Дзвоник сповіщає про перерву, із кабінетів повибігали діти. Нарешті довгоочікувані двадцять хвилин, за які можна зробити сотню справ. Але сьогодні не просто день, у школі пахне коханням, а по тому, що всі учні одягені у червоно-рожеві кольори можна дуже просто зрозуміти, що сьогодні день всіх закоханих. На перехресті всіх шляхів від їдальні до кабінетів стоїть величезна коробка, обліплена серцями, куди учні та учениці кидають свої валентинки із зізнаннями у коханні, словами наскільки для них хтось є важливим і запрошення на побачення. Щороку обирається кілька старшокласників, які є ангелами-посланцями і мусять доставити усі листівки до отримувачів, поки вони не розбіглись додому. Вся увага прикута до цієї чудо-коробки, бо кожному цікаво чи дістанеться їм щось цього року.
— Увага! Нагадую, що пошта імені святого Валентина працює до кінця наступної перерви, встигніть кинути свої валентинки, щоб порадувати тих, хто вам дорогий! – Жан привернув увагу всієї їдальні. Він стояв у чорних штанах і рожевуватій сорочці, а позаду виднілись крила, зроблені з картону і обліплені блискітками та ватою, щоб здавалось, ніби вони справжні, ніби вони ангельські. – Не забувайте про вечірку після уроків, ми підібрали купу драйвової і романтичної музики!
— А мєдляк буде? – крикнув хтось з кінця їдальні.
— Буде! – крикнув у відповідь Жан. На цьому оголошення закінчилось і всі повернулись до своїх справ.
Кірштейн не любив повільні танці. По-перше, бо йому було ні з ким танцювати. По-друге, вони були довгими і дуже нудними, а він любив на дискотеках відриватись, а не хитатись, так ніби він тополя у полі. Попри те, що він був одним з організаторів вечірок і міг просто зменшити кількість повільних танців до нуля, все ж він цього не робив. За таке рішення його загризла би вся школа, адже як же без цієї першої закоханості, ніякових танців і обіймів, цього почуття, коли ти запрошуєш когось з боязню, що тобі відмовлять – це все варте того, щоб лишити ті нещасні кілька повільних танців між ритмічною і запальною музикою. Але Жан йде на цей крок не тільки заради цього.
Його увагу давно прикувала дівчинка з паралельного класу. У Мікаси Акерман чорне, мов смола волосся і карі очі. Вона тиха, але дуже розумна, а ще дуже спортивна (це він зрозумів на уроках фізкультури, коли вони здавали нормативи і вона виявилась вище усіх за всіма характеристиками). Поруч з нею завжди було два друга, один чорнявий, високий і зовсім не цікавий, а інший більш дружній, тендітний, його золоте волосся мило переливалось на сонці, а очі були такі ж блакитні як небо. Чи як море… Словом, шансів заговорити у Жана з Мікасою було близько нуля. Всі надії Жана були на цю вечірку і на те, що вона туди прийде.
Дзвінок сповістив про закінчення перерви і він нарешті зміг зняти свої крила. Хоча би на урок Кірштейн буде звичайним учнем у цей незвичайний день. Його думки про те наскільки добре все сьогодні може скластись перемішувались у голові з матеріалом від вчителя, утворюючи своєрідну кашу, тому Жан вирішив, що малюнки на полях змусять його сфокусуватись на чомусь одному. За замальованими клітинками, кружечками і різною штриховкою почали з’являться обриси обличчя. Штрих тут, штрих там, очі, губи, щось схоже на ніс і можна було здогадатись, кого намалював юнак. На нього з його власного зошита байдуже дивилась Мікаса Акерман. Жан захвилювався чи раптом ніхто не помітив цього малюнку, а то ще подумають різне. Але Марко, сусід за партою, зовсім не дивився у його зошит, а підглянути ззаду було важко – їх широкі плечі перекривали весь вид на парту. Юнак видихнув з полегшенням і продовжив свої намагання сфокусуватись на уроці і на новому матеріалі.
