Зіткнення
«Речі, які я люблю найбільше», акуратно вивела Юля в зошиті яскраво-зеленою ручкою з блискітками. Вона сиділа на ґанку і намагалася відволіктися від неминучої підготовки до травневих іспитів. Всього лише два місяці відділяли її від вступу до академії, і голова йшла обертом, та ще Аліна, з якої вони повинні були готуватися разом, не відповідала на дзвінки або говорила, що втомилася на тренуванні. За весь час їх спілкування після тренувань Аліна завжди була сповнена енергії. Вона казала, що після волейболу готова зрушити гори.
1. Спів.
Трохи повагавшись, вона додала знак оклику. Заняття з вокалу Юля відвідувала щопонеділка та щочетверга. Коли співаєш, це як перезаряджання батарейок. «Ти вихлюпуєш все, що відчуваєш, і тобі стає настільки легше, що ти готова злетіти», подумала вона і підвела під словом подвійну лінію.
2. Малювання.
Це їй вдавалося не так добре, та й часу на це все не дуже вистачало, але Юля не могла себе позбавити хоча б трьох годин тиші на тиждень. Іноді їй здавалося, що вона майже божеволіє, так багато всього навалилося.
По-перше, після школи потрібно було дуже багато встигнути: сходити на факультатив з алгебри та права, забігти додому пообідати, з’їздити на вокал або малювання, а ввечері робити уроки та готуватися до іспитів. Все це забирало дуже багато сил, а від фрази «Якщо ти хочеш вступити, ти повинна посилено займатися» у неї вже була оскома.
Якби була її воля, вона б відмовилася від геометрії та фізики, і тієї ж географії, і займалася тим, що подобається, але це було можливо тільки за умови ідеальних оцінок (і, звичайно, допомоги по дому). Сьогодні була субота, а значить, Юля обклалася підручниками та включила музику для релаксу в плейлисті. Але розслабитися не виходило анітрохи, тому що вже цілих пів години вона тупо дивилася на сторінку зі словами «Речі, які я люблю», яку заповнювала просто так, аби створити видимість роботи.
Юля перегорнула сторінку. Весь лист був списаний словами «Я кохаю його». В кінці пару фраз французькою, з безглуздими романтичними завитками. Je l’aime. Je l’aime. Je l’aime. Je l’adore. Je l’adore. Je l’adore.
Юля закрила зошит, і села за винесений з нагоди гарної погоди стіл, щоб прочитати хоча б рядок в підручнику з географії. З географії вона навіть іспиту не мала складати, просто потрібна була хороша підсумкова оцінка.
Але рядки вперто не лізли в голову, плуталися і збивалися в клубок, і замість цього Юля ще раз набрала номер Аліни, але почула лише чергове «Залиште ваше повідомлення після сигналу …». Юля, зітхнувши, скинула виклик, і твердо вирішила сходити до Аліни додому ближче до вечора. А поки вона розкрила яскравий блокнот з темами для іспитів і стала робити начерк профілю Олександра на розкресленій сторінці. Олександра Андрійовича. Так їй слід було його називати, вчителя вокалу, якому була адресована сторінка зі словами «Je l’adore». Може бути, ще й тому спів стояв у її списку на першому місці.
Для Нього вона завжди намагалася співати краще, бути кращою, мати кращий вигляд. Щоб він пишався її успіхами, щоб усміхався, коли їй щось особливо добре вдається. Щоб не міг не помічати її відсутність, щоб захоплювався її волею до вдосконалення.
Юля перегорнула ще одну сторінку. Кохання з’являється з захоплення. Принаймні так було в неї, бо їй подобалося абсолютно все, що Він робить: те, як відкидає кришку фортепіано, як перегортає сторінки з нотами, і як злегка розтягує слова і змінює інтонацію в кінці речення. Вона захоплювалася його грою, і його незмінним спокоєм, м’якими рухами та спокійною, упевненою усмішкою.
Що в цьому такого, врешті-решт? За три місяці їй вісімнадцять, а йому вже двадцять шість, усього різниця вісім років. Потрібно тільки трохи зачекати й тоді … тоді вона скаже йому.
Цю сцену Юля уявляла тисячі разів, щовечора, намагаючись заснути, програвала в голові все сценарії від кращого до гіршого, щоб, коли настане той самий момент нічого не боятися. Він зрадіє або засмутиться? Обійме її або попросить піти? Якби, якби можна було проникнути в думки іншої людини й дізнатися, що вона відчуває! Хоча б відкрити завісу на секундочку. Один натяк, один погляд скоса, один поворот голови й необережний жест — і вона б здогадалася. Але він завжди такий стриманий, ввічливий, зосереджений. І за це вона теж його кохає, кохає ще дужче, бо можна його НЕ кохати? Він особливий. Він прекрасний.
Однак вона замріялась. Юля накинула джинсівку і схопила скейтборд, щоб прокотитися до будинку Аліни. Всього чотири квартали повз темні обриси будинків, що майже зникають в сутінках, а потім ще п’ять поверхів, переступаючи через дві сходинки одразу. На сходових майданчиках трохи брудно, під стелею гнізда довгих дротів, на майданчику третього поверху вмивається плямиста кішка.
Дзвінка в Аліни немає, треба стукати. Юля постукала один раз тихо, другий голосніше. За дверима ні шереху.
— Алінооо! — нарешті не витримала вона. Нічого. Подумавши, Юля просунула під двері заздалегідь написану записку і збігла сходами. День пройшов майже даремно: вивчити щось не вдалося. Голова боліла жахливо. І чому? Дивно, адже вона нічого не вивчила, просто просиділа над блокнотом весь день. Точно, забула поїсти! Останній раз вона їла о десятій ранку, але вставати з ліжка вже не хотілося, а відчуття порожнечі в шлунку здавалося таким звичним …
Засинаючи, вона знову, вже майже на автоматі, програла знайомий сценарій.
Сьома ранку настала швидше, ніж вона могла собі уявити: мружачись від занадто яскравого весняного сонця, Юля спробувала згадати, що їй наснилося, і не змогла. Але це було щось дуже важливе, тільки ось що … вона ніяк не могла вловити. Щось тривожне … про Нього.
Батьки ще спали. Можна було спокійно позайматися. Не встаючи з ліжка, Юля простягнула руку і дістала підручник по праву. Бути юристом непогано, вмовляла вона себе, відкриваючи потрібну сторінку. Особливо, якщо у твоїй родині всі юристи й чекають, що і ти не засоромиш прізвище. Цікаво, якщо змінити прізвище, вони заспокояться?
Чотири години потому Юля згадала, що треба б поснідати. Дивно, що в будинку так тихо: невже батьки ще не встали? Останнім часом у них в будинку не було такої ідеальної тиші вже …
— Ти чому так пізно встала?
Юля мало не перевернула сковорідку з омлетом.
