким струменем.
— На його ім’я ти ніколи не звертав уваги. Навряд чи він взагалі ще живий.
Пам’ятаєте, що я казав? Він мене дратує. Я кидаю недопалок у смітник і прямую до дверей. Кілька хвилин дивлюся на Хідана зі спини, чекаючи, доки той докурить. Він навмисно не квапиться.
— То ти не скажеш мені ім’я, так? — я не витримую, на що Хідан знову (знову і знову) сміється. Сам внутрішній голос каже мені: “Який ти кумедний”.
— Це навряд. Зазвичай ми не згадуємо його вголос.
Він зупиняється навпроти мене і заглядає мені прямо у вічі.
— Ну звісно, — я відчиняю двері, — ви ж сектанти.
У ліфті я, моє почервоніле вухо і ґуля на лобі; Хідан, його почервоніле вухо, розбита вилиця, губа й обидві брови; і жіночка з поверху нижче, яку я бачу з понеділка по п’ятницю включно, коли після роботи перевіряю поштову скриньку, а вона веде на прогулянку двох своїх коргі. Яке щастя, що зараз вона без них. У тому ліфті, де я, Хідан та жіночка, ми з Хіданом довго і безсоромно один одного розглядаємо. На тому рівні, що ви пізно ввечері перемикаєте дитячий канал, який транслює порно, бо ваш батько може помітити, а потім повертаєтеся до нього — і так по колу, вісім разів, пауза лише коли він — ваш батько — перевертається уві сні на інший бік; на тому ж рівні я поглядом повертаюся до Хідана.
Жіночка вибігає раніше, ніж двері встигають повністю відчинитися. А коли вони зачиняються, я знову старанно ігнорую Хіданову долоню на своїх сідницях.
Лінолеумною дорогою до квартири він щось шепоче мені на вухо, та я здатен лише ковтати слину. Повз проходить сусід, і на секунду я ловлю його погляд. Громада будинку номер двадцять чотири відтепер сумнівається у вашій добропорядності, можете навіть не сподіватися на рознос реклами котячого корму та гелів для душу із запахом поту чунцінських чорноробочих.
Знаєте, вона мені ніколи й не була потрібна, та реклама. Саме тому я хапаю Хідана за комір його шкірянки й цілую ще до того, як ключ провертається в замку моїх дверей. Тільки потім ми заходимо у квартиру. Я б навіть сказав: ми в неї завалюємося. У кіно ви часто бачите, як під час пристрасного поцілунку коханці розмітають все навколо. Вони збивають дешеву копію “Виду на Море-сюр-Луанг”, коли притискаються до стіни; скидають з коридорної тумби підставку для ключів і гіпсову мушлю з тогорічного відпочинку, бо, роздягаючись, зачіплюються за ручки; а потім хтось обов’язково падає, перечепившись через канапу.
Коли Хідан падає, я підходжу і дивлюся, як він сміється; подаю йому руку, та коли бере її, він не підіймається, а завалює мене на себе. Я вмощуюся на його стегнах зручніше. На тих самих, що він мене ними душив, і так само як тоді, коли я бив його по обличчю. Я в чийомусь сольному стенд-ап концерті на півтори години. Схиляюся нижче, і Хідан підіймає руку, аби стягнути резинку з мого волосся. Насправді вона вже і не потрібна. Волосся брудне: в потові й пилу, зі здертою шкірою голови; воно падає, ламаючись, я це відчуваю, та Хідану подобається. По очах бачу. Він прикушує рану на губі й торкається волосся рукою. Він закоханий.
Хідан тягне мене на себе і цілує. Його язик опиняється у моєму роті за хвилину, коли я витягую його майку зі штанів і занурююся під неї долонями. Ми дихаємо один одному в рот, і це дихання двоїться чи троїться у вухах, коли Хідан задирає мою куртку на спині й притискає мене до себе за талію. Мої ноги широко розведені, я втискаюся своїм пахом у його — і тоді мені на думку спадає блискуча ідея. Можливо, така вона через стояк, що рветься мені зі штанів. Можливо, варто було б вчинити інакше. Та я впираюся Хідану в груди, підтягуюся і починаю поволі об нього тертися.
Не знаю, що і якому науковому шоу я хочу довести, займаючись сексом в одязі з малознайомим хлопцем, якого нещодавно гамселив у погребі третьосортного бару, проте сам я починаю усвідомлювати, що так, здається, і повинно проходити життя.
В синцях.
Хідан тихо стогне мені у рот й тягнеться до штанів.
— Не чіпай. — Я забираю його руки й притискаю до підлоги, лягаю йому на груди. — Якщо вже так боїшся підхопити ІПСШ, то не смикайся.
— А пеніцилін у тебе є? — він з видихом усміхається.
Я вирівнююся, проте рухати стегнами не припиняю. Вони вже й самі рухаються, за інерцією. Варто один раз глянути на Хідана під собою — набирають небаченої швидкості.