А потім все з початку: дзвінок на перерву, нагадування про те, що пошта от-от закриється, знову ці крильця, які викликали неабиякий інтерес у п’ятикласників, питання про дискотеку і так по колу. Тільки тепер дзвінок на урок буде означати, що він нарешті стане ангелом і піде сортувати, роздавати валентинки і ощасливлювати людей довкола. На місці збору в актовій залі уже зібралось кілька його однокласників та знайомих з паралелі.
— Ого, Жане, – здивовано вигукнула Хітч, – ти сьогодні прийшов і не спізнився, яка дивина!
— І я тебе дуже радий бачити, що робити?
— Бери Бертольда і Хісторію та йдіть розкладати валентинки по класах, – дівчина вказала на коробку і мішечки з позначками для кожного класу. Їх просто купа, складно уявити, як вони розфасують все за такий короткий проміжок часу.
— Може тобі краще допомогти з прикрашанням, Хітч? – спитався Жан, якому зовсім не хотілось займатись цією марудною справою.
— Дякую, але я думаю, що Енні та Райнер без проблем мені допоможуть з цим. – дівчина та хлопець, названі Хітч, ствердно закивали.
У залі тихо грала романтична музика - вони востаннє переслуховували пісні, які відібрали для повільних танців, щоб точно зрозуміти, що вибір правильний. Він цієї нудної роботи і спокійної мелодії у всіх злипались повіки, тому було вирішено увімкнути щось більш драйвове. У Жана перед очима мерехтіли рожеві сердечка, здавалось, от-от і він сам стане один великим рожевим серцем. Але треба було перечекати всього лиш один день і школа знову повернеться до темних кольорів, більш строгого стилю і зменшиться кількість милоти на квадратний метр. Лише один день.
— О, Жане, тут тобі валентинка! – вигукнула Хісторія, а рожеве картонне сердечко одразу опинилось у руках юнака.
— Я часто помічала, як ти випадково чи ні дивився на мене. Мені здається, що між нами є іскра. Запалимо цю ніч разом? Зустрінемось біля кав’ярні о 15:40, – прочитав Жан, – який гарний почерк, але хто б це міг бути?
— Як хто? Там же написано, що ти часто на неї дивишся, я думаю, що ти точно знаєш, хто це, – зазирнула через плече Хітч, хитро посміхаючись.
— Це не жарт?
— Я так не думаю. Але хто би це не був – приходьте на вечірку, – радісно говорила Хітч. Її коротке волосся трохи лоскотало шию Жана, бо вона все ще була схилена над його плечем, – я думаю, що зможу пробачити тобі, що ти трохи спізнишся.
— Я буду вчасно!
— Як знаєш.
— Хітч, що там по доставці? – подав голос Бертольд, який саме закінчив сортувати свою купку листівок.
— Ще кілька хвилин і йдемо!
Працювати ангелочком було весело. Ходиш з цими крильцями від класу до класу, бачиш ці зацікавлені очі, які чекають подарунку і якими вони радісними стають, коли чують своє ім’я. Кабінет за кабінетом і у Жана залишився лише один пакунок з номером паралельного класу. Того, де вчилась вона. Юнак затамував подих, постукав у двері і увійшов:
— Вітаю! Листоноша пошти святого Валентина приніс вам листівки, – оголосив Жан, – не проти якщо я займу кілька хвилин? – ввічливо додав він, звертаючись до викладача.
— Звісно, що ні, прошу.
Хлопець діставав валентинки і проговорював прізвище, після чого її забирали і передавали по класу. Тут було справді багато отримувачів, здавалось, що мішечок просто бездонний. Аж тоді він витягнув останню.
— Мікаса Акерман, – сказав він.
— Це я, – тихо відповіла дівчина і підвелась, щоб пройти за валентинкою. Вона була вперше так близько до нього, Жан навіть встиг швидко поглянути у її спокійні, темні і неймовірно красиві очі. Мікаса ледь посміхнулась і сіла на своє місце.
