Джон був майже радим, коли сім’я поїхала.
Його мама продовжувала плакати щоразу, коли він кривився від болю, батько вочевидь просто хотів дістатися до «Чорного Кабана», щоб випити свою звичайну пінту-другу-третю, а Гаррі тільки усміхалася й говорила, що йому не варто хвилюватися, тому що вона розпакує його подарунки наступного ранку. Він був надто втомленим і ображеним навіть для того, щоб відповідати на її глузування. Тоді мама знову поплескала його по руці.
– Ти повинен був сказати раніше, що погано себе почуваєш, – сказала жінка.
– Це ж Святвечір, – пробурмотів хлопець. – Я не хотів хворіти на Святвечір.
Він справді не хотів скаржитися на біль у шлунку, бо завжди вважав, що свята мають проходити в атмосфері щастя. Особливо після року, який досі був доволі паскудним. Тож він мовчав. Аж до того моменту, коли вирвав свій обід, і біль став таким сильним, що він міг тільки згорнутися клубочком на холодній підлозі у ванній кімнаті й плакати. Знадобилися тато й Гаррі, щоб віднести його до машини й покласти на заднє сидіння.
Можливо, він закричав один чи два рази, коли машина наїхала на вибоїну, і, мабуть, втратив свідомість, бо для нього було справжньою несподіванкою раптово опинитися на металевому лікарняному ліжку, з кількома голками в руках і мамою, яка витирала сльози зі свого обличчя. Гаррі стояла поруч, зовсім не ллючи сліз.
– Хірург пішов гострити ніж, – весело оголосила вона.
Іноді він ненавидів свою сестру; вона безжально використовувала свою чотирирічну перевагу у віці, особливо після того, як їй виповнилося шістнадцять.
Мама поглянула на дівчину.
– Доведеться видалити тобі апендицит, сонечку, – сказала матір, – але все буде добре, обіцяю.
Що б не вливали в його ліву руку, здавалося, раптово подіяло, і весь світ став м’яким і розпливчастим. Він вирішив, що це було досить приємно, насправді.
По дорозі до операційної він заснув – або втратив свідомість.
*
Трохи дратувало те, що Джон постійно прокидався й не розумів, що відбувається, але принаймні зараз біль був лише тупим і фоновим.
– Операція пройшла добре, але тебе доведеться потримати кілька днів, – пояснила мама. – Через інфекцію.
Йому було байдуже, насправді. Різдво було повністю зруйноване, і за іронією долі (іронія була в списку словника минулого тижня; він чомусь любив це слово і сподівався на шанс використати його) він був єдиною людиною, яка справді хотіла, щоб воно було хорошим. Незабаром медсестра запропонувала пацієнтові відпочити й відпустила решту родини.
– Все гаразд, – сказала вона весело, – тож бажаю вам щасливого Різдва.
Коли вони пішли, медсестра запропонувала йому трохи крижаних чипсів, перевірила пакети, прикріплені до його руки, і вимкнула світло, коли йшла.
*
Джон не знав, скільки часу минуло, перш ніж його розбудили звуки, які видавали люди, що намагалися не шуміти. Очевидно, когось перекладали на інше ліжко в кімнаті. Ліжка були розділені лише злегка пошарпаною бежевою шторою, яка абсолютно не приглушувала шум.
Так чи інакше, це було приємним відволіканням від його власних проблем, тому він просто спостерігав за тінями на завісі й прислухався.
Він впізнав голос медсестри. – Ти зараз у звичайній палаті, Шерлоку, – заспокійливо сказала вона.
– Очевидно, – долинула роздратована відповідь. Невиразний, але вишуканий голос, здавалося, пасував дивному імені. Шерлок, так сказала медсестра? – Я під кайфом, а не дурень.
– Ввічлівіше, будь ласка, Шерлоку. – Цей голос був так само елегантним, як і у грубого хлопчика, але чомусь більш дратівливим.
Настав тривалий період різкого, флегматичного кашлю. Медсестра-привид чимось займалася, а казкова тонка тінь з набридливим голосом просто бездіяльно стояла поруч. Коли юнак у ліжку нарешті знову затих, вона заговорила.
– Саме через цей кашель ти тут і сидиш, поки лікарі визначають, якої шкоди завдала твоїм легеням твоя дурна витівка.
– Це був експеримент, – сказав Шерлок; слова прозвучали знайомим приспівом.
– Так, це зробило маму з татом набагато щасливішими, коли я сказав їм про це, братику мій. Вони намагаються потрапити на літак додому, але все східне узбережжя США опинилося в епіцентрі хуртовини, яка буває «раз на століття». Без сумніву, це типова американська гіпербола, але тим не менш, вони застрягли в Бостоні.
У відповідь пролунало бурмотіння, яке Джон не зміг розібрати.
– Звичайно, вони хочуть бути тут. – Здавалося, назрівала суперечка.
Як вона вже робила з родиною Джона, втрутилася медсестра.
– Чому б нам не дати Шерлоку і його сусідові по кімнаті відпочити зараз. Ви можете відвідати його завтра.
Шерлок, здавалося, щось пробурмотів, але цього разу його брат вийшов, не відповівши. Через кілька миттєвостей у кімнаті залишилися тільки вони вдвох.
Шепіт був достатньо гучним, щоб Джон чітко його почув. – Нудно.
Ліки добре робили свою справу, тому Джон вирішив, що може підіграти їм.
– Що це був за експеримент? І що пішло не так?
– Чому ти вважаєш, що щось пішло не так? – сердито запитав Шерлок.
Джон майже усміхнувся вперше за багато годин.
– Ну, ти в лікарні напередодні Різдва…
– Ти теж.
– Я не винен. У мене був апендицит. Довелося оперувати.
