— Що ти, тут, в біса, робиш? — вирвалось у Ярослава. Може, занадто грубо. Але вона не мала б знати, де знаходиться його офіс. Секунду тому він повернув ключ у дверях двічі, як завжди, і вже готувався спускатись, як помітив на майданчику дівчину, що стояла до нього спиною, спираючись на поручні. Чомусь він її одразу впізнав, хоча до цього ніколи не бачив наживо.
Ліка повернулась з легкою усмішкою.
— Не чекав?
Репліка як з дешевого фільму жахів.
Ярослав змусив себе теж усміхнутись. Втримався від кроку назад. Що, власне, тендітна дівчина може йому зробити?
— Ліко, тобі не здається, що досить?
— Досить, — у Ліки вирвалось щось схоже на смішок, — досить буде тоді, коли я отримаю від тебе вибачення і визнання своєї помилки.
— Я…
— Хоча ні, — вона ніби не помічала його і говорила сама з собою, але заступила йому прохід, — досить буде, коли ти не зможеш жити спокійно. Коли ти будеш ходити й озиратись. Коли будеш згадувати мене після, перед, під час кожної сесії, будеш нервувати, побачивши у телефоні нові сповіщення. Думаєш, ти можеш мене зламати та жити спокійно? Якщо я не можу, то не можеш і ти. Справедливість.
— Мені дуже шкода, я вже казав тобі, мені дуже… — Ярослав незадоволено помітив, що його голос тремтить від напруги, втрачає впевненість.
— Замовчи, — Ліка не підвищила голос, але вклала у це слово весь свій гнів, — коли я була готова тебе слухати, ти мовчав. Ніхто не сміє мене ігнорувати.
Вона несподівано відступила вбік, звільняючи прохід до сходів.
— Йди. Іди й оглядайся. Тому що наступного разу не знаєш, що тут знайдеш.
Чотири місяці тому вона прийшла до нього і сказала, що хоче вбити себе.
Тиждень тому
Він не відповів. Знов.
На її довжелезний відчайдушний лист, де вона питала чому, чому він не міг їй співчувати, чому не підтримав, коли вона намагалась розказати, що з нею сталось. Чому на її «мені погано» відповідав «ясно», замість «я спробую допомогти». Чому вона відчувала, що він їй не вірить. Чому їй здавалось, що вона говорить зі стінкою, що вона знову кричить і кричить, щоб її почули, зустрічаючи крижаний спокій та … байдужість? Чому вона мала випрошувати крихти уваги та співчуття?
ТИ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЩО ЗРОБИВ МЕНІ.
Цікаво, якби вона довела все до кінця, що тоді, йому б нарешті було не байдуже?
Він знає, НЕ МОЖЕ НЕ ЗНАТИ, що вона робить з собою, щоб тільки змусити його помітити, як їй погано, чому йому все одно? Її проблеми недостатньо проблеми для нього? Вона не викликає достатньо емпатії як людина? Чому чому чому чулось у цоканні годинника і нескінченному крапанні дощу по розсохлим рамам та хрест-навхрест заклеєним шибкам балкона.
Ненавиджу його. Його банальне тату open your soul на руці, його гарні постановочні фоточки в інстаграмі, в цій його чорній водолазці, його вічно спокійний голос і недоречну усмішку. Йди до біса. Ти зламав ще раз те, що і так було зламане. Тільки це ви й вмієте, грьобані психотерапевти!
— Я це так не залишу, — сказала вона вголос, — він мусить платити.
Місяць тому
— Х’юстон, у нас проблеми, — голос як чужий від стримуваних сліз, — ти мені робиш гірше. Я не бачу, що тобі не байдуже, що зі мною. Я не бачу, що ти хочеш мені допомогти. Мені здається, ти мені взагалі не віриш.
— Ти думаєш, мені байдуже? — відгукується луною. Господи, в тебе є хоч якісь власні слова!
— Просто визнай, що ти не знаєш, що зі мною робити.
Ображається, заперечує, що робив свою роботу і старався допомогти. Може, дійсно в це вірить. Удає, що йому шкода, або дійсно?
— Хочеш це все завершити? — питає Ярослав.
— Не знаю, — балансує на межі, за якою більше не зможе взяти себе в руки. Через екран не видно, як її трусить. Він не питає цього разу, як вона почувається. Але яка в біса різниця, якщо щоразу на її «погано, все дуже погано» він просто кивав, усміхався, і все. ВСЕ. Тому додає: мабуть.
