« – Птаху? Чим є правда?
– Правда, – сказала постільга, – є
крихтою льоду».
– «Меч призначення», Анджей Сапковський
1
Зима чомусь почалася восени і більше не закінчувалася. Спочатку минали дні, потім місяці і роки, а зима продовжувалась. Єву це не лякало. Її захищали стіни театру. Сьогодні вона була Тітанією[L1] , вже завтра буде кимось іншим. Єва звикала до закритих показів, бо не всі вистави можна було показувати «товаришам і товаришкам». Єва звикала спочатку до публіки, яка не знає її культури. Потім звикала до публіки, яка не хоче знати її культури. Бо прийшов 1940 рік, прийшов Радянський Союз. Більше не хотілося любити Чернівці. Більше не хотілося любити театр. Так пройшов майже рік.
– Наступного тижня будеш Дафною, – режисер узявся нізвідки, простягаючи їй вже закінчений сценарій. – Так що читай і щоб до п’ятниці вже відчула всю трагедію героїні і так далі.
– Ну, Дафна так Дафна. А Аполлон в нас той самий?
– Багато ти тут бачиш Аполлонів? Володя буде, та й ти глянь на нього, плакати хочеться, – режисер Володю цінував, але не зізнався би.
Єва не відповіла. Забрала сценарій та вийшла з театру. На вулиці тільки починало сутеніти, і раніше вона пішла б собі далі по вулицях міста, не бажаючи повертатися в квартиру. Але тепер до неї прилітав Птах.
2
Він приходив тільки коли падав сніг. І Єва ніколи його не кликала, але, пустивши на поріг, не гнала геть. Вони й зустрілися в заметіль. Єва тоді належала до товариства «Український Театр», Єва тоді дивилася на місто зі сходів біля Турецької криниці, і їй здавалося, що стара частина міста помалу тліє. Що скоро від неї нічого не лишиться. Сніжинки лишалися на її віях, танули на замерзлих щоках.
Люди піднімалися або спускалися сходами, проходячи повз неї. Єва почула шурхіт за спиною, наче пташка затріпотіла крилами.
Єва ледь спромоглася не виказати подиву. Повільно повернула голову та побачила чоловіка, що дивився на неї.
– Mersi mult[L3] , – відповіла Єва, і посмішка чоловіка трохи згасла. – Тут треба бути обережнішим коли користуєшся своєю культурою.
– Але ж ви розмовляєте українською, – чоловік говорив без акценту.
– Якщо вже ви з ким попало розмовляєте румунською, то я не маю морального права не розмовляти українською. Та й це в нас ще не відібрали, – остання фраза прозвучала так тихо, що незнайомець її не почув.
– Як вас звати, скажете?
– Єва, – і, почувши це, чоловік чомусь розсміявся. – Ce[L4] ?
– Пробачте, то нічого, не треба злоститися. Я…
Єва підняла долоню, зупиняючи його.
– А ви не кажіть. Я й так знаю, хто ви, – чоловік подивився на неї з цікавістю. – Ви Птах.
Вона кивнула головою на його пальто, і Птах засміявся.
– Так, в цьому щось є. А ви часом не з «Театру»? – він підійшов ближче та двома різкими рухами поправив на собі пальто, створивши той самий шурхіт «крил».
Єва й бровою не повела.
– З театру. На афіші побачили?
– Та ні, не так… – Птах почекав, поки сходи не опустіють. – з «Театру», який в лапках пишеться і з великої літери.
Єва видихнула і знову приховала всі емоції на обличчі.
– Ні, я не розумію про що ви. La revedere[L5] .
– La revedere? – почула вона чомусь радісний голос за спиною. – Тобто не adio[L6] !
Єва не оглянулась.
Вона збиралась до «Театру», але потрапила туди аж надвечір, занепокоєна тим, що дивний чоловік має недобрі наміри. І нарешті вона не змогла стримати подив, коли побачила його у приміщенні їхнього товариства. Птах не перевдягнувся, так і залишився в чорному пальті.
