- Воїни Ґондору, приготуватися! - пролунав звучний голос Боромира. Невтомний командир, оголивши меч, відмовився відійти за спини мечників. Він має вести своє військо і йти попереду. - Вони скоро будуть тут.
Захисники Осґіліату зайняли позиції перед мостом, що його мали от-от зруйнувати. Боромир з жалем усвідомив, що доведеться пожертвувати чудовою переправою і східними землями перед містом. Син намісника відчайдушно не бажав ділитися з орками ані дюймом землі. Та якщо не зруйнувати міст, армія Мордору швидко переправиться на західний берег і нападе на Мінас-Тіріт.
Біля Боромира стояв Фарамір. Обидва вони були темноволосі й сіроокі, мужні й величні, нагадуючи славетних нащадків нуменорців, котрі й збудували кам’яні міста. Це брату належала ідея зруйнувати міст. Батькові Боромир цього не сказав, знаючи, що намісник розкритикує пропозицію молодшого сина. Брати були вбрані в кольчуги, зверху сяяли нагрудники з вигравіюваним деревом. Боромиру стало спокійніше. Брат був поруч. Сьогодні вони покажуть оркам, що Ґондор постійно даватиме по зубах почварам Саурона.
Налетів холодний північний вітер, розігнавши туман, що постійно підіймався над руїнами Осґіліату. Боромир ніколи не бачив це місто інакшим, хіба що в давніх сувоях, які йому показував Фарамір. Якраз за мостом на західному березі колись височіла Зоряна цитадель — велична споруда, дах якої був синім, ніби нічне небо, з золотими зірками, що їх викували найкращі ювеліри Ґондору. Тепер від цитаделі лишилися почорнілі стіни — розбиті й закіптюжені. Не стало синього даху, а золоті зірки давно впали й загубилися. Тільки ріка пам’ятала Осґіліат у часи його розквіту, коли міць Ґондору була такою, що ні один ворог не осмілився б і подумати про напад на могутній край.
“Все це можна відбудувати”, - натхненно думав Боромир, хоч у серці його була печаль, - “ми відбудуємо Осґіліат. І він стане ще кращим, як був колись, а Зоряна цитадель діставатиме дахом небес, і з неї буде проглядатися вся Пелленорська рівнина і шлях до Мінас-Тіріта”.
- Вони вже тут! - пролунало десь згори. Боромир відкинув непотрібні думки. Оголив меч. Поруч зосереджений брат теж стояв напоготові.
Ґондорці скоріше почули, аніж побачили ворога. Орки сунули на них чорним полчищем, а їхні ноги у чорних обладунках важко гупали по випаленій землі. Істоти не думали ховатися. Розмахуючи масивними тесаками, лізли нескінченною навалою. Вони не думали про втрати. Не хвилювалися за те, що можуть всі загинути. Просто йшли, сліпо корячись наказам Саурона. Жорстокі, голодні, ниці, кровожерливі поріддя темної волі, несамовиті та бездушні. Сьогодні вони поплатяться за своє свавілля.
Боромир дав знак лучникам. В орків зі свистом полетіли стріли. Істоти гарчали й падали, їх топтали інші орки, котрі, наче одержимі, сунули на людей. Істотам не було шкода тих, з ким вони прийшли до міста. Орки не знали ні жалю, ні будь-якої емоції, крім ненависті й люті.
- Стріляйте без упину, - скомандував Боромир, а сам повів людей затримати ворогів.
Дивно, та військо Саурона напало саме тоді, коли ґондорці вирішили зруйнувати міст. Ніби відчували, що треба поквапитися. Боромиру часом здавалося, що Вогненне око прикипіло поглядом до Осґіліату. Воно вивчає спустошене місто, шукає слабкі місця, вичікує і тихцем відправляє орків перевіряти міць Ґондору.
Скільки ж іще протримаються люди?
Воїни Боромира зім’яли першу лінію оборони блискавичною атакою. Сини намісника вирвалися вперед і завзято рубали голови ворогам. У блискучих латах і шоломі, хоробро кидаючись на орків, Боромир був взірцем звитяги і хоробрості. Його оточували поріддя Мордору, які падали від мечів ґондорців. Мужньо й нещадно люди рубали ворогів і самі падали від кривих мечів. Кожна смерть ґондорця краяла серце Боромира. Він волів, щоб найкращі воїни не вмирали тут, перед руїнами, затоптані брудними лаписьками почвар.
