Їй хочеться кричати.
Сотні невидимих молотків намагаються продовбати черепну коробку. Лідії здається, що ще трохи, і вона власноруч розіб’є голову, тільки б не чути цього огидного звуку. Стукіт не стихає ні на мить. Тільки наростає.
В грудях млоїться неприємне відчуття неминучості. Щось має статися. Або вже сталося.
Все тіло завмирає в очікуванні. Навіть кров – і та тече повільніше. Органи отримують кисень із затримкою, тому дихання ускладнюється. Стає уривчастим. Лідія нагадує рибу, яку витягнули на сушу з її середовища існування і вона не розуміє, що робити далі і як жити.
До стукоту додається шепіт.
Голоси з потойбіччя наперебій кричать, попереджають про біду. Лідія крутить довкола головою, сподіваючись побачити загрозу, яка може чатувати на її друзів. Та вони всі тут. Поряд. У безпеці. Еллісон зі Скоттом сидять у вітальні Мелісси, обіймаються та заповнюють прогалини у спогадах дівчини. Малія ніяково переминається з ноги на ногу на кухні, тримаючи в руках захололий чай. Десь там у дворі Джексон розмовляє з Ітаном по телефону. Загроза минула. Все закінчилося добре для більшості з них. Але духи не замовкають ні на мить і продовжують кричати.
Лідія відчайдушно намагається ігнорувати передчуття, але їй більше не вдається. Вона знову втратила контроль над силами банші. Тепер Мартін, як той потяг без гальм, що летить у невідомість на шаленій швидкості. Шкірою пробігає табун мурах і серце пропускає один удар. Від нього розповзається холод, який занурює все у порожнечу. Органи чуття притуплюються, але внутрішнє око не спить.
Банші на автоматі піднімає слухавку телефона, який дзижчить у кишені. Лідія навіть не дивиться на ім’я телефонуючого. Вона знає, що їй дзвонять, аби повідомити невтішні новини. І цього цілком достатньо.
– Алло! – вона не впізнає власного голосу, він лунає, ніби з потойбіччя. Як і всі ті голоси в голові.
– Це Лідія Мартін?
– Так, – в животі розповзається пустка, вона затягує туди всі внутрішні органи. Лідія стискається та морщиться від болю.
– Мені дуже прикро це вам повідомляти, та ваш колишній чоловік Стайлз Стілінскі потрапив в автомобільну аварію.
Шкіру пронизує тисяча крихітних голок, Мартін до крові закусує губи. Телефон вислизає з рук, що вмить втрачають силу. Голоси в голові різко обриваються і вона чує лише стукіт власного серця, що б’ється так, наче його існування залежить від того, чи вдасться пробити грудну клітку)
«Кричи, Лідіє, кричи» – підсвідомість промовляє до неї ЙОГО голосом і саме це стає останньою краплею.
Лідія кричить.
Кричить на весь Бейкон криком банші.
І кожне надприроднє створіння в околицях відчуває горе закоханої жінки.
***
Вона нічого не пояснює занепокоєним друзям, просто не має на це сил. Лише витягає з сумочки ключі й розмахуючи ними в повітрі ледь чутно хрипить. Джексон розуміє все без слів, разом вони вибігають на вулицю та сідають в машину. Він вдавлює педаль газу і авто, піднімаючи хмару куряви, з протяжним гуркотом виїжджає на дорогу.
Лідія мовчить впродовж усієї поїздки. Лише зрідка квилить, як зранена птаха і схлипує. Сльози Мартін принципово не втирає. Неважливо, що там зовні, коли всередині все давно мертве.
«Я думаю, що ти дуже гарна, коли плачеш.»
Ніяк не вдається відкараскатися від дошкульного відчуття даремності всіх дій. Всі старання виявилися марними. Вона не вберегла його. Покидаючи Стайлза Мартін зарозуміло вважала, що здатна обманути долю. Сподівалася, що коли її не буде поряд, то хлопець не потрапить під радар нещасть, що нависають над кожною банші. Але все обернулося проти неї.
– Що сталося? – Джексон наважується на запитання лише тоді, коли вивіска Бейкона залишається далеко позаду.
– Стайлз потрапив в аварію, – відповідає крижаним голосом та відвертається до вікна, щоб не бачити співчуття в погляді колишнього.