Тісне приміщення заповнилося людьми, що сиділи в основному на невеликій сцені, яку неможливо було порівняти зі сценою, на якій вона виступала «для всіх». Але це була вільна сцена.
– Ади хто прийшов! – Володя побачив її. – Ходи, Миколайович нам знайшов румуна аби він нам костюми видумав. Художник!
– Йо, цілий художник? – з насмішкою перепитала Єва.
Володя відмахнувся.
– Чого ти оце зразу… ходи, ми сценарій обмовимо трохи.
На Птаха ніхто не звертав увагу. Режисеру Олексі Миколайовичу довіряли всі і повністю, бо інакше Миколайович і з театру, і з «Театру» вижене. Без довіри вони б не протягнули.
Коли почалася репетиція, в залі залишилися тільки актори, і Птах пішов разом з іншими до гримерок. Єва прикрила очі і звузила весь свій світ до невеликої сцени закинутого театру.
Тільки під вечір, коли всі розійшлися, Птах показався знову, тримаючи в руках свої ескізи.
– Я вже було подумав, що ти на мене донесла.
– Та, так ото й прийшла б, і сказала щоб перевірили Птаха, бо той, певне, ворог народу. Забрали б мене замість тебе.
Птах гмикнув.
– А ти хіба не ворог?
– Певне, так, – Єва сіла на край сцени. – Так, Птаху. Ворог.
Птах сів поряд з нею.
– Тут можна курити? – запитав він, діставши цигарки.
– Ні. Але я курю, – Птах гмикнув знову та простягнув їй цигарку. Потім підніс запальничку. – Як ти дізнався, що я звідси?
– Мені сказали, що якщо побачу панянку з рудим, як вогонь, волоссям – вона точно своя, – зловивши її гострий погляд, Птах примирливо підняв долоні. – Liniște[L7] , Миколайович просто показував світлини акторів.
Тоді Єва зрозуміла. Він відразу знав хто вона й звідки. Відразу знав, що до неї можна заговорити румунською та випитувати про «Театр». Просто не знав, що зустріне її ось так, посеред вулиці.
– Розкажи мені ким ти будеш, – продовжив розмову Птах.
– Ти маєш сценарій.
– Маю. Але ти розкажи.
Єва мовчала якусь мить. Сигарета тліла.
– Я буду Дафною. Німфою, – вона підбирала слова. – За міфом Аполлон дозволив собі насміхатися з Ероса. На нього зараз кажуть Амур. І бог кохання помстився Аполлонові. У нього з собою завжди дві стріли, ти знаєш? Одна золота – та, що змушує кохати. Друга свинцева – та, що кохання вбиває. Золотою Ерос поцілив в Аполлона, а свинцевою – в річкову німфу Дафну. Вона, рівна в цих перегонах, довго втікала від Феб-Аполлона, аж поки Ерос не допоміг її наздогнати. І Дафна заблагала свого батька Пенея, щоб він звільнив її від цього. Щоб земля розступилася перед нею, щоб зникла її подоба. Пеней допоміг їй. Він перетворив її на лаврове дерево. Аполлон не знав куди себе подіти. Відтоді він і носить лавровий вінок на своїй голові, і буде носити усе своє вічне життя.
– Говори, – сказав Птах після паузи. – Говори, прошу тебе.
– Овідій описує це як погоню хижака і жертви. Але я розумію інакше. Якщо відкинути усе, крім чистої метафори, мені здається, що це погоня жертви і жертви. Один не винен, що кохає, інший не винен, що не кохає. І обох чекає тільки горе.
– Що ж, тепер мені легше буде працювати з костюмами, – він докурив та погасив цигарку.
– Птаху.
– Що?
– Моя розповідь нічого спільного з костюмами не має.
– То тобі так здається.