— Тобто ти надаси перевагу антибіотикам замість презервативів?
Хідан вже не закриває рот, бо коли я прискорююся, дихати стає важко. Його брови надломлюються, сам він — рожево-червоний, як нагрітий полунично-малиновий сік.
Чи виробляють полунично-малиновий сік взагалі?
Я кінчаю раніше, ніж встигаю згадати про Національний виноградний кооператив та їхню дочірню компанію “Сімейна ферма Велча”. Я щодня дивлюся на неї в холодильнику. “Без концентрованої фруктози. Без підсолоджувачів. Без барвників”. Хідан утримує мене на стегнах і продовжує сам, та багато часу це не займає. “Сімейна ферма Велча. Освіжаюче просто”.
Ще ніколи піді мною не кінчав чоловік.
— То як тебе, кажеш, звати?
Я голий. Вам, напевне, смішно, та мені ні, тому що Хідан теж голий. Я стою між його ніг і обробляю синець на його вилиці мальовничого бордового кольору. Здається, якщо я нанесу ще трішки мазі, синець зникне, але цього не стається. Я стою так вже майже десять хвилин і продовжую наносити мазь, а Хідан досі не знає моє ім’я.
— Шікамару.
Можливо, я просто не хочу, щоб той синець зникав.
— Шіка… Олень? — він питається, як мала дитина.
— Знаєш японську? — я не краще за нього.
— Вгадай звідки, розумнику.
Я не відповідаю. Насправді варіантів багато: він міг вчити японську у школі, або його батьки-японці були втікачами від кримінальної відповідальності, або одного разу він прогулювався джапан-тауном і зайшов випити не туди, де зазвичай п’ють; спочатку посварився, а потім потоваришував з місцевим стариганем на ім’я Масао Такеда, який здуру вирішив навчати молодого японської культури, і ось — Хідан єдиний у своєму роду американський японець — майстер втраченого стилю володіння катаною родом з берегів Карацу, що в префектурі Саґо…
— Ти емігрував.
— Так, я емігрував, по мені що, не видно?
Мене це смішить. Я відкладаю мазь і вибиваю з пачки нову сигарету. Поряд у попільничці димить кілька недопалків, і я збиваю на них попіл після першої затяжки.
Завтра я повішуся в цій же ванній, бо не знатиму відповідь на одне рівняння. Може, ви мені підкажете? Щось на кшталт: скільки днів займе провітрювання кімнати два на три за відсутності у ній вікон та за присутності хуйової витяжки й середини вересня на вулиці? Чекатимемо вашої відповіді поштою. Підпис тут і ось тут, будь ласка, — вони затвердять вашу згоду на публікацію цієї відповіді у нашому соціальному журналі “Я повільно себе вбиваю”.
Хідан не зводить з мене погляд. Навіть боковим зором я бачу, який він яскравий. Можливо, це просто відблиск лампи. Коли я повертаюся зі спиртом і починаю обробляти його вухо, він підіймає очі до стелі.
— Що б ти робив, якби дізнався, що завтра зникнеш?
Сигарету я навіть не курю, вона просто тліє у мене в роті.
— Зникну в якому сенсі?
Хідан заглядає мені у вічі.
— В сенсі просто зникнеш.
На мить я зупиняюся. Гарячий попіл падає між нами на підлогу.
— Все, що я хотів би зробити, вже сталося.
— І що ж?
По факту: не сталося нічого. Про Хідана не знає ніхто з моїх знайомих, про нього не знають мої батьки, навіть офіціантка в нашому кафе навряд чи пам’ятає, як його звати. Якщо людину ніхто не знає, значить, вона — привид. Це значить, їй варто зникнути. Це значить, вона зникне.
— Я побився і переспав із незнайомцем.
Хідан. Я пам’ятаю, як його звати. У нього ж на бейджику написано.
— У-у, — він насуплює брови, — як грубо, — і одразу ж сміється.
Я не сміюся слідом, коли він витягує з мого рота сигарету і докурює її однією затяжкою. Власне, всі недопалки в попільничці — його робота.
— Фактично ми ще не переспали.
— Я стою перед тобою голий, чого ти хочеш від мене?
Хідан майже регоче. Рана на його губі тріщить, і з неї в рот скочується крапля крові, зуби фарбуються в рожевий. Щойно закінчую з Хідановим вухом, я тягнуся і цілую його прямо в ту рану. Це повинно бути боляче, але Хідану до одного місця, бо він перераховує долонями мої ребра і зупиняється на останньому, на спині, перед сідницями. Я тримаю лікті у нього на плечах, коли розриваю поцілунок.
— Ти не сказав, що робив би сам.
Хідан ледве усміхається, показує лише частину пофарбованих у рожевий зубів.
— Все, що я хотів би зробити, вже сталося.
Наступного ранку Хідан зникає.