– Мати в тебе — босорка проклятуща.
– Й нічого не босорка.
– Босорка-босорка!
– Ні!
– Й ти сам — босорка! Байстрюк!
Левко підвівся на тремтячих руках, вдихаючи повітря повними грудьми. Заснув, заснув на підлозі, хто б міг подумати, що він так… втомиться?
Так, втомиться. Й від простої ж праці, насправді.
Він потер брудну шию, що заклякла, піднявся, тримаючись за стола. Торкнувся шкіри над губою — суха корка крові.
– Шляк би його…
Гуло в голові, як після танка з мавками.
Він вийшов обережно на ганок, занурюючись по литки в густий туман. Страшенно хотілося спати, але від нього так несло потом і тванню, що було огидно, просто огидно.
Мати завжди ходила чистенька, охайна, а тільки він отакий, як чортяка який.
У ночвах вода була така вже холодна, що йому трохи полегшало. Левко роздягся до кісток, вимився швидко, соромлячись чужих поглядів, а в лісі було кому дивитися.
Сидів, голий, у воді, дивився на далеке небо. Покрутив кистями, намагаючись розгледіти шрами. Такі й у мами були — опіки. Магічна трава жалила, як проклятуща. Але що без неї зробиш? Чи допоможеш людині чи тварині?
Він не вмів якось інакше, тільки й знав оце — силу слова й міць природи.
Левко трусився весь від холоду, коли повернувся до хатинки. Поставив свічку на підвіконня, запалив, щоб бачив орієнтир, хто заблукав у цих хащах.
– Гості будуть.
Він часто до себе обмовляв. Старий крук помер рік тому, він розібрав його на кістки й м’ясо, наробив амулетів від сказу. З того часу ніхто й не прибивався до його помешкання, ні з ким і мови тримати.
Але зараз у нього смикався нижній куточок губ, Левко тер його пальцем, вірний знак. Тіло як компас, тіло — інструмент.
– Зайця розігріти чи шо, еге…
Він і розігрів, знайшов книгу, що треба було перечитати. Левко знав їх тут напам’ять, щось дісталося від діда діда, щось від матері, щось він сам купляв чи писав. Чоловік сів, обслюнавив пальці, почав гортати обережно, тріпотів вогник, бігли строки, як у двері постукали.
Раз.
Раз.
Раз-два-три.
Цікаво.
– Заходь.
– Але ж як у тебе тут захаращено.
Рута зайшла, пишно вбрана, з квітами у волоссі, весела й смутна одночасно, його таємнича гостя ще з молодника.
– Ти давно не заходила.
– Справи-справи.
Вона відтягнула пальцем шкіряну прикрасу, наче тугий ремінь, на своїй шиї. Такі ж були в неї на стегнах під спідницями й фартухами, він знав. А ще на тонких зап’ястках завжди були шпичасті браслети. Рута любила щось таке, шокуюче.
– Що приготував?
Дівчина піднімала кришки й заглядала всередину горщиків, морщила носа.
– Смердить, смердить, смердить… о-о-о, то що, шолудивник? Яка смакота!
– Рота обпечеш. У мене мазь закінчилася.
– Ой ба-а, противнючий.
Рута закружляти кімнатою, стала впадати на розквітлу квітку маку, впала йому на коліна, обвила шию руками.
– А очі в тебе все ж, як перестиглі вишні, дивлюсь і все натішитися не можу.
Левко трохи засоромився, почервонів кінчик його носа.
– Любчику, до речі, а я іграшок принесла.
Він обережно стис її талію, в роті одразу пересохло від бажання.
– Батіг?..
– Краще. Тобі сподобається, обіцяю.
– Можна тебе поцілувати?
– Авжеж.
Його Рута, його отрута.