Заспокойся. Дихай. Це всього аудиторія в 100 осіб. В тебе було і більше. Так було. Давно? Дуже давно. Головне дихати. Один. Два.
— Оікаво, що ти тут в біса робиш? – голос Івасика вибив мене з ритуал. Без бубна і так нічого б не вийшло, але. – Нам через дві хвилини на сцену. Сподіюся ти не забудеш налаштувати гітару, як минулого разу?
— Так-так, не забуду, — дратівливо кинув я, відвертаючись від дзеркала. – Зараз прийду.
— Я без тебе не піду.
Іваюзумі схрестив руки на грудях, дивлячись на мене. Він завжди так робив перед виступами, дратував мене та тиснув, знаючи, що все пройде добре. Напевно буде добре. Його погляд так важко було читати. Він роздратований? Здається це його постійний стан. Гнівається? Здається ні. Мій погляд опустився від очей Івасика. Чорна футболка була вже трішки тісною для нього, окреслюючи, так би мовити, головні переваги гітариста групи. На обличчі Іви з’явилась єхидна посмішка. Я здригнувся.
— Надивився? Ходімо. Здається Шіраторізава закінчили. – сказав він, залишаючи мене.
Дурень. І як мені тепер стояти поряд з ним на сцені?!
Перепригуючи по кілька сходинок до сцени, мене мало не збили з ніг дві постаті. Я би впав, якби не спішно піймана кимось моя рука. Відновивши рівновагу я помітив, що врятував мене височенний Ушівака. Лідер Шіраторізави мав, як завжди, вигляд аж занадто серйозний, як на музиканта. На моєму обличчі тут же ж появилась огида.
— Ти повинен… — почав бо він, але хутко закривши його рот, і разом і обличчя, я перебив його:
— Нічого я тобі не повинен! – я спробував його відштовхнути, але мої руки просто вдарилися об залізні груди барабанщика чужої групи. – Відпусти, мене група чекає.
— Хай йде, все одно нашу любов до нього не відновиш, після того як він нам розбив серця, — з насмішкою кинув з-за спини Саторі, склавши руки в формі сердечка, що розпадається.
Рудий вокаліст мило помахав мені, заставивши мене зітхнути. Чому в Шіраторізави тільки Саторі більш менш нормальний? Вакатоші відпустив мене, дозволивши пройти. Кинувши останній погляд на шіротарізавівців, я продовжив свій кросс до сцени.
Сцена була відносно невелика, але чого було варто очікувати від клубу? На сцені вже майже все було готово. Керівник клубу, пан Некомато, керував невеликою групою, що налаштовувала звук для Аоба Джосай. Кенамі, що сидів за барабанами, кинув на мене злий погляд. «Песик» групи завжди був дратівливий і виглядав наче зараз мене поб’є, але сьогодні це був ще більш злий чорт. Мене кинуло в дрижаки. Потім я побачив Івасика, що налаштовував свою гітару. Він виглядав на диво спокійним, незважаючи на те, що сьогодні важливий конкурс. Мене ж трясло.
Вдих. Видих.
— Івасику, не боїшся? – підійшов я, сам почавши налаштовувати свій інструмент.
— Чого боятися? Виграє як завжди любимчики Некомато та й усе, – безтурботно відповів він.
— Тоді навіщо ми взагалі тут, якщо не виграємо?
— Бо ми божевільні і віримо в чудо.
Я закотив очі. Іва любив подражнитися. Знав ж, що я зашаріюся або роздратуюся. Акіра в іншому куті сцени неспішно налаштовував свою бас-гітару. Його пальці повільно проходили по струнам. Який же він неспішний і лінивий…
— Ні пуху, ні пера, Аоба Джосай, — сказав Некомато, покидаючи з тех-групою сцену.
Починається. Почалась перевірка інструментів. Заграв бас. Акіра, нехай й лінивий, але замість кількох простих акордів завжди грав повноцінну мелодію їх першої пісні. Кенамі ж був більш прагматичний, хоча, навіть мені було видно, що хлопцю не терпиться зіграти. Наш гурт важко назвати якоюсь повноцінною командою, скоріше набір протилежностей, що на диво гарно грають.
