***
Розслідування розпочалось.
Я перелопатив всі речі брата та його кімнату, навіть під подушкою глянув — раптом мішечки навчились самостійно пересуватись? І нічого, пусто! Тепер траба їхати в кафешку. Самостійно мабуть. Чи краще таки забрати прожеру подалі від залишків мого чудового пирога?
— Сем, збирайся! Ми їдемо в кафе! Треба припиняти це божевілля.
— Я вже готовий!
— А що ти жуєш?
— Вибач, Дін. Вибач! Я куплю новий пиріг… згодом, як все закінчиться.
— Я ж тобі піцу і лазанью залишив! — мій пиріг, як він міг. Семмі став справжнім монстром.
— Їх я теж з’їв, — зізнався брат, злизуючи з губ крихти від мого десерту.
— Хутчіш! Їдьмо, бо я тебе поб’ю.
В машині Сем вів себе досить звичайно, хіба що мій заниканий, розпакований, місячний Снікерс дотоптав. А через пів години ми були вже на місці. Звичайна споруда, ми тут не раз каву пили. Офіціантка Бетті, з нею ми гарно провели якось ніч, офіціантка Лора — теж палка дівчина. Декілька постійних відвідувачів, декілька нових. В двох словах — нічого підозрілого.
Ми присіли за вільний столик, і дочекались Лору.
— Привіт, солоденька! Як справи?
— Привіт, Дін! — вона широко посміхнулась. — Чудово! Що замовите?
— Дві кави і одне тістечко зі згущеним молоком.
— Три тістечка! — додав мій брат.
— За хвилинку принесу!
Дівчина відійшла, а ми почали обговорення.
— Ніщо не привертає увагу? Хтось знайомий? Хто був учора? — запитав я у брата.
— Нічого підозрілого… О, солоденьке вже несуть!
— Сем, не відволікайся! — аби ще самому не відволікатись, коли ці тістечка з запашною кавою вже на столі. — Дякую Лора!
— Вибач, Лора, — Семмі звернув на себе увагу офіціантки. — Останніми днями, нічого тут нічого дивного не відбувалось? Дивні події, бійки, нервові клієнти?
— Ну, нарвові клієнти — частина нашої буденності, — відповіла дівчина. А от щось дійсно дивне… навіть не знаю. Хіба що…
— Хіба що, що? — не витримав я її пауз.
— Вчора, близько опівночі, Глен помер біля порогу кафе.
— Я нічого такого не чув учора! — здивувався мій обжора брат, який умолов два тістечка швидше ніж я своє одне.
— Любчику, то ж не найкраща тема для обговорення!
— А ти не чула, чому він помер? — привернув я до себе увагу красуні. Вона нахилилась і тихенько відповіла на вухо.
— Від голоду, він тут був місцевим бомжем. Часто проходив мимо нашого кафе, але бос його хутко відганяв, щоб той не лякав та не заважав клієнтам.
— Дякую за інформацію! З мене хороші чайові! — так, дівчинка заслужила. Треба буде їй і особисто, без свідків подякувати. Але то вже як закінчим з Семовим обжерством.
Як тільки радісна офіціантка відійшла, брат почав стукати по моїй руці, видно, щоб я віддер свої очі від чудової жопки Лори і глянув на нього.
— Ну що? — невдоволено я запитав.
— Дін, це він! Це точно він!
— Хто?
— Там, бомж за вугловим столиком в самому кінці! — показував Сем на пустий стіл.
— Семмі, там нікого нема… Я нікого не бачу там.
— Дін, він мені посміхається.
— Не дивись туди! Ми дізнались, чий привид на тебе впливає, лишитись спалити тіло і ти будеш вільним їсти свої несмачні веганські гамбургери.
Тіло Глена спочивало на місцевому цвинтарі, тож дочекавшись ночі ми його викопали і запалили вогонь. Діло зроблено. Так здавалось, але голод Сема не зник. І ось ми знову в кафе, де брат все ще бачить привида за дальнім столиком.
— Треба якось обезлюднити кафе, а тоді вже боротись з цим монстром обжерства.
— Пожежна сигналізація?
— Пожежна сигналізація! Ти з кухні солі візьми, а я увімку сирену, — і тут я зрозумів, що кухня і теперішній Сем, то речі несумісні. — Ні, я на кухню, а ти ввімкни сигналізацію.
Нам не вперше доводиться робити подібне. Тому все проходить досить швидко та організовано. Люди в паніці вилітають з кафе, а ми за ними зачиняємо двері. Тепер тут лише ми, привид, якого бачу тепер навіть я, і якась дивна краля.
— Дін та Сем Вінчестери. Маю за честь з вами познайомитись, — заговорила жінка, а ми з братом лиш кинули допитливі погляди один на одного. — Мене звати Софі, я жнець привида, за яким ви явились.
— О, то ти його забереш і Сем знову стане колишнім? — яка ж радісна для мене новина.
— Він не хоче зі мною йти.
— Тоді ми його просто позбудемось! — заявив Сем, хоча ми і не знаємо як. Не відомо, що ж саме тримає цього привида в кафе.
— Софі, ти ж знаєш до якої речі прив’язаний Глен? — мій брат серйозно взявся за діло.
— Знаю, — вона, або знущається над нами, або просто туго думає.
— То? — не витримав я
— Зі всією спорудою! — задоволена собою відповіла жнець смерті. Вона таки знущається над нами.
— Нам що, всю споруду тепер спалити? — я звичайно люблю добрі бійки і руйнування, але це занадто навіть для мене.
— Дін, Глен намагається щось сказати.
— Ти ще будеш з ним говорити? Він тебе перетворив у монстра.
— Дін!
— Добре, що він там бубонить?
— Не можу розібрати, але він мені постійно посміхається.
— Софі, ти можеш зробити так, щоб ми чітко чули Глена? — не хочеться її просити про послугу, але іншого шляху я не бачу.
— Можу, — відповіла підлегла смерті.
— То? — не витримав знову я. Терпіти не можу янголів, ну крім Кастіеля.
— А що мені від цього? — взялася за торги Софі.
— Ти зможеш піти звідси жива. Як тобі таке? — нема чого з нею цяцькатись, дістала вже. Вона буде не першим вбитим мною янголом смерті.
— Переконливі доводи. Гаразд.
Як тільки вона це сказала, ми чітко почули голос привида. Глен повідомив, що і не подумає покидати це місце, та звільняти Сема від свого впливу, доки не наїсться досхочу. Доки не перестане відчувати голод. Судячи з реакції мого брата, його таке не влаштовувало:
— Спалімо цей заклад! Ціль виправдовує засоби!
— Сем, зачекай! — мені стало шкода привида, він же просто голодний, не буянить, а просто хоче їсти. Тому я звернувся до загиблого від страшної смерті. — Слухай, ти можеш перекинути своє прокляття з Сема на мене?
— Дін! — занепокоєно мовив брат.
— Але як тільки я буду ситий, ти підеш з Софі.
— Не можу цього зробити, воно саме по собі так вийшло. Але як тільки голод зникне, то зникну і я. Обіцяю. — запевнив дивакуватий привид.
Ми вирішили повернутись додому і почати готувати. Шість Дабл Дінчестерів, чотири пляшки пива, дюжина тістечок, котрі ми взяли з кафе. І це все Сем з’їв сам. Сам! Мені нічого не перепало, але Глен зі щасливою посмішкою зник.
— Ти впорався, Семмі!
— Мій шлунок цьому не радий! — побіг до туалету брат.
— Не забудь мені завтра купити пиріг! І кави! І пива! — кричу я вслід.