Наруто лежав у ліжку, спостерігаючи, як по стелі розповзалися промені ранкового сонця. Руки під головою вже не відчувалися. І все ж занурений у свої думки хлопець того не помічав. Тихий стук у двері, здавалося, зупинив рух світла по стелі.
Невже Хіната?
Якщо вірити відчуттям хлопця, так могла стукати лише вона. Соромливо. Невпевнено.
Наруто сів на ліжку та крикнув:
- Відчинено. Заходь.
Прибулою виявилась Сакура. Вона застигла на порозі. Вигляд Наруто, що солодко потягався, до того ж напівоголеного, змусив дівчину почервоніти.
- Ти що тут влаштував?! – кулак звично знайшов обличчя хлопця. Незважаючи на закриті очі, Сакура чудово знала, де її ціль.
- Ти чого б’єшся, даттебайо? Сама ж додому до мене прийшла! – Ображений Наруто потирав скроню.
- Ти хоча б вдівся для пристойності! – Збентежена Сакура тицяла пальцем у голий нарутівський торс, не припиняючи волати.
- Боляче ж, даттебайо. – Хлопець марно намагався ухильнутися від тичків. – Ти прийшла, щоб просто побити мене зранку, чи що?
Істерика Сакури різко зійшла нанівець. Дівчина ще сильніше почервоніла. Вона незвично м’ялася та ховала погляд.
- У мене прохання для тебе.
- Яке? – Наруто швидко одягнувся, поки ворога було дезорієнтовано.
- Не міг би ти… Не міг би… - Сакура прикрила обличчя долонями. – Покажи листи Саске.
- Що? – Наруто здивовано уп’явся поглядом у дівчину.
- Тобі він пише частіше, ніж мені, - Сакура вхопила Наруто за руки. – Будь ласка.
- Ну добре. – Хлопець, як міг, відсторонявся від дівчини. – Зараз знайду останнє.
Задоволена Сакура плюхнулась на ліжко. Поки Наруто намагався знайти хоча б щось у своєму особистому свинарнику, дівчина сиділа на ліжку та роззиралась. На очі одразу трапилася їхня спільна дитяча фотографія, яка відкривала цілу колекцію дитячих знімків.
- Вже рік минув.
- Чого? – Через те, що голова Наруто була глибоко під зливом раковини, голос звучав глухо.
- Після війни. Та… Після того, як він пішов. – Сакура ніжно провела рукою по старій фотографії.
- А, ну так. – Наруто голосно пчихнув із шафи. – Ну, він же пише весь час.
- Останній лист, що він мені написав, складався з одного речення. – Сакура фиркнула та подивилась на дупу Наруто. Остання стирчала з-під котацу. – Ти хоча б ковдри влітку провітрював, чесне слово.
Спантеличений хлопець подивився на повністю списаний мілким почерком аркуш у своїй руці. На щастя, він ще не виліз з-під столу. Якесь дивне відчуття, що щось не так, мурашками повзло по спині.
- Одне речення, кажеш. – «Дупою відчуваю, що, якщо покажу їй це, то кістки не зберу», пронеслось в голові Наруто. – Сакуро, здається, пошуки затягнуться.
- Що ж. – Дівчина знову фиркнула. – Ми ж увечері збирались зустрітися з усіма, може, принесеш туди?
- Та, так буде краще. – Небезпека відступила і на радощах Наруто ледь не проламав у столі дірку рідною потилицею.
Двері гучно грюкнули. Гостя пішла. Все ще спантеличений, Наруто вибрався з-під котацу.
Чому ж Саске їй не пише?
Хлопець подивився на аркуші у своїй руці. Останній лист Саске прийшов місяць тому. Він складався з повного звіту про його подорож. Там були і думки, які з’являлися у Саске по дорозі. В тому числі ті, що стосувалися Сакури. А також Кіби, Хінати, Шикамару та інших. І Наруто включно. Завершувалось, як і зазвичай, обіцянкою зазирнути у селище.
Наруто встав зі столу, чухаючи потиканий Сакурою торс. Раптом забуркотів живіт. Через ранній візит Наруто навіть не поснідав. Аркуші впали на стіл. Поки чайник скипав, хлопець пробігся очима по першим рядкам.
Дорогий Наруто, як ти поживаєш? Я вже кілька днів у дорозі та ночую під відкритим небом. Це змушує пригадувати наші дитячі бійки. Пам’ятаєш, як тобі…
Наруто посміхнувся. Від цього ностальгуючого тону навіть душу проймало.
І про що тільки цей ідіот думає? Чим він там займається?
Хлопець подивився на наповнену сніданком тарілку.
Чи поїв він?
- Ітадакімас!