— Всім гарного дня, не забувайте, що після уроків на вас чекає вечірка! – сказав на прощання ангел і вибіг з класу.
Усередині метелики хотіли вирватись на волю, щоки палахкотіли, а серце билось занадто швидко, порівняно зі звичайним станом. Жан побіг у вбиральню, щоб якомога швидше заспокоїтись. У дзеркалі він побачив себе, червоного як помідор (він ніколи не думав, що може настільки червоніти). Холодна вода впоралась з місією і зняла цей рум’янець, який краще нікому не бачити. З його голови все ще не виходила та посмішка, ті очі, та Мікаса.
Але тепер з’явилась ще одна проблема: валентинка, адресована Акерман. Він був впевнений, що писала йому Мікаса, бо хто як не вона може мати такий акуратний почерк? І що, що він ніколи не бачив, як він виглядає, хіба це важливо. Вона не посміхалась би йому так. То хто ж тоді подарував те рожеве сердечко, вкрите блискітками їй? Варто починати перейматись, чи ще зарано? Може, Мікаса йому відмовить і прийде на домовлену зустріч з ним. А може, Жан залишиться ні з чим і буде дивитись, як дівчина, у яку він втріскався по вуха, танцює поруч з якимось хлопцем на шкільній дискотеці до дня закоханий.
Ці думки мішались у голові Жана разом зі спогадами про ту тендітну посмішку. Юнак притулився гарячим чолом до холодного вікна. Стало однозначно легше, він готовий так стояти вічність.
— Воу, Жане, все гаразд? – Марко був здивований побачити друга таким розбитим, трохи рожевуватим і притисненим до вікна.
— Марко? – юнак повернув голову у бік, де стояв однокласник, – ти хіба не маєш бути на уроці зараз?
— Мені уже навіть у вбиральню вийти не можна чи що?
— Та ні, можна, наче.
— То що з тобою?
— Забий.
— Не можу. Ти справді можеш розповісти мені все, що можеш, я тебе підтримаю, наскільки зможу, – Марко поклав свою руку на плече і Жан відхилився від вікна. Він розповів усе, що хотів і міг: про валентинку, яку надіслали йому і про валентинку Мікасі, про те, що вона йому подобається, про його переживання, цю дурну вечірку з п’ятьма повільними танцями, від яких хилить у сон і про те, що він відчуває себе спустошеним, ніби нутрощі просто викинули. Макро ж уважно все слухав, не перебивав і не відволікався. Жан був йому вдячний за це. За те, що вони знайомі вже стільки років і є не розлий вода, за те, що йому можна довіряти.
— Жане, мені здається, що все буде добре. Я так відчуваю, просто не дуже замислюйся над цим.
— Це просто сказати. Але зробити це буде складно.
— Я знаю. Просто довірся мені – це не варто таких хвилювань, – Макро зазирнув у очі Жана, щоб знайти підтвердження його словам. – Ну все, мені на урок треба повертатись, та й тобі здається також.
Хлопці вийшли з вбиральні і розійшлись по справах: Марко – на урок, а Жан – у актову залу, де вже зібрались усі ангели-листоноші. Вони чекали перерви і спілкувались, бо вриватись посеред уроку, коли вже залишалось якихось 10 хвилин було не дуже. Та і всі любили пропускати уроки – це те, за що у звичайний день можна отримати покарання, але сьогодні можна, хоча це все ще відчувається, як щось нелегальне. Учні обговорювали, як і хто відреагував на валентинки, чи встиг хтось по-дурному пожартувати про падіння з небес і все таке. Ось тільки Жан сидів трохи відсторонено, він літав у хмарах. Юнак думав про те, що чекає його через кілька уроків, про те, що він говоритиме і що йому взагалі робити.