— Мамо? Я давно прокинулася. Трохи повчила з ранку. А де тато?
— Він не приходив від учора, — відповіла мати, ніби нічого не сталося, і в її голосі вже була чутна напруженість, — та хіба мені тепер є до цього справа! Нехай йде куди хоче і до кого хоче!
— Мамо, — Юля зупинилася посеред кухні з пакетом молока в руці. Підійти і обійняти або … або все-таки краще не варто?
— Іди до себе в кімнату, — сухим і суворим голосом відповіла мама, не підводячи очей від чашки з кавою.
Юля вимкнула плиту і накрила омлет кришкою. Поїсть потім.
Значить, це все-таки сталося. Днем раніше, днем пізніше. Вони розлучаться або будуть просто жити окремо? І чи буде тепер її вступ мати хоч якесь значення?
— Чи маю я бодай якесь значення, — пошепки промовила Юля, звертаючись до тріщини в стелі. Може бути, не піти на тренування? Але там може бути Аліна, і тоді вона хоч з кимось зможе поговорити.
Батько навіть не намагався з нею це обговорити. Коли з нею розмовляли батьки востаннє? Не в наказовому тоні, не в формі звіту про успіхи, а просто про життя?
Юля вставила навушники й ввімкнула на повну гучність рок-оперу «Моцарт». Кажуть, неможна так голосно слухати музику, та байдуже. Лежати поперек ліжка, слухати рок-оперу, дивитися на тріщину в стелі, плакати — як в якомусь сентиментальному кліпі або фільмі. От якби можна було так пролежати весь день. Може, подзвонити й все-таки не піти?
Мати обов’язково запитає, чому вона не пішла. Відповідь: мої батьки розлучаються, а моя найкраща подруга зникла. Ні, така відповідь не підійде.
Аліна не прийшла на тренування. І, звичайно, тренер запитала, чому її немає, у Юлі. І не повірила, коли вона сказала, що не знає. Ви ж кращі подруги. Разом з дитячого садка. Завжди за однією партою. Завжди нерозлийвода.
— Юля, ти псуєш подачу! — прозвучало вже вп’яте за сьогодні.
— Вибачте, я щось недобре почуваюся, — нарешті видавила з себе Юля і перекинула м’яч через сітку, — можна я … я піду?
Тренер здивовано насупилася. Щось з нею діється недобре, і приховувати не вийде. Батькові все одно, мати не дає себе пожаліти, Аліна … та що ж з Аліною? Може, щось трапилося? Як думати про іспити, коли так багато всього сталося? І чому так жахливо сильно болить голова?
Сторінки з текстом і датами розпливалися перед очима, але потрібно було прочитати сьогодні хоча б двадцять, і Юлі це таки вдалося. Поки читаєш, не можна навіть дивитися в бік ліжка: впадеш, заснеш і не помітиш. Ледь закривши підручник, Юля лягла на ліжко і провалилася в сон, не роздягаючись.
У понеділок місце поруч з Юлею залишилося порожнім. Має ж бути щось хороше, коли все йде шкереберть. Скоро вокал, і вона знову побачить Його. Але йому не можна говорити про те, що вона втомилася від того, що всі чекають від неї надто багато, тому що і Він теж від неї багато чекає. Але, мабуть, тільки його вона насправді не хоче розчарувати.
З ним можна поговорити про рок-опери, і про старовинні романси, про живопис і трохи про життя, але зовсім недовго, поки не прийде наступна учениця. Вона майже ревнувала його до неї, хоча навряд чи це мало сенс. Раніше у нього була дівчина: ох, скільки страждань ця дівчина їй доставила, але це було так давно. Вона поїхала, і вони розлучилися. І з одного боку їй було так шкода його, а з іншого … ну, ви розумієте.
«Ніхто не розуміє тебе, так як я. Ніхто не відчуває до тебе того ж, що і я. Це має значення. Я маю значення. Подивись на мене. Прямо зараз, ну ж бо, подивися на мене ».
Він ніби почув її думки і обернувся, не припиняючи гру, і кивнув їй: «Продовжуй, все добре». Заради таких моментів і варто щодня прокидатися і робити тисячу речей, які не потрібні, і не хочеться, і важко даються, і падати в ліжко ввечері без сил, іноді забуваючи переодягнутися. Аби знати, що він її помічає, і йому не все одно.
— Що з тобою, Юлю, ти якась бліда, — він покликав її, коли вона вже стояла у дверях зі скейтом напоготові, — що-небудь трапилося?
«Так, я кохаю Вас». Іноді дуже хочеться відповісти правду, але не можна, тому що … та хто взагалі вирішив, що можна, а що не можна? Вона скаже йому. Просто сьогодні не той день. Вона не готова. А чи готовий він? Чи буде коли-небудь?
— Ні, все добре, — Юля нервово змахнула рукою, — я піду.
Пройшовши кілька кроків, вона раптом зупинилася і кинула сумку на стілець в коридорі. Їй потрібно з кимось поговорити, а мати ні за що не підпустить її до себе. Коли їй було вісім років, її мати обпекла руку, і Юлі хотілося її обійняти і запитати, чи дуже їй боляче. Але вже тоді вона звідкись знала, що так робити не можна, тому що у відповідь буде тільки здивований погляд. Її не треба шкодувати. У її матері все завжди добре. Чому її мати така? Що з нею колись сталося?
— Олександре Андрійовичу, — несміливо покликала вона, відкривши двері. Він швидко обернувся, і вона здивувалася тому, яким втомленим він виглядав щойно.
— Насправді мені потрібно поговорити. Дуже потрібно.
«Він розуміє», майже радісно подумала Юля, «Він хоче мене зрозуміти, і йому не все одно. Головне, що йому не все одно ».
— Добре, — кивнув він, — я так і думав. Зробити тобі чаю?
— Мої батьки розлучаються, — випалила Юля замість відповіді, падаючи на кульгавий табурет в куточку, — але зі мною ніхто не говорить. Вони просто кричали один на одного щодня. Батько не говорив зі мною пару тижнів, а мати тільки відправляє з очей геть. Я хочу її обійняти і їй поспівчувати, але вона мене відштовхує. Я не потрібна їй. Потрібні тільки мої успіхи, та ось тільки тепер навіть вони навряд чи потрібні.
Юля видихнула і закрила очі.
— Візьми чашку, — якимось дивним голосом сказав він, сідаючи навпроти. Вона взяла чашку з його рук і перестала дихати на ту мить, коли їх пальці злегка стикнулися. Ну як же він не помітив?
— Дай своїй матері час. І спробуй ненав’язливо робити що-небудь приємне для неї. Напевно, їй важко розкритися, тому що вона звикла приховувати свої почуття.
Юля зробила ковток. Чай з м’ятою і лимоном — він навіть любить той же, що і вона, господи, нехай він сам все зрозуміє, і їй не доведеться нічого говорити, будь ласка!
