— Що ти думаєш? — безтурботно запитав Ніл.
Ендрю поглянув на нього. Обидва лежали на холодній металевій підлозі. Стабілізатори корабля не давали гравітації різко підкинути їх до найближчого зміцненого скла. Вони не могли відчувати руху чорної діри, що відчайдушно втягувала їх зі швидкістю, близької до швидкості світла.
За умови, що двигуни якомога довше протримаються на максимальній потужності, їм залишалося жити двадцять хвилин.
— Я гадаю, це досить файно, — повідомив Ніл.
Поза стінами, встеленими вікнами, яскрава фуксія горіла червоним у всіх вогняних відтінках, які тільки можна уявити. Переливаючись, кольори заполонили небо, поглинаючи зірки та розфарбовуючи металевий інтерʼєр корабля сяйливими барвами рожевого кварцу, наче магма.
Руді пасма Ніла сяяли. Його очі були неймовірно блакитними, Ендрю ще ніколи не бачив такого відтінку.
Він роздумував над тим, чи океан на Землі виглядав так само.
— Гм, — відповів Ендрю, — гадаю, що так.
Якщо він збирався померти, було б не так вже й погано провести останні двадцять хвилин з цим незнайомцем.
Ендрю потягнувся до задньої кишені й витяг звідти річ, яку зберігав протягом дванадцяти років. Один клац й ще одне крихітне руде сяйво загорілося всередині корабля. Не те, щоб це мало значення. Вони вже були приречені потонути. Розчинитись в нескінченному жаху чогось, що здатне проковтнути світ з орбіти. Як тільки вони потраплять всередину, електромагнітні поля між кожним атомом їхніх тіл розтягуватимуться, доки думки не закінчаться. Він не знав, чи буде боляче, проте йому було начхати.
Ніл побачив цигарку, що порушувала протокол, однак нічого не сказав.
Усе життя заради цього. Ендрю не відчував розчарування чи паніки. Чомусь він завжди знав, що все закінчиться саме так. Ендрю жадав цього тисячі разів: аби космос взяв і покінчив з ним. Це бажання з’явилося з самого початку, відколи він виглянув у вікно, та зрозумів, що його не відпустять на Землю. Погані та прийомні діти не мали вибору, коли йшлося про розподіл та допомогу в збереженні ресурсів планети. Єдиним, про що пошкодував Ендрю, було те, що він не знав, чи гравітація на Землі була легшою, чи тамтешнє повітря не носило заплямований гнітючий запах, яким, здавалося, тхнуло всюди, чи був океан неймовірно холодним і чи була земля, на якій можна було б стояти- тоді це не змушувало б його серце простягнути руку, намагаючись вчепитися за найближчу поверхню, щоб не відчувати, що ніщо не було настільки суттєвим, аби мати значення.
— Чи можу я взяти одну? — запитав Ніл.
Ендрю відчув жахливий запах, що линув із палаючої цигарки. Вона пахла забрудненням. Як відходи. Ваймак завжди розповідав, що саме так пахне Земля.
— Ні, — відповів Ендрю.
— Що?
Ендрю притулив голову, щоб подивитися на темряву, яка поглинала все в той час, як корабель обертався. Це викликало б нудоту, проте Ендрю звик до цього.
— Я сказав: «Ні».
Він очікував, що почнеться сварка, проте Ніл знову ліг й поглянув у величезне вікно, поки незбагненна маса чорної діри оберталася в його очах.
— Не почни пожежу, — сказав Ендрю, пропонуючи одну цигарку Нілу, — і не звикай.
— Ох, звісно, це було б жахливо для моєї тривалості життя.
— Замовкни.
Ендрю спробував запропонувати Нілу цигарку, проте той не звертав уваги. Натомість він продовжував поводитися так, ніби вони мали весь час на світі.
— Можливо ти маєш рацію, — продовжив Ніл, заплющуючи очі. — Я маю цілих двадцять хвилин, аби жити, тож я мушу впевнитись, що проведу цей час, роблячи абсолютно бісове нічого…
Ендрю вклав не підпалену цигарку до вуст Ніла.
Хлопець стиснув свої губи навколо неї, ніби спрацювала мʼязова памʼять, а потім здивовано подивився на Ендрю. Він відкрив рота, щоб сказати якусь дурницю, проте ледь не подавився.
— Ти бздун, — сказав Ніл, а тоді негайно додав. — Дай мені запальничку.