Час йшов дуже швидко і уроки вже майже завершились. Останні хвилини і у коридорах чути гамір, всі спішать додому, щоб перевдягтись, нафарбуватись і бути готовими до запальної вечірки. Марко кудись швидко побіг, Жан навіть не питав куди, бо у нього були свої терміновіші справи. Він підходив до кав’ярні, місця зустрічі, зазначеної у листівці. Насправді, до назначеного часу залишалось ще хвилин 20, а нікого зі знайомих обличь не спостерігалось, тому він вирішив зайти усередину. Тепло і запах кави мали заспокійливий ефект, а приємна музика вводила у своєрідний транс. Жан не втримався, замовив каву і сів біля вікна, щоб бачити всіх, хто проходить повз. До зустрічі залишалось все менше і менше часу. Враз він помітив, що до кафе наближається якась знайома фігура. Дівчина була одягнена у чорну довгу куртку, замотана у яскравий червоний шарф, а на голові була проста червона шапка. Вона постійно перевіряла щось у телефоні, а коли дійшла до входу, то спинилась. Жан придивився і зрозумів, що це Мікаса. Куртка швидко накинута на плечі, як-небудь замотаний шарф і він уже майже біля виходу. Глибокий вдих…
— Привіт, Мікасо! Когось чекаєш?
— О, Жане, – дівчина від неочікуваності трохи підстрибнула, - так, чекаю. Хтось надіслав мені валентинку і запропонував зустрітись.
— Яке співпадіння, мені теж! А на котру?
— На зараз, – Мікаса показала увімкнений екран телефону і вказала на час. 15:40.
— Як цікаво, мене теж на цей час запросили, – Жану було якось ніяково. Може, його і справді не Мікаса запросила? Але треба брати ситуацію у свої руки, тому він додав: – не хочеш кави?
— Я би не відмовилась, – весело відповіла Мікаса. Юнак зрадів. Він притримав двері і вказав на столик, де вже були його речі. На сусідньому стільчику опинився наплічник Мікаси. Попри те, що Жан запропонував заплатити за неї, він отримав відмову. Що ж, тоді можна взяти ще один напій і щось солодке до нього.
У чашках парували напої. Мікаса взяла собі какао і пиріг з яблуком, а Жан брауні з лате. Вони тихо сиділи, наважуючись щось сказати.
— То про що говорять люди на побаченні? – спитав Кірштейн.
— Ми на побаченні? – Акерман на мить відірвалась від напою, зміряючи поглядом людину навпроти. Жан ніяково залився рум’янцем. Щось тут точно не так, але треба не видавати нічого.
— Ем ні, це я так… Жартую.
— А, зрозуміло. – дівчина зробила ще один ковток. – А взагалі люди на побаченнях намагаються зрозуміти сенс життя і куди зникли динозаври.
— Справді?
— Жартую, – дівчина посміхнулась, побачивши спантеличеного Жана навпроти.
— До речі, ти йдеш на вечірку?
— Ага. А ти?
— Я там один з організаторів, мені доведеться.
— То ми можемо піти разом, якщо ти не проти звісно? – це було звичайне питання, але у Жана різко почало калатати серце. Це було неочікувано. Дарма, що їм іти у один бік, на одну і ту ж вечірку. Це питання було важливим для нього.
— Але як щодо того, хто тебе сюди запросив?
— Схоже, він або не зізнається, або вже не збирається приходити. Так що? Ми можемо?
— Так, ми можемо, – «ми все можемо», – подумав Жан, але швидко прогнав їх. Він поглянув на Мікасу. У неї не було чорне волосся, темні очі, білосніжна шкіра, на якій так особливо яскраво виділялись червоні губи, на щоках був ледь помітний рум’янець. У неї були тонкі зап’ястя, трохи підкатана біла сорочка, у кишені якої стричало, щось схоже на серце. Вона була неймовірно красивою. Здається, Жан розумів, що закохується по самі вуха. – Вибач, мені треба відійти у вбиральню.
— Гаразд, я тебе чекатиму тут.
