Ява сидів на ґанку та жував соняшникове насіння, плюючи лушпиння собі в долоню. Дід Варава знову пішов у сільпо, отже, можна було трішки розслабитися. Але якби хтось із нас дозволив собі плюватися прямо у дворі… О, він би взяв мітлу та як би замахнувся! Визбирували ми одного разу те лушпиння, скажу я вам, більше не хочеться.
— От скажи мені, Павлушо, які в тебе плани на сьогодні? — раптово запитав Ява таким серйозним тоном, що я аж жувати перестав.
— Та які плани? Рибалити з тобою збирались увечері, чи ти забув?
— А. То так, але… — він зіщулився, змахнувши з губ крихітну чорну лусочку, — може в тебе є щось цікавіше? Ну, щось як…
— Можемо піти в будинок баби Геленки. Ну, отой занедбаний. В археологів пограти!
Задумавшись на хвильку, Ява схвально кивнув. Старий перехняблений будинок баби Геленки, яка померла років з десять тому, знаходився на іншому кінці села. Туди ми ходили лише, коли взагалі нічим зайнятися було. Тобто дуже рідко.
А останніми днями, відчуваючи наближення нового шкільного року, ми зовсім скисли. Ні яблука у дядька Степана нишком позичати, ні халабуди у лісі будувати, ні в плавнях острови досліджувати… І фарба. Дали нам паркан розмалювати, так ми він того зовсім, ніби в воду опущені стали. Нічого не пригнічувало так, як запах фарби. Не знаю як у вас, а в мене вона асоціювалась зі школою. Бо після канікул у класі все так і пахнуло нею… Аж до нудоти! Я вже чув ту фарбу, носом чув…
Ми рушили дорогою, але потім звернули на в’юнку стежину. Ходити нею завжди цікавіше. Та й можна за кущі поскубати, збираючи гілки проти комарів. Цьогоріч вони якісь скажені, я нарахував двадцять укусів за вечір! А у Яви взагалі двадцять три!
— А чого ж ми туди йдемо, як у нас немає обладнання?
Нашим обладнанням були: лопатка Явиної сестрички, пензлики для малювання, тканинний мішечок для артефактів, та кілька цвяхів, що ними длубали особливо важкі місця. Нічого з цього ми не прихопили: лише кишені забиті соняшниковим насінням та обгортками від цукерок.
— Тоді ходімо на баштан. Кавунів поїмо?
— Не хочеться.
— Якщо чесно, то й мені також.
Страшно згадувати про те, як ми в фараона грали, та як тоді нам з Явою дісталось! Я ж здригнувся від спогадів. Але ж робити щось треба! Не можна байдики бити весь день, нехай навіть останній серпневий день… День свободи!
І от стоїмо ми посеред стежини, обабіч високою травою оточеною. Тут росте велетенський тонконіг, з яким ми навесні грались в «курочку чи півника», а також волошки з конюшиною та ще якась трава, назви якої я не знав. Чотирилисник конюшини ми не знайшли, хоча шукали.
Так стоїмо ми, стоїмо, та й насіння лускаємо. Тепер можна плюватися на всі усюди, ніякий дід Варава пенделя не дасть. Однак і сумно на душі, наче хтось камінням привалив, і не знаємо куди його далі йти. Ні назад, ні вперед.
— Ет. Завтра до школи, а ми нічим останній день на волі не проводжаємо! — зітхнув Ява та так гірко-гірко, що в мене аж серце защемило.
— Зараз ми щось як вигадаємо! От побачиш!
Я-то гукнув жваво та бадьоро, але самому від того легше не стало. Навколо зовсім нічого цікавого, аби вигадати цікаву гру.
— То все. Я зрозумів…
Ява скорбно скоцюрбився, а потім різко підняв голову догори. Його задумливий погляд вперся в кострубату сиротливу хмаринку.
— Це у нас криза середнього віку. Батько про це казав.
— Що? — зніяковіло посміхнувся я. — Але ж вона буває лише у людей… ну, старших за нас.
— От не кажи. Батько читав, що останнім часом криза середнього віку виникає навіть у тих, кому ледь виповнилось тридцять!
— Та нам ще до тридцяти як до неба рачки!
— Це ти так думаєш! — вигукнув Ява, виразно поглянувши на мене. — Не встигнеш озирнутися і… все.
— Що все?
— Все. Криза. Страшна річ.
Я задумався. Ява мав рацію: криза — то точно неприємно, саме слово якесь непривітне, навіть вимовляти не хочеться. Втім, я навіть не знаю про ту кризу нічого, аби боятися її до дрижаків.
