Сирена припинила істерично вити, перекриваючи шепіт пізнього літа, і Ліка ледь чутно видихнула. Полегшення на межі байдужості. Відбій. Та не те щоб вона ховалась: так і просиділа увесь час на гойдалці. Під її вікнами. За світлозахисними шторами, та ще й за тим деревом її однаково — вона сподівалась — не видно. Щоправда, певна надія на те, що вона таки вийде надвір, у Ліки була. Раптом побачить її випадково, привітається і, огосподибожемій, навіть обійме. Можливо, трохи здивується, але що тут такого? Ліка любить сидіти на гойдалці. І це зовсім не підозріло, та й нікого вона не переслідує. Ну і що, що приходить сюди щодня уже другий тиждень поспіль? Жодного разу її не помітили. Чи їй таки хотілось бути поміченою? Ні-ні, насправді не можна, щоб її помітили, бо тоді кінець усьому. Геть усьому.
Урешті вона йшла додому і, аби встигнути до комедантської, скорочувала дорогу темними заплутаними дворами, проходжуючись мокрою землею між асфальтованих доріжок, озираючись на чужі освітлені вікна, розглядаючи люстри, шпалери, кухонні шафи та ікони на стінах. Наче так можна було вкрасти шматочок затишку і прикласти його до кривавої рани своєї самотності.
Але все починалось не тоді.
Терапія
Перший сеанс із терапевтом лякає найбільше, коли він насправді не перший. От чи буде ця темноока дівчина з мелодійним голосом копирсатись у її старих ранах брудним іржавим скальпелем, чи розламає вщент хиткі залишки її кордонів, чи змусить почуватись неповноцінною, недостатньо сильною, або ж винною в тому, що з нею сталось? Ліка майже не дивиться на неї, не дивиться навіть на себе у квадратику на екрані, відводячи погляд у кут кімнати.
«Двадцять років тому сталось дещо…», роздумує вона, однак не може навіть початок вимовити. Набирає в легені повітря, тримає довше, аніж це комфортно. Вибач, не сьогодні. Не знаю, коли. Сьогодні не вийде поділитись лякаючим ТИМ, що роками змушує її бачити, мов кадри з страшного фільму, уламки огидної правди. Краще б вона вдарилась головою і отримала амнезію, краще б у неї не було минулого взагалі.
Ната дивиться співчутливо, от цим самим поглядом психотерапевтів «ятеберозуміюіхочудопомогти». «Коли будеш готова, ми поговоримо про це, добре?»
Така мила, не знецінює, співпереживає наче. Уже менше тривоги, менше трясуться руки. Як добре, що їх розділяє екран, і нічого з цього не помітно. Руки не можна показувати. І по той бік не чути, як у неї шалено гупає серце…
І от слова, які вона ненавидить: «Будемо на сьогодні завершувати». Вони наче виривають зі всеприймаючої, напрочуд прекрасної реальності, де тебе, нарешті, слухають. Де ти в центрі. Де тебе розуміють.
Ліка не стримується, одразу після сесії відкриває інстаграм. Шукає Нату недовго, за прізвищем та ім’ям. У неї відкритий профіль. Як несподівано. Кілька професійно-скромних світлин, психотерапевтичні тексти. Жодного натяку на особисте життя. Ліка вдивляється в темні очі ще раз. Здається, наче вона її десь уже бачила. Тільки був ще пірсинг в губі та рожеве каре, а не довге і темне волосся, як зараз. Усвідомивши це, Ліка забуває, як дихати, а серце, яке щойно відновило нормальний ритм, зупиняється, поки нарешті не робить наступний удар.
Боже мій. Кіра.
Сім років тому
— Сідай ось тут, я тебе зазнимкую, — дівчина сміється і плюхається на коліна, щоб зловити вдалий кадр, — ось так. Дивись трохи вниз. Ні, не усміхайся, будь серйозна і трохи задумлива. Це треба зафіксувати, бо ти дуже вдало сидиш. Ну просто наче картина з художнього музею!
Ліка стримувала усмішку з усіх сил, усе заради світлини, але як не усміхатись, коли хтось тебе вважає витвором мистецтва? Хіба може так бути, щоб дівчинка з Тіндера, з незвичайним, вишуканим ім’ям Кіра Вишневська, вважає її, саме її, гарною? Невже вона може комусь подобатись?
— Хочеш, поворожу тобі на таро?
Ще б не хотілося. Власне, вона в це не вірила, але дуже кортіло спитати у карт, що їх чекає, бо це казкове побачення не могло і не мало бути останнім.
