Тепер
Тьмяне світло свічок не здатне перемоги темряву, що гніздиться в кутках підвалу. Крихітні іскри світла не можуть змагатися з важким, всепоглинаючим мороком, наповненим запахами крові і поту, сірки і заліза. І опаленої вогнем плоті.
Чоловік на столі — оголений, закривавлений, змучений, прикутий іржавими ланцюгами до кам’яної поверхні — ледь освітлений слабким миготінням свічок. Його руки, закинуті за голову, безупинно шкребуть по стільниці зламаними нігтями. Бліде від болю, з загостреними рисами, обличчя вкрите кіптявою і підсохлою кров’ю, пилом і іржею.
Він вже не кричить. Тіло, вкрите глибокими порізами і опіками, більше не торкається ні лезо, ні вогонь. Його не шматують іклами пекельні пси. Він лишився сам посеред мороку і тиші.
Ненадовго.
Вона нечутно з’являється поруч. Немає ні пекельного вогню, ні вітру. Не шурхотять її перетинчасті крила. Пазурі не клацають по кам’яний підлозі.
Але вона тут. Він відчуває її присутність, росплющує порожні зелені очі.
— Привіт, Діне, — її яскраві, криваво-червоні вуста вигинаються в самовдоволеній посмішці. — Привіт, мій прекрасний демоне.
— Котись в пекло, Аббадон! — Дін кривить розбиті в кров губи в знущальній, типово вінчестерівській, посмішці.
— О, ми скоро опинимося там, мій любий. — Аббадон схиляється над ним, роспластаним на холодному камені, ніжно торкається його щоки. — Ти і я, разом. Назавжди.
Він хоче щось сказати, хоча би заперечливо похитати головою. Але вона стискає його горло, і вгризається в губи жорстоким поцілунком.