— Як Ви думаєте, чому люди бояться зізнатися у своїй слабкості?
— Не знаю, Юлю. Все з різних причин. Якщо ти не знаєш, чому твоя мама себе так поводить, це не означає, що її причина недостатньо вагома. Спробуй просто бути поряд з нею. Покажи, що ти на її боці.
— Я думаю, я зумію, — відповіла Юля для чогось пошепки. З хвилину вони помовчали. «Він знає, що я тут не тільки за цим».
— Є ще одна річ. Аліна, моя подруга, кудись зникла і взагалі дивно поводилася останнім часом. Я не знаю, що сталося, але явно щось не так. Може бути, вона хвора або її батьки теж вирішили розлучитися, я гадки не маю. Але це все так … турбує. Не можу ні на чому зосередитися.
— Юлю, — тихо і повільно вимовив Олександр, — можливо, у твоєї подруги зараз дуже нелегкий час. Почекай. Ти обов’язково будеш їй потрібна.
— Ви так думаєте? — сльози занадто близько, так не можна. Можна зморгнути, ось так, швидко і непомітно.
—Ви ж десять років дружите, — усміхнувся він, — звичайно, все налагодиться. Дружба не закінчується без причини. Дай їй час розібратися.
— Добре, — Юля поставила чашку на підставку, збираючи всю свою сміливість, — а у вас що трапилось?
Олександр відвернувся до фортепіано і для чогось поправив ноти. Потім взагалі зняв їх і став неуважно перебирати.
— Все в порядку, — нарешті промовив він, — просто трохи втомився.
***
Йому не все одно, йому не все одно, йому не все одно! З цією думкою Юля заснула тієї ночі, і прокинулась рівно о сьомій. Вперше за багато тижнів в неї був дійсно піднесений настрій. Вона навіть відшукала потаємний конвертик з тумбочки: там були гроші з Дня народження від бабусі та дідуся. Захотілось красиво вдягтись до школи: яка в біса форма в останні дні? Де моя синя сукня?
Хотілось на хвилі радості купити щось новеньке, щось дуже красиве. Якщо вона прийде в новій сукні, він це помітить? Вона не пошкодувала сил і навіть зробила зачіску, замість просто затягнути волосся в звичайний хвостик.
Вона ледь дочекалась останнього уроку, аби помчати до тієї крамнички в центрі, на яку раніше боялась і озиратись. Іноді хочеться зробити щось і для себе. Що, власне втрачати?
Їй не хотілось думати про батьків, про Аліну, про вступ та навчання.
Мила продавчиня з приязною, щирою усмішкою допомогла обрати світлу сукню: в романтичному стилі, з невеликим бантиками на плечах, і з прозорою вставкою на спині, кремову з крихітними червоними цяточками-квіточками, що майже і непомітні, якщо дивитись здалеку. І ще одну: дуже просту, смугасту, нічого особливого, але вона так їй личила, що Юля була готова розцілувати в обидві щоки продавчиню, що гаркавила майже так само, як і вона. Як рідко можна зустріти людей, які не питають, чого це вона не хоче перевчитись! Не хоче і все, їй подобається бути особливою хоч у чомусь. А коли співає, то і зовсім це непомітно. Позбудеться, коли захоче й якщо захоче.
Вона рушила з покупками на касу, і вже оплатила їх, коли зателефонувала мати.
— Негайно повертайся, ти потрібна мені вдома, — вона почула, як через силу вимовляє ці слова мама, і зрозуміла, що вони таки розлучаються. Він цього разу не повернеться.
І хоч вона знала, що це має статись так скоро, все таки залишалась маленька, крихітна, дурненька надія, що ось-ось вони зійдуться, і все буде добре, і світ, у якому вона існувала майже вісімнадцять років, не зміниться і не розсиплеться, наче його і не було зовсім. Тато знехтував нею та її мамою. Як тепер далі жити звичайним життям?
Пакети з новими шмотками раптом сталі смішні і неважливі. Забувши про пакунки та гроші, Юля вибігла з магазину.
Швидше додому, до мами. Підтримати, сказати, що вони впораються.
Але вдома Юля застигла, щойно увійшла, на порозі кухні. Мама удавано спокійно пила каву, читаючи книгу. Очі тільки трохи припухлі — все ж плакала.
— Мамо! — Юля вирішила не стримуватись, обійняла її щосили, кинувши сумку в кутку, — як ти, мамо?
Мама не відповіла, але за кілька секунд вагань, хоч і стримано, але пригорнула дочку до себе.
— Все добре, Юленько, — промовила вона, — якось-то буде. Розберемось. Впораємось.
В цю мить Юля їй майже повірила. Майже, бо голос мами звучав настільки змучено, що і мови йти не могло про «впораємось». Принаймні найближчим часом.
***
На заняття з Олександром у четвер вона мало не вперше за весь час готувалась майже недбало. Жодних складних зачісок зі шпильками, що, на її думку, додавали їй французького шарму. Простий пучок, трохи туші на віях, і вже звичний тон, куди ж без нього — з ним її шкіра здається такою рівною й красивою…
Вона згадала, що не взяла ноти, вже коли переступила поріг авдиторії. Їй стало прикро. В нього теж нелегкі часи, не варто дратувати його своєю неуважністю.
Але він, здається, не дуже переймався її ставленням до навчання.
— Поспіваємо, що б ти хотіла, Юліє?
Вона не знала, що хотіла. І чому саме сьогодні він захотів відійти від звичної програми? Мабуть, що-небудь французькою, щось з репертуари Інділи, або англійською, обожнюваних нею вже роки три Muse — ту, про зіткнення нейронних зірок. Ось тільки в неї відчуття, що зірки вже зіткнулись, і утворилась чорна діра, в яку її невмолимо затягує, а там…ніхто не знає напевно, що там. Але там, за межею, вона точно припинить своє існування.
— Нехай буде Ярмарок в Скарборо, — вона вирішила обрати щось класичне, аби не ускладнювати йому задачу. Вона любила цю меланхолійну пісню, відчуваючи дивну єдність з тисячами людей, які співали її до неї.
Нагадайте про мене тому, що живе там,
Бо колись він був моїм справжнім коханням.
«Так, Юлю, Юлю, давай без сліз», але сльози з неслухняних очей полились потоком.
Він помітив одразу. Злякався, збігав за водою до кулера, всадив на табурет.
— Що сталось? Скажи мені, Юлечко.
В інший день вона розцілувати його була готова за це «Юлечко». Якби ж, якби він не просто щиро переймався долею учениці! Якби відчував хоч щось, хоч десяту частину того, що вона відчуває до нього!