Вони знову мовчать. Уточнення не потрібні.
По приїзді в лікарню всі відчуття посилюються. Стіни переповнені нещастям, жалібні голоси відвідувачів ехом відбиваються від стінок черепа. Мартін морщиться від набридливих побічних ефектів використання власних сил, зупиняється біля вхідних дверей, щоб перевести дух та зібрати себе до купи. Вона вся, як оголений дріт – варто лише доторкнутися і він випалить все довкола.
Свідомість розсипається на крихти та втікає з-під ніг. Реакція в банші заторможена, вона схоплюється надто пізно. Лідію різко кренить вбік і вона ледь встигає спертися на плече Джексона.
– Ти в порядку?
– Ні, аж ніяк.
«Тобі байдуже, що ти можеш постраждати. Але знаєш, що я буду відчувати? Я буду спустошений! І якщо ти помреш, я буквально зійду з глузду. Смерть не трапляється тільки з тобою, Лідіє. Вона трапляється з усіма навколо тебе, з усіма людьми, які стоять на твоїх похоронах і намагаються зрозуміти, як вони проживуть решту свого життя без тебе.»
Її пам’ять переповнена спогадами. Уривки з минулого накладаються один на одного, приносячи ще більше болю. Ніби недостатньо було голосів в голові, тепер вона сходить з розуму ще й через зорові галюцинації.
Мартін збирає витримку в кулак і робить останній ривок – струшує головою, відкараскуючись від нав’язливих видінь, залишає Джексона на вулиці та забігає всередину лікарні. Перед дверима палати жінка зупиняється, впевненість випаровується. Рука зависає в повітрі, не наважується натиснути на дверну клямку. Перед очима знову і знову вигулькують кадри зі сну. Автомобільна аварія. Стайлз, який не дихає. Аварія. Стайлз. Не дихає.
Лідія робить глибокий вдих і відчиняє двері. Раптово, шум в голові стихає, залишається тільки писк електрокардіограми. Він виглядає зовсім не так, як у видінні. Нерухомо лежить без свідомості, спить під дією наркозу. Від лоба до правої брови тягнеться шрам – наслідок зіткнення з лобовим склом. Та незважаючи на потріпаний вигляд Стайлз виглядає цілком живим. Не як у сні.
Після розлучення Лідія обірвала всі нитки, що пов’язували її зі Стілінскі. Будь-яке нагадування про те, що вона втратила, породжувало хвилю жалості до самої себе. Варто було вголос промовити його ім’я і кошмари поверталися. Ніби спеціально вичікували вдалого моменту.
Лідія сідає на крісло поряд з лікарняним ліжком і накриває його руку холодною від поту долонею. На місці старих розривів затягуються міцні вузли. Емоційний зв’язок відновлюється і життєві ниті сплітаються у химерному танку. Тепер їх вже ніщо не зруйнує.
– Привіт, це я, твоя Лідія. Примчала, щойно почула про аварію. Лікарі кажуть, що ти борець – вони витягнули тебе з того світу, коли твоє серце зупинилося в кареті швидкої допомоги. Ти будеш дуже здивований, коли прокинешся. Сталося багато речей, про які я маю розповісти. Знаю, ти сердитимешся на нас за те, що ми не повідомили тобі одразу, ти б хотів приєднатися до тієї битви і якби дізнався, що Еллісон жива, то ніколи б не залишився осторонь. Це все моя провина. Я не хотіла наражати тебе на небезпеку. Особливо після тих жахливих снів, про які ти теж ще не знаєш, – Лідія торохтить, не замовкаючи. Вона навіть не усвідомлює, що в цей момент дуже схожа на свого колишнього чоловіка.
«Інколи, деякі речі, які здаються тобі непідходящими, утворюють ідеальну комбінацію. Як двоє людей, яких ніхто не міг уявити разом.»
– Стайлз, – її голос ламається, банші більше не може вдавати, ніби все гаразд, – ти повинен повернутися до нас. Ми не зможемо без тебе. Я не зможу. Це вже буде не життя, а існування.
«Лідія, ти повинна повернутися до нас. Ми не впораємося без тебе. Ти повинна прокинутися.»