Ендрю запалив запальничку та підсунув до хлопця. Ніл завагався, а потім взявся за тканину куртки Ендрю. Це був не зовсім дотик, проте він все одно змусив волосся на руках Ендрю піднятися. Ніл зробив перший вдих й Ендрю відразу зрозумів, що той палив раніше. Він миттєво відчув полегшення; щось у його напружених плечах опустилося.
— Не було необхідності хапати мене, — сказав Ендрю.
Ніл відкрив рота і все раптово потемніло. Ендрю спостерігав, як червоний колір потьмянів до розпливчастого сірого, як вуста Ніла зімкнулися, а яскраві шрами злилися з рештою його тіла в тіні.
Ендрю не наважувався подивитися у вікно.
Вони були ближче.
Вони були набагато ближче і він знав це.
Проте просто продовжував дивитися на Ніла. Вони нікуди не йдуть, він знав. Ендрю жадав померти з дванадцяти років. Хотів померти до двадцяти. Парубок не мав у своєму житті чогось настільки важливого, аби виправдати бажання жити, і все ж- Ніл усміхнувся в темряві. Його усмішка не була схожою на ті трохи маніакальні, які Ендрю інколи бачив, коли Ніл лякав поганого члена екіпажу.
Ендрю ніколи не бачив такої спокійної посмішки перед лицем смерті. Він тішився, що двох вогників, схожих на цятки, від цигарок вистачило, щоб освітлити обличчя Ніла.
Тому що на цей раз Ендрю відчув, що він дійсно падає.
— Ти тремтиш, — ствердив Ніл.
Ендрю дивився на розмите світло цигарки, яку тримав. Ніл не палив свою, тож переклав її і порівняв тверду руку зі шрамами з долонею Ендрю, що тремтіла.
— Мені байдуже, що зі мною трапиться, — мовив Ендрю.
— Тобі необхідно перейматися, — пояснив Ніл, — але навіть якщо ти не можеш цього відчути, кожен шматочок довгої головоломки, що брав участь у складенні твоєї заплутаності, відмовляється просто так дозволити тобі померти. Мені здається дивним, що це так працює. Всесвіт будує нас, а потім вбиває, і єдине, що нам лишається- вибрати, як ставитися до цього. Ми просто такими є.
Ніл взяв цигарку хлопця й підніс обидві до гори, по одній в кожній руці.
Ендрю подивився на нескінченну чорноту та його шлунок перевернувся.
Вона виглядала, як пустота – там не було абсолютно нічого.
Ендрю завжди вважав, що виглядає саме так зсередини. Поки Ніл тримав два крихітні вогники, які не мали жодного шансу проти темряви, широкої, як сонце, і мертвої, як катакомби галактики, Ендрю мислив, що, можливо, в ньому існувало щось таке маленьке порівняно з рештою його тіла.
Як би сильно юнак не хотів померти, він ніколи цього не робив. Завжди зберігав надію на випадок, що є хоча б найменша ймовірність відчути пісок, погладити кота, побачити небо на власні очі. Незалежно від того, наскільки сильно Ендрю направляв чорну діру всередині себе, йому було страшно.
Хлопець схопив одну руку Ніла й взяв цигарку. Дозволив своїй руці затриматися надто довго. Руки Ніла були надзвичайно теплими в морозному просторі.
— Я пережив майже з сотню ситуацій, які повинні були вбити мене, — сказав Ніл. — Це рівноцінно.
Через те що Джостен засміявся, стали видними кілька гострих зубів, які Ендрю бачив раніше.
— Мені теж лячно.
— Воно не повинно боліти, — ствердив Ендрю.
— Мені байдуже на біль, — відповів Ніл. — Я б заспокоївся, знаючи, що це буде найгіршим із того, що мені коли-небудь доводилось відчувати. Я боюся невизначеності.
Ендрю недостатньо палив свою цигарку. Її вогник погас, тож він поклав рештки до пачки.
До біса Землю. До дідька лисого надію й Ніла. Ендрю знову підняв руку, поки корабель обертався, й вони побачили червоні потоки, що огортали їх, неначе ядро Землі.
Він помре за десять хвилин, тому міг би додати собі ще одну справу, про яку шкодуватиме.
Ендрю постукав мізинцем по пальцю Ніла.
— Хочеш потриматися за руки? — запитав Ніл, дражнячи хлопця дитячим тоном.
