— Колін та Філіп познайомилися спонтанно. Вона — молода дівчина, що недавно закінчила школу, а він — трохи старший за неї тату майстер з яскравим волоссям і пірсингом скрізь, де лише дістане голка. Їх історія почалася дивно, й деякі люди, що знають про них, вважають ці стосунки хворими, та аморальними.
— Навіщо ти розповідаєш мені це, Діно?
— Щоб зацікавити тебе, Майкле. Ну то як, вийшло?
— О так, о так. Безперечно. То що це за історія така? Ти ж розкажеш? Я хочу знати все! Що там такого хворого та аморального? Опис їх нічим не примітний.
— Ой, Майкле, дізнаєшся. Все по порядку. Але спершу… Хей-хей, усім привіт! Я — Діна Маккойл!
— А я — Майкл Пітерсон-Паркер!
— І це подкаст “Все по порядку”! Трукрайм прямо у вашому радіо!
Чоловік за кермом величезної машини потягнув пухку руку до радіо, й зробив трохи гучніше. І без того дзвінкі ведучі зареготали на весь салон.
Сонце Техасу безжально пекло, що аж, здавалось, кола закипала. Він взяв її лише кілька хвилин тому в якомусь задрипаному придорожньому кафе, а лід вже розтав. Їхати ще годин шість, не менше. Зад нестерпно болів від безперервного, довготривалого сидіння. У задусі салону неймовірно хотілося спати. Від нудьги рятували тільки дурнуваті подкасти по радіо, що так любила його дружина, й які так обожнював він, боючись у цьому зізнатися, звісно ж.
Разом з Діною та Майклом вже давно не молодий далекобійник розкрив понад півсотні справ. Останнє, що він міг пригадати, як їхав кудись у бік Міннесоти, слухав солоденький голос Діни та хриплий сміх Майкла, аби за кілька хвилин ці двоє повідомили, що справа, за якою вони так бурхливо стежили, закінчилась. Винуватця у смерті Лізи Джонсон спіймали! Тоді всі були неймовірно щасливі. Він пам’ятав, як ледь не розплакався, коли Майкл, трохи нахилившись до мікрофону, промовив фірмове: “А тепер настала черга… справедливості”. А потім… тиша. Тиша, протяжністю у три місяці. І ось вони знову в ефірі. І знову він їде кудись у бік Міннесоти, перетинаючи всю країну. Сьорбає колу, дивиться у пусті пісочні пейзажі, та слухає, з готовністю розкрити разом з ними нову справу.
— То, Діно, хто ж такі ці Філіп і…
— Колін, так, — Діна перебиває напарника, й гучно сміється, — слухай, Майкле, тобі доведеться випити свій “Антиофігін”, аби дослухати цю історію до кінця!
— Та розказуй вже! Я не можу терпіти!
— О, зрозуміло. Пий його вже і ми почнемо.
— Починай-починай-починай! — Загаласував Майкл.
— Починай-починай-починай! — Вигукнув водій, весело вдаривши по керму. Йому самому стало нестерпно смішно, й чоловік усміхнувся з-під густих вусів. А потім загадково кинув погляд у дзеркало.
Діна все тягла й тягла. Майкл, що не збирався з цим миритися, ледь не залаявся, та дівчина не відступала. Аж ось, нарешті, вона вирішила помилувати і колегу, й слухачів, тож почала:
— Одного неймовірного літнього дня Колін Ріпер поверталася додому. Вона щойно закінчила школу, тож, сповнена амбіцій і мрій, обрала коледж. Більшість людей у її віці переживають сепарацію від батьків, тож їдуть кудись далеко-далеко. Та Колін вирішила, що гнатися за бажаним немає сенсу, тому обрала коледж у рідному місті. Половину літа вона відпочивала, вже не в змозі дочекатися навчального року. А інша половина канікул здалася їй нестерпною мукою, і Колін вирішила краще пізнати свій майбутній коледж, тому ледь не щодня її можна було побачити на його території. Вона допомагала викладачам, збирала інформацію про майбутню групу. Наділена відповідальністю дівчина відразу ж завоювала прихильність в очах професорів. Працювати з нею було саме задоволення!
— Зразкова учениця, чи не так?
— Саме так! Але, як ви вже знаєте, ми ніколи не приходимо сюди розповідати вам бульбашкові романи…
— Мильні, Діно.
— Що?