3
З балкону Єви виднілася Аустрія пляц[L8] . Небо хмурилося з самого ранку, але вже надходив вечір, а снігу все не було. Єва курила, накинувши пальто. На столику лежала червоно-біла пачка «Snagov[L9] ». Єва хотіла додому, у Францію. Спочатку не можна було бо війна. Тепер не можна бо Союз. Україна була їй домом, названою матір’ю, і вона боролася за неї тепер. Але хоч на день хотілося поїхати туди, де прожила її кровна мати. Єва сперлася спиною на поручні та відкинула голову назад так сильно, як тільки могла, щоб не впасти. Тепер небо опинилося набагато ближче до неї, обмінявшись місцями з землею.
Потрібно було йти до Миколайовича. Він хотів поговорити про хворобу її брата. Брат Єви нічим не хворів, бо його не існувало, але коли режисер так казав, значить є щось, про що не можна розмовляти по телефону. Ще він сказав що Птаха звати Олександр, але Єва продовжувала звати його Птахом, бо знала що то не справжнє ім’я.
Через кілька хвилин Єва спустилася по сходах на вулицю та пішла у бік Аустрії пляц. Миколайович жив зовсім недалеко. Судячи з інтонації в телефонній розмові, режисер просто був злий як чорт на владу, чи щось подібне і хотів би щоб хтось, кому він довіряє, вислухав це. Єва розуміла. Єві теж дуже часто хотілось лайкою висказати відношення до останніх подій.
На площі було багато людей. Але це не завадило помітити високу постать з чорними «крилами». Птах був тут. Щось попало Єві в око і вона зрозуміла – пішов сніг.
– Ти мене переслідуєш? – Єва відчула задоволення, зумівши підкрастися до Птаха зі спини та здивувати його.
– А може це ти – мене? – зовсім по-дитячому відповів він.
Біля них пройшла пані, несучи великий букет сухих квітів. Птах провів її здивованим поглядом. На німе запитання Єви відповів запитанням:
– Навіщо вони?
– Викинути несе. Або відмовити комусь у коханні, – весело додала вона. – За допомогою квітів можна багато чого сказати.
– Флорографія, так. Мова квітів.
Вони пішли вздовж площі. Люди спішно обминали їх, а може так здавалося через повільну ходу.
– Лаванда, наприклад, означала б сумніви, – продовжувала Єва. – А жовтець – багатство, не дивлячись на те, що він отруйний.
– А гіацинт? – раптом запитав Птах, погляд його зупинився на старих прикрасах, що продавала прямо на землі жінка. Серед них лежала брошка у вигляді гіацинта.
– Гіацинт… має декілька значень. Але основне – це вибачення за ненавмисно завданий близькій людині біль.
– Он як. Ти на всі мої питання відповіді маєш? – Птах всміхнувся їй.
– Маю надію, що ні.
– Диви яка ти є, – знову всміхнувся він.
– Je suis comme je suis[L10] .
– О, je comprend[L11] .
– Птаху.
– Що?
– З тебе нікудишній француз.
***
Миколайович не відчинив їй дверей, але вони виявились незамкнені. Вона добре пам’ятала цю квартиру, особливо кімнату, де відбувалися всі подібні розмови. Там у робочому столі лежав револьвер, над ліжком висіла ікона Божої Матері, а Миколайович завжди стояв посередині кімнати, щось розповідаючи. Єва увійшла до квартири. Повісила пальто в коридорі. Почула голоси.
– Ну ясно, ясно, Ніколайовіч, – з кухні вийшов чоловік, і серце Єви похололо. – Ой, здраствуйтє.
Єва лише кивнула, розглядаючи чорну шкіряну куртку, такі ж чоботи. Шкіряний пасок, що закінчувався кобурою. Червоні нашивки.
– Поняв, а то я думаю, чо ж ти мене випроваджуєш, – він підморгнув Єві. – Не буду мішать.
Вхідні двері зачинилися за чоловіком. Єва навіть не глянула на режисера, прожогом залетіла в найдальшу кімнату в квартирі – спальню. До того ж, кутова сторона, сусідів за стінами немає. Миколайович поспішив за нею.
– НКВС, Олексо? НКВС?! – не витримала нарешті вона.
– Заспокойся. Він до мене, а не по мене.
– Що?..
– Єво! Спокійно. Якби не він, вже не було б ніякого «Театру», розумієш? І нас би не було.