Кинувши погляд на Івасика, що вже став на лівий бік, трішки ззаду, я помітив, як він чекає чогось від мене. Точно… Я зіграв кілька партій. Гітара була налаштована і звук був чудовий. Я знову глянув на гітариста, що легко усміхнувся. Пора.
— Аоба Джосай! – прогримів голос ведучого.
Завіса піднялась. Світло прожекторів ударило мені тілу. Гарячі промені пекли. Великий натовп витягнув телефони й чекав від нас чуда. Над натовпом, на «балконі» стояли групи інших учасників, що спостерігали за нами. Зневажливий, але зацікавлений, погляд Кагеями, наївні очі Хінати, сурова постать Ушіваки, байдужий Акаші та невгамовний Бокуто. Некома готується, напевно. Вони будуть після них. Пора грати. Чим довше ми на сцені, тим ми кращі. Тим ми кращі за них.
— Три, чотири.
Нав’язлива мелодія заповнила зал. Ритмічні удари барабанів, бас, що надавав темпу, дві гітари, що грають цю динамічну мелодію.
I always say, I always say that it’s the last time
A promise I can’t keep
Горло з перших слів пересохло. Руки напевно тремтіли б, якби не п’ятирічна практика. Чорт.
I always say I’ll get a grip and it’ll be fine
But I lie straight through my teeth
And though I try and do it right with my intentions
Keepin“ good, they never break, but I still bend „em
Повітря навколо ніби за мить набуло напруги. Натовп мовчки спостерігав, дивлячись на мої невмілі спроби якось заспокоїти те, що вирувало всередині. Я краєм ока помітив Акіру, що мало не з кам’яним обличчям награвав свою партію. Дратує. Чому він такий спокійний?
„Cause this devil on my shoulder wants to pull me underneath
Another sleepless night staring through the ceiling
Wondering how could I calm my head, yeah
Calm my head, „cause
Вдих. Початок пройшов добре. Зараз буде приспів. Ця частина буде мало не вирішальною за весь концерт. Івасик завжди ставив на кінець, але мені здавалось що від вдалого старту буде залежати все решта. Головне… Чорт! До біса «головне». Видих.
I see red
My blood is boiling and it shows
When all you are is a weapon
You shoot „em down „til you end up alone
I seem fine
But I can’t take the highs and the lows
All I am is a weapon
I shoot „em down „til I end up alone
Зал загудів після перших ж слів. Вдалося! Між приспівом і наступним куплетом у мене видалась павза, тому я зміг знову набрати повні легені повітря. Посмішка торкнулась мого обличчя зовсім непомітно. Вдалося… На «балкончику» Хіната махав руками, ніби вітаючи нас. Це лише початок. Ейфорія накрила мене і за мить зникла. Продовжувати. Продовжувати!
I always say I hate the way you look at me now
And I swear, I didn’t mean to be a let down
What I broke can’t be fixed with all my sorry excuses, no
Все проходило занадто швидко, навіть для трьох нещасних хвилин. Мої пальці ледь встигали за ритмом, хоча й темп придумав я. Гадство. Світло від прожекторів, телефонних спалахів та ліхтариків так дивно відчувалось. Це було важко пояснити, окрім як химерне натхнення. Ніби ось саме заради цього світла він сюди й прийшов. Шум накривав з головою. Крики публіки, агресивні удари Кенамі по барабанах, вмілі акорди Іви та Акіра. Просто Акіра.
No, I won’t go under
No, I won’t back down
Bittersweet surrender
Everything is better now
Темп сповільнився. Приглушені удари барабанів, нав’язливий брязкіт гітар і моя стурбованість. Думки плелися в тугі вузли та химерні павутини, але я продовжував грати. Зал також затих, ніби очікуючи того самого моменту «бум», коли пісня повернеться в жвавий темп.
I see red
My blood is boiling and it shows
All I am is a weapon
I shoot „em down „til I end up alone
Динамічність звучання впала ще більше. Цей момент завжди уявлявся мені як дражніння з публікою. Але їм подобалось.