- Відходьте за міст! - почув Боромир. - Все готово.
- Відступаємо! - крикнув капітан, озирнувшись. - Негайно відступаємо! Лучники, прикрийте нас!
Поки на орків сипалися стріли, Боромир і Фарамір забрали всіх поранених, яких змогли. Брати та ще найсміливіші воїни захищали решту армії, котра організовано переправлялася через міст. “Якби ж нас було більше”, - подумав Боромир, - “ми б гнали їх до самої Чорної Брами”.
Опинившись на протилежному березі, люди зайняли оборонні позиції, бо частина орків таки переправилася на західний берег, ступаючи між напівзруйнованими будинками. Не втрачаючи з поля зору міст, Боромир одночасно бився й чекав, коли ж спалахне вибухівка, закладена під кам’яною основою. Кожнісіньку споруду ґондорці будували на славу і зруйнувати міст виявилося непросто. Довелося обороняти східний берег в очікуванні, коли в Ґондорі зберуть потрібну кількість пороху.
Вибух пролунав раптово, гучно й оглушливо. Спочатку був спалах, потім густий дим упереміш із пилом, а тоді на землю важко впали кам’яні уламки, розчавивши орків на березі. Дим засліплював очі, та Боромир уперто скомандував добити ворогів, що лишилися на цьому боці. Ворогів не можна лишати живими.
З переможними криками воїни Ґондору кинулися на орків, безжально їх рубаючи. І коли не лишилося ні однієї істоти з Мордору, Боромир важко сперся на меч, оглядаючи чорну гладь ріки і залишки мосту, який колись вів від Осґіліату аж до Мінас-Ітілу, де збиралися величні володарі Ґондору на чолі з Ісілдуром. Як же давно це було… Коли шлях на схід знову буде безпечним?
На плече Боромира лягла рука. Фарамір зняв шолом і посміхався. Боромир отямився від роздумів і помітив, що все скінчилося. Орки переможені. Без переправи вони нескоро опиняться на східному березі. А доти Осґіліат буде зміцнений і укріплений. Ґондорці більше не поступляться своїми землями.
- Все скінчено, - сказав Фарамір, - перемога за нами.
Брат не став виправляти його. Це ще не перемога. Проте західний берег чистий від орків. А як настане час — ґондорці відвоюють і східну частину.
Боромир кивнув брату. Тоді підійшов до воїнів, котрі дивилися на капітана з великою шаною.
- Перемога! - вигукнув Боромир, здійнявши меч угору.
І воїни вторили за ним:
- Перемога!
І ніби сонце визирнуло з-за чорних хмар, осяявши похмуру рівнину і зблиснувши на лезах мечів. Боромиру урочисто передали прапор, який син намісника почепив на стіні Зоряної цитаделі. Біле полотнище з деревом Ґондору розправилось і замайоріло над Осґіліатом, як сотні років тому. Боромир відчув піднесення й гордість.
- Колись це місто було перлиною нашого королівства! - крикнув він під радісний клич. - Місцем світла і краси, і музики. І таким воно стане знову! Най армії Мордору знають — ніколи більше земля мого народу не перейде в руки ворога! Це місто — Осґіліат — було повернуто Ґондору!
- Так! - кричали воїни, розмахуючи хто мечами, хто луками, а хто довгими списами.
- За Ґондор! - виголосив Боромир.
- За Ґондор! - підхопило військо.
Отак, тримаючи прапор в одній руці а піднятий меч — в іншій, Боромир хоробро виголошував промову, а воїни вітали його, викрикуючи: “Боромир! Боромир!”. І Фарамір радів, бо і йому передався піднесений настрій брата. А після цього Боромир наказав відкоркувати діжки з елем і святкувати, допоки є час.
Ніхто не помітив крилату тінь, що промайнула над Осґіліатом. Вона зробила широке коло й безшумно полетіла на схід — туди, де чорні хмари здіймалися над Вогненною горою й де панувала зла воля Темного володаря.
А через кілька днів, прощаючись із братом, котрий вирушав на захід до прихованої долини ельфів, Фарамір відчував незбагненну печаль — світлу і гнітючу водночас. Він дивився услід Боромиру, котрий гордо їхав на коні, швидко віддаляючись, і розумів, що бачить брата востаннє.