З першого погляду, з першого слова він знав, що зі мною Смерть (і він стояв перед Смертю — один проти неба, прямий як меч). А я дивився на ці сонячним пилом покриті вилиці і контури плеч. І щось щеміло у грудях: пісні мої були йому чужі, а розмови — люті. Та обітниць було не ринути. Еру, погляд його палав!
У золоту осінь ми вийшли, клятвою своєю обручені. Пітьма з кожним кроком міцніше стискала в обруччя нас. А дні, мов змія, звивались в кільце, і їм не було кінця. Весь світ мені був — руків’я меча і обрис його лиця. Коли він говорив мені: «Вір!», я бачив світло в його очах.
Та коли ми дісталися Тол-Сіріону, знаковані цим пречуттям, там, під небом іржавим, в мереживі чар, я вперше його не впізнав: у тумані густому й тягучому Смерть посміхалась його вустами. Коли він Башти своєї білі брами оружною брав рукою, Смерть із ним йшла обіруч.
×××××××
У володаря серця мого очі хижі. Блаватовий в них вже давно перетворився на сталь. Загартованим став погляд. І важким, мов крицеві лати. Я ловлю його образ і рахую до ста, намагаючись пригадати як сяяло сонце крізь посмішку і слова. Коли світ був ще юним (не більше як рік назад).