вранці холодно до свербіння в пальцях. вдень спекотно до огидних набряків. сьогодні день, коли пальці стерті до крові. кім дахьон відчайдушно перебирає струни, пихкає, відкидає волосся і голосно матюкається.
– бля, ти фарбою камеру замазала.
замиленим поглядом дівчина бачить лише спину лі мінхо. мастихіном вона продовжує створювати рельєф на полотні, але іншій дівчині видно ціле нічогісінько.
– ненавиджу масло, – мінхо зі злості жбурляє лопатку на підлогу, кудись до купи існуючого лахміття в кутку кімнати. і поки залишки фарби забруднюють в яскраві кольори сірі грудки пилу, дівчина оцінююче дивиться на свій витвір і констатує лише одне: – лайно
– ну, таке собі, – дахьон погоджується з висновком, бо воно справді так і виглядало. – навіщо ти взагалі пішла на живопис?
– ти мене підтримала з цим рішенням? – обурюється мінхо.
– окей, моя провина, – дахьон стискає губи в котячій посмішці й хмурить брови, намагаючись роздивитись сенс в мінховій мазанині.
– це щось на кшталт метаморфоз.
мінхо рукавом домашньої кофти протирає заляпану камеру, але від того його мазанина стає не краще. можливо з замиленою камерою картина виглядає навіть кращою.
– на кшталт чого?
– ну там, кафка? – дівчина розводить руками, не знаючи як ще пояснити сенс, який вкладала у свої мазки аби вийшла професійна калапеця з прихованим змістовним сенсом.
– а, історія про жука? – дахьон щулиться, знову фокусуючись на картині. після пояснень можливо сенс в її голові трохи прояснився. – знаєш, на світ під травою більше схоже, – вона закочує очі, намагаючись пояснити думки з голови, але врешті–решт тільки відмахується, бо думки так само залишаються порожніми. – хочеш послухати, що я вивчила? – дахьон збирає волосся в короткий хвіст на потилиці, знімає домашню толстовку і притягує до себе гітару ближче.
на зап’ясті у неї бордюрні троянди з пишними розкритими бутонами, які були трішки приплескані від тісної резинки рукава. вона ставить руку так, аби троянди не торкалися струн і кричить вітчиму, що увійшов: «пішов нахуй». а потім широко посміхається в камеру.
з дахьон справді добре. з її триповерховими матами, щоденними загонами та м’ятною жуйкою у боковому відділенні сумки. з дахьон хочеться спілкуватися, поки повітря забракне у легенях і залишатимуться сухі слова. або тримати її за руку. і запропонувати піти у гаражі на найближчий концерт. але у мінхо тільки хронічна втома, головний біль і незакритий живопис.
– ти взагалі слухала? – дівчина махає рукою поруч із камерою, аби привернути увагу замизканої мінхо з її секундного пориву думок.
– так, так. я слухала! гарно звучить, – вона лише відмахується статичними фразами. але на це пані кім лише посміхається і лише жене мінхо спати. пізно вже, третя година ночі. а завтра у них перша спільна.
відеодзвінок закінчується неприємним човганням. мастихіном на картину додається кілька мазків. до біса це все.
мінхо зітхає і встає під холодні потоки води. завтра бабуся знову бубонітиме, що всі її головні болі від холодного душу. однак під двома шарами ватної ковдри цього майже не чути.
***
він не новенький. напевно, другий рік тут вчиться. розпатланий такий і в чорній сорочці. але стан мінхо переважно сонливий і її не хвилює, цей умовно новенький, що сідає поруч з ними за парту.
дахьон пхає дівчину під ребра так, що вона ось–ось впаде зі стільця. а лектор щось бурчить про норми порядку і продовжує читати лекцію.
мінхо продовжує спати й інших парах, і на курилці, й в автобусі дорогою додому. дахьон їй надсилає з десяток повідомлень: чи не здохла вона часом, а мінхо хочеться блювати кислотою на свою закінчену картинку і завалитися спати в толстовці.
вранці вона як аркуш паперу. зім’ята, пошарпана та з кавовим відбитком на новій білій футболці.
– ти в траві валялась? – серйозно питає фелікс. – що з твоїм волоссям. – хлопець показує пальцем на голову – чому там квіти?