Напевно, він сидить зараз увесь такий похмурий та загадковий у якійсь забігайлівці.
Наруто наполегливо поглинав сніданок, паралельно уявляючи «загадкового» Саске. Як той сидить за столом. Обов’язково у найтемнішому закутку. Зливається з фоном. І обличчя кам’яне. Весь такий із себе Учіха. І, як і завжди, впевнено навантажує себе думками.
Він занадто багато думає про всіляку маячню. Краще б перестав так себе зводити та повернувся до селища.
Брудний посуд опустився до раковини.
Час іти на тренування.
Наруто за старою звичкою вийшов через балкон. Сонце вже повністю встало. Сусідська малеча радісно махала руками, вітаючи Героя селища. Власники крамничок запрошували хлопця зазирнути до них. Зустрічні шинобі посміхались під час привітання. Все це робило Наруто по-справжньому щасливим. І тільки туга за старим другом сиділа глибоко у серці.
Наруто зупинився на просторій галявині у глибині лісу. На тренувальному майданчику було порожньо. Вже давно ніхто не з’являвся тут під час тренувань Наруто. До цього моменту.
- Ось ти де! – До болю знайомий голос пролунав із найближчих кущів. – Заціни нову техніку! Рассенган Зваблення!
- Ти! Ти що за хрінь тут намагаєшся провернути?! Даттебайо! – Наруто вліпив запотиличника Конохамару, поки той ще нічого не встиг. – Припини вже цим займатися. Ти ж дорослий.
Зовсім як у дитинстві, Конохомару надувся та дав штовхана по щиколотці Наруто. Після чого сховався у тих же кущах, з яких виплигнув. І тільки коли відбіг на безпечну відстань, крикнув:
- Я все одно це зроблю і ти впадеш перед величчю моєї техніки!
Наруто гмикнув.
Ох же ці діти.
- Невже героя так легко звабити?
Тихий голос за спиною. Голос, від якого вдруге за ранок по спині бігли мурашки. Щоправда, на цей раз вельми приємні.
Повернувся.
- Вмієш же ти підкрастися. – Наруто не озирався. – Давно тут?
- Ти не відповів на питання.
Чуже дихання лоскотало потилицю Наруто. Чужі руки повільно обмацували кубики його пресу крізь футболку. Чужа грудина притискалася до спини. Але разом із тим виникало відчуття, що повернулась найрідніша частина Наруто.
- Залежить від багатьох факторів. – Наруто майже шепотів.
- Коли це ти навчився так відповідати?
Наруто відчував, що співрозмовник посміхається. Але все ще не міг повернутися обличчям до прийдешнього. Він прикрив очі та запитав:
- Чому?
- Що чому? – Поклавши підборіддя на плечі Наруто, що стояв попереду, Саске шепотів йому просто у вухо.
- Ти не пишеш Сакурі. Чому?
Саске ще сильніше притиснувся грудиною до спини Наруто. Його руки все ще бродили по тілу Наруто. Він відчував, як м’язи реагують на дотики. Це відверто потішало. Хотілося дражнити цього доморощеного героя якомога довше.
- Ти хочеш, щоб я писав Сакурі?
- Звичайно. – Наруто ледь кивнув. – Насправді, всі хочуть отримувати від тебе вісточку. Вчора навіть Іно питала, коли…
Договорити не дала рука, що затисла рот Наруто. Саске цмокнув свою жертву у шию і трохи відсторонився. Наруто нарешті обернувся. Учіха дивився просто у голубі очі друга та посміхався. Обличчя Наруто осяяла посмішка у відповідь:
- Ласкаво просимо додому!
- Я повернувся.
Міцні обійми продовжувались всього кілька секунд.
- Пішли поїмо рамен, - Наруто тицьнув великим пальцем собі за спину, вказуючи напрямок.
- Пішли.
У далекому кутку ресторану з локшиною вже сидів Ірука. Хлопці тепло привітали свого вчителя. Він відповів їм тим самим. І зволів не втручатися у возз’єднання найкращих друзів. Хазяїн зі променистою посмішкою прийняв від Наруто купони на безкоштовний рамен.
Давненько ми з ним так не сиділи. Майже ніколи.
- Мій хлопчик, то досі ростеш. – Праворуч від Саске з’явився Орочімару. – Пахнеш краще, ніж у нашу останню зустріч. Що це? Суміш чайної троянди та шипшини?
Учіха розкритою долонею відсунув обличчя Орочімару від своєї шиї. Рука заіскрилася. Виник знайомий і дуже характерний звук.
- Шарахнути?
- Не треба. – Орочімару виставив перед собою обидві руки, повернувши їх долонями до Саске. – Я ж жартую.