— Це кінець, — нарешті промовила вона, — це точно. Тато нас покинув. Нічого не сказав мені про це, навіть не спробував поговорити. Не попрощався. Просто вирішив не повертатись до нас. Сказав мамі, що це вичерпне рішення. Не всі речі навіть забрав. Мама плаче, коли думає, що я не чую. Аліна досі не пише і не приходить. А її мама щоразу каже, що все добре, але Аліна не може зараз говорити. І кладе трубку.…Я не знаю, що буде далі.
Він знов зробив їй чай. Цього разу просто з лимоном. Як він не бачить, що вона щоразу не дихає і безсоромно червоніє, коли приймає чашку з його рук.
Було так просто й затишно сидіти з ним в авдиторії і просто говорити, коли ще півгодини залишалось до кінця заняття, і можна було розповідати все, все що на душі…І він дійсно уважно слухав. Не давав непроханих порад. Слухав, вбирав у себе, співчував щиро, намагався зрозуміти. Не казав, що то дурниці. Так вміла слухати лише Аліна.
Але Юля не була повною егоїсткою. Олександр видавався втомленим і чимось засмученим, ще більше, ніж минулого разу. Мало не зламаним. На чолі і в куті губ застигли нові зморшки, які з’являються, якщо в людини важке горе. Хоча хіба буває горе неважким?
— Що з вами, Олександре? — вона знов не втрималась, попросила поглядом: «Скажи мені, я зрозумію. Я можу бути тією, хто розділить з тобою твій тягар. Понад усе я хочу цього».
Він опустив погляд на стиснуті пальці.
— Виникли деякі проблеми. Можливо, мені доведеться скоро виїхати, щоб допомогти моїй родині. Сестрі. І її дитині.
— У вас є сестра? Скільки їй?
— Двадцять дев’ять. Вона вся моя родина. Вона дуже … — він не договорив, і Юля не стала перепитувати, бо це слово надто легко прочитувалось, висіло в повітрі. Здається, йому було ще важче, ніж їй, і від цього по-особливому кольнуло в серце. І, боже мій, він їде!
— Шкода, що ви поїдете, — як же складно підбирати фрази, — а ви… повернетеся сюди коли-небудь?
Він повернувся, і частина нот впала на підлогу під фортепіано.
— Я не знаю, Юлю. Все може бути. Зараз все так … заплутано.
Він замовк, піднявся і раптом став нервово збирати ноти.
— Мені час, мабуть, — промовила Юля, — спасибі, що поговорили зі мною. Мені … мені потрібно було з вами поговорити.
З вами, ні з кимось ще. Він повинен був це почути. На секунду їх очі зустрілися. Але як він не бачить, вона ж навіть не намагається приховати. «Будь ласка, здогадайся, що я кохаю тебе».
Але важкі двері зачинилися з неприємним скрипом, і попереду був тільки широкий коридор, і тільки чутно, як капає кран десь на першому поверсі.
Юлі стало легше від того, що вона виговоритися, але навалилася інша важкість. Важкість тому, що він не знає, чи … чи не хоче знати? Коли довго про щось мовчиш, часом стає нестерпно це в собі тримати, і ти готова розповісти все зараз, і неважливо, що буде далі. Юля зупинилася посеред пішохідного переходу, і тільки наполегливі сигнали машин вивели її з трансу.
Що ти робиш, він же їде. Скажи йому. Але що то змінить? Він все одно не зможе залишитись, він сказав, що не хотів би цього, але мусить.
Може, його сестра помирає? Може, вона потрапила в аварію і проходить реабілітацію? Чому він не може забрати її сюди, до себе? А, він згадував дитину. Можливо, малюка не хочуть травмувати, відривати від звичного життя, школи, друзів…Господи, ну вона і нафантазувала собі! Він майже нічого не сказав. Не можна сказати, що їй не імпонувало це. Родині потрібна допомога, і справжній чоловік кидає все і їде вирішувати проблеми.
Думки не давали спокою. Чому все має бути так заплутано й складно! Чому всі, кого вона любить, її покидають!
Мчати на скейті вже не хотілося. Вона вирішила пройтися пішки і протягнути скейт в руках останню пару кварталів. Потрібно було пройтися і подумати. По дорозі вона заглянула до крамниці художнього приладдя. Продавчиня відірвала погляд від книги та з усмішкою підійшла до прилавка. Юля мовчки тицьнула пальцем в потрібні пензлі. В горлі стояв клубок. Йдучи, вона ледь не зачепила головою дзвіночки над входом.
Додому вона дісталася вже до пів на дев’яту. Потрібно було робити уроки й читати підручник з права, але будь-яке бажання це робити зникло. У холодильнику знайшовся осиротілий шматочок сиру на блюдці.
— Мамо? — несміливо запитала Юля, заглядаючи до батьківської спальні, — як ти?
І тут же подумки насварила себе. Треба було спитати, чи не потрібно зайти до крамниці.
— Мамо?
— Я тут, — майже нечутно відповіла мама, — я шукаю тут дещо.
Вона обернулася від шафи з сорочкою тата в руках. Стара світла сорочка в тонку бузкову смужку, яку вона ж йому і подарувала п’ять років тому.
— Віддати йому, коли прийде, як гадаєш?
Юля не знайшла, що сказати, і просто розклала сорочку на ліжку. Сказати, що він не прийде, тому що йому на власну сім’ю наплювати? Вони були обидва винні, звичайно, обидва, але чому тоді він залишив свою дочку, і чому тоді його дружина мовчки плаче над цією безглуздої старою сорочкою?
— Сходити до крамниці, мам? — запитала Юля.
— Так, було б непогано, — майже звичайним голосом відповіла мама, відвертаючись, — візьми гроші у верхньому ящику комода.
***
Ніка акуратно склала сорочки, шкарпетки та штани до спортивної сумки та застебнула блискавку. «Віддам, коли прийде», подумала вона і сіла на ліжко. Потрібно було підготуватися до слухання, а часу майже не залишалося. Юля пішла спати. Вона намагалася з усіх сил. «Ну і нехай йде, — раптом розлютилася Ніка, — у мене є дочка, розумна, красива, добра, смілива дівчинка. Ми з нею і так непогано проживемо. Нехай він котиться, куди хоче! Я не заплачу».
Насправді, заплакати вона просто не могла. Якщо вісімнадцять перших років життя твої почуття під забороною, і фразу «Не смій плакати» чуєш кожен раз, коли ось-ось розридаєшся, можна і розучитися плакати. Ніяких зайвих емоцій і обіймів, сліз і істерик. Схибнуті батьки та схибнуте виховання, а далі вічні проблеми в стосунках, шлюб, що розпався.