В її кімнаті повсюди свічки, дзеркала, чорне покривало в загадкових написах і рунах та маленькі скарби з барахолок. Тут і обрізки чорного мережива, і фальшиві срібні браслети, і неясного походження камінці, різноманітні шкатулки, вінтажні листівки, склянки з невідомою рідиною, порожня ваза з чорного скла, персні з прозорим камінням, а ще електрогітара на видному місці, книги без назви, блокноти у саморобних шкіряних обкладинках. Стільки усього… Чи можна закохатися спершу в кімнату, а потім вже в людину?
М’ятний чай на балконі холонув, поки вони, згорнувшись напівкалачиками на пухнастому килимі і спираючись на чорні подушки, розкладали таро.
— Дивись, цього літа на тебе чекає дещо нове, — Кіра ткнула в одну з карт посередині, — якась перебудова в особистому житті, може, навіть нові стосунки, які можуть привести до чогось неочікуваного… Це карта коханців, бачиш? Але перспективи не видно. Про це свідчать інші карти…
Ліка ліниво слухала дзвінкий голос Кіри, що пояснювала їй значення кожної із карт, і задивлялась на тонкі пальці в масивних перснях. Нігті акуратно покриті чорним лаком, тільки на мізинчику трохи цей лак злущився.
Потім Кіра проводжала її додому. Вітер приємно обдував обличчя, і, здавалося б, ніщо не може зробити цей вечір прекраснішим. Та тоді Кіра взяла її за руку — міцно, впевнено. Вперше у житті її взяла за руку дівчина. Гарна дівчина, яка їй подобалась. Ліка відчула незнайомий приступ болісного щастя, коли хочеться сподіватись, але ще боїшся. І вони домовились зустрітися на наступний день. Сходити по секондах, які вони обидві любили. Хіба може бути стільки збігів?
***
Кіра в червоному брючному костюмі вийшла з-за напівпрозорої шторки. Ліка хотіла би удати, що не витріщалась, але, звісно ж, вона витріщалась, хоч і намагалась нібито розглядати вішалки з абсолютно нецікавим їй шмотом. Які ще речі їй потрібні, коли така дівчина перевдягається в метрі від тебе. Але Кіра, мабуть, нічого не помітила, і покрутилась перед нею навшпиньках.
— Як тобі?
— Неймовірно!
Ну хіба можуть люди бути такими гарними, нестандартними і чарівними?
Вони викотились із магазину з величезними пакетами, напханими мотлохом під зав’язку. Купили в малечі біля двору, де жила Кіра, нестиглі абрикоси, щоб покласти і чекати доки вони «дійдуть» на підвіконні. Кіра знов намірилась проводжати її, не слухаючи жодних невпевнених відмовок. «Може, краще я тебе?», — спробувала Ліка, але опиратись не було сил. І от вони вже разом ішли розпеченим полудневим містом до її вулиці.
— Ти така гарна, — Кіра повернулась на п’ятках, несподівано зірвала ромашку біля дороги і встромила Ліці у волосся, — а так ще краще.
На повороті біля її будинку бабуні у квітчастих сукнях-халатах продавали польові квіти, розставивши їх на землі у обрізаних пластикових пляшках.
Ліка хотіла її чимось порадувати, щось дати взамін цього дня. І дістала з кишені зім’яту двадцятку.
— Ось ці ромашки…
— Ромашки в тебе у волоссі, дівчино, а це маруна.
І справді, листки були не зовсім такі, як у ромашки, але хто б здогадався? Опісля цього Ліка простягнула букет Кірі, але та вже щось шукала в кишенях чорних джинсів.
— Візьміть. Дайте мені цих ромашок… тобто маруни, маруни, — поспішно виправилась дівчина, побачивши погляд жіночки.
— Ось. Я тобі теж захотіла купити квіти. Хотіла, щоб у тебе теж вони були і тебе радували.
І ось вони йшли обидві з тими однаковими букетами, тримаючись міцно за руки. Біля її будинку обійнялись, двічі. Кіра не хотіла її відпускати. Це був останній раз, коли Ліка бачила її.
Ні, вони не посварились. Нічого не сталось. Анічогісінько. Однак Кіра стала відповідати все рідше, все холодніше, і коли Ліка втомилась від відповідей на кшталт «я зайнята» на її відчайдушне «що я зробила», діалог з нею опинився на дні серед інших нових і старих знайомих.
