Дощ періщив вже третю ніч. Назар, хоч і втомився, проте ніяк не міг заснути. Він сидів на лаві, поруч з ліжком Івана і прислухався до спокійного та тихого, сопіння друга.
Вже третю добу його трясло в гарячці. Оксана сказала, що скоріше за все бісові москалі отруюють свої шаблі, щоб точно добити суперників.
Іван вже не згорав з середини, а тихо тлів. Перші дні, він майже не прокидався, а, маривши, тихо кликав маму. І мерз. Просив більше покривал. Його намагались кормити на силу, але йому після кожного прийому їжі ставало зле. На третій день, зранку прийшов Характерник, дав хворому настоянку і сказав, що більше нічим допомогти не зможе. Ні він, ні Оксана. Тепер усе залежало від Івана. Чи зможе його організм пережити отруєння.
Коли хлопець раптом таки засинав, то посеред ночі прокидався з криком. Назар вирішив, що краще, якщо в його кімнаті завжди хтось буде чатувати. Він давав води, кутав краще, клав вологий рушник на лоб, і молився так, як до цього ніколи не молився.
Він старався не покидати кімнату ні на мить. Йому здавалося, що якщо не сторожити сон Івана, то той точно згине. Кожну ніч козак, мов сторожовий пес, був готовий відбирати Івана у самого Диявола, якщо так буде потрібно. Бо знав, що ні йому самому, ні Вовчарі, раю не бачити.
Ось і зараз. Він сидить і чекає. Чекає і слухає. Дивиться, як повільно піднімається і опускається від дихання ковдра зверху. Найбільше він боїться, що це триватиме далі. Піддавшись ніжному імпульсу, він сів спочатку на край ліжка. Кучеряве волосся під його широкою долонею зовсім не хотіло вирівнюватися.
Він тихо посміхнувся сам до себе. Іван вже не був таким блідим. Очі під повіками тривожно рухались.
- Мамо, - тихо, ледь чутно промовив він, не прокидаючись.
«Хай спить, - подумав Назар. - Хай розбереться зі снами».
Козак тихо нагнувся і до обличчя Вовчари і, намить завагавшись, торкнувся губами лоба. Лихоманка нарешті пройшла. Є шанс, що завтра Іван прокинеться здоровим.
Назар тихо і вміло розстібнув ремені своїх лат та поклав броню біля ліжка. Шаблю спер на стіну. Роздягнувся до сорочки і ліг біля Івана боком. Дощ за вікном зливався в одне полотнище білого шуму.
Іван кілька разів за життя був на порозі смерті. У дитинстві мало не втопився в озері, підлітком ледве відбився від розбійників у Румунії та ще декілька разів, які він навіть серйозно не сприймав. Його тіло всіяне дрібними шрамами. На ньому усе заживало, як на собаці. Усі хвороби він переносив на ногах. Але отруєння у нього було вперше. Від жару хотілось плакати. Заснути і не прокидатись. Так би було простіше всім. Він був у цьому впевнений. Впевнений, що Назар і всі інші, які кружляли над ним рваними образами, ненавиділи його. А найбільше ненавиділа його матір. За те, що надто довго шукав.
Отрута плавила мозок. Тіло не слухалось, навіть найменший рух вимагав величезних зусиль. І коли нарешті лихоманка відступила, Іван подумав, що скоро зустріне смерть. Він чув історії, коли людям ставало набагато легше, прямо перед тим, як відійти на той світ. Він був певен - він програв.
Лежав із закритими очима і не міг заснути. Страх був набагато сильніший за втому. Він не знав, що в кімнаті хтось є. Він тільки сподівався, що він не один. Помирати на самоті найгірше, що може бути.
Він почув, як лязгнув метал збоку від нього. Чув тяжкі кроки і як ліжко прогнулось з правої сторони. Теплі губи торкнулись його чола. Чиясь рука погладила його волосся. Метал дзвоном розрізав повітря наповнене шумом дощу. З кутика Іванового ока потекла тонка цівка сльози.
- Мамо…
Це була не вона, але якщо він покаже, що не спить ВІН піде.
Іван знав, хто зараз лежав обабіч нього, хто поправляв йому ковдру і лосктав шию теплим диханням. Знав, хто весь цей час сидів з ним, сварився з Оксаною та Характерником. Провітрював кімнату, у лихоманці заставляв пити гіркий відвар із трав, а ночами тихо співав, вириваючи із лап нічних жахіть. Він знав, але весь час думав, що то лиш сон. От і зараз він не відкривав очі. Не прокидається, тільки тому, що боїться не побачити його коло себе.