Єві не хотілося заспокоюватись. Руки досі трусилися, голова починала боліти. Вона гарячково розглядала кімнату, в якій стояла. Вузьке ліжко, старий письмовий стіл. Килим, який режисер завжди совав по кімнаті, сумніваючись де йому краще лежати. Полиці, заставлені книгами так, що скоро не витримають ваги. Ікона над ліжком.
– Тож ми тепер працюємо з цими псами? Отак? Олексо, звір, що спробував людської крові, вже не зупиниться!
– Таня його сестра. Наша Таня, Єво, з «Театру». Це вибір без вибору – або родина, або «родіна», – Миколайович зобразив пальцями лапки. – Таким, як він, нема куди подітись. Треба вибирати.
– От тільки вибір він ще не зробив. Він його зробить. І вибір буде не на нашу користь, бо в них немає ні родини, ні «родіни», ні будь-чого людського.
– Єво, це необхідно…
– Та щоб вам було! – Єва підвищила голос, вдаривши кулаком в стіну від злості. І зразу ж охолола, почувши дзвін розбитого скла за спиною.
В стіні над ліжком залишився тільки погано забитий цвях. Ікона Божої Матері лежала на підлозі за ліжком. Єва заглянула туди, побачивши розбите скло та потрощену рамку. Миколайович стояв посеред кімнати, не відводячи погляду від підлоги.
– Я відшкодую, – тихо проказала Єва.
– Ні. Ні, дитино. Це вже ніхто не відшкодує.
4
Вперше Птах прийшов в її квартиру в середині лютого. Вона не кликала його. Він не попереджав її про прихід. Просто постукав у двері, коли Єва тільки вийшла на балкон. Вона відчинила, мовчки впустивши його в квартиру. Надворі йшов сніг.
– Там справжня заметіль, – виправдався Птах, скинувши мокре та засніжене пальто.
Сніг залишився на його одязі, танув на його взутті, обліплював пальто. Сніг був на його віях і у чорному волоссі.
Вони сиділи в залі, де стояв і обідній стіл. Квартира Єви була стара, але не така, про яку кажуть «ми не будемо брати, ні», а так, яку називають мистецтвом. Птах розглядав книги, що подекуди лежали прямо на підлозі акуратними стосами. Птах здавався сьогодні сумним і невеселим. Він не дивився на неї і не всміхався. Зазвичай це вона так робила. І Єва не наважувалася спитати, лише перебирала каблучки на пальцях, або спідницю синьої сукні.
– Я хотів принести вина, – нарешті промовив він.
– Чого не приніс?
– Бо воно мені не подобається. Я подумав, раптом тобі теж.
– Так. Так, мені теж не подобається, – відповіла вона і не збрехала.
Він курив в квартирі, а Єва лише поставила попільницю, бо, взагалі-то, перша почала. Вона сиділа в кріслі, ні про що не думаючи. Вони мовчали, прислухаючись до того, як на Чернівці падає з тихим шурхотом сніг.
– Ти б хотіла втекти звідси? – раптом запитав він. – Тобто, зовсім втекти?
Єва зрозуміла. Вона хотіла.
– Я б поїхала до Франції, – тихо відповіла вона. – Мені двадцять чотири роки, тут я прожила всього десять, а в Союзі живу майже рік. А мені вже здається, наче це весь світ. Наче більше нічого не існує і не може існувати. Чому ця зима не закінчується, Птаху?
– Скоро закінчиться, mon renard[L12] . Скоро вже весна.
– А ти? Куди б поїхав ти? – запитала Єва, але, ще не договоривши, вже знала відповідь.
– Дуже недалеко. В Румунію, – відповів Птах. – Я залишив там брата. А може він залишив мене тут. Я був би вільний.
– Птаха неможливо тримати в неволі, так? – посміхнулася Єва. – Йому все одно потрібне небо.