— Так, — підтвердив той.
Ніл взяв руку Ендрю й раптово вона стала більш стійкою.
Ендрю заплющив очі, не звертаючи уваги на те, як почорнів червоний колір за повіками. Це, мабуть, було саме тим відчуттям, яке ти отримуєш, стоячи на землі планети.
— Не дивись, — наказав Ніл.
— Я цього й не роблю, — відповів Ендрю, розплющуючи очі й дивлячись на Ніла.
Наляканий погляд Ніла зустрів очі Ендрю.
— Я не рахуюсь?
— Твоє світло занадто мале, аби рахуватись.
— Хіба ми не маємо однакове значення? Якщо я розміром з світ і дивлюся на світ, це набагато важливіше за більшість Всесвіту.
— Ти мене не знаєш.
— Згоден, але я тут не тому, що все знаю. Я тут тому, що я - науковець.
— Ти не схожий на науковця.
— Дякую. Ти теж ні. Гадаю, що жоден з нас не мав вибору, проте я все одно намагаюсь чогось навчитися.
— Вони відправили нас до галактики, що руйнується, — заперечив Ендрю. — Тут немає чому вчитися.
— Якщо ми дивимось на це? — Ніл вказав на чорну діру, щойно вона зʼявилася в полі зору. — Ні. Гадаю, вона занадто складна, аби зрозуміти. Вони отримають усі ці дані, які не знають як інтерпретувати, а мені вже начхати на це, та я знаю, що тебе це ніколи не хвилювало від початку.
— Тоді тобі немає світу, на який можна дивитися.
Ніл подивився на Ендрю.
— Гадаю, що ні, — сказав Ніл так, ніби спростовував це. — Я не можу вигадати кращу відповідь.
— Відповіді — це лише наш спосіб раціоналізувати світ. За винятком того, що світ не раціональний. Це незрозуміла нісенітниця.
— Я гадав, що це називалось науковець , а не песиміст . Наближається кінець світу, а ти говориш як емо.
— Готично, — поправив Ендрю, вказуючи на свої бойові черевики. — Вони практичні. І про який світ ти говориш?
Ніл рукою обвів простір навколо них.
— Ось цей. Лиси. Всі, хто добре ставився до мене. Вони намагаються створити середовище не схоже на місця, де я коли-небудь бував, і це було непогано протягом кількох тижнів. НЕ враховуючи того бевзня Джека та інколи Сета… Я роздумував над тим, що хотів би пізнати тебе краще після того, як побачив у теплиці. Тепер цей світ буде знищено.
Ендрю моргнув. Думка про те, що Ніл не автоматично притягується до нього, була чимось, чого він не міг уявити. Думка про те, що Ніл дійсно хотів познайомитись з ним? Абсурд.
— Ти брешеш, — звинуватив його Ендрю.
Це саме собою було майже брехнею, адже Ендрю чув багато п о гані з вуст Ніла, поки він продовжував прикидатися ніким, але це не виявилось нею.
— Я розумію, чому ти так кажеш, — відповів Ніл. — Я достатньо багато брехав, відколи потрапив сюди.
— Ти ось-ось помреш, міг би й розповісти.
— Як на особу, що не надто переймається відповідями, ти дійсно виглядаєш заінтригованим правдою.
— Люди шукають відповіді, яких вони бажають, але правда не завжди гарна. Вона більш стала, ніж відповідь. Вона просто…
Корабель загуркотів під їхніми спинами, повернувшись знову до чорної діри, яка, здавалося, нахилялася в їхню сторону.
— Така, — доповнив Ніл. — Перша правда: я син воєначальника.
Ендрю повернувся до симпатичного юнака та його мозок розтанув, уявляючи подібну правду. Вона була безперечно потворною, але Ендрю легко міг повірити в красу, коли за нею підстерігала небезпека.
— Друга правда, — продовжив Ендрю. — Ми скоро помремо.
— Третя правда: твоя присутність заспокійлива. Я був би не проти померти поруч з тобою.
— Четверта правда: я шукав смерті.
— Пʼята правда: мені подобаються твої руки, — сказав Ніл, стискаючи її.
Ендрю заплющив очі, стискаючи руку Ніла у відповідь.
— Вони не надто хороші.
— Кращі за мої.
— Це не правда.