I seem fine
But I can’t take the highs and the lows
All I am is a weapon
I shoot „em down „til I end up alone
Пісня доходила до кінця. Івасик вигравав останні акорди. Я так ненавидів коли він це робить. Він затьмарював мене. Крок, ще один, і ось він вже поряд зі мною. Його руки… Ні. Його обличчя. В цій павзі я зміг кинути на нього погляд. Це саме той вираз обличчя, що мотивував мене розвиватися ще з часів старших класів. Захопленість, майстерність і повне заглиблення в процес. Чорт. Іва. Ти завжди забираєш забагато уваги. Моєї уваги.
All I am is a weapon
I shoot „em down „til I end up alone
За ці кілька миттєвостей, за цей один погляд я мало не забув закінчити. Останні слова вийшли на останньому подиху. Натовп заволав. Голос ведучого вже проводив їх за сцену, але я не поворухнувся. Ще трішечки. Ще секунду. Одну мить на сцені. Це мій тріумф. Байдуже на перемогу чи поразку.
Мене смикнули.
— Ходімо, — Івасикове чоло рясніло в капельках поту, але очі не виглядали втомленими. Напроти, його погляд був готовий грати досі. Як і мій.
Зайшовши за сцену, нам на зустріч йшли любимчики організатора. Кенма йшов геть неуважно, дивлячись лише в свій смартфон, і необережно зіштовхнувся зі мною. Ігроман від удару відскочив, певно, на метрів два.
— Вибач, — швидко прозвучав голос бас-гітариста Некоми, що вже прискорював крок, лиш би не зустрітися зі мною поглядами.
— Ні пуху, ні пера, Кенмо, — кинув я йому у спину.
***
Ми програли. Знову. Я прийняв це як буденність. А що йому було очікувати? Перемоги? Ха! Не сьогодні!
— Ти на диво щасливий, — сказав Іва, коли ми вже пройшли добрий кілометр від клубу.
Акіра і Кенамі жили в протилежній від клубу стороні. Ми йшли у двох. Вечір давно поглинув округу. Ліхтарі вже почали вмикатися. Я не знав, що я відчуваю. Гіркість поразки? Задоволення від хорошого виступу? Чи…
— Чорт!
Мій вигук точно не був частиною цієї романтичної атмосфери.
— Чорт… – промовив я тихіше. – Як же це все дратує! Кожен раз.
Івасик кивнув.
— Знову і знову. Одне й теж, – Іва кивнув. – Але… — я не знав, як продовжити. Яке «але»? Чому мені так спокійно? Я зітхнув. – Але мені сподобалось, – Іва кивнув.
— Одна дівчина хотіла до нас в гримерку, щоб взяти твій номер телефону.
Моя безсила злість раптом змінилась на безсиле здивування. Кинувши погляд на Івасика, я був готовий прямо зараз викликати кляте таксі на останні гроші, лиш би не бачити цю зухвалу… Івасика.
— Але я її не пустив, сказавши, що ти не шукаєш стосунків.
Моє безсиле здивування змінилось на безсилу роздратованість.
— Як чемно з твого боку піклуватися за моє особисте життя, — злісно видав я, відвернувшись від нього.
— Це моя робота.
— Твоя робота грати на гітарі півметра ліворуч, півметра назад від мене.
— Щоб ти мене не бачив.
— Але я тебе бачу! Я через тебе мало не залажав у кінці.
— Але ж не налажав.
— Але міг.
— І що ж я зробив?
— Підійшов.
— І?
— І я тебе побачив.
— І?
— Шо і?! Ти відволікаєш мене своєю грою. Ти занадто гарний, щоб грати зі мною в гурті. Я тебе звільняю, – Івасик смиренно йшов поряд, нічого не сказавши у відповідь. – Кіндаічі давно шукає десь гурт. Його і візьму. Він не настільки гарний.
Я гордо підняв погляд до неба. Звичайно я жартував. Кіндаічі непоганий музикант, але такого профі як Іва треба було ще пошукати. Та й навіть, якби було б навпаки, я б не відпустив Івасика кудись без мене.
— Але ж ти не керуєш гуртом.
Я зупинився. Цей випад був неймовірно болючим. Як ляпас.
— Гурт створив я, – Івасик зупинився поряд, зухвало дивлячись на мої мовчазні спроби знайти аргументацію. – Тож.
Я зітхнув. З ним боротися неможливо.
— Проти тебе не попреш.
— З тебе вечеря.
— Дурень.
— Гарний дурень, — виправив мене Івасик, і продовжив рух.