Юнак поглянув у дзеркало і перше, що помітив – це його червоні вуха, ніби він тільки з морозу без шапки. Але це все була магія Мікаси, нічого іншого. Холодна вода знову повернула його у тонус. Пора повертатись назад.
Мікаса за столиком сиділа і щось гортала у телефоні. Жан зробив глибокий вдих і видих, перш ніж підійти.
— Здається, нам уже пора йти, – промовив він, сідаючи на місце.
— Ага. Тільки почекай трохи, мені теж треба відійти, – дівчина схопила косметичку і побігла у бік вбиральні.
На вечірку вони не спішили, але на дворі зима і чим швидше ви доберетесь до теплого приміщення, то менше буде шансів замерзнути. Жан відчиняв усі двері перед Мікасою, а вона тихо дякувала, чого в принципі вистачало, щоб ще одна маленька стріла Амура влучала у його серце. На танцполі уже збирались люди, десь у кутку він побачив своїх однокласників. Здається, що ніхто не помітив, з ким він прийшов. Але то на краще, зараз зовсім не хотілось бути у центрі уваги. За діджеївським пультом (так вони назвали колонку і підключений до неї ноутбук Хітч) стояла Хісторія, Імір і Бертольд. Взагалі, Імір була просто поруч з Хісторією, вона не займалась організацією. Запримітивши Жана, вони гукнули його і махали, запрошуючи до себе. Юнаку довелось покинути на трохи свою партнерку і дізнатись, що від нього уже хочуть. Це були лиш організаційні питання і прохання постояти поруч з ноутом, поки Хіторія і Бертольд перевірять чи все на місці. На питання куди поділась Хітч йому відповіли лише, що скоро буде. Скоро – це дуже розтягнуте поняття, бо пройшло уже достатньо часу, щоб на танцполі зібралось ще більше людей, які вже підходили з питаннями, коли все почнеться. Які всі до біса нетерпячі! Навіть Мікаса підійшла, але вона нічого не питала, вона лише стояла поруч і дивилась. Їм обом було ніяково заговорити і обидва не розуміли чому. Пройшло ще трохи часу і нарешті до нього, як спасителька з небес, прийшла Хітч. Вся у яскравих блискітках, у пухнатій сатиновій спідниці вона легко наближалась до пульта діджея. За нею крокував її хлопець – Марло.
— Ого, Жане, ти навіть не спізнився! – здивовано плескнула долонями Хітч, - Сподіваюсь, що ти прийшов не один?
— Та ні, не один.
— О, то може познайомиш?
— Ви знайомі вже.
— А раптом ні? – Хітч перехилилась з-за столу і намагалась вглядіти у очах Жана щось. Той спеціально і показово закотив очі.
— Гаразд, – Жан озирнувся довкола і побачивши Мікасу помахав їй, – Хітч, це Мікаса, Мікасо, це Хітч. Познайомились? Задоволена?
— Більш ніж. Дуже рада тебе зустріти тут, Мікасо.
— Навзаєм, Хітч. Тільки, Жане, ми вже давно знайомі.
— Я Ж КАЗАВ! – прикрикнув Жан і стукнув себе по лобу. Тут було досить гучно, тому ніхто не звернув на це уваги, але дівчата посміялись. Невдовзі йому довелось їх покинути, бо у іншому кінці танцполу уже зібрались його друзі і друзі друзів. Ті самі хлопці, які кожну дискотеку ніяково стоять у кутку і наче намагаються влитись у тусовку. Але головне, що їм весело хоча б так.
