Назару здавалося, що Бог наказує його за щось. За що, конкретно, він точно не знав. Але як усвідомлював, то аж до вовчого виття. Новоспечений Кошовий будував плани на життя дуже просто та чітко: виховати з брата щось путнє, покинути Січ, одружитися з Мар’яною і через півстоліття тихо сконати, в оточенні свої дітей та внуків. Але замість цього всього, тепер він тут. У кабінеті Кошового. У його кабінеті. Роздивляється, що ж йому залишив попередник.
Дзуськи і маковий бублик.
Нічогісінько.
Ніби старий лис на останок усі гроші з козацької казни наказав поховати з собою.
Назару дуже конкретно хотілося вити звіром з цього всього цирку.
Раптом почувся тихий обережний стукіт.
- Заходьте, - гукнув Назар.
- Пане Головнокомандувачу!
Тиць, моя радість.
Нахабну усмішка ні трохи не ховалась за чорними вусами. Іноді Назару дуже хотілося, щоб обличчя Івана репнуло від тих його смішок. Від вуха до вуха.
- Вовчаро, що ти хочеш?
- Та так. Провідати зайшов, глянути як ти обживаєшся на новому місці.
»Приблизно так, як лиси провідують курей у курятниках,» - подумав Кошовий.
Козак нервово почав крутити кульчик у кишені. Він точно знав, який Іван люб’язний коли він чогось хоче.
- Йди спати, - буркнув він, потираючи очі, - завтра важкий день.
- Життя важке, не те щоб тільки окремий день.
Тепер вже Вовчара всівся прямо біля нього на стіл.
Назар вже хотів був нагримати на нього, але надто вже зморився. Та й тільки в такій близькості він міг добре роздивитися кожного бісика, який танцював в Іванових очах.
- Що сумний та не веселий, брате?
- Є причини. Сам знаєш.
- Орлов не може вбити Ігоря. Буде війна. А війна з козацтвом це діло прокляте. Він знає. Ми знаємо.
- Не тільки він, - зітхнув козак. - Все і відразу. Чому не можна було б хоч трохи перерви між всіма тими бідами. Хоч би місяць.
- Ну за Мар’яну вибачай. Я не знав, що так трапиться. Але бач, ти в нас тепер Кошовий. У всьому є свої плюси.
Назар тупо дивився на Божу Матір в кутку кімнати. Божа Матір тупо дивилась на Назара.
- Та і на правду. Нащо тобі та Мар’яна?
- Іване! - рикнув хлопець, та гупнув кулаком об стіл. - Провокувати на вбивство - це великий гріх.
- Я бачив, як ти дивився на неї, - голос Івана звучав лукаво. Більш лукаво ніж завжди. - Це не кохання. Так дивляться на котів, песиків, маленьких дітей…
- Вовчаро, не спокушай.
Іван прийняв це за виклик. На мить змовк. Тоді нахилився до Назара ближче і прошипотів:
- З іншого боку, я бачив як ти дивився на мене.
Кучерявий обережно відхилився назад очікуючи удару козака. Проте на це Назар тільки почервонів. І це не був рум’янець люті. Хлопець, який з бронею більше був схожий на закуту в метал гору, зараз сподівався, що при тьмяному освітленні свічок, не буде помітно, як палають його вуха.
- Борщик, - його голос звучав ледь звучно та надто приторно.
Він потягнувся долонею до Назарової, щоки, проте хлопець рвучко перехопив його руку за кисть та притис до стола.
Іван повільно наблизився до обличчя Кошового. Він чув, як молодий козак голосно і рвано дихає. Вовчара коротко поцілував його у губи та миттєво відсіпнувся, знову очікуючи на удар.
Його не було.
- Борщик? - хитро протягнув кучерявий. - Навіть не вдариш?
Назара зараз докупи тремали тільки ремені його броні. На мить він навіть забув, як дихати. Губи Івана були навіть м’якші ніж у Мар’яни. Він пах сіллю степового дня та Зубриковим самогоном.
- А ти хоч, щоб я вдарив?
- Я хочу, - протягнув стиха Іван. - Щоб ти хоч щось зробив. Бо я вже починаю боятися, чи не захворів наш Пан Гол…
Вовчара не встиг договорити. «Борщик» рвучко піднявся і широкими долонями загріб воротник Іванової сорочки. Той тільки встиг зойкнути, коли його шарпнуло. Він заплющив очі і чекав, що ось тепер точно отримає по шапці. Але через мить зволікання відчув ніжний поцілунок сухих губ. Короткий і нервовий. Мов перший поцілунок школяра.
Іван відрив очі. На нього втупився погляд Назара, який тремтів так, ніби змерз.
Ще поцілунок. Легкий, але хлопець відчув щетину Назара.
Ще один. Ніжний і ласкавий.
Ще. У лінію нижньої щелепи.
Тоді шия. Тут почав тремтіти вже Іван. Так, як дрижаки ловлять люди після відра холодної води. Йому забракло повітря і пересохлов роті.
- Н-а-азаре, чу-у-уєш… - рвано вирвалось у Вовчари.
Він хотів сказати, як раптово стало жарко у світлиці. Проте Назар не зважав. Він обціловував шию так спрагло і навіжено. Опускався все нижче. Кусав ключиці тільки, щоб вичавити з Івана зляканий напів крик напів стогін.
Кошовий дібрався до грудей та стрімко рухався все нижче, розриваючи сорочку. Іван поклав руки йому на маківку, стискаючи волосся.
- Якщо… Якщо хтось думає, - шепотів Іван з рваним диханням, - що… що ти «такий» перший козак на Січі, хай… хай перший кине в мене…
І в цей момент у Вовчару полетів чийсь чобіт.
Той голосно вилаявся. Це змусило Назара зупинитись і злякано глянути на хлопця.
- То ви вже зовсім наглі стали, бісові діти, - голосно крикнула Оксана з дверей. - То хіба не можна було в кімнаті таким займатись? Ми з тобою хіба про таке не говорили? Га? Тут навіть замку немає з середини.
Назар злякано виглянув із-за Івана.
- М-мамо! Ви все не так зрозуміли!
- Я зрозуміла саме так, - голос її звучав холодно, проте без відрази. - А зараз бігом по кімнатах. Окремих. Спати.
Хлопці рвонули до дверей. Вийшли вони тільки після того, як Оксана смачно луснула обох по зашию.
- Я не буду спати всю ніч, але проконтролюю, щоб такого більше не було.
- Ма…
- Ша! Спочатку повернеш мені Ігоря, а далі робіть собі на Січі, що захочете. Тільки не в світлиці Кошового. Мали б совість.