Може, варто бути до себе бути більш справедливою. Шлюб розпався з тисячі різних причин, і не тільки через неї. Вони просто стали один одного дратувати, і коли Ніка застебнула блискавку на сумці, вона відчула полегшення. Але все ж … все ж чогось не вистачало. Він стільки разів говорив, що піде, що вона вже перестала йому вірити. А тепер це дійсно так, і вона не може зрозуміти, чи добре це і як їй взагалі реагувати. Юля, звичайно, засмутилася, адже це її батько, хотіла допомогти й підтримати. Але чи потрібна їй чиясь жалість? Ніка підійшла до дзеркала і уважно вивчила своє обличчя. Дуже гострі вилиці й великі очі, тонкі губи та прямий ніс. Волосся трохи рідке, але якщо його збити, зовсім непомітно. Вона навіть усміхнулася своєму зображенню. Це не було обличчя жінки, від якої пішов чоловік. Раптово їй захотілося вивернути шкатулку, надіти прикраси й нанести макіяж, щоб подивитися на себе ще раз, але вона придушила це порив і села за папери.
Дзенькнуло повідомлення в телефоні. Смс від подруги. Анжела питала, як у неї справи. Всі піклуються, адже від неї пішов чоловік. Де ви були, коли дійсно були потрібні. Ніка кинула ще один погляд в дзеркало. У неї блищали очі, щоки розчервонілися, як від лихоманки. «Я щаслива», написала вона у відповідь і відключила телефон. Потім дістала з глибин шафи весільну сукню (навіть не білу, двадцять років тому вона виходила заміж у звичайному світлому літньому платті) і стала люто шматувати її ножицями, поки їй не полегшало.
***
Три однакових, як близнюки, дня, уроки, навчання і книги, тренування, і не помітиш, як минають ті вихідні і чим вони відрізняються від звичайних днів. У понеділок він удав, що вони ні про що не говорили. Просто поводився, як зазвичай, ні про що не запитав. Не було відчуття, що щось змінилося. Уже у дверях вона запитала, коли він їде. За два тижні. Залишилося всього два тижні.
П’ятниця вибивалася з низки однакових днів. Хоча б тому, що до початку другого уроку увійшла Аліна і тихенько прошмигнула на своє місце. Вона завжди вміла непомітно заходити, як мишеня.
Аліна не здавалася надто блідою або змученою. Вона виглядала нормально, і через це Юлі страшенно захотілося ткнути її чимось гострим у бік. Як вона може виглядати такою нормальною, ніби з’їздила на відпочинок, коли її кращій подрузі довелося стільки всього пережити!
Замість цього вона вирвала з блокнота і листок і написала тією самою зеленою ручкою:
«Що з тобою трапилося, мишеня?» Так вона звала подругу ще з дитячого садку.
Аліна повільно простягнула руку до шматочка паперу і … зім’яла його.
Решта сорок хвилин історії тяглися неймовірно довго. Юля гризла ручку і плуталася в конспекті, підкреслювала дати червоним, а не синім, і пропускала цілі рядки.
Щось було не так. Щось трапилося. Це було видно по тому, як Аліна посилено натискала на ручку, щоб вивести літери в зошиті. І по тому, як вона уникала дивитися по сторонах. Жодного погляду в сторону, жодного пошепки сказаного слова. Не схоже на неї. І Юлі стало страшно.
На перерві Юля зірвалася з місця, ніби здавала норматив, і за руку відтягла подругу до жіночої вбиральні.
— Скажи мені, — видихнула вона майже їй в обличчя напівпошепки, — де ти була?
Аліна мовчки вивільнила руку і не відповіла.
— Господи, прости, прости, я не повинна була так тиснути. Ти не зобов’язана відповідати. Просто божеволію цього тижня. Як твої справи?
Аліна помовчала якусь хвилину, не наважуючись почати говорити.
Потім вона сказала:
— Простягни руку.
Юля майже миттєво здогадалася, що потрібно зробити. Простягнула руку долонею вгору, щоб подруга могла написати на ній пальцем. Так їх ніхто не зможе підслухати. Так вони робили з дитинства.
Аліна написала букву «А» і зупинилася. «Дай їй час», подумала Юля. Всім нам потрібен час на щось зважитися.
Аліна повільно накреслила «Б».
— Досить, — сказала Юля, вивільняючи долоню, — можеш більше нічого не говорити. Йди сюди.
Дві дівчинки стояли і обіймалися біля наполовину замазаного вікна та дверей кабінок.
***
Аліна ввімкнула телефон і вперше за останній тиждень відкрила повідомлення. Хвилин десять вона просто дивилася на екран. Двадцять три повідомлення з одним і тим самим текстом. «Аліна, передзвони мені, давай не будемо поспішати і все обговоримо».
Навіщо він відправив стільки повідомлень з одним текстом? Одне натискання кнопки — і всі слова стерті. Він не хотів, щоб вона робила аборт, і вони посварилися. І про що їй тепер з ним говорити, коли все вже зроблено? Звичайно, вона б хотіла, щоб він пішов з нею. Але з нею була мама. І гроші їй дали батьки. Вона, хоча б розуміє, що вони не зможуть утримувати дитину. Сісти на шию батькам разом з дитиною? Ні, ні за що, вибачте. У неї знову є її життя і її майбутнє. «Зате більше немає дитини», кольнула неприємна думка. «Дитина на п’ятому тижні? Та не було, не було ще ніякої дитини. Був згусток клітин, якого вже не існує. Я обрала себе і своє майбутнє. Хто досить сміливий, щоб мене за це звинувачувати? Як то кажуть, нехай перший кине камінь … »
Несподівано їй страшенно захотілося з’їсти щось шкідливе. Чіпсів або шоколадку з апельсиновим наповнювачем. Чи ті, німецькі, м’ятно-шоколадні цукерки… Аліна схопила з тумбочки гаманець і вийшла з квартири. І вибрала невдалий час: він сидів на лавці біля її під’їзду, скарлючившись, і сховавши руки під пахви. Вечори ще були прохолодні. На землі під лавкою валялося кілька недопалків.
— Чому ти без куртки? — вирвалося у неї, — давно ти тут?
— А тобі хіба не наплювати? — зло огризнувся Олег, — ми можемо поговорити?
— Про що ти хочеш поговорити? — зітхнувши, сказала Аліна і села на інший кінець лавки.
— Ти ж зробила аборт, — ствердно сказав Олег.
— Зробила, — трохи згодом відповіла Аліна.
— Я просив тебе цього не робити, — майже без виразу продовжив він, ніби не слухаючи її, — але тобі це, напевно, не важливо.
— Досить.
Аліна встала, але Олег схопив її за руку.
— Ми не поговорили!
— Поговорили, — відрізала Аліна, — ти стверджуєш, що для мене неважлива твоя думка. Для мене важлива. Я її почула. Але ще важливіше моє життя, моє здоров’я, моє майбутнє. Я повинна про це думати. Дитини ще не було, і я прийняла рішення. Ти можеш піти в будь-який момент, коли тобі набридне бути з дитиною, а для мене це на все життя. Ти це розумієш? Ти це враховував, коли висловлював свою думку? Ти спитав, що я про це думаю? Ні, ти сказав «залишимо дитину». А де ми візьмемо гроші на неї, ти подумав?