Дискотека проходила на відмінно: натовп злився у суцільну кашу, всіх поглинув хаотичний танець. Звісно, можна було помітити кілька груп, які стояли колами або дивних чувачків, які точно не вписувались у концепт дискотект. Вони були вище цього всього, тому привертали свою увагу неймовірним фрістайлом чи настільки дивними і смішними рухами, що всі довкола ледь стримували сміх. Ця прекрасна атмосфера, коли ти чуєш, як усі на танцполі починають викрикувати рядки улюблених пісень, іноді перекрикуючи саму музику, створює незабутні відчуття. Майже вся парарлель, де вчився Жан зараз відривалась на повну, стоячи у колі і повторюючи рухи одне за одним. Їм весело. З кожною піснею настрій піднімався до висот, здається, що завтра всі до єдиного будуть жалітись на зірваний голос і біль у горлі. Але це буде завтра. Сьогодні ж вони запалюють на повну.
Після півгодини неймовірно активних танців настав час для того щоб трохи відпочити, тому запальна музика змінилась, на повільну, а люди потрохи розступались, звільняючи місце для парочок. Жан шукав Мікасу, це був його чи не єдиний шанс сказати їй про свої почуття. Дівчина стояла у кутку і ледь підспівувала словам у пісні.
— Мікасо, можна тебе запросити на повільний танець? – Жан зібрав усю свою хоробрість у кулак і випалив усе на одному диханні. Акерман посміхнулась і ледь чутно погодилась, після чого вони у двох відійшли трохи осторонь центру танцполу, туди не не так яскраво світять софіти.
Вони обидва були не профі у цьому, це було якось безглуздо і невпевнено, то руки не там лежать, то ноги не так рухаються. Рахувати скільки разів вони наступили одне одному на ноги було марно – не вистачить пальців на обох руках. Вони ніяково посміхались, боячись подивитись одне одному у вічі. Це все відчувалось якось не правильно, ніби вони мають бути впевненішими, але з іншого боку – це всього лиш перша закоханість і те, що тобі не відмовили у танці – це вже свято. Цікаво, а що люди роблять під час повільного танцю? Невже вони просто стоять? Так ніяково, коли не знаєш, як правильно це все робити…
Та на їх щастя, пісні не безкінечні, тому повільний танець невдовзі змінився на запальний, а на танцполі почало з’являтись все більше людей. Жан і Мікаса обмінялись поклонами, самі не знають навіщо і пішли до своїх друзів. А ті, тільки і чекали цього.
— Ну що? Як потанцювали? – спитала Хісторія, яка також танцювала з Імір. Зараз на Жана з Мікасою дивилось дев’ять пар очей і у всіх них було те саме питання, яке висловила Хіс.
— Ну нормально, – відповів Жан, який навряд чи очікував подібних питань.
— Просто нормально? – допитувалась Хітч.
— Чудово, – відповіла Мікаса.
— І все?
— А що ви хочете почути?
— Які у вас це викликало почуття, що ви відчуваєте, як вам пісня, як воно? – уточнив Ерен, всі інші дружно кивали.
— Ееее, ну, як вам сказати… – почав Жан.
— Кажи, як є, – хором сказали всі.
— Це було прекрасно, – юнак відчув, як заливається рум’янцем, але, на щастя, через темряву і різнокольорові вогні по залу цього не було помітно.
— Я вам казала, що план спрацює! – радісно вигукнула Хітч.
— Який план? – поцікавилась Мікаса.
— План про те, як звести вас з Жаном, бо ви вже набридли, – коротко пояснила Імір.
— Гей, Імір, не можна ж прям так грубо казати, - зробила їй зауваження Хісторія. Дівчина лише посміхнулась, тихо вибачилась і поцілувала у щоку свою партнерку.
— У чому полягав ваш план? – спитав Жан.
— Марко і Армін сказали нам усім, що ви дуже багато думаєте одне про одного, але ніяк не можете наважитись наблизитись одне до одного, тому ми вирішили вам допомогти, – почав Райнер. Його промову підхопила Хітч:
— День святого Валентина було прекрасною нагодою зробити все так, щоб це виглядало не дуже підозріло. Тож ми назначили вам побачення, знаючи, що ви обидва йдете на вечірку, а до цього треба десь пересидіти. Найкращим для цього способом було надіслати валентинки вам обом. Але ми трохи не продумали те, що ти, Жане, був одним з тих, хто роздавав їх, хоча здається все пройшло дуже гладко. Як бачите, ви навіть станцювали один повільний танець.