Сталкінг
Перша думка була негайно відмовитись від спілкування, тільки-от протрималась Ліка недовго. Якщо Кіра її не впізнала або ж забула з усім своїм підлітковим життям, рожевим волоссям і несправжнім ім’ям, то нащо взагалі щось змінювати? Цікаво, чи живе вона там, де жила раніше? Чи ходить в ті ж самі секонд-хенди, той магазин, де вони разом купували фруктове морозиво?
Ця думка плавала десь на горизонті до кінця робочого дня. А потім, швидше, аніж вона встигла це усвідомити, Ліка вибрала незвичний, але незабутий за сім років маршрут. Було відчуття, що побачить її, а своїй інтуїції дівчина звикла довіряти.
Виглядала її вікна, в надії, що хоч одне засвітиться. Йти кудись вже пізно, магазини зачинені, бо невдовзі комендантська, тому вона не боялась бути спійманою. Тож жадібно вдивлялась у темне скло, наче воно містило відповіді.
Сім років тому те розставання залишило тонкі шрами на стегнах і зап’ястях, яких вже не було видно, але іноді, проводячи пальцями по шкірі, вона сумувала за ними. І тоді таки її побачила. Волосся закривало обличчя Кіри майже повністю. Вона полила квітку на підвіконні, не підіймаючи голови, щоб визирнути у вікно, і пішла. Які ж граційні у неї рухи…
Ліка лягла спиною на лавочку під каштаном, упираючись в землю ногами. І байдуже, що подумає хтось, як її побачить. І вона мовчки заплакала.
Терапія
На сеансі наступного разу вона не хотіла здаватись зламаною. Говорила щось невагоме, про дрібні несуттєві проблеми, про сновидіння, про все, що не мало сенсу. Кіра не перебивала, уважно слухала. Звісно, вона зараз думає, що так будується терапевтичний стосунок. Що ці тупцяння на місці допоможуть їм створити довіру між клієнтом і терапевтом. Подивимся, яка ти терапевтка, якщо не можеш побачити, що я думаю насправді.
Перед сном, вкотре гортаючи її сторінку в надії на оновлення й перечитуючи її пости, вона випадково поставила вподобайку, але вирішила не прибирати. Свої помилки краще визнати, тоді іншим і не захочеться за них згадувати.
Чому вона тоді так зробила чому, чому, чому…
Ось вона перед тобою. Можеш її спитати. Може, тоді злякалась Лікіних почуттів, що нестримно рвались назовні, чи своїх, які майже вдало приховувала і водночас мимоволі демонструвала? Але якщо спитати, терапія закінчиться.
Вона може її бачити раз на тиждень. За гроші, звісно. Але цілісіньку годину її бачити, говорити з нею, бути для неї важливою, хай тільки як клієнтка? Бридкий голос у голові шепотів, що це все не те, що вона хотіла. Ліка зціплювала зуби і продовжувала ходити на гойдалку під її будинок, аби тільки зловити силует у вікні. Те саме, що вона робила три тижні підряд сім років тому, поки батьки не відправили її за кордон в літню школу англійської. Тоді теж було літо. Дурнувате шістнадцяте літо, таке в порівнянні безпечне. Може, так їй легше відволікатись від болю, що ламає зсередини, страху за своє життя і близьких. Може, цей дитячий садок повертає їй владу і контроль хоча б над чимось.
Наступного разу вони говоритимуть про війну і їх спільні страхи. І цього разу вона хоче більше слухати дзвінкий голос, який колись пояснював їй, що ж таки значать містичні карти таро.
Сталкінг
Одного разу таки вдалось її побачити ближче. Уже стемніло, але працював ліхтар, про який Кіра казала, що саме від нього її батьки купили ті світлозахисні штори. Кіра пройшла майже повз гойдалку, не повертаючи голови, до сміттєвих баків. Повернулась, ковзнула по двору байдужим поглядом, не звернувши уваги на Ліку, яка сиділа, втупившись у телефон і сховавши обличчя за волоссям. Кіра не мала її впізнати. І не впізнала. Повернулась спокійно, повільно, наче нічого не помітила. Ліка дивилась, як засвітилась лампа в її квартирі, і пішла додому, тільки коли світло згасло остаточно, а Кіра закрила штори, і за вікном не можна було нічого розгледіти.
