Лише мить. Десь померла ще одна душа. Померала повільно, болісно, залишаючи замість себе порожнечу. В’язку, спустошуючу.
- Все буде добре, ми обов’язково впораємося, Бом-і.
Гугнявий голос проноситься ехом в голові. Голоси поглинають його ще дужче, зводячи з розуму. Цього не зупинити.
Удар. Лице кров’ю обливається: розбита губа, брова та скроня. Шкільні туалети – зло. А ще зло – люди. Мерзенні та високодумні. Нищать право на слабкість. Нищать слабких.
Він слабкий.
Ще удар и він непритомніє, остаточно розбиваючи потилицю об ручку дверцят кабінки в чоловічій вбиральні. Останнє, що він чує – сміх і глузливі фрази.
Ні, Йонджуне, все буде не добре. Ми не впораємося. Ні, я не впораюсь.
Коледж. Лише думки про смерть і поглинаюча порожнеча. Він. один, зовсім один, а голоси продовжують зводити з розуму, поглинаючи розум, і продовжуючи вбивати останні рештки світлого.
Сам. Один в орендованій квартирі. Почеркані листи паперу з накресленнями у коледж, портретів. Кімната темна, а тьмяне світло ледве потрапляє через щілинки в жалюзях. В кімнаті так само темно та порожньо, як і всередині. Він давно помер.
- Бомгю, все буде добре, ми впораємося.
Брехня. Якщо б все було добре, Бомгю не було б так самотньо та байдуже на все. Мертвий порожній погляд – дзеркало душі.
Повівання вітру, краплі дощу. Ніч та дах багатоповерхівки. Високо, а падіння декілька жалюгідних секунд. Ні, менше.
Він вигорів остаточно.
Десь, на кірках свідомості, чути дитячі мрії та лепет про щасливе та веселе життя, а потім темрява. Абсолютно нічого. Так само темно, як і перед очами Бомгю. Біль в потилиці та спині, зідрані долоні.
У нього потемніло в очах, а впав він не туди, де буде вільним. Він більше не буде відчувати порожнечу, а його існування в цьому світі страдницьке – більше не буде переслідувати його там. Бомгю впав на бетонну поверхню даху. Вітер кричить не стрибати, рятуватися і чекати, але він не може. Сьогодні день, коли варто послухатися вітру.
- Я люблю тебе, Бом-і, тільки почекай і я приїду. Все буде добре.
Ні. Ти давно помер. Не дотримався обіцянок та помер, залишив. А я сильніший, витримав стільки років.
Я прийду до тебе, ти тільки почекай. Ще трішки.
Серце щемить – воно ще стукає, живе та бореться за своє існування, а Бомгю ні. Він помер десь там, ще на початку свого шляху після його смерті. Але існувати тут без нього важко. Він не дотримався обіцянок, що були дані так відчайдушно. Шепіт у вухо, обійми перед його від’їздом. А потім він зник. Зник разом з Бомгю.
Політ пару секунд і він вільний. Але потім лише темрява. В душі темно і пусто. Світ зупинився, а перед очами його лице. І раптом стало добре. Так вільно, що можна захлинутись цією свободою, а кайдани наче перестали душити Бомгю, висмоктувати життя.
Стало легко.
А на асфальті з-під тіла хлопця розтікається калюжа крові. А він вільний. Він йде до Йонджуна жити щасливо, де буде все добре. З ним тепер буде все добре.