Аліна майже зірвалася на крик.
— Ти хоч уявляєш, скільки дитині потрібно? Ти не про неї подумав, а про себе і свої бажання. І не смій називати мене після всього цього егоїсткою. Я йду, і більше не хочу тебе бачити, — вона сильно смикнула рукав, але Олег не відпускав його.
— Аліно, стривай!
Тканина розірвалася, і Аліна від несподіванки впала на асфальт, розбивши коліна і обідравши долоню.
— Ти в порядку? Боже мій, пробач, я …
На обличчі Олега ясно читалося занепокоєння, але це вже не мало ніякого значення.
— Іди звідси негайно! — закричала на нього Аліна, — я не бажаю більше тебе бачити! Як ми могли це допустити!
— Пробач мені, будь ласка, — Олег стояв поруч і боявся до неї доторкнутися, — я дуже, дуже перед тобою винен, Аліно, ну давай спробуємо почати спочатку, тільки не будемо розлучатися ось так. Аліно, ти мене чуєш?
— Я тебе чую, а ще нас чує весь під’їзд, — Аліна вхопилася за край лавки, підвелася і зробила кілька кроків до дверей, — не зараз. Зараз я не хочу і не можу.
— Добре, — Олег не рушив з місця, — як ти скажеш. Подзвони мені.
Вона не відповіла, але не стала грюкати дверима під’їзду.
***
В останні пару днів після навчання Юля мчала додому до Аліни. Вони разом готувалися до уроків. Юля намагалася її розсмішити, розвеселити, але, мабуть, пройшло ще дуже мало часу і не дуже воно й виходило: веселитись, коли щойно попрощалась з першим коханням.
Вона навіть зголосилась стати піддослідною мишею, коли Аліні захотілось когось пофарбувати, зайняти руки незвичною справою, аби трохи відволіктись. Їй подобався яскраво-рожевий. Для цього спочатку треба було висвітлитись, тому на повне перетворення пішло кілька днів.
Мати, здається, нічого і не помітила. Хоча раніше зробила б зауваження. Вона потроху оготувалась після розриву, і навіть стала більш відкрито спілкуватись, але часом на неї знов накатувала відстороненість, і вона могла і слова за день не сказати.
Пофарбуватись у рожевий. Раніше Юля б посміялась з цього. Це була найбільш стереотипно підліткова річ, яку вона, майже доросла жінка, зробила в своєму житті. Але рожевий личив до блідої шкіри, та й звичайні сіро-зелені очі так видавались більш яскравими. Вона хотіла б, щоб батько оцінив такий новий образ, але нависне втрималась і не стала постити фото в соцмережах, де він міг би побачити.
Батько зателефонував на другий тиждень. Він вибачився, що так довго не зв’язувався з нею, і туманно натякнув на якісь важливі справи.
— Все в порядку, — спокійним, нормальним голосом відповіла Юля. Та як він сміє! Після всього, що наробив, — як у тебе справи?
— Я приїду на вихідних, — відповів він з недоречним смішком, — попередь маму. Нам ще дещо треба з нею обговорити.
— Де ти живеш? — не витримала Юля, — а головне, з ким? І чому ти нічого не сказав? Просто зібрав речі й пішов. Так хіба чинять дорослі люди?
— Це все дуже складно, Юлечко.
Юлечкою він її не називав з шостого класу. І це було так несхоже на те «Юлечко» від Олександра!
— Я не Юлечка вже давно, — зло відповіла вона, — просто скажи мені. Я не розумію.
— На вихідних поговоримо, — ухильно відповів батько, — як твоє навчання?
— Я хочу поговорити зараз, а не на вихідних, — дуже різко обірвала Юля. Раніше їй би і в голову не прийшло перебивати батьків, але вона дуже, дуже сильно розізлилася, — скажи мені, чому ти не сказав мені ні слова і пішов? Я не заслуговую на просту чесність? Тату, скажи мені! — прокричала вона в трубку і для чогось жбурнула її в стіну, не дочекавшись відповіді.
Звичайно, це було нерозумно. Захисне скло тріснуло, але килим на стіні пом’якшив удар і телефон залишився практично неушкодженим. Їй просто пощастило. Якби розбила, новий довелося б просити у батька. Юля вирішила не передзвонювати.
***
«Тридцять дев’ять років, а я боюся поговорити з власною дочкою», подумав Владислав, слухаючи дивний тріск у слухавці. Кинула об стіну, не інакше. Хороший же телефон, от навіщо …
Стільки днів він збирався з духом, щоб взагалі зателефонувати їй, і все пішло шкереберть. «Боягуз ти, Влад», сказав він собі й дістав із задньої кишені пачку цигарок. Зрадити її довіру ти не побоявся, а поговорити не можеш. Тому що не вмієш. Може, і з Нікою розлучився, тому що ви з нею обидва не вмієте розмовляти. І як вам взагалі вдалося прожити разом двадцять років? Він сумно всміхнувся і відкрив кватирку, щоб випустити цівку диму. Двадцять років, і чому йому спало на думку піти зараз? Інша жінка, напевно, так думала Ніка.
Ні, не було ніякої іншої жінки. Є нове життя, і він не впевнений, що це правильно. Але з Нікою вони більше не могли жити, значить, потрібно починати заново. Як нерозумно, що можна почати заново в майже сорок років? Він міг тепер поїхати працювати на інший кінець країни. Міг сходити на побачення і пофліртувати з симпатичною колегою. Міг викурити цілу пачку цигарок за один день. Тільки нічого з цього йому тепер не хотілося. Але не хотілося і повертатися. Значить, потрібно шукати якийсь третій шлях.
З огидою до самого себе Владислав розчавив недопалок у попільничці й оглянув неприбраний готельний номер. Раптово йому захотілося звідси піти. Він накинув пальто і вискочив у вестибюль. На вулиці починався дощ. Парасольку, як і деякі інші речі, він з собою не взяв, так що вискочив на вулицю і вирішив перебігти через дорогу до сусідньої кав’ярні.
Голосно заверещали гальма — автомобіль несильно штовхнув його, і Владислав повалився на асфальт. Якісь кілька миттєвостей вставати йому не хотілося. Було майже не боляче. З машини вискочила молода дівчина з переляканим обличчям, але він уже вставав.
—О Господи, з вами все нормально?
— Все в порядку, —дурнувато, напружено усміхаючись, відповів він, — все добре. Це я винен. Нічого не сталося.
Здається, саме в цю хвилину, або може, тридцять секунд, коли він лежав під зливою на асфальті і не піднімався, він зрозумів, що потрібно робити, поки ще є час.