— Мильні романи, кажу. Мильні, а не бульбашкові.
— А хіба бульбашки не з мила? Тобто, я маю на увазі, вони такі… Один біс! На чому я зупинилась?
Чоловік за кермом пхекнув. Діна вміла викликати у нього посмішку.
— Ти зупинилась на сварці зі мною, романи мильні чи бульбашкові.
— Що за дурнувате питання? Звісно ж мильні! Хто міг взагалі сказати, що вони бульбашкові?
Майкл гучно цокає язиком.
— Продовжуй, — каже він.
— Так, так, звісно. Усі, хто був знайомий з Колін, відзивався про неї виключно як про неймовірно добру, розумну дівчинку. Вона завжди була готова прийти на допомогу, що б там не сталося. Завжди була готова підказати рішення, якого рівня складності не було б поставлене завдання. Тож, за каноном усіх трукрайм історій, саме така світла дитина стала комусь на заваді. Хоч в той день Колін поверталася додому, та батьки так і не зустріли її. Вона просто безслідно зникла, поруч з одним із чисельних пішохідних переходів. Камера відеоспостереження зафіксувала, як ось вона йде, а за мить її вже немає. Та також вона зафіксувала, як за Колін йде чоловік. Поруч з переходом вони “випадково” стикаються. В ту мить Колін ще сміється. Незнайомець обережно плескає її по плечі, щось каже. Зупиняється. Колін йде далі, зникає з поля зору камер. Але він пильно стежить за нею. Стежить і стежить, поки раптово не починає йти за Колін. Він зникає з кадру… І це були останні секунди, коли Колін ще була вільна. Адже тоді за нею по слідах йшов її викрадач…
— Зачекай-зачекай! Тобто, ти хочеш сказати, що цим хлопцем на камері був Філіп?
— Саме це я і хочу сказати, Майкле.
— Він її викрав?! О боже мій! Але ж ти сказала, що у них стосунки, ні?
— Так.
Шокований Майкл закричав. Його здивування не зміг би передати жоден мікрофон.
— Але не все так просто, любий. Ця історія ще тебе здивує, от побачиш.
— Тоді розказуй. Я хочу знати все. Але… відійти від почутого важко. Це що, знаменитий стокгольмський синдром?
— Тут я оповідач, чи ти? Годі мене перебивати! Сиди, пий свою каву і слухай. До речі, всім, хто їсть, смачного!
— Дякую, — відповів у пустоту водій, надкушуючи бургер.
— Батьки Колін запанікували відразу ж. Їх єдина донька, що ніколи не порушувала ні правил, ні свого слова, не прийшла додому вчасно. Матір подзвонила їй раз. Другий. Третій. Гудок за гудком. І обривалось… Колін не піднімала слухавки. А на енний раз, коли матір подзвонила їй знову, телефон вже був поза зоною. Батьки сіли в машину, й негайно рушили по місту у пошуках доньки. Хоча Ненсі, так звуть її маму, вже благала чоловіка звернутися у поліцію. Згодом вони так і зробили, коли самостійні пошуки не дали результатів. Та у відділку сказали, що Колін — дівчина молода, тож могла загуляти з подругами. “У неї немає подруг! Я її єдина подруга!” — викрикнула мати. Але це не викликало у полісмена жодних співчуттів.
— От козел! — Промовив Майкл. — Ой.
— Ха-ха, нічого! — Відмахнулась Діна. — Мій чоловік поліцейський, хто не знав.
— Нікому не цікаво, давай далі!
— Зануда ти, Майкле! Гаразд. Він дотримав їх до ранку, і тільки тоді вони змогли заявити про зникнення доньки. Пошуки почались миттєво.
— О, а ось тут поліцейські молодці.
— Допитали усіх, хто тільки міг в той день розмовляти з Колін. Оглянули всі камери. І ось тоді до їх рук потрапив той самий запис…
— Це вже цікавіше! То, то? Що там?
— Їм практично миттєво вдалося дізнатися, хто ж той хлопець, що крутився поруч з Колін. Його затримали в той же день, уявляєш? Цілий наряд поліції завітав додому до хлопця. Уяви його здивування, коли він відчинив двері, а на нього направили понад десять стволів! Злякався Філіп тоді добряче. Він і слова промовити не встиг, як відразу ж його завалили на підлогу й зв’язали.
— Коротка історія виходить. Все надто просто, тобі не здається?