Раптом завіса між ними відсунулася, і Шерлок підвівся з ліжка, непевно випроставшись. Він витріщився на Джона.
– Ти зберіг його? Твій апендикс?
– Ну… ні, – відповів Джон, чомусь знаючи, що його відповідь розчарує іншого хлопця, й відчуваючи себе погано через це.
Звичайно, Шерлок похитав головою.
– Твоя відсутність наукової допитливості шокує.
– Гадаю, ти збираєшся вивчати ту гидоту, яку викашлював раніше, – захистився Джон.
Було досить кумедно спостерігати за різноманітністю виразів обличчя юнака. Здивування. Смуток. І, нарешті, хвилювання.
– Занадто пізно для цієї партії, але…
Його погляд ковзнув по тумбі біля ліжка, потім хлопець взяв одну з паперових склянок і поставив поруч.
– Якщо цей ідіот-лікар мав рацію, то наступні двадцять чотири години я буду багато кашляти.
– Що ж, буду мати на увазі.
Шерлок усміхнувся.
Джон подумав, що йому може сподобатися цей шикарний хлопець з мокрими від поту кучерями й аристократичним профілем. І вишуканим голосом.
– Експеримент?
Шерлок насупився, потім відповів.
– У мене є лабораторія в старому сараї в саду, і я провів там багато успішних експериментів.
– Так, так, містере Ейнштейн. Але…?
– Ти досить надокучливий, чи не так?
Перш ніж Джон встиг відповісти, у Шерлока знову почався напад кашлю, який тривав надто довго й зробив його обличчя буряково-червоним. Джон замислився, чи натискати кнопку виклику медсестри, оскільки не був певен, йому варто захоплюватися чи гидувати з того факту, що Шерлок не забув схопити паперову склянку й виплюнути в неї продукт кашлю.
Нарешті, коли напад почав слабшати, двері відчинилися, і в кімнату ввійшла медсестра. Вона якусь мить спостерігала за Шерлоком.
– Я знаю, що це жахливо й боляче, – сказала вона. – Але необхідно.
– І я це знаю, – хрипко сказав Шерлок.
Вона лише усміхнулася, перш ніж підійти ближче, щоб налити йому трохи води з пластикового графина. Він зробив ковток.
Джон сховав усмішку, знаючи, що чашка з огидною речовиною була захована просто під ковдрою, в руці Шерлока.
– Вже пізно, – сказала медсестра. – Вам, хлопчики, пора спати.
Джон тільки кивнув їй. Вона перевірила знеболювальне й крапельниці з антибіотиками, потім рушила до дверей, зупинившись там.
– Краще засинай скоріше, бо інакше Санта не прийде.
Ніхто з них не відповів, але вона все одно підбадьорливо махнула рукою й вийшла з кімнати.
Шерлок акуратно поставив свій «зразок» за графин і коробку з серветками.
Джон мовчав і просто спостерігав за ним.
Нарешті Шерлок відкинувся на подушку.
– Я знайшов на горищі пару дуже старих хімічних наборів. Гадаю, вони належали моєму дідусеві й дядькові.
Він поглянув на Джона.
– Ти не повіриш, що в них було. Один з них називався «Магічний хімічний набір». Там була калійна селітра, сірка, деревне вугілля. Порох. А в наборі 1950-х років був урановий пил, можеш у це повірити?
Джон побажав, щоб він міг піднятися з ліжка рівно настільки, щоб ляснути Шерлока по потилиці, як колись робила його бабуся, коли він поводився нерозумно.
– Чорт забирай, – сказав він, радіючи, що мама не стоїть поруч. – Будь ласка, скажи мені, що твій «експеримент» не включав уран?
Шерлок усміхнувся з цього.
– Звичайно, ні. Я ще недостатньо дослідив це питання.
Це не дуже заспокоювало, але Джон простим жестом наказав юнакові продовжувати.
– Усе було таке старе, що я не знав, чи якісь з хімікатів все ще потужні.
– Очевидно, що так, – зазначив Джон.
– Був невеликий вибух. І якийсь отруйний дим. Мій чортів брат подумав, що йому потрібно витягти мене звідти. – Шерлоку це здалося огидним.
– Нагадай мені подякувати йому, – пробурмотів Джон, подумавши, що було б сумно не зустріти Шерлока. Він проігнорував спрямований на нього погляд і вмостився на ліжку. Раптом хлопець дуже втомився. – Розкажи мені про експеримент, який не привів тебе до лікарні, – сказав він крізь сильний позіх.
Шерлок почав розповідати, але Джон так нічого й не почув, бо швидко заснув.
*
Принаймні, коли Джон прокинувся різдвяного ранку, він знав, де знаходиться й чому.
Тільки одне питання мало значення: Де Шерлок? Друге ліжко було порожнє.
Він кілька разів натискав на кнопку дзвінка, поки двері не відчинилися й не увійшла медсестра.
– Так, це все ще я, – сказала вона. – Працюю в подвійну зміну, щоб ті, у кого є діти, могли бути вдома сьогодні вранці.
Джон проігнорував це. – Де Шерлок?
– Поїхав на рентген, щоб перевірити його легені. Твій сніданок скоро принесуть. – Вона пішла, але Джон побув на самоті лише кілька хвилин, перш ніж двері знову відчинилися.
Це був чоловік з прислуги. – Я не довго, – сказав він весело; його акцент був карибським. – Просто швидке прибирання.
Джон напівусміхнувся йому, а потім, коли чоловік нахилився, щоб підняти кошик для сміття, дотягнувся рукою достатньо далеко, щоб схопити паперову склянку з огидним мокротинням цікавого знайомого всередині. Він обережно сховав його під ковдрою.
А потім просто чекав, коли Шерлок повернеться.