Він поговорить з дочкою, і ніколи більше не стане уникати її. Він зробить все те, чого давним-давно хотів: вивчить іноземну мову, побуває за кордоном, купить дачний будиночок десь в глушині. Є ще багато, дійсно багато часу. Але якщо цей час він присвятить одному собі, він ніколи собі не простить. Тому що, лежачи на до біса холодному асфальті, він подумав тільки про те, що буде з Юлею, якщо його раптом не стане.
***
Забувати поїсти — найгірше, що може трапитися, якщо ти з ранку до вечора завантажена роботою. В один момент ніби паливо закінчується, і тіло відмовляється виконувати свої функції.
Ось щойно Юля бачила зал і волейбольну сітку, а ось відбила м’яч. Відбила неправильно, кінчиками пальців, тому дуже боляче і звідкись накотилася страшна слабкість. І вже за секунду навколо вимкнулися світло і звук. Спочатку начебто віддалилися голоси, а потім і зовсім зникли. Потім голоси стало знову чутно, але нібито з труби. Місце … місце впізнати було складніше. Кілька секунд потрібна, щоб згадати, де вона і що сталося.
— Я в порядку, — впевнено, як їй здавалося, вимовила Юля і відсторонила руку тренера, — зателефонуйте татові, будь ласка. Нехай він мене забере. Все добре, просто забула поїсти з ранку.
Від подиву, що їй вдалося вимовити стільки зв’язаних фраз після непритомності, Юля ледь не розсміялася. Яка вона героїня — сказала, що все в порядку. Але ж могла впасти і струс мозку отримати! Як нерозумно було забути про їжу! Скільки вона вже не їла? Сказала матері, що поснідає в школі, вчора і сьогодні. Потім ще збрехала, що їла у Аліни, хоча не доторкнулася до пиріжків, які подруга запропонувала: тоді їй не хотілося. Вчора вдень не встигла пообідати, перехопила бутерброд. Увечері пила чай. А сьогодні … сьогодні і зовсім нічого, крім яблука на ранок. «Мати буде з розуму сходити, але краще у всьому зізнатися», приречено подумала Юля. Цікаво, що буде робити батько? Приїде чи не приїде?
Батько приїхав і картинно пожурився. Або їй здалося, що картинно? Можливо, він щиро переживав. Як складно стало відокремлювати щирі емоції від підроблених! Особливо, коли людина вже одного разу зрадила твою довіру.
Він навіть з’їздив з нею до лікаря. Яке благородство! Напевно, намагався загладити свою провину. Думає, вона так просто простить його? Думки в голові змішувалися, і Юля часом забувала, через що вона злиться на батька.
Уже сидячи в таксі поруч з лікарнею вона простягнула йому руку і потиснула її. Обійняти його вона зможе ще нескоро. Здається, він це зрозумів, бо не став наполягати і просто відвіз її додому.
— Коли я тебе побачу? — прямо запитала Юля, виходячи з машини.
— Ти можеш мене бачити, коли захочеш, — відповів батько. Він потягнувся поправити її шарф, але рука повисла в повітрі, і він нерішуче прибрав її, — я заїду на вихідних.
— Cподіваюся, так і буде, — сказала вона й пішла додому, не обертаючись.
На вокал того дня її не пустила мама. Наказала відлежуватись і читати білети з права, але Юля заснула, щойно торкнулась щокою подушки.
***
Залишився всього один день. Один день, і Він поїде. Скейт залишила вдома. На ногах, що підгинаються, йде до музичної школи. Хвіртка, дворик, сходи. На сходовому майданчику у неї так закалатало серце, що вона подумала, чи знепритомніє знов. І як тоді вона зізнається Йому? Ну ні. Є речі, які потрібно зробити, і це одна з таких речей. Шанси? Немає жодних шансів.
Навіщо я це роблю.
Якщо вона не скаже, буде дуже довго шкодувати. Краще чесність, завжди краще чесність. Що б сказала її мати, якби дізналась, — ця думка займала її не більше трьох секунд. Насправді, все на світі тепер було байдуже.
Зі знайомим скрипом розчинилися старі двері без таблички. Він сидів за маленьким столиком, і, здається, просто дивився у вікно. З вікна було видно тільки задній двір супермаркету з розкиданим по ньому шматтям картонних коробок і невеличкий шматок весняного неба.
— Добрий вечір, Олександре Андрійовичу.
Сказати звичайним голосом не вийшло. Юля зробила кілька кроків і різко вхопилася за спинку стільця. Їй запаморочилось. Їй потрібно буде за щось триматися, коли вона це скаже.
— Що-небудь трапилося? — запитав він з такою тривогою, що вона ледь не розридалася. Ну чому він повинен їхати?
— Так, — відповіла вона, — але це давно вже відбувається.
«Яка дурна, пафосна фраза!»
Він підвівся і зупинився в розгубленості. Напевно, він вперше не знав, що потрібно зробити, і від цього виглядав молодше років на п’ять, і таким дивно, незвично безпорадним.
— Я кохаю вас.
Ось вона і сказала, досить голосно і виразно. Якби він попросив повторити, вона б не змогла. Але тепер він знає.
— Юлю … — вимовив він і схопився за скроні, — пробач, я не знаю, що сказати. Ти застала мене зненацька.
Раптово їй стало простіше, ніби вона спостерігала за сценою з боку.
— То Ви ні про що не здогадувалися?
— Я не думав, — він притиснув руку до чола, — Юля, я прошу вибачення, якщо моя поведінка … я не хотів, щоб у тебе виникли … проблеми. Тобто … ти ж знаєш, я повинен поїхати?
Він закінчив майже в розпачі.
— Я знаю, тому і прийшла, — вирвалося у неї, — думаю, тепер мені варто піти. Ви ж не хочете мене тепер бачити, так?
— Ні, я … Юлю!
Юля швидко втекла сходами. Якщо він навіть спробував би, її нізащо не наздогнати. Дурістю було все: і надіти цю яскраво-жовту сукню з широким паском, і прийти сюди пішки, і затівати цю розмову. Вона ні до чого не призвела. Їй не стало легше, а його тепер буде це мучити. Що ж вона наробила?
Краплі дощу впали їй на руку, на шию, намочили пасмо волосся. На підборах далеко не втечеш, а грошей на автобус у неї не було. Простіше було повернутися назад, але … ні за що! Юля підібрала довгу спідницю і пустилася бігцем по брудному тротуару, а потім навпростець, через парк. Задихаючись, вона увірвалася додому.
Мама ще не повернулася з роботи. Сьогодні затримується. Вона стала частіше затримуватись з тих пір, як вони розлучились з татом. Хотілося вигребти всю їжу з холодильника і з’їсти, не пережовуючи як слід, але це загрожувало болем в шлунку, а боляче і так було, більш ніж достатньо болю для однієї людини.