Десять років тому, коли просила такого ж холодного чоловіка зупинитися, благала не робити їй боляче, відчувала те саме.
Зараз
Ярослав прокинувся чи то від того, що припинилось постійне крапання дощу, чи від вібрування телефону. Ледь розліпив очі, простягнув руку, намагаючись не розбудити Соломію. На ніч не вимикав звук ніколи, щоб могли написати клієнти, раптом що.
Друга тридцять ночі рівно. З невідомого номера.
Ти не будеш жити спокійно, доки не можу жити спокійно я.
Він змусив себе зробити декілька повільних вдихів та видихів. Як тепер вмовити її слухати?
Уже вранці, відчиняючи офіс, Ярослав знайшов під дверима лист і ні на секунду не сумнівався, чий він. Треба перейти на онлайн хоча б тимчасово…Він подавив перший імпульс розірвати та викинути. Втамував дике серцебиття і акуратно розпечатав витончено гарний фіолетовий конверт. Слова трохи роз’їжджались в різні сторони, наче руки у Ліки тряслись, поки писала. Всередині такий контраст: зігнутий звичайний листок в клітинку, списаний з обох сторін, з бахромою, наче його вирвали з блокнотика на пружині.
Він змусив себе читати. Врешті-решт, все це сталось тому, що він був до неї недостатньо уважним. Або вона так відчула.
З кожним словом цього листа Ярослав почувався все менше переконаним у своїй правоті. Їй було боляче. Він зробив їй боляче, хоча й не хотів.
Гнівні звинувачення переходили у відчайдушні «чому», і знову у звинувачення.
ПОДИВИСЬ, ЩО ТИ МЕНІ ЗРОБИВ, І ЖИВИ З ЦИМ,
Листа акуратно склав. Мабуть, Ярослав вперше за три роки практики дійсно не знав, що робити. Може, з часом вона заспокоїться? Він же не хотів нічого поганого, був із нею як з усіма…чи хотів у це вірити?
День тягнувся, здавалося, нескінченно, через переповненість по вінця втомою.
Ввечері подзвонила Соломія. «Принесли посилку якусь з кур’єром. Кажуть, тобі. Знаєш, що то таке може бути?»
— Не відкривай, — машинально сказав він. Та боже, Ярославе, чого ти боїшся? Що буде як у фільмах, де головному герою поганець надсилає пакет з вибухівкою? Спокою більше не було. Горло стиснув спазм. Організм ввімкнув режим тривоги, навіть каву випити не вийшло. Половину розлив, бо аж руки тряслись, другу вирішив зовсім не пити. За тривожності то погана ідея.
Останній клієнт несподівано скасував, і він за п’ять хвилин зібрався додому. Чортова посилка. Що там таке може бути. Йшов до трамваю, змок, бо забув парасольку в офісі, але вже не хотілось туди повертатись.
Відкривав про всяк випадок наодинці, зачинившись у ванній, як злочинець відкриває сумку з краденим. Пакет був невеличкий, трохи видовжений, гарно перев’язаний білою стрічкою. Відкинувши дурні фантазії про вибухівку, він акуратно надрізав його скраю ножем для шпалер. Слід було, можливо, і викинути. Але тут уже жоден з них не міг зупинитися. Потім мучитись, думаючи, що там, в біса, було?
Зблиснув холодний метал.
Ножиці. Він занадто швидко зрозумів, чому вони тут. Ще до того, як побачив на лезах крихітні крапельки, спершу схожі на іржу.
Ліка, яка приходила з демонстративно заклеєними зап’ястями, яка не казала прямо, але жартами й натяками благала звернути на це увагу.
Як тобі почуття провини, Ярославе? Я з таким все життя живу. Не знаю, що сталось з тобою, що ти обрав цю професію. Але це тебе не виправдовує.
Ніякої записки не було. Просто її голос починав вже звучати в його голові. Слова з її листів та повідомлень заповнювали собою тишу, як тільки вона виникала хоча б на мить.
Я ТАК БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ.
Три дні потому
Після ножиць сталось затишшя. Таке, коли все хитке і тремтить у напруженні, і, здається, повітря змінює свій запах. Все було не так. Очікування гірше за те, що може з тобою статись. Ліка це знала занадто добре, і майстерно використовувала, щоб його виснажити. На третій день, побачивши її знов, цього разу біля своєї машини, де вона, мабуть, чекала годину, не звертаючи уваги на дощ, він навіть видихнув з полегшенням. Нарешті. Може, ось вона, остання розмова, і вона послухає, і дасть йому спокій?