Птах кивнув, і вони знову замовкли. Снігопад ставав тільки сильнішим. Єві раптом захотілося, щоб він не закінчувався. Їй здавалося, що без снігу не буде й Птаха. Що пройде зима, пройдуть заметілі, і він більше не прийде. Вона не питала його про це, не бажаючи чути відповідь. І коли Птах заснув у неї на дивані, не стала його будити.
А зранку сніг закінчився, і Птаха в її квартирі не було. Вона прокинулася від того, що її вхідні двері зачинилися, випустивши її гостя. На кухні на неї чекав гарячий чай, і Єва посміхнулася, зрозумівши що її розбудили навмисно.
5
Він приходив до неї, а вона не проганяла. Прийшов березень 1941 року, але весни все не було. Хай там що колись казав Птах, зима не закінчувалась, але це було не так вже й погано. Принаймні сніг досі йшов і він досі приходив.
Вони знову сиділи в її квартирі. Тепер Птах приніс вино, і вони ще раз вирішили що воно їм не подобається.
– Єво… – чомусь обережно почав він. – Вони скоро відкриють кордон.
Вона підняла голову і подивилася в глибокі очі Птаха.
– Що?
– Між Румунією та Союзом. Першого квітня. Можна буде перейти.
– І ти підеш? – запитала Єва, піднявшись.
– Не знаю. Це вже за десять днів, і я не знаю, люди збираються, кажуть, що правда… Дуже багато людей…
Єва лише похитала головою, більше на нього не дивлячись.
***
Березень закінчувався. Єва хотіла б хвилюватися тільки через відкритий кордон. Єва хотіла б щоб того, що сталося, не було. Єву ніхто не запитував.
Вони прийшли коли Миколайович був сам. Прийшли в «Театр», і тільки Господь знає чи вони зрозуміли куди прийшли. Вони забрали його, і ніхто не міг допомогти, бо ніхто не знав як. Чорні куртки і чорні чоботи. Червоні нашивки. Скрип шкіри. Тупіт ніг. Більше не було ніяких звуків.
Розбиралися довго, і врешті-решт відпустили Миколайовича, залишивши під наглядом. Єва стрималася, не сказавши, що вони всі все життя під наглядом.
Коли Птах знову прийшов на її поріг, вона не пустила його.
– Послухай, – він притримав двері рукою. – Поговоримо в квартирі, бо всі сусіди чутимуть.
– Вони і так все чують, – огризнулась Єва, впустивши його.
– Це не я, – випалив Птах, як тільки вони опинились всередині. – Він же сам водився з НКВС-ником!
– Той пес не знав, де знаходиться «Театр»!
– Єво, будь-ласка… ти ж імені мого не знаєш навіть. Чому ти не питаєш?
– Бо я не хочу того знати, – Єва зачинила двері на балкон. – Не хочу.
– Запитай. Прошу.
– Іди, Птаху. Я вірю тобі. Іди.
Він пішов. Тихо зачинив за собою двері. Вона чула його кроки на сходах. Ішов сніг, і Єві здалося, що зима тепер не закінчиться ніколи.
***
Першого квітня Єва не зрозуміла чому прокинулась. Вона вийшла до вітальні, не розуміючи що не так. Над містом нависли хмари, і Єва подумала що Птах знову прийде сьогодні. Вони посварилися вчора, але то нічого. Тоді Єва помітила. Її стіл вкривали сині гіацинти. Ціла купа невеликих букетів, що була схожа на хмарину незвичайного кольору. На квітах лежав папірець, на якому було лише два слова.
«Я повернусь».
Він пішов. Пішов через кордон. Він пішов до свого брата, до волі. І пообіцяв повернутися до неї, але Єва більше цього не хотіла. Якщо сьогодні він зуміє вибратися, якщо покине Союз, покине це маленький світ, загороджений залізом, то хай не повертається. Він може покинути її, але хай ніколи не покидає свободу.
Єва всміхнулася собі, взяла найближчий букет, і зірвала з нього суцвіття, кинувши собі під ноги. Стало трохи легше. Вона зривала сині квіточки одну за одною, встеляючи ними підлогу. Їх було так багато. Світ перед очима розпливався, а Єва продовжувала зривати квіти, продовжувала зі злістю кидати їх на підлогу, наступаючи босими стопами на ті, що вже впали.