— Та немає в нас тієї кризи, — зробив висновок я, закинувши в рота почищене насіннячко.
— Тієї, може, й немає. Але… — Ява підняв пальця догори. — Але криза шкільного віку в нас точно є.
— Я про таку не чув.
— То ото тепер почув. Все. Вона спіткала нас, лиха година наступила… Криза шкільного віку схопила зненацька Павлушу та Яву, тепер вони хворі…
— Та не хворі ми, — помацавши собі лоба про всяк випадок, відповів я.
Ява зиркнув на мене недобре. Насіння застрягло у нього між зубами, коли його губи розімкнулись в лиходійській посмішці. Нічого доброго. У мене навіть коліна підкосились. Вітер здійнявся, і трава загомоніла. Над стежиною курява, а на душі в мене — холод, від очікування чогось… чогось… Явиного.
— А от якби ми захворіли, то б до школи не пішли завтра! Залишились осьо тутечки.
— Прямо тутечки не дуже хочеться, — виплюнув я трохи пилу, що потрапив мені до рота.
— Ще один день канікул… Ніякої школи! — замріяно проговорив Ява, ковтнувши насіння разом з лускою.
Дід Варава попереджав, що у нас від тих зернят апендицит буде. У Гребенючки, наприклад, він вже був. Отакий шрам, казала, залишився. Але ми з Явою шрамів не боялись. Кажуть, що вони чоловіків прикрашають. Та й у Яви, мабуть, не апендицит, а дійсно ота шкільна лихоманка… Криза тобто.
Ми рушили назад, але зійшли донизу, в прохолодний яр. Там ми проводили найбільш спекотні літні дні. У нас там навіть десь лимонад був схований, в землю як скарб закопаний! Тільки ми не знаємо де саме… Не пам’ятаємо ми.
— А ти хіба не вдосталь відпочив?
— Та ні. Літа завжди мало.
Він мав рацію. О, як він мав рацію! Іноді нам бувало нудно, й ми лежали горілиць, спостерігаючи за хмаринками в небі. Або ж ліниво жували баби Ганнині пиріжки та про жодні витівки не мріяли. Однак коли літо почало закінчуватися, а кількість цікавих карколомних пригод не зростала, нам аж погано стало. Як ото кропивою вліпили прямо по… спині.
— Буде в нас наступне літо, а потім ще одне. І ще одне!
Щось я не дуже втішив Яву, навпаки навіть. Слово «дорослішання» вже вертілось в нього на язику, я то бачив. Хоча, може, він знову про кризу хотів нагадати.
— Але ж то буде вже інше літо! Ти розумієш про що я?
— Розумію. А ще я хочу сказати, що поки це літо не закінчилось, потрібно жити ним!
— Овва… Це так по-філософськи.
— Ще б пак!
Гепнувшись на вологу траву, ми замовчали. В яру панувала вогкість, а ще тут пахнуло грибами, хоч ми їх тут ніколи не бачили. Всіяна кущиками шипшини та зграями споришу земля, насувалась з нас з усіх боків. А згори, наче пофарбована у яскраво-блакитний колір, висів клаптик неба.
— Напевно, у мене все-таки криза, — кинувши до рота кілька останніх насінинок, мовив Ява.
— З чого ти взяв?
— Бо я, мабуть, вже хочу до школи.
Я засміявся, похитавши головою. От цей Ява дає! А він хекнув. Сумував же, я ж бачу, за Галиною Сидорівною. Та й за однокласниками також. Та навіть за тією ж Гребенючкою!
— Ти знаєш, а я також.
— Але це до першого домашнього завдання!
— О, так, так!
Ява простягнув руку, розкривши долоню. Зелені залишки поїдання молодих горіхів заповнювали лінії та забарвлювали шкіру. Зігріте в моїй руці, насіння пересипалось з долоні в долоню, й щось чарівне було в тому. Я навіть усміхнувся: так приємно не лише ділитися з другом, а просто… бути поруч.
Десь згори гучно залаяв Собакевич. Ми гуртом покликали його, а він ковзнувши на глевкій землі, беркицнувсь та перекотивсь до самого дна яру. Ява очі вибалушив від жаху, я також. Тільки ж врятували, а він знову отакі вибрики влаштував! Та Собакевич взяв і одразу ж став на ноги, ніби нічого не сталось! Розумний в нас Собакевич, сильний, хоч і трохи незграбний!
Минало ще одне літо. Та й нехай!