Водій закивав, повністю погоджуючись з Майклом.
— Обшукавши дім, вони нічого і нікого не знайшли. Звичайний будинок майже звичайного хлопця.
— Майже? А що з ним?
— Він нагадував новорічну ялинку.
— Твої загадки мене колись доб’ють, Діно.
— Не важливо! Гаразд. Отож, його моментально затримали. Почали допитувати. Він мовчав. Точніше, весь час казав, що поняття не має, що від нього хочуть. Наскільки мені відомо, його навіть лупцювали, аби він зізнався.
— Так йому і треба.
— Час йшов. День змінився на ніч. Допит продовжувався… Та виявилось, що Філіп нічого не знає.
— Що? О ні-і-і-і-і. Ні! Не кажи мені, що…
— Так. Вони схопили не того. Розгублений хлопець не розумів, що відбувається, й про яку Колін йому говорять, адже не знав ні імені, ні вигляду тієї незнайомки з вулиці, в яку він випадково врізався вчора.
— Ні, не вірю. Він бреше, 100%!
— Поліцейські так само подумали, тож вирішили діяти далі. Та це була єдина правда, на яку був здатен Філіп, і більше за зуб з нього вибити не вдалось.
— Ха-ха, гарно сказала!
— Дякую! Я репетирувала цей жарт весь ранок.
— То, скажи мені, це був Філіп чи ні?
— Хлопець, якого лупцювали, безперечно був Філіпом. Згодом стало зрозуміло, що він дійсно ні при чому. Та половина поліцейських у відділку, що працювали з Філіпом, не хотіли відступати. Вони розуміли, що це не та людина, що їм потрібна, та він був єдиним, за кого вдалося зачепитися, тож вирішили йти до кінця. Аж допоки Колін не визнали мертвою, і Філіп не опинився за ґратами. Матір колін дуже плакала у суді, кляла Філіпа усімома можливими прокляттями. “Виродок!” — Кричала вона. — “Ти вбив мою доньку!”.
— Як?! Він ж весь час був з поліцейськими! — Обурився Майкл.
— Так отож! Та поліцейські не розгубились, і весь час паралельно “шукали” спільника. Суддя не міг розглянути цю справу через брак доказів та тіла, тож Філіпа довелося відпустити. Коли його виводили з зали суду, хтось з натовпу напав на нього. Охоронці досить неохоче розборонили бійку. Враховуючи, що в той момент Філіп був закований у наручниках, це була навіть не бійка, а…
— Колотилово.
— Щось таке.
— Який кошмар, — Майкл відпив кави.
— Коли суд не зміг покарати його, місцеві вирішили покласти цьому край. На Філіпа здійснювались неодноразові напади. Його будинок намагались підпалити, а хтось одного разу підкинув на його поріг голову тварини, яку я не називатиму через чуттєвість деяких глядачів.
— Слухачів.
— Замовкни! Все це було огидно. Робота зійшла на дно. Філіпу довелося переховуватись. Та він не міг так більше жити. Не розуміючи, що далі, він ледь не наклав на себе руки. Але, на щастя, у тому відділку ще залишались люди, які хотіли допомогти і Колін, і Філіпу. Тож розслідування почалось знову. І хоч підозри з Філіпа зняли офіційно, й поліцейські, що погодились на цю справу, розуміли, що він не винен, все таки стежили за хлопцем, відчуваючи, що не все так чисто, як можна було побачити. Та окрім жахливо схудлого, виснаженого хлопця, який раптово вийшов з будинку, вони не побачили нічого. Він, геть знесилений подіями, ледь рухався. Та рухався, й навіть впевнено.
— Це ж так небезпечно для нього. Чому він мусив вийти?
— О, він вийшов у поліцейський відділок.
— Куди?!
— Ага! Відчуваючи провину, Філіп вирішив спробувати самому щось віднайти. Він провів у цих пошуках якихось зачіпок більше трьох місяців. Надія вмерла, і здоровий глузд застрибнув у могилу разом з нею. Визріла ідея, й Філіп розпочав пошуки у інтернеті. Точніше, на темному його боці.
— Даркнет?
— Ага. Неймовірно популярна фігня раніше. Чесно скажу, коли я вивчала цю ситуацію, до останнього не вірила, що він там щось знайде. Та він, бляха, знайшов! Я не знаю, яким дивом і як, та у нього вийшло.
— Я по доброму шокований!