Вирішив триматись, наче нічого не сталось.
— Як ти? Як твої справи?
— Так тепер заговорив, — посміхнулась тільки кутиком губ, — хочеш сказати, тепер тобі не байдуже?
— Мені ніколи не було байдуже. З того самого дня, як ти прийшла вперше і ми обговорювали книжки Пратчетта, бо ти хотіла, щоб твій терапевт розумів твої відсилання й жарти, і до останнього, коли ти сказала, що мене було недостатньо. Я хотів тобі допомогти.
Цю битву йому не виграти. Може, тому що це ніколи не було битвою?
— Я тобі не вірю, — сперлась на його капот наче невимушено, але насправді тому, що ось-ось впаде, — знаєш, Ярославе, мабуть, я маю змиритись з тим, що у тобі розчарувалась. Ти не зможеш це змінити, як би не намагався. Ти просто такий, який є. Прощавай.
Розвернулась і пішла сірою вулицею, швидко звернула направо. Чомусь уся сьогодні у чорному. Чорне пальто, довга чорна сукня і навіть хустка якась наче траурна. Вона ж ненавидить чорний…
Механічно змахнув пожовтіле листя з капота, розблокував дверці, сів у машину. Дощ врешті-решт перестав. Холодно. Рука потягнулася завести авто. Ввімкнув радіо, щоб відволіктись, чомусь не відчув полегшення. Якось дивно вона прощалась…
Ідіот! Ти ідіот, Ярославе! Чорт забирай! У пориві емоцій задів сигнал, аж здригнувся від огидного звуку. Їдь за нею. Їдь зараз, інакше буде пізно, і ти ніколи собі не пробачиш.
Наздогнав — вона не спішила і не ховалась. Стояла під напівголим каштаном, курила навпроти його улюбленої пекарні, з приклеєною до обличчя кривою усмішкою — насправді гримасою, що стримувала сльози. Попіл не струшувала і він просто падав та осідав у неї на одязі. Як листя з каштана на мокрій бруківці. Він під’їхав і опустив вікно.
— Сідай. Будь ласка.
Вона сіла поруч, не вагаючись.
— Не мовчи, — попросив він.
— Тепер ти просиш, як мило. Навіть трохи смішно, — тепер вона говорить з однією інтонацією.
— Не роби цього.
— Чому це?
— Бо мені не байдуже, — повторив він, — можеш мені не вірити. Я проїбався. Лоханувся. Провалився. Пробач мені. Ти мала права вимагати від мене співчуття. Ні, не так, ти не мала його вимагати. Я мав давати його тобі за замовчуванням. Я помилився, я не побачив, я був занадто до тебе холодний і замкнений. Я не думав про наслідки. Я вірив, що зробив для тебе достатньо, а мав тебе слухати, коли ти показувала, що ні. Якщо ти кажеш, що тобі недостатньо, значить так воно і є. Я зарозумівся, думаючи, що я знаю краще. В мене ж п’ять років навчання і три досвіду. Я ідіот. Я не прошу давати мені ще один шанс, я тебе прошу дати цей шанс собі. Ти ж можеш. Я знаю, що ти ще можеш.
— Пізно, сонечко, — сказала Ліка, — пізно вже…
— Вже пізно, любов моя, — Соломія тихенько погладила його плече, — ти проспиш.
Ярослав розплющив очі. Його все ще оточувала напівтемрява.
— Котра година?
— От соня! — Соломія розсунула штори й впустила в кімнату блякле вранішнє світло, — вставай. Я вже провела дві сесії. На одній навіть поговорила про книжки Пратчетта з новою клієнткою… Що таке, сонечко? Ярику?
Ярослав повільно вдихнув і видихнув. Він не дозволить тривозі та відчаю взяти верх. «Я обіцяю, я буду жити далі та закінчу нашу історію». Вона обіцяла. Він їй повірив. Чому він подумав, що їй можна вірити?! Чому так хотів вірити, що тепер вона зможе зупинитися, отримавши, здавалось би, що хотіла?
Він взяв до рук телефон, уже знаючи, що побачить.
ТИ НЕ БУДЕШ ЖИТИ СПОКІЙНО.