З тих пір, як Іван повернувся від Ради Характерників, його було тяжко впізнати. За білого дня побачити його на вулиці було майже неможливо. Більшість часу він сидів у коморі Характерника, а коли потрібна була його допомога, то з’являвся нізвідки. Виходив із темного закутка, ніби постійно там був. Ходив ледь чутно. У чорній шубі він виглядав як грозова хмара. Руки його покривали захисні символи. Вони тяглися від самих пальців і по всьому тілу до обличчя. Твердислав у Раді Характерників тепер вічно гикав і нічого не міг з цим вдіяти. Всі згадували його, порівнюючи з його наступником. До того, як Івана навчили всім магічним хистам, ніхто і подумати не міг, що його будуть боятися на Січі більше, ніж його попередника.
Ті, хто раніше не мав з ним ніяких справ, боялись його найдужче. Ходили байки поміж козаками, тихі перешіптування за спільною вечерею, що Іван може проклясти одним поглядом. Тому в очі йому без страху дивились тільки Красуля, Царко, Зубрик та Назар. Вони більше не бачили в них лукавих іскор і танцюючих бісиків. Тепер його очі були мов матове скло. Радужка майже повністю почорніла.
- Тільки ти його не торкайся.
- Це чого ще?
- Він може наслати проблеми.
- Господи, які ще проблеми?
- Ну зі здоров’ям… Срачку, там…
- Ти більше Зубрикової сивухи не пий. Бо ще трохи, чую, будеш як Богдан з села. А мені тут п’яниці не потрібні.
- Пане Кошовий, я не п’ю! Піст! Як можна! Я вас серйозно попереджаю. Андрій був якось йому руку пожав і два дні не вилазив з…
- Не неси всяке! І мені не розповідай, і іншим. Як почую, ще такі розмови на Січі, то першим прийду до тебе. Зрозумів, Лука?
- Але ж, Пане Кошовий…
- Я все сказав…
Назар підійшов до дверей хати Характеристика і завмер, вагаючись. Краєм ока він побачив, як на нього захоплено дивляться козаки, які ремонтували щось біля куреня. З іншого боку також кілька чоловіків втупились у спину Кошового.
Назар зібрався з думками і зайшов. Козаки на вулиці захитали головами, кілька навіть перехрестились.
У хатині несло димом Оксанових трав. Усе приблизно так, як було за Твердислава. Іван сидів спиною до дверей і точив ніж.
- Ну привіт, брате, - сказав стиха Назар, спускаючись по сходам.
Іван не відповів. Тільки на мить завмер, глянув на Кошового і продовжив.
- Чого не заходиш?
- А я вам потрібен, Пане Кошовий? - Назар не відразу впізнав його голос. Холодний і різкий. Сухий, мов гілляччя пізньої теплої осені.
- Звісно потрібен.
- Хтось захворів? - спитав Іван байдуже. - Чи може здох?
- Та ніхто. Я не за цим. Ти якось не часто виходиш тепер в люди. Чим менше козаки тебе бачать, тим більше починають пліткувати.
Іван ледь помітно усміхнувся кутиком губ. Саме він і постарався, щоб плітки про його темну натуру ширились і неслися. Накладалися один на одного. Не надто він прагнув до компанії козаків.
- А чому ви, Пане Кошовий, думаєте, що це тільки плітки?
- Я після того проклятого кульчика більше в ніякі ваші характерницькі забобони не вірю.
- Дарма, - тільки й кинув Іван.
- Перестань. Ти вже з цим всім магічним… Перегнув ти. Навіть Твердислав вже за тебе хвилюється.
- І ти тут, щоб провести зі мною роз’яснювальну роботу і заспокоїти Твердислава?
Назар закотив очі. Хотів вже скоротити відстань, але Іван раптом витягнув руку з ножем у бік Кошового і вигукнув:
- Ще крок і духи не дадуть тобі спокою, а ж до нового місця!