і справді вони. синенькі такі. і врозсип. навіть гребенем не прочесати, він точно в них заплутається. але з ними вже нікуди йти не хочеться. наче нарешті в неї існує настрій, бо померло очікування знаків спорідненої душі. а наче не знаєш, що робити, бо померло очікування червоних бордюрних троянд.
– ти ж тепер їх не обріжеш навіть, – у дахьон м’які дотики шорсткими пальцями, що очі мимоволі бажають заплющитися , – у квіток навіть стебла ніякого немає. вони як яйця вошей.
– ти так наповнена романтичністю, – хмикає поруч бан крістофер чан.
він бісів музикант з близько двадцятьма татуюваннями на тілі, проколотою губою та безліччю сережок у вухах. у нього сигарети зі смоли та смердючий батьківський одеколон, захований в чохлі гітари. а в його довгому волоссі заховані ручки та палички з набору суші. на нього хочеться наїжачитись чорною кішкою і не підпускати до себе, ведучись передчуттями.
– та ні! ну, дивись, – дахьон закочує рукав до ліктя. її вени на зап’ясті з темно–синіх перетікають у зелені квітконіжки, – я якось їх випадково роздерла і нічого не сталось, вони щільно вросли, а в тебе, ніби на клей посадили і до волосини прикріпили.
мінхо на це відмахується та обіцяє сходити до лікаря. на клею, то на клею.
– а в тебе є квіти? – обидва погляди направлені на розслаблене тіло кріса.
– е, ні. сподіваюся, мене це омине. я не хочу зобов’язаних відносин і таке інше.
***
на перегляді викладачі підозріло косяться і за спиною бубонять. неохайна, незрозуміла лі мінхо з погризеною нижньою губою, гніздом на голові та картиною з розколотою мазньою на перегляді.
– моя робота символізує фізичні та особистісні зміни, – пояснює вона, заламуючи пальці. майстер хмикаючи ставить залік.
***
– і батьки нічого не знають?
у її кімнаті мало вільних місць. все завалено книгами, фарбами, колекційними фігурками та старими замальовками. на ліжку валяються результати ранкових зборів до коледжу, вчорашній мотлох із рюкзака та магазинні чеки. вони обидві сидять на підлозі підібравши ноги і слухають музику. дахьон почала говорити першою.
– тільки фелікс. бабуся ще не встигла побачити.
кім хмуриться. і стискає вуста, ніби сказати щось хоче. але всі слова знову не підходять ситуації. це – етап прокляття, який потрібно пережити змирившись.
– завтра місцева компашка шабаш влаштовує, ми йдемо? – черга багато думати передається пані лі. але вона тільки бубонить:
– ідемо.
– бабуся заварила чай, ви де? – кричить брат з першого поверху. тепер про квітки знатиме і бабуся.
***
у лісі багато мошкари та жучків. сонце продовжує гріє, але при цьому земля холодна. ніхто не планував залишатися з ночівлею, але одноголосно прийняли рішення гуляти до самого ранку: розпалили багаття і влаштували хоровод. культурно проводили час поки не почне сутеніти, а далі було домашнє вино, швидко скручені косяки й тупий ржач.
– ти другий день невесела, – дахьон обіймає мінхо однією рукою, в другій була пляшка вина, що плескалось, ледве виливаючись з–під вінець, – ти через це переживаєш, – дівчина обережно накручує пасмо волосся на палець і розглядає його з усіх боків, – забий. виглядає, ніби ти сама їх натикала. он лікс сам собі вплів і нічого.
– бо фелікс з ними схожий на сонечко, – бурчить мінхо.
– він і є сонечко. ну а хто тобі винен, що ти виглядаєш як похмуре лайно. ходімо веселитись? – замість руки дівчина простягнула ту саму пляшку.
вино солодке і зовсім обпалює горло. йти розважатись не складно – трава лоскоче ноги. а потім і зовсім тепло стає.
фелікс – чудовий малюк, дивно що сама мінхо це не помічала за двадцять років спільного життя під одним дахом. і від нього пахне медом, а пилок з перших кульбаб на його обличчя доповнює ластовиння. він говорить про гітари, будиночок на колесах, про місця де було б чудово померти.