– Я зробила помилку. Треба було про все тобі розказати. Намагаючись вберегти тебе від смерті, я позбавила нас щастя. Пробач. Можливо, ти більше не захочеш мене бачити. Можливо, за цей час ти встиг вибудувати собі нове життя, про яке я не в курсі. Проте, як би там не було, я хочу, щоб ти знав: я кохаю тебе.
«Пам’ятай, що я кохаю тебе.»
***
Вона піддається втомі і засинає. Дрімає, сидячи на стільці, поряд зі Стілінскі. Коли хлопець приходить до тями, то не одразу розуміє, де він перебуває і що сталося. Трубки, що стирчать з вени, та незатихаючий кардіомонітор допомагають відтворити в голові приблизний перебіг подій. Стайлз підіймає голову на кілька сантиметрів і повертає її вліво – погляд хлопця впирається в сплячу Мартін, що скрутилася на стільці, який навіть з її невеликим зростом замалий для спання. Кутики губ мимовільно піднімаються, вони так давно не бачилися, що він встиг забути, якою ж привабливою вона була.
Тіло затерпло від одноманітного положення, воно все ниє від болю. Але Стайлз боїться поворухнутися, щоб бува не пробудити Лідію. Коли заходить медсестра, він подає їй знак мовчати, вона несхвально хитає головою і шепотом повідомляє, що через 20 хвилин підійде лікар.
Він ніяк не може відвести від неї очей. Оглядає по кілька разів з ніг до голови, оцінюючи зміни, що сталися з Мартін відколи вони не бачилися. Але нічого суттєвого в жінці не змінилося. Така ж рудоволоса, така ж стильна і збіса красива. Все як завжди. Але одну відмінність Стайлз таки помічає. Вона вже давно не була такою розслабленою уві сні. В останні місяці їх подружнього життя Лідія страждала безсонням. А коли засинала, то часто плакала уві сні і прокидалася серед ночі. Він підозрював, що це пов’язано з силами банші, але нічого не питав, бо чекав, коли вона сама розповість. Та Лідія мовчала.
- Стайлз був єдиним, хто знав це.
- Як?
- Він звертав увагу. Він слухав її. Він запам’ятовував.
Мартін прокидається раптово. Робить шумний вдих носом, розплющує очі і швидко підхоплюється на ноги. Стайлз ледь встигає відвести погляд, щоб вона не зрозуміла, що він весь час спостерігав за нею. Лідія полегшено зітхає, коли бачить, що він прийшов до тями.
– Привіт, – видає якийсь тихий писк. – Як ти? – опановує себе і промовляє більш впевнено.
– Перепрошую, а ви хто? – він вирішує розіграти її.
– Я? Хто? – Лідія хапає ротом повітря, не знаючи, що відповісти, на лиці жінки відбивається переляк. Лікарі їй нічого не казали про амнезію. Невже Стайлз все забув? – Я Лідія. Твоя Лідія.
– Лідія? Що це в біса таке?
«Стайлз? Що це в біса таке?»
Стілінскі не витримує, губи розпливаються в чеширській посмішці. З нього завжди був поганенький актор. Лідія всміхається за компанію і розслаблено плюхається на стілець.
– Стайлз, я серйозно, як ти? – вона замовкає, а потім, не дочекавшись відповіді, стиха додає. – Я на смерть перелякалася за тебе.
– Почуваю себе краще, ніж після твоєї лазаньї, – Мартін закочує очі.
Якось вона хотіла влаштувати Стайлзу сюрприз і приготувати щось смачненьке. Обрала перший рецепт, який трапився в ґуґлі. Часу, щоб поїхати в магазин за продуктами, жінка не мала, тому використала те, що було холодильнику. Лідія навіть не помітила загрозливої плісняви на сирі. Стайлз кілька днів жив у туалеті і за кожної нагоди згадував жінці про цей кумедний інцидент.
– Я в порядку, справді.
– Чудово, – Лідія підіймає ліву руку, щоб поправити волосся, а потім згадує про щось і різко опускає її. Стайлз одразу помічає цей жест. Так само бачить і обручку, яку вона намагалася приховати від його очей.
– Стайлз…
– Лідія….
Промовляють одночасно. Одночасно ж і замовкають.
– Кажи перша.
І Лідія розповідає. Про свій сон. Про аварію. Про страх втратити його. Про те, що досі кохає і ніколи не переставала.
– Знаєш, як часто мені снилося, що за тобою ганяється велетенський лис з бургером замість голови? – жартує Стілінскі під кінець розповіді. – Але я ж не кидав тебе через це.
