Unlucky at cards…
— Чесна угода, Діне, — майже шепоче Кровлі. Він так близько, що чоловік міг би порахувати кожну війку (або його ребра своїми кулаками), тож це п’янить. Вінчестер розуміє, що не усе зі свого демонського життя залишив позаду. — Граємо до світанку, переможець отримає бажане. Обіграєш мене — і я допоможу зняти прокляття з ангела.
— А якщо програю? — вони обоє розуміють, що це запитання зайве. Що тоді, коли на кону життя друга, Вінчестер радше розіб’ється, ніж втратить шанс його врятувати. — Що отримаєш ти?
— Твою душу, — незворушно відповідає демон, про всяк випадок стукаючи склянкою по барній стійці і відвертаючи увагу Діна від карих очей, немов ті можуть розповісти щось більше. — Зрештою, усе завжди закінчується на душах.
— Моя душа і так належить Пеклу. Для чого тобі це?
— Подумай добре, — замість відповіді Кровлі накидає пальто. — Я прийду сюди завтра о тій же порі, — він розвертається до виходу, та на передпліччя лягає широка долоня.
— Зачекай, я згоден. Але гратимемо на моїй території.
Демон мовчить майже всю дорогу. Майже — бо все ж дозволяє собі коментар стосовно незмінного музичного смаку Діна. Вінчестер у відповідь погрожує викинути його з машини прямо на ходу, але в його голосі немає твердости, що підтверджувала б, що він справді це зробить. Кровлі не знає, чи це через примарну можливість допомогти Кастіелю, чи ще щось инше. Та Дін і сам не знає.
Що Дін знає — так це те, що раніше натягнув би на нього демонські наручники та закрив у підвалі бункера, поки не отримав би бажане. І справа навіть не в їхньому «турне», коли він був демоном, бо, коли він був породженням Пекла, зробити це було б набагато простіше — і фізично, і морально. А втім, він не зробив цього тоді. І не зробить зараз. Натомість Вінчестер приймає з чужих рук пальто — виправдовується, що мусить перевірити кишені — і вказує демону, демону на місце за їхнім столом.
Бо світло від лямпи заломлюється у склянках із віскі, перетворюючи їх на маленькі копії сонця, чи, можливо, копії таких живих карих очей навпроти нього. Бо швидкі руки роздають карти і Дін не встигає за ними (хоча йому точно варто було б слідкувати за такими речами), аж поки здивовано не видає:
— Хочеш грати в дурня?
— А хіба ти не завжди в нього граєш? — посмішка Кровлі широка, та зовсім не гостра — можливо, Вінчестер вже давно відростив додатковий шар шкіри, щоб не різатися об неї. Можливо, це все лише дурні людські метафори.
Діну, без сумніву, варто було слідкувати за тим, що Кровлі нароздавав, бо він програє з купою карт на руках. Утім, підкоряючись долі переможеного, він бере колоду до своїх рук, вміло та швидко перемішує, зі самовдоволеною посмішкою помічаючи чужий погляд на своїх долонях, і з дедалі більшою впевненістю роздає.
Удруге Діну теж не щастить. Утретє, коли він допиває склянку до дна — «на удачу», — теж. І навіть вдесяте, коли, випивши достатньо, він набирається наглости підтасовувати просто на очах у Короля Пекла. На диво, Кровлі не пручається.
Єдине, що видає хоч якісь емоції демона упродовж цієї гри, — посмішка, що неодмінно ширшає після кожного наступного програшу. Посмішка, яка, на ще одне диво, не викликає в Діна бажання її стерти за допомогою кулака чи чогось серйознішого. Посмішка легка і ненав’язлива, ніби пити зі смертним і грати до ранку в карти — найкращий спосіб проводити час, який Король Пекла взагалі може придумати.
Дін подумки дякує усім живим та неживим богам за те, що Сем занадто зайнятий пошуками Ровіни, щоб повертатися до бункера, бо він страшенно п’яний. Ні, не від віскі, бо Кровлі не зовсім шахрай і не дає йому випити і половини від того, що мисливець може, але від цього напруженого моменту азарту, коли перемога вислизає з його рук, ні, власне, її видирають, але не нахабно, а так вправно, що Вінчестер і не може зрозуміти, де ж його ошукали.
Дін думає, що остаточно сп’янів, коли в його голові прослизає здогадка, що Кровлі допоможе їм у будь-якому випадку. Ні, авжеж, це не впливає на те, як відчайдушно він намагається вигризти перемогу (і як фантастично провалює щоразу цю місію), але уперше за дуже довгий час камінь з його плечей якщо не спадає, то принаймні стає трохи легшим.
— Знаєш, чисто статистично навіть з двадцяти — чи скільки ми там ігор зіграли? — я мав би вже виграти хоч одну.
— Мабуть, математика сьогодні не на твоєму боці, — Діну хочеться відповісти, що ніколи й не була, адже їм завжди прогнозували від кількох до нуля відсотків на успіх справи. Але ж він Вінчестер, а Вінчестери в цьому всесвіті славилися виконанням неможливого. — Як і час.
— Тобто? — Дін знає, що має на увазі Кровлі, та намагається хоч на кілька митей затримати прихід неминучого. У його випадку — усього лише ранку. І цілого ранку теж.
— П’ята тридцять шість. Світає.
Дін знає відчуття, яке приходить після укладання угоди. Пам’ятає цю вагу років, що залишаються до смерті, яка одномоментно лягає на плечі. Дін не розуміє, чому від поцілунку з Кровлі це відчуття не настає, натомість він відчуває себе дуже п’яним, коли хапається тремтячими пальцями за тканину чужого костюма, ніби кожна клітинка його тіла залишається без кисню й одночасно, усупереч здоровому ґлузду, вимагає продовжити це відчуття ще на трохи.
Дін знає, скільки кроків від бібліотеки до його кімнати, але однаково спотикається, бо більшість часу задкує із заплющеними очима, немов, коли він їх відкриє, то зруйнує хистку ілюзію збіса чарівного моменту між ними, але міцні руки на талії не дають йому впасти. Дін широко розплющує очі, щоб стикнутися із карими очима, що дивляться на нього згори, вивчаючи напів-(але ще не достатньо)-оголене тіло мисливця.
Дін уперше за довгий час засинає не тривожно, хоча раніше йому майже ніколи не вдавалося заснути поруч із чужою людиною. Чи чужою людиною. Важко сказати, чим він огорнутий більше — солодким відчуттям опісля або легкою ковдрою, якою його майже дбайливо накривають.
Дін не може бачити цього, але Кровлі йде, залишивши йому можливість скинути усе на необачний п’яний поцілунок. Як він завжди і робив. Кровлі йде, не забувши забрати з-під стільця Діна відьомський мішечок — невеличкий трюк, щоб схилити статистику на свій бік.
Дін прокидається без похмілля і помічає на столі розгорнуту книгу, просто поруч із картами та недопитим віскі. Книга, здається, з їхнього арсеналу, що підтверджує і насмішкуватий тон записки всередині (Вінчестер його майже чує):
«Я так і думав, що вам, дурням, не вистачить розуму пошукати контрзакляття серед свого мисливського мотлоху, тож зробив це сам. Подякуєш пізніше.
І не забувай, що ти винен мені душу;)»
…lucky in love