Козак глянув на нього спідлоба і сердито роздув ніздрі.
- Я не знаю, що діється в твоїй прокуреній голові, але, будь ласка, ти не зобов’язаний бути таким Характерником.
- Не бути таким Характерником… А це ваш офіційний наказ як Кошового?
- Це моє прохання. Як друга.
Іван на це скинув капюшон і поглянув на Назара так, як ніби він щойно когось вбив. А потім голосно розсміявся. Він сміявся істерично, гупаючи долонею по столу.
- Ти дійсно це сказав! Друг! До біса таких друзів. До дідька таких братів.
- Я нічого поганого тобі не зробив, - коротко сказав Назар.
На кілька секунд усі свічки та ліхтарі у хатині загасли. Віконця були завішані, тому настала суцільна темрява. Коли свічки знову загорілись самі по собі, Характерник вже стояв перед Назаром, приставляючи йому ніж до шиї.
- Ти мене позбавив матері.
- Що ти таке мелеш?
- Того ранку, коли я ніде не міг знайти ні її, ні Мар’яни. Того проклятого ранку, я просив тебе, благав допомогти знайти її, поки ще не так багато часу пройшло, з тих пір, як їх бачили востаннє. А ти? Ти! Ти вирубив мене і відвіз на Січ. Через тебе я втратив усі шанси знайти її. Знову.
Він кричав голосно і швидко, ніби вже давно думав, що сказати Кошовому прямо в обличчя.
- І зараз ти прийшов сюди не через те, що сам хвилюєшся за мене, а тому, що Оксана попросила мене провідати.
- А як ти…?
- Бісові духи, Назаре! - кричав Іван.
Його скляні очі знову блистіли, як раніше. Тільки тепер в них стояла волога. Його голос тремтів.
- Я тобі довіряв. Довіряв так, як раніше довіряв тільки собі. Я був сам. Скільки я себе пам’ятаю. Сам, сам, сам! Нікому не довіряв. А потім ти, козаки, Мар’яна… Я тобі довіряв, розумієш? А ти зробив усе можливе, щоб я знову був сам один. Щоб я знову не довіряв нікому.
Назар бачив, як трясуться руки і борода Характерника, як погляд його розмитий, шукає хоча б якоїсь реакції. Його короткі подихи переходили в схлипування.
Кошовий повільно торкнувся руки Івана, та що тримала ніж. Пальці хлопця обережно перехопили зброю. Він викинув його кудись по-під стіну. Тепер перед ним стояв навіть не його Вовчара. Вовченя. Маленький хлопчик у тілі дорослого Характерника. Він надто багато всього пережив заради того, щоб знайти та повернути матір.
Назар обійняв Івана, хоч той і намагався видертись та кричав. Бив кулаками жупан, відпирався, але не міг заспокоїтись. Тоді, коли він нарешті втомився, обм’як тряпковою лялькою під тяжкими руками Кошового. Тримати його було складно і Назар всівся з ним на підлогу. Характерник завив, мов ранений звір, так, що кілька козаків, які проходили повз хатину, знову перехрестились.
- У тебе є матір, - тихо плакав Іван. - Навіть брат. У тебе є вся Січ. Чому ти не дав мені повернути хоча б мою маму?
- Як тільки ми від’їхали на Січ, я наказав козакам обшукати все село, навколо далі кілька після них. Вони їх не знайшли, - говорив він спокійно і гладив Івана по голові. - Тоді я відправив Красулю і Царка Щоб питали людей, чи вони може часом бачили двох жінок. Можливо їм вдасться найти Мар’яну і твою маму.
- Чого ти не сказав мені? - голос Івана звучав ледь чутно.
- Ти мене уникав. Я не знав, що і думати.
- Який же ти бовдур, Борщик.
- Та ні. Бовдур тут ти, Вовчаро. У тебе є Оксана, Я, Ігор, вся Січ. А ти досі не бачиш цього.