У голові Жана рухнув світ. Все здавалось величезною фальшивкою, його просто надурили. Навіть свої почуття йому здавались надуманими, просто через все це. Радувало, що так обвели навколо пальця не тільки його, а ще й Мікасу. Хлопцю забракло повітря, тому він швидко кинув щось накшталт «вибачте, треба відійти» і побіг у бік виходу.
Знайти тихе місце, куди ледь долинали звуки дискотеки було складно. То тут, то там обіймались і цілувались парочки, на що не хотілось споглядати. У одному з далеких закутків школи він обперся об холодну стіну і сповз вниз. Холод допомагав зосередитись, ставало легше, але тепер у середині бушувала злість. Ніби він не міг все взяти у свої руки і зробити все сам: самостійно кинути цю чортову валентинку, самостійно запросити Мікасу на побачення, запропонувати їй потанцювати і врешті-решт просто поговорити з нею. Він закоханий дурбелик.
Мікаса так само швидко покинула вечірку. Їй було образливо, що перш за все знехтували саме її почуттями. Так, їй подобався Жан і це все, що відбулось за останні кілька годин не могло її не радувати, але вона очікувала зовсім не такого. Пазл у голові складався у єдине ціле, вона знайшла пояснення такої дивної іноді поведінки Жана: він сам не знав про це. Але тепер ситуація була у їх руках і найкраще, що вони можуть зробити – поговорити.
— Жане, – Мікаса підходила тихо і повільно, ніби левиця на полювані, - нам варто поговорити.
— Справді? Я думаю, що з цього треба було почати. – хлопець навіть не підняв очей, морально він був готовий до всього.
— Точно, – дівчина сіла поруч, так само обпершись об холодну стіну, - але що поробиш.
— То про що ти хотіла поговорити? Про динозаврів?
— Так, про них. Про двох динозаврів, які ще не навчились висловлювати свої почуття, тому потрапили у максимально безглузду ситуацію. Але ж вони вчаться, бо всі живі істоти вчаться. Правда ж?
— Ага.
— Жане…
— М?
— Скажи, от тільки чесно: я тобі справді подобаюсь? – цим простим питанням Жана ніби вдарили кувалдою по голові. Він на всі сто відсотків знав єдиноправильну для себе відповідь, залишилось тільки промовити її уголос.
— А я тобі? – він тягнув, боявся, не знав і хвилювався. Та Мікаса, хоч і була впевненішою, але відчувала те саме.
— Нумо скажемо це разом?
— Гайда, – Жан трохи розвернувся до Мікаси, вона зробила так само. Вони взялись за руки, які у обох від хвилювання були холодними.
— Один, два, три…
«Так»
Зараз вони дивились у очі одне одному і розуміли, що ось вони – справжні і щирі почуття, зізнання, до якого вони йшли так довго. У Жана знову купа метеликів намагались вирватись на волю, шалено калатало серце, але він не хотів нікуди бігти. Це солодке відчуття взаємного кохання він хотів втримати у собі навіки і не дати це змити холодній воді. Очі Мікаси були сповнені кохання, вони були безмежно глибокі і такі неймовірно красиві. Він готовий був дивитись у них вічно.
— Слухай, там здається, скоро знову повільний танець буде, не проти трохи розім’ятись? – сказала Мікаса, порушивши тишу.
— З тобою залюбки!
— Тоді ходімо, – дівчина простягнула руку, яку Жан обережно вклав у свою. Тільки тепер він відчув, наскільки у неї ніжна шкіра.
Два динозаври навчились висловлювати свої почуття. Вони танцювали тепер так, ніби вміли це з народження, але все так само ніяково посміхаючись і наступаючи на ноги одне одному. Вони майже не тримають зла на друзів, хоча б через те, що план було виконано, Жан і Мікаса разом, тепер уже точно!