Юля майже зірвала з себе одяг і ввімкнула гарячу воду в душі. Вона до кісток змерзла, тому намагалася не зачепити шкіру крижаними пальцями. Просто стояла під водою і дивилась на стіну. Гарячий душ привів її до тями. Плакати зовсім не хотілося. Все, все пішло не за сценарієм. Жоден її сценарій не передбачав божевільної втечі під зливою і порваної сукні на підлозі у ванній. Розказувати про це не можна нікому. Навіть Аліні. Принаймні, не зараз. Перш ніж ділитись своїм болем з іншим, до нього треба трохи звикнути. Вона повинна була трохи поплакати під сумну музику і лягти спати, щоб пережити цей день швидше.
Але спати їй тієї ночі так і не довелося. Вона не намагалася зрозуміти, що ж пішло не так, і чому він ні про що не здогадався, і чому їй було набагато, набагато болючіше, ніж вона очікувала … Можливо, тому, що все було по-справжньому? Можливо, спочатку це було романтичне захоплення: фортепіано, постійна напівтемрява в кімнаті на північній стороні, складні арії та душевні розмови. Так вона й не помітила, що кохає вперше в житті по-справжньому.
Вирвати чи ті сторінки в блокноті, списані його ім’ям? Або, може бути, тільки ті, з написом «Я кохаю його»? Або спалити цей блокнот і не згадувати про нього? Їй хотілося поговорити про це з Аліною. Але Аліна щойно пережила розрив з хлопцем, і вона сама була не готова говорити. (І Юля готова була чимось огріти її хлопця, який втягнув її подругу в усе це). Вішати проблеми на Аліну було б нечесно.
Мама? Мамі краще було б нічого про це не знати. Вона ще не впоралася, хоча і намагалася цього не показувати.
Як легко, виявляється, залишитися з собою наодинці. О пів на п’яту, коли ти не знаєш, чи зможеш встати вранці та удати, що все нормально, це не здається гарною ідеєю. Хто сказав, що всі підлітки вигадують свої проблеми? Просто викинь все це з голови. Хіба кохання можна вигадати? Хіба можна кохання викинути з голови (або з серця)?
Je l’aime. Вона воліла написати це на кожній стіні в цьому місті. Може, так і треба було зробити?
Юля схопилася і стала ходити по кімнаті. Їй потрібно було щось зробити, але вона вже натворила досить. Може бути, поділитися з Аліною? Аліна знала про те, що він їй небайдужий, але і не здогадувалася, як тепер все серйозно. Про це вона ще ні з ким не змогла поговорити. Крім нього. Юля ледь не розреготалася. Олександр так непомітно став єдиною людиною, якій вона могла довіритися.
О сьомій ранку вона набрала номер Аліни. Та відповіла майже бадьорим голосом. Ніч не спала, чи що?
— Прогуляймо уроки, — запропонувала Юля, — поїдемо на море, поїмо морозива і забудемо про всю цю гидоту, що відбувається. Я так більше не можу.
— Сьогодні ж субота, — здивувалася Аліна, — які ще уроки? А що у тебе сталося?
Що сталося? Вона зовсім загубилася в часі. Значить … значить, вчора у нього не було уроків. А четвер — четвер, коли вона впала на фізкультурі, просто випав і сплутав усе. І вона застала його тільки тому, що … він прийшов зібрати речі? Або … або чекав її? Шанс перевірити всього один. Здається, він говорив, що поїде рано вранці. Саме цього числа. Число, як не дивно, правильне. Рано — це о шостій чи о восьмій? Господи, тільки б він ще був там!
— Я передзвоню тобі, — швидко сказала Юля і натягнула майку і леґінси. Зараз їй знадобиться скейт. Щастя, що вранці мало перехожих, і не доведеться думати про те, щоб когось не збити …
Вона таки перелетіла через непомітний бордюр, але на вокзал дісталася всього за десять хвилин. Волосся розпатлане, на коліні порвані леґінси, з ліктя сочиться кров. Саме в такому вигляді й варто зізнаватися в коханні, коли вже майже знаєш, що тобі відмовлять, але все одно сподіваєшся.
— Олександре, — закричала вона, побачивши його з величезною сумкою біля білого мікроавтобуса, — зачекайте!
«Та які тепер формальності».
— Зачекай!
Він почув і обернувся, знайшов її очима відразу: неможливо не помітити дівчину з яскраво-рожевим волоссям на напівпорожньому вокзалі. На його обличчі читалося полегшення.
— Ми так недобре вчора розпрощалися, — почав він.
— Стривай, — перебила Юля, — одне тільки питання. Ми ж тепер не учениця і вчитель. Ми просто дві … людини. Тому скажи мені, ти вчора чекав мене? Ти хотів, щоб я прийшла?
Він сумнівався всього секунду.
— Так. Я чекав, що ти прийдеш зі мною попрощатися ще раз.
— Слава Богу, — видихнула Юля, — але, тоді чому ти …
— Ти не розумієш, Юлю, — він поклав руку їй на плече, подумавши, прибрав її, — я поїду дуже надовго. У тебе має бути майбутнє, яке ти захочеш. Навчання, нові друзі, нові можливості. Ти не повинна кидати все і мчати за мною. А я не можу зараз зробити це для тебе. Нам не варто вплутуватися в те, що заздалегідь приречене на провал.
— Я поїду за тобою, — раптово зважилася вона. Або насправді вона вирішила це вже давно?
— У будь-яке глухе село. Це ж не назавжди! Я знайду, чим зайнятися всюди, хіба ти не знаєш мене? Чому ти дозволив собі зробити вибір за мене! — Юля ледь втрималася, щоб не закричати на нього. Ну як він не розуміє!
— Все дуже складно, — втомлено промовив він, — у мене багато проблем. Я не хочу тебе тягнути на дно. Не слід було мені взагалі нічого говорити.
— Якби ти збрехав … — Юля навіть не змогла договорити, — я поїду туди, куди я захочу, і буду там, де і ти, тому що я вірю, що ти відчуваєш до мене те саме, але боїшся в цьому признатися.
— Я не можу, Юлю, — Олександр підняв сумку, — будь ласка, не роби цього. Ти собі не пробачиш.
— А я не буду сперечатися з тобою. Тому що кохаю тебе. Подивися мені в очі і скажи, що не кохаєш мене, тоді я піду зараз же і більше не з’явлюся. Але якщо ти не зможеш, я приїду до тебе, тому що готова до цього. Я приймаю усвідомлене рішення, і я роблю вибір. Ти можеш зробити свій, але моєму не можеш перешкодити.
— Я чекаю, — Юля ніколи ще не стояла до нього так близько, і від цього навіть паморочилося в голові і пливли перед очима різнокольорові плями.
— Я чекаю, — повторила вона пошепки, дивлячись йому прямо в очі.
І він відповів …