– Стайлз… – Мартін хитає головою, збираючись заперечити, але він перебиває.
– Послухай, мені байдуже, що я гіпотетично можу померти, якщо ти будеш зі мною. Я ще від 3 класу чекав на те, щоб ти мене покохала. Постійно уявляв, що ми одружимося і ти будеш займатися наукою, а я ловитиму всіляких покидьків. Чорт забирай, Мартін, ми стільки разів висіли на волосині від смерті, але кожного разу викарабкувалися з біди. А знаєш чому? Бо ми були разом. Командна робота, пам’ятаєш? Якби не ти, примарні вершники стерли б мене з лиця землі. А забуття ще страшніше за смерть.
– Можливо, тебе не лякає смерть, але я боюся, що вона нас розлучить. Передчуття банші – це не якась там дурня.
– Нас розлучила не смерть, а твій страх. Довірся мені, все буде добре, – Стайлз простягає руку і заспокійливо стискає її долоню.
– Стайлз…
– Лідія, заткнись і…
«…дозволь мені врятувати твоє життя.»
– … поцілуй мене. Я вже втомився чекати на цей момент. Я б і сам це зробив, але не можу встати.
Лідія не заперечує і не сперечається, просто нахиляється над лікарняним ліжком і цілує Стайлза в обсохлі губи. Коли я поцілувала його, все змінилося.
– Взагалі-то я хотіла тобі сказати, що була в Бейконі разом зі Скоттом, Малією, Дереком та Джексоном, – Мартін знову повертається на стілець, ігноруючи бурчання незадоволеного Стілінскі, якому не вистачило одного поцілунку.
– Тобто ви всі зібралися там разом і нічого мені не сказали? – Лідія киває. – І що ви там робили? Рятували без мене світ?
– Майже, – вона всміхається. – За той час, що ми там були, сталося багато речей. Не хочу зараз все переповідати, бо це надто довго, але найголовніше я просто зобов’язана повідомити, – банші робить глибокий вдих перед тим, як ошелешити Стілінскі. – Еллісон жива.
– Що?! – Стайлз давиться слиною і гучно кашляє. – Як? Тобто? І ви мені нічого не сказали?! Та ви свині, а не друзі!
Лідія щиро сміється з коханого, який проклинає всіх на світі через те, що пропустив таку пригоду. На відміну від чоловіка, вона сподівається, що це була остання надприродна місія, в якій їм довелося брати участь. Навіть банші іноді потрібна відпустка.
***
– Щось сталося? – Стайлз прокидається посеред ночі в пустому ліжку. В сонному мозку оформлюється мляве запитання: де Лідія? Він встає з ліжка й, човгаючи тапками по підлозі, спускається на перший поверх, заходить на кухню. Мартін сидить за столом, в руках склянка з водою. Стайлз обіймає її за плечі і турботливо запитує: – Знову сон?
– Так, – вона якась підозріло спокійна.
– І що цього разу? Якими ще кошмарами нас здивує твій дар?
– Це був не кошмар. Цей сон був… хороший.
«Тобі взагалі сняться хороші сни?»
– Справді? – Стайлз відсуває стілець, що стоїть біля жінки, і сідає, щоб бачити її обличчя. – Чому ж ти встала?
– Захотіла пити, – Мартін знизує плечима.
Стайлз бачить, що вона щось недоговорює, але не хоче допитуватися. Лідія не виглядає наляканою, чи нещасною, лише злегка стурбованою та приємно враженою нічним видінням. Він забирає у неї стакан, робить собі ковток води і промовляє:
– Ходімо спати. Нам завтра ще їхати в Бейкон на день народження Мелісси. Не хочу спізнитися, а то Скотт знову буде знущатися та нахвалювати їхню з Еллісон нову машину.
Вони зручно вмощуються на ліжку, Стайлз обіймає Лідію з-за спини і занурюється носом у руде волосся, засинає від солодкавого запаху шампуню. Тепло від його долонь, що лежать на животі жінки, пробуджує наймолодшого члена сім’ї. Дитина штовхається, але швидко заспокоюється. Лідія всміхається і приєднується до подорожі коханого в царство Морфея.
Образ рудоволосої дівчинки з карими очима до самого світанку не покидає банші.