— На щастя, він не цілком з’їхав з глузду і розумів, що він не у бісовому фільмі, тож не став нічого робити самотужки, і звернувся у поліцію. Як думаєш, що вони зробили?
— Я б на місці цих ледарів йому руки цілував.
— Я теж. І не тільки руки. Шикарний чоловік.
— Що ти сказала?
— Вони його затримали! Ти уявляєш?! Їм здалося це жах яким підозрілим, тож вони вирішили, що Філіп здається. Тож, він знову опинився в помаранчевій робі і наручниках, поки поліцейські шукали Колін. І вона, з рештою, знайшлася.
— Слава тобі, даркнет!
— Ага-ага, звісно. Вони вирішили, що це буде їх основний козир, тож на суді(так-так, знову суд, знову), коли Філіп вирішив представляти сам себе, головним свідком сторона потерпілих викликала саме Колін. І яким було їх здивування, коли Колін сказала, що вперше бачить цього чоловіка. Нарікла, що вони всі подуріли, і людина, якій належить та хатинка у лісі, в якій її знайшли, належить чоловіку з лави присяжних.
— Стає все дивніше і дивніше, ти не думаєш?
— Не думаю. Я це знаю. Суддя кілька разів перепитав Колін, чи вона впевнена у своїх словах. Дівчина тоді сказала: “Хіба я не впізнаю людину, яка знущалась наді мною більше ніж півроку? Я його пику уві сні бачитиму!”. На щастя, Барнс Тейлор, а саме так звали справжнього викрадача, не хотів калічити дівчину фізично, тож просто тримав її в неволі, катуючи її психологічно. Потім Колін розказала, що він мастурбував на неї, жив своїм життям, а вона грала роль тупої декорації його будинку, що мусила весь час ходити під себе, бо Барнс відпускав її лише аби побачити, як з надією дівчина біжить до дверей, щоб зловити її знову. Він насолоджувався її плачем та істериками. Й десяток збоченців з інтернету також. Вони просили його робити різні речі, та Барнс грав за своїми правилами. Він хотів продати Колін, коли вона йому набридла, й саме на це оголошення натрапив Філіп.
— Насилля у будь-яких проявах залишається насиллям, тож це все одно огидно. Та й, я впевнений, Колін не розповіла всього.
— Вірно. Філіпа знову виправдали, та на цей раз ніхто не кидався на нього з кулаками. Навпаки, коли він виходив з зали суду, мама Колін, що була першою в ненависті до цього молодого чоловіка, підійшла до нього і вибачилась за все. Тоді Філіп відповів їй: “Не треба вибачатися, мем. Тут ви жертва. А я був просто не в тому місці і не в той час”. Моє серце розірвалося на шматки з цього запису.
— Є запис?!
— Так. Їх знімали десятки камер. Це справді було дуже сильно. Не дивлячись на те, що Філіпу довелося пережити, він розумів чітко, хто винен, а хто ні.
— Я захоплююсь ним. То що сталося з Барнсом?
— Заглибившись у справу Барнса, поліція виявила, що у нього був цілий гарем зі зниклими дівчатками. Барнс отримав 25 років позбавлення волі з правом на дострокове звільнення.
— Якось несправедливо виходить, як гадаєш?
— Так… Найбільше мене засмучує, що, якби Колін була одна, він сидів би лише від трьох до восьми років. І це, знаєш, жахливо. Зазіхаючи на її життя і свободу він отримає таке мізерне покарання. Гидко. Та що поробиш. Отож! Переходимо до найцікавішої частини цієї історії.
Водій напружився, настороживши вуха.
— Після того, як всі суди закінчились, а Барнс офіційно був засуджений, журналістам стало відомо, що Колін та Філіп почали зустрічатися через кілька місяців після. Громадськість ця новина неймовірно обурила. Вони назвали Філіпа збоченим психом, а Колін — його жертвою, без певних обґрунтувань. Тож на самих судах їх випробування не закінчилось. Цим двом довелося пережити стільки публічної токсичності, стільки злоби та невиправданої агресії у свій бік, аби навіть зараз, після десяти років, залишатися разом. Колін та Філіп вже давно одружені, живуть у Нью-Йорку, й чекають сина.
— Та-а-а-ак…. “Антиофігін” дійсно став в нагоді…
— І мені-і-і-і-і…. — Протягнув водій, нарешті допиваючи колу.