Нащо вона це робить важко було до кінця пояснити. Хотілось її побачити, бо цього було достатньо. Це заспокоювало і робило неймовірно боляче одночасно. «Вона ніколи не буде зі мною. Вона відкинула мене ще тоді, що вже казати про зараз, коли це унеможливлюють їх стосунки клієнта-терапевта. Це глухий кут». Думки так і вирували у голові. Це приведе тільки до більшого болю. Знов будуть шрами. Знов болітиме увесь рік, а може, і довше. Знов буде не до власного життя, а тільки цікавитиме вона. Її пости в соцмережах, її настрій та її кава, її друзі та їх негаразди, її одяг та голос, її карти таро.
Терапія
— Так більше продовжуватися не може, Анжеліко, — сказала Кіра, коли у вівторок о чотирнадцятій вони обмінялись формальностями — я маю передати тебе іншому терапевту. Ти переходиш чітко встановлені межі.
— Ти таки не згадала мене, — раптом зрозуміла Ліка і майже викрикнула у розпачі, — ти тоді мене таки впізнала, на гойдалці. Але сім років тому? Секонд-хенди, таро, м’ятний чай, букети з маруни? Я засушила ту квітку, що ти вплела в моє волосся. Скажи мені, чому ти тоді перестала зі мною спілкуватись? Показала мені, що я тобі важлива, і зникла. Невже я тобі зовсім була непотрібна тоді й не потрібна зараз?
Цього вона не очікувала. Вона зблідла і відсунулась трохи від краю стола, наче Ліка могла її вдарити через екран. Закусила губу — як знайомо.
— Вибач, — тут дали збій усі її протоколи, — я не хотіла тебе образити. Не думала, що тобі це так важливо. Але мені здалося, що я тобі занадто сильно подобаюсь і я … я була не готова до такого. Я злякалась і вирішила створити між нами відстань. Ти мені справді подобалась, проте… це було трохи занадто.
— Ясно, — холодно відповіла Ліка, ледь стримуючи сльози, — прощавай. Нового терапевта знайду сама.
І відключила зв’язок.
Терапія частина 2
Ліка таки взяла в неї контакти нового терапевта, щоб мати хоч щось від неї. Одразу ж перевірила його соцмережі. Закриті сторінки, розумно. Відгуки на профільних сайтах гарні. На фото симпатичний. Ну, можна спробувати. Варто спробувати.
Домовилась із ним про зустріч. Теж у вівторок, але о шістнадцятій. Цікаво, що про неї сказала Кіра? Чи зможе вона довірити чоловіку те, що не змогла сказати ще жодній жінці? Чи, може, усе вона робить правильно, і травму, яку їй наніс чоловік, варто лікувати тільки з чоловіком?
З ним було цікавіше. Останній поверх офісного монстра, блакитний диванчик і напівкругле сіре крісло, завжди свіжі квіти у вазі, завбачливо поставлена коробка з серветками. Омебльовано по-жіночому. Мабуть, одружений. Так, ось і кільце на безіменному пальці — точно одружений. А він гарний, хоч і зовсім не схожий на себе судячи зі світлин у соцмережах. Слухає співчутливо, не перебиває, тільки іноді здивовано підіймає брови. Не боїться висловлювати свої думки і емоції щодо почутого. Не боїться ставити гострі питання. Однак вона не буде розповідати йому про Кіру. Почне одразу з дитинства, а там потрохи і підбереться до того, що сталось тоді. До того, що її зламало і змусило втратити до людей довіру.
Сталкінг частина 2
Було помилкою з його боку призначати їй зустріч у кабінеті. Тепер вона дві години чекає за вікном у кав’ярні навпроти, щоб побачити, як він виходить ввечері, завжди елегантний, в чорному, і повільно йде на трамвай. Мабуть, роздумує про свій день, обмірковує плани на вечір з дружиною. Вона вийде трохи пізніше, щоб непомітно проводити його до зупинки. Можливо, завтра ще випадково перестріне його на обіді, щоб сказати «Яка несподіванка. Тут неподалік просто коворкінг, де я працюю. Ну, гарного вам дня». І це буде абсолютною правдою.
Вона до кінця не розуміла, нащо то робить. Аби отримати трохи більше уваги? Побачити людину, яка замінила їй Кіру і стала такою важливою, що інші справи не мали більше жодного значення? Він точно змушував її щось відчувати. Байдуже, що одружений. Та хіба вона на щось претендує? Їй потрібно лише зайвий раз побачити його і почути. Тільки би він не покинув її, як Кіра. Тільки би не покинув, коли дізнається, що з нею сталось тоді. Але поки що… поки що рано йому про це розповідати.