— Якщо так подумати, то немає стовідсоткової ймовірності нашої смерті, — продовжив Ніл. — Ти не можеш науково спростувати негативну відповідь.
— Ти не правий, — заперечив Ендрю, спостерігаючи за останнім спалахом цигарки Ніла. — Ми достатньо близькі до ста, аби округлити.
Пролунав дзвінок і почулося оголошення.
— Це ваш капітан, Ваймак. Я не збираюся вдавати, що все виглядає класно. Я знаю вас усіх достатньо добре, аби бути впевненим, що ніхто не панікує, але на даний момент наш запас палива надзвичайно низький, а резервний генератор не працює. У кращому випадку в нас є пʼять хвилин. Єдине, що зараз може допомогти, це правильний вибір палива, але я знаю, що ви занадто організовані, щоб дозволити будь-якому розвʼязку пройти повз нас. Хімія зараз не допоможе… Чесно. Вам не потрібно витрачати останні пʼять хвилин на пошуки відповіді.
Оголошення завершилося і ввімкнулося наступне.
— Гей, капітане, це Ден під палубою, або лис номер один, але кого це до біса зараз хвилює. Я поки що не здаюся та намагаюся запалити останнє з того, що є. Мет і всі інші зібралися тут, але у нас немає кременю, сталі чи дерева… Чого-небудь органічного. Я просто почуваюся…, — Ден важко зітхнула, шокувавши цілий корабель. — Дідько. Протокол справді нас підвів, га?
Ендрю уявив, як цілий корабель кивав у відповідь, поки люди юрмляться разом в останні хвилини.
Протокол вимагав певної кількості матеріалів, які повинні бути виключені або включені в інвентар корабля. Єдиний спосіб, яким Ендрю вдалося пронести цигарки, це віддати охоронцеві практично все, що було в кишенях. Хлопцеві пощастило, що його не обшукали. Цигарки були найдорожчим для Ендрю предметом; запальничка стояла на другому місці.
Нервові імпульси, що бігли по всьому тілу Ендрю, змусили його підняти телефон й надіслати сигнал Ден та Ваймаку.
— Що? — запитала Ден. Її голос був тихішим, оскільки в них залишалося всього три хвилини та сорок дві секунди. Він зміг уявити, як вони з Метом вмостилися десь у машинному відділенні.
— Чи спрацює рідина для запальнички? — голос Ендрю звучав нереально.
— Ні, проте запальничка спрацювала б.
— Можете не шукати, я не бачив її багато років, — зітхнув Ваймак.
— У мене є.
Ніл підвівся.
— Що ? — одночасно запитали Ден і Ваймак.
— У мене є запальничка та цигарки.
— Я… Ти… Бісовий Ендрю, ти серйозно? Зараз це не на часі.
— Припиніть сваритися й спустіться в машинне відділення ! — гаркнув Ваймак.
Почувся вереск, коли гучномовці зреагували на його підвищений голос і раптово активувалися, заполонивши корабель.
Це була принаймні пʼятихвилинна подорож у найкращі часи. Корабель був занадто великим, ліфт занадто поламаним…
Ніл вирвав запальничку з рук Ендрю й кинувся бігти так швидко, як зірка, що летить на небі. Ендрю лише мить дивився йому вслід, почуваючись так, ніби це був сон. Тоді він стиснув руки в кулаки й кинувся слідом.
Ендрю хотів померти з дванадцяти років, тож Всесвіт змусив його жити в останню хвилину. Це було ідентично до того, як він не усвідомлював, що навіть якщо нічого не бажатиме, то все одно захоче хотіти. Він заслуговував на можливість дивитися на щось красиве.
(примітка від перекладача: that’s fucking deep, man)
Він хотів дивитися на Ніла.
Тож він біг за ним.
Шансів встигнути не було і зазвичай це означало, що Ендрю здасться. Хлопець завжди відчував, що будь-який шанс, який він мав, все одно буде змарнований.
Знову ж таки, Ніл – нещодавна неможливість. Тож Ендрю біг за ним, знаючи, що не наздожене.
Він спіткнувся, коли стабілізатори корабля захиталися. Двигуни перемкнулися на сторону Ендрю, всепоглинаюча чорна діра наближалася до них.
Ніби однієї запальнички буде достатньо. Це було неможливо. Це було надто просто. З досвіду Ендрю відповідей не існувало.