«Я повернусь».
Ні. Не повертайся. Іди, іди, тікай. Не важливо куди, хай це буде Румунія, хай це буде там де війна, хай туди, де нацисти, неважливо куди, бо це закінчиться. Рано чи пізно це закінчиться, і на руїни прийде життя. Утікай подалі, втікай від цієї зими, бо вона вкутає холодом усіх, хто лишився.
Сині квіточки, схожі на сніжинки, опускалися на підлогу, перекручуючись в повітрі. Вітер з прочинених балконних дверей відносив їх то далі, то ближче. Єва опустилася без сил на підлогу, і обірвані квіти, що вітер здмухував зі столу, падали перед її очами. Вона оглянула кімнату і стримала гірку усмішку.
Підлогу вкривав гіацинтовий сніг.
***
Вона просиділа так до самого вечора. Думала про те, кого б можна було запитати про Птаха. У кого дізнатися, як у нього справи, адже листа він їй надіслати не зможе. Її роздуми перервав короткий стук в двері, але вона не відчинила. Вони були не замкнені, тож той, хто прийшов, через мить опинився в квартирі. Єва почула скрип шкіри. Чоловік став в дверях кімнати, і Єва була впевнена, що він не міг знайти слів. Вона сиділа боса і в нічній сорочці на підлозі, розпущене руде волосся розсипалося по плечах і спині, і її оточували сотні синіх квіточок, що встелили підлогу. Він знайшов її в оточенні вибачень і каяття, розкиданих біля її ніг.
– Не шукай його, – нарешті промовив НКВС-ник. – Він більше не прийде.
Він підійшов і залишив на столі невеликий конверт. Мовчки вийшов з квартири.
Єва піднялася на нетверді ноги та підійшла до столу, похитнувшись. Конверт було підписано однією літерою «о» з крапкою. Миколайович. Вона поспішила розірвати тонкий папір. Дістала лист. Написано було зовсім небагато, але більше Єва не витримала б.
«Їх розстріляли на кордоні».
Єва кликала свої почуття. Вона хотіла заплакати, хотіла щоб заболіло, щоб сталося хоч щось. Але лише прикипіла очима до наступного рядка.
«Його звали Адам».
І біль нарешті прийшов, але вона засміялась, голосно і хрипко. Розсміялася так по-справжньому, як Птах колись, почувши її ім’я. Тепер вона розуміла, чому він сміявся. Це ж треба.
– Адам, – прошепотіла вона.
Вона дізналася його ім’я, коли людини, яка його носила, вже не було. Вона шепотіла його в темряві кімнати, коли людина, яка його носила, вже не могла її почути.
Єва стискала лист в долонях, просидівши так до самої ночі. Як на пошкодженій плівці перед нею поставали моменти, знову і знову, ті самі. Квіти на столі. «Я повернусь». Стукіт в двері. Кроки. Скрип шкіри. «Не шукай його». «Він не прийде». Знову кроки. Весь світ звузився до звуків, але тепер стало тихо. Так тихо, наче з головою поринаєш під товщу води, і не чуєш нічого крім гулу власної крові в тілі. Вона подивилася на останній, третій рядок у листі. Всього два слова.
«Дякую, Єво».
НКВС-ник приніс їй листа. Він прийшов від Миколайовича.
Єва зірвалася на ноги, побігла в коридор. Схопила тільки пальто, поспіхом натягнула його прямо на нічну сорочку. Боса вибігла спочатку в під’їзд, потім на вулицю. Поодинокі перехожі зупинялися, дивлячись на неї. Хтось намагався зупинити Єву, але вона відсахнулася так злісно і сильно, що другої спроби не було. Вона бігла через Аустрію пляц, босі ноги не відчували холоду снігу, не відчували жорсткості бруківки. Вогняне волосся розвивалося за спиною. Вона бачила людей у формі, що курили біля машини під квартирами.
