Мері Джейн як чемна дівчинка чемно чекала на господарів у вітальні, розглядала світлини — якісь незнайомі для неї руїни, розкопки в Єгипті, портрети дуже статної жінки з довгим чорним волоссям. Чомусь вона нагадувала дівчині мексиканку. На всіх фотографіях пан Мортимер виглядав поважно, задоволено й усміхнено. Він сяяв як сонечко, одягнений просто, але дорого. Уж Мері Джейн, майже дизайнерка костюмів (у мріях), на цьому зналася.
Дівчина знову кинула погляд на двері кабінету, який поглинув її батька сорок хвилин тому. Інколи звідки долинав тихий сміх, шурхіт одежі. Що там можна так довго робити Мері Джейн думати не хотіла.
Взагалі, ці всі візити серед ночі, таткові таємничі посмішки, нескінчені дзвінки й повідомлення, розмови через фейс тайм… Тато, який раніше займав увесь простір квартири, контролював ледве не кожний крок єдиної доньки розчинився у справах і цьому… пану Мортимеру. Це починало дратувати.
Мері Джейн зробила ще одне коло, пригладила волосся перед старовинним дзеркалом, переставила від нудьги квіти у вазі. Стрілки на годиннику ліниво повзли по циферблату.
Вона зітхнула й впала на диван, той неприємно заскрипів. Шкіряний білий диван. Шурхітлива упаковка презервативів, залишена між подушками.
– О, тато не казав, що в нас гості.
– І тобі привіт, Дереку.
– Мері Джейн, – хлопець скривився, зачиняючи за собою вхідні двері.
Вхідні двері з вітражем троянд, звичайно. В пана Мортимера не було смаку в інтер’єрі.
– Дівчина людини-павука…
– Цей жарт вийшов з моди ще в дитсадку.
– Ми такі старі, хник, – Дерек змахнув невидиму сльозу.
– Посміхнись краще, ми, здається, скоро станемо сім’єю.
– Мене боги точно прокляли, – хлопець здригнувся, подивився туди ж, куди й Мері Джейн — на двері кабінету. – Кхм. Чаю?
– О боже, ти дістанеш бабусин сервіз? Якого сторіччя?
– Шістнадцятого, а що? Не любиш антикваріат? Просто визнай, що в тебе немає на нього коштів от і все.
– Не люблю речі з кладовища в своєму домі.
Вона пішла за Дереком, м’яко рипіла підлога під ногами, дивилися янголята з ліпнини, оповиті трояндами й бузком. Кухня виявилася великою, білою, з приємними дерев’яними панелями на стінах.
– Тоді в мене сумні новини для тебе, сестричко, – Дерек махнув маленькою ложечкою, якою набирав чай, – терпіти тобі це довіку. Ми з батьком ті ще… речі з кладовища.
– Чому ти не можеш бути простішим? – Мері Джейн закотила очі.
– Це ти просто тупа.
– Затули писок.
– Затули писок і мовчки пий індійський чай.
Дівчина вперлась поглядом у чашку, вдихнула глибоко, повільно видихаючи. Спокійно. Спокійно, це ж Дерек, він з садочку тебе виводив, добре, що за коси більше не смикав, коли вона одного разу вдарила його в ніс.
Щоправда, Мері Джейн дуже сподівалась, що не побачить його після школи, але в маленькому містечку з одним шерифом (батько) й однією лікарнею (голова — містер Мортимер), важко уникати один одного. Вони зустрічалися буквально всюди, бо хочеш погуляти –– йди в каньйон чи в єдину кав’ярню біля шосе, болить зуб –– йди до пана Мортимера.
А ще останнім часом тато й пан Мортимер почали розслідувати одне заплутане діло. Нестерпно.
– Мертві речі? – дівчина раптом підхопила цю думку. – Ти хотів сказати щось на кшталт “ми вбивці, Белло, в мене шкіра вбивці?” чи ви просто дед інсайд і ці всі тупі приколи?
Вона підняла очі на чомусь тихого Дерека. Дерека, якого знала з дитинства, Дерека, якого дражнила й бісила, Дерека, якого ненавиділа всім серцем. Рідного звичайного Дерека, й уперше в житті злякалася його.
Він посміхався. Й ікла в нього були…
– Постав філіжанку, баба буде незадоволена, якщо впустиш. Ще встане з могили, воно тобі тре?
– Дереку… – чомусь у Мері Джейн почала смикатися нижня губа. – А Дереку, а чого в тебе немає тіні?..
– Так склалося, панночко. Вітаю в позасвіті.
Мері Джейн ікнула з переляку.