Він відчув різкий потяг гравітації, та спостерігав, як вікно корабля, здавалося, розтягнулося, а потім нахлинуло відчуття, якого хлопець ніколи не відчував. Воно було таким же нешкідливим, як радіація, і це здавалося смішним. Ось так відчувалося бути розірваним мікрометром.
Двигуни спалахнули й почали горіти яскравіше, ніж раніше.
— Лиси ! — заревів Ваймак в гучномовцях. — Підніміть свої дупи та виключіть всі внутрішні використання електроживлення ! Нам необхідна людська робоча сила !
Ендрю насилу підвівся й пішов. З кожним кроком хлопець боровся з гравітацією, потужною, як слон. Хоч Ендрю й не був вартий цього, він все одно спускався і, крок за кроком, рухався до машинного відділення.
Проскочивши повз ліфт, Ендрю підійшов до карнизу сходів й поглянув додолу. Було далеко, але гравітація проникала. Він відчув би силу вісімнадцяти кілограмів на колінах, якби стрибнув. Це не було страшно: не настільки високо, аби він не був у нормі; він все життя дивився вниз на падіння нескінченності.
Ендрю зістрибнув й здригнувся, коли його руки вдарилися об нижні поручні сходів. Він стрибнув, не дивлячись, проте перед ним все ж таки були напів відчинені зламані двері до машинного відділення.
Синє світло розливалося по кімнаті, потужне, як зірка. Ендрю відмовлявся вірити, що все це походить від його запальнички. Весь корабель виглядав так, ніби хтось пролив полумʼяну фарбу.
— Нам потрібно запалити міні-генератори! — прокричала Ден.
Ніл підвів руку до гори й Ендрю кинув йому дорогоцінну пачку цигарок, повноцінно забувши про схиблену гравітацію. Потяг чорної діри змусив їх летіти неймовірно швидко до палаючої печі.
Без вагань Ніл потягнувся у вогонь, аби зловити пачку. Проблема була не в тому, що можна обпектися — якщо рухатись досить швидко, то можна залишитись у безпеці. Питанням був страх, а відповіддю - дія без вагань. Ніл мав відповісти, і він сміливо це зробив.
Хлопець витяг цигарки, підпалив і кинув одну з них в найближчий міні-генератор, щоб запустити резервне живлення. Ден спіймала кілька цигарок, Мет зробив те саме, збираючись помістити кожну цигарку в паливні тримачі, сподіваючись, що тепла буде достатньо, аби підтримувати роботу двигунів.
Ендрю стримав недовіру й увійшов, прочинивши двері, щоб пролізти, і, міцно тримаючись за гарячий метал, підтягнувся якомога ближче до найдальших міні-генераторів, наскільки міг.
— Ще трохи! — крикнула Ден.
Світло згасло й усі раптом стали силуетами, вирізьбленими у вогні. Потяг до найбільшого палаючого генератора ставав сильнішим.
Ніл міцно тримав у руці запалену цигарку, йдучи в напрямку Ендрю.
Гравітація пронизала їх, як хвиля. Ніл впав, проте Ендрю ні. Він простягнув руку, аби підняти цигарку з спритних рук Ніла.
Вона погасла.
Всього лиш іскра. Їм була необхідна лише іскра.
Ендрю притулив цигарку до власних вуст й вдихнув. Помаранчевий колір запалав життям.
Він вкинув цигарку у відсік міні-генератора, неначе простягуючи руку через мед, і двигуни заверещали. Тоді їх ще сильніше потягнуло до діри. Ендрю притиснувся до землі й потягнув Ніла за собою, аби гравітація не забрала їх. Він відчув потяг, подібний до земного тяжіння. Вони падали і піт по всьому тілу не давав їм триматися. Ендрю не знав, як довго діяла сила, проте після того, що здавалося тисячоліттям, як він міцно тримав Ніла, щоб той не скотився у полумʼя, і стискав двері другою рукою, поки корабель відлітав, потяг зменшився.
Ендрю відокремився від Ніла, важко дихаючи, в той час, як стабілізатори запрацювали на повну потужність. Піт на його обличчі в задушливій кімнаті віддавав кольором вогню, що спонукало Ендрю здригнутися, поки він тупо намагався переварити реальність.
— Я не казатиму: «А я говорив», — сказав Ніл, хапаючи ротом повітря.
Ендрю ще ніколи не ненавидів когось чи щось настільки сильно в цілому Всесвіті.