Єва забігла у під’їзд, подолала сходи так швидко, як тільки могла. Замкнені двері відчинила власним ключем, що знайшовся в кармані пальта, і нарешті увірвалася всередину.
В квартирі було тихо. Тиша знову заполонила все. Єва покликала режисера. Він не відповів. Вона знала куди йти. І знала що побачить. Вона пам’ятала кімнату, де проходили всі розмови. Там у робочому столі лежав револьвер, над ліжком висіла ікона Божої Матері, а Миколайович завжди стояв посеред кімнати, про щось розповідаючи.
Єва прочинила двері. Вона знала що побачить. Вона не мала плакати.
Револьвер лежав на підлозі. Розбита ікона Божої Матері лежала на підлозі. Олекса Миколайович, режисер чернівецького театру, лежав на підлозі.
6
Вони зайшли через кілька хвилин після Єви. Скрип шкіри. Чорні куртки та чорні чоботи. Червоні нашивки. Вони забрали її з собою. Довго кудись везли, а може Єві здавалося так, бо для неї все перестало існувати. І звуки, і відчуття, і час. Цілий світ.
Вона знала ці місця. Вони приїхали в Білу Криницю. На небі займався світанок.
«Їх розстріляли на кордоні».
Певне, десь тут. Десь недалеко звідси. І вона вже не повернеться. Їх зустріли ще якісь люди. Багато хто в цивільному одязі, але Єва знала, хто вони. Тут не могло бути цивільних людей.
Чоловіки довго перемовлялися між собою, але Єва не чула їх. Вона думала про те, що її Птах все таки знайшов свободу. Він не дістався брата, але тепер був вільний. Тепер він мав ту свободу, яку ніхто і ніколи не зможе забрати.
Розмова закінчилася. Вона знову опинилася в машині з НКВС-ником, який віддав їй листа та його колегою в цивільному одязі. Вони поверталися до Чернівців. Єву привезли до її квартири, і чоловіки вийшли з машини слідом щоб покурити. Вона не зводила погляд з чорного пальта другого чоловіка.
– Це не ваші крила, – нарешті промовила вона.
– Перепрошую? – озвався чоловік, не почувши її.
Єва не оглянулася.
«Я повернусь».
Але сніг більше не йшов.
З 28 червня 1940 року Північна Буковина стала частиною СРСР. Сім’ї, що проживали в Румунії, виявилися розділені кордоном. Частина лишилась в Румунії, частина отримала громадянство СРСР. У той час велика кількість людей прагнула перетнути кордон, щоб побачити сім’ю. У березні 1941 року в селах Глибоцького та Сторожинецького районів НКВС ширили чутки про те, що 1 квітня Радянська влада відкриє кордон між Союзом та Румунією. У вказаний день сформувалася колона з трьох тисяч осіб: чоловіків, жінок, дітей та старих. За три кілометри до кордону, в урочищі Варниця біля села Біла Криниця, радянські прикордонник розстріляли колону кулеметним вогнем. Тих, хто зумів уникнути цього, наздоганяли та ловили поодинці. Після різанини поховали їх у тому ж місці, декого – все ще живим. Кілька вцілілих заарештувало Глибоцьке НКВС, але не лишило живими надовго. Пізніше подія отримає назву різня в Білій криниці, або ж, як скажуть московські історики, «Інцидент у Финтина-Альба[L13] ». Це стане однією з багатьох подій, які Радянська влада буде приховувати до самого кінця, і пам’ять яких можна буде вшанувати лише після того, як паде СРСР.
[L1] Героїня «Сну літньої ночі» Вільяма Шекспіра
[L2]Яка гарна жінка! (румунська)
[L3]Дуже дякую (рум.)
[L4]Що (рум.)
[L5]До побачення (рум.)
[L6]Прощавай (рум.)
[L7]Тихо (рум.)
[L8]Нині Соборна площа
[L9]Цигарки румунського виробництва, компанії Intreprinderea de Tigarete Bucurest
[L10]Я той, хто я є. (фр.)
[L11]Розумію (фр.)
[L12]Моя лисиця (фр.)
[L13]Румунська назва села Біла Криниця