про свою біографію з відмінною грамотою зі школи, спробами нездорового схуднення і занедбаними малюнками говорити не цікаво та і фелікс сам про це знає. але хлопець посміхається невідомим історіям з життя старшої сестри й пропонує піти у коло співати разом .
– кріс! – вітається фелікс і міцно обіймає хлопця поруч. – познайомся, це мінхо, – фелікс швидко покидає їх компанію і сідає впритул до якогось незнайомого хлопця в шкірянці.
– привіт, – обом незручно. та й знайомі вони. але формально потискають руки і обмінюються незрозумілими словами. крістофер незвичайно тягне голосні і кумедно закочує очі.
розмова дивним чином затягується. поруч з хлопцем мінхо дуже багато розмовляє. та сама чорна кицька заспокоюється і кудись йде на пухнастих лапках, а вони йдуть вздовж мосту, недалеко від натовпу і гигикають з безглуздих жартів. а потім гигикають з того, що сміються з безглуздих жартів.
кріс відпиває з горла і безладно лепече, що квіти у її волоссі насправді гарні. хлопець нігтями зачіпляє одну є них і тягне собі до рота.
а на ранок виявляється, що замість дому, крістофер поїхав до лікарні.
дахьон надсилає мінхо повідомлення: «у нього щось типу хананакі. каже, що на рентген поїде сьогодні. він чогось боїться».
***
на перерві чіпкі руки хапають за комір і тягнуть мінхо в кабінку туалету. перед очима знайомі руки тримають знайому синю квітку й очевидно запитують:
– що ми будемо робити?
– ти так швидко закохався в мене? – в’їдливо питає мінхо.
– це не хананаки, дурепо, – рявкає крістофер.
зустрічі та дотику недостатньо. це на практиці підтверджено. в інтернеті кажуть, що наступний крок розмова про інтереси та побачення. але інтернет той ще смітник.
дахьон хмуриться, коли відповідає, що її мати казала, що квіти тонкими лініями повинні впиватися в шкіру. тоді б у мінхо квіти росли б на черепі.
вони невміло цілуються на курилці.
– я тебе знаю три дні, – задихано відповідає мінхо, витираючи суміш слини з губ.
– та начхати, – в тон фиркає бан.
але це теж допомагає.
– поцілунок має бути щирим, – лі читає чергову пораду дахьон
– ти відчуваєш щирість?
– я взагалі нічого не відчуваю.
вони намагаються засунути свої язики ще раз, але нічого не відбувається.
– ти вмієш співати? – питає кріс.
а тоді несподівано стався 2018, коли крістофер, сама пані лі мінхо, її молодший брат – фелікс, дарк бой чанбін і хаотичний джисон створили власний рок бенд з метою стати суспільно відомими зі своїми розповідями про ментальні хвороби, дискримінацію і не прийняттям світу відмінних від усталених норм, що цілком підпадає під перші дві цілі, але було багато “але”.
у них були фанати, були тури, гроші такі як факт. всі радісно пищали, коли під час виступів кріс підходив до мінхо, поправляючи її стійку чи подаючи пляшку з водою – сприймаючи дане за вчинки того самого справжнього бойфренда.
але їхні квітки розквітали при поглядах зовсім на інших людей, що виснажувало обох. звісно, це відображалось на музиці, текстах, несподіваних рестах з причини: “персональні”. і продовжуватись це більше не могло.
– ти довіряєш мені? – раптово питає мінхо.
– так само як ти мені брешеш, – відповідає кріс.
мінчани♡ залишаються лише в гугл запитах. у мінхо дружина, дитина та пухнаста кішка. квіти, як і раніше були лише частиною тіл обох. дахьон на це плювала, а мінхо щоразу крінжувала, коли заходила мова про колишні стосунки, придушуючи спогади десь всередині.
мінхо потайки думає, чи зникли б квіти, якби вона довірилась, в проміжку між повною залою та відчуттям теплої руки з бордюрними трояндами на зап’ястку у власній руці. і посміхається. кілька синіх лобелій падають їй під ноги.
напевно, кріс так само щасливий.
лобелія на мові квітів означає ненависть.