- Знаю я твої жарти. Від останньої навіть Кабуто до кінця не оклигав.
- О так. – Встряг Наруто. – Кабуто справжній чудило. Але дітлахам подобається.
- А все через тебе. – Саске зиркнув на Орочімару.
- Ах, які чудові очі. Так холодно дивляться, але чому це так збуджує? Так би їх і відібрав. – Щоки Орочімару помітно почервоніли. – Шкода, що мені вже час.
Старий змій послав повітряний поцілунок у бік Саске, після чого поспіхом ретирувався. Наруто на це все лише посміявся:
- Ну і вираз обличчя в тебе зараз.
- Терпіти його не можу. – Учіха буркнув собі це під ніс.
- Кого? Мене? – Наруто максимально наблизився до Саске з хитрим виразом на мордочці.
- І тебе також.
- Брешеш і не червонієш. – Наруто знову сів рівно та узявся за другу порцію рамену.
- І куди в тебе стільки лізе? – Саске спостерігав за другом, підперши голову рукою.
- Я багато тренуюся.
- Всі багато тренуються, але їдять у п’ять разів менше. Знаєш, тебе можна використовувати для розорення невеликих країн.
От же ж падлюка!
Наруто вже приготувався відповісти якоюсь так само уїдливою фразою, коли його перервав дівочий радісний крик:
- Саске!
Рок Лі повис на спині Учіхи. Останній від несподіванки приклався лобом до стільниці. Через це вся третя порція рамену Наруто пролилася на підлогу.
- Даттебайо!
- А, Наруто, ти теж тут! – Лі радісно обіймав усіх по черзі. – Давайте поборемося!
- Нам на завдання треба! – Голос Тентен було чутно з іншого кінця вулиці.
- Точно! – Радість Лі вражала, а втім, як і завжди. – Тоді після завдання! Ти ж не підеш, Саске? Не підеш же? Так? Не підеш?
Молодший зелений монстр Конохи активно намагався витрясти душу з Учихи, коли в нього прилетів тентенівський кунай з мотузкою. Після того як несвідоме тіло Лі сховалося за поворотом, притягнуте за ту ж мотузку, Саске нахилився до Наруто та прошепотів:
- Я давно не був удома.
Наруто зрозумів усе одразу. Та він теж зовсім не хотів, щоб ще хтось з друзів їм заважав. І так за цей ранок зустріли більше людей, аніж хотілось би. Тіньові клони розбіглись у різні сторони. Так, про всяк випадок. Саске спостерігав за цими махінаціями з байдужим виразом обличчя.
Нарешті ми зможемо поговорити наодинці.
Квартира Учіхи зустріла хлопців сяючою чистотою. Наруто стояв у центрі кімнати з відкритим ротом. На це Саске лиш усміхнувся.
- Втомився я з дороги. – Учіха скинув тяжкий плащ зі своїх плечей на підлогу. – Мабуть, у душ піду.
- Добре. – Кивнув Наруто. – Але якого тут так чисто, даттебайо?
- Мій клан ніколи не потребував грошей.
Хвалько.
З-за дверей почувся шум води. Наруто ж повільно проходився по кімнатах і розглядав усе поспіль. На одній зі стін висіла колекція кунаїв. Кожен підписаний. Першим справа висів дитячий. Подарунок Ітачі. Крайній зліва – кунай Мінато з останньої війни. Наруто торкнувся батьківської зброї кінчиками пальців.
Тато…
- Ось ти де. – Саске стояв у дверях і витирав мокре волосся рушником. – Колекцію роздивляєшся.
- Так. Але звідки у тебе цей? – Наруто знову торкнувся кунаю батька.
- Поцупив. – Саске бешкетливо посміхнувся. – Поки всі були зайняті.
- Не схоже на тебе. – Наруто здивовано вп’явся очима в обличчя друга.
Саске недбало знизав плечима. Він підійшов до Наруто та подивився на зброю Мінато. Потім зітхнув і пояснив:
- Уся ця зброя пов’язана з найбільш важливими для мене подіями.
- Ну, так, остання війна була значущою для всіх. – Наруто склав руки у замок на грудях та кивнув з розумним виглядом.
- Ідіотом був, ідіотом і лишився.
- Це ще чого?
- У той день ми билися разом. Він важливий через тебе. – Саске пильно подивився в очі Наруто.
Серце Наруто стукало неначе скажене. Він наблизився до Учіхи впритул. Пов’язані поглядом, вони одночасно потягнулися один до одного. Близькість тіл і тяжке дихання. Вони так сильно сумували один без одного. Найрідніші люди на всій землі.
Кохаю.
І я кохаю, даттебайо!