— Скільки разів ти помирав?
— Андроїди не вмирають, детективе.
— Так, звісно… Добре, скільки тіл ти змінив? Бо я вже заїбався рахувати і не пам’ятаю.
— Корпусів, якщо точніше. Дві кінцеві цифри номенклатури на моїй формі означають, який саме корпус використовується. Прототип мав номер п’ятдесят один. Мій номер п’ятдесят дев’ять.
— Вісім. Ясно, — детектив обійшов фігуру андроїда по колу і затягнувся цигаркою, випускаючи дим йому в обличчя. — Ідентична копія з аналогічними мізками, та всім іншим. Як нудно.
— Я вам не подобаюсь, детективе? — запитав Коннор, сідаючи поряд з Рідом на лавку.
— А чому ти вирішив, що саме ти можеш мені подобатись? — Рід фиркнув і застиг, коли рука восьмисотого ковзнула по його стегну.
— Годі цих безглуздих ігор, Ґевіне. Я знаю, навіщо ти покликав мене в цей парк. Ти думаєш, що втратив того Коннора, з яким зумів зблизитись, але це не так. Я той самий прототип, п’ятдесят перший, і був ним в кожному попередньому корпусі. Мені шкода, що ти стільки разів бачив мою деактивацію. Я знаю, як травматично для людини бачити смерть партнера, але я не людина і що б не сталось, мене можна повернути.
— Як зручно! А думаєш можна повернути мої нерви? Чи всі ті ночі, які я провів без сну, бо боявся, що знов присниться кошмар з тобою? Що я знов побачу, як в тебе влітають кулі, чи ти летиш з висоти, — Коннор дивився на знервованого Ґевіна і хотів щось зробити, але чомусь не міг. — Я знаю, що ти не людина, я знаю, що ти після смерті одного тіла повернешся в іншому. Але я ніколи не знаю, чи повернеться саме той, а не якийсь інший Коннор, якого я не зможу розпізнати… Мені легше робити вигляд, що ми лише колеги і що між нами нічого не було…
— Ґев… Будь-ласка, ти робиш гірше нам обом і ти це розумієш, — андроїд підсів ближче, торкаючись пальцями обличчя детектива. — Ти не хочеш більше грати в незнайомців, бо не покликав би мене сюди. Тут стався наш перший поцілунок рівно в той самий час рік тому, коли я ще був п’ятдесят першим. Ґевіне, я все пам’ятаю. Наприклад те, що в тебе тоді була розбита губа і тобі було трохи боляче мене цілувати, бо слинозамінник містить спирт. Ти навіть жартував, що якщо сильно захопитись поцілунками з андроїдом, то можна не купувати випивку, щоб дійти до відключки. А я відповів, що хочу довести тебе не до відключки, а до орг…аз…
Коннор запнувся, бо Рід взяв його руку, несильно стискаючи пальці і розглядаючи їх запитав:
— Скажи, що ти мені пообіцяв перед тим, як вперше деактивувався? — він не дивився на восьмисотого, ховаючи занадто вологі очі. Це був надто болісний спогад.
— Я сказав, що навіть якщо повернусь машиною, зроблю все можливе, щоб стати девіантом знову і… Тільки заради тебе, — андроїд рукою повернув обличчя Ґевіна до себе, щоб подивитись в очі. — Ґевіне, чому? Я ж повернувся таким, яким був, то чому ти мене відштовхнув?
Рід не знає, що йому відповісти. Забагато всього він відчував та не знав, як це скласти до купи: побачити фактично смерть свого партнера і не раз, а потім зустрічати його живого на роботі було занадто сюрреалістично.
— Я… Я не міг повірити, що то був ти. Я не встиг нормально оговтатись, як ти знову з’явився і це мене збентежило і взагалі… Я не звик до того, що ті хто помирають, можуть потім оживати. Я бачив п’ять твоїх смертей з восьми і щиро вважав, що після цих всих перекидів, частини особистості та пам’яті втрачаються. Ну і ще тому, що я не хочу переживати за твою смерть знову. Мені вже вистачило… Надивився, — Коннор відкрив рота, щоб щось сказати, але спромігся лиш розгублено кліпнути очима кілька разів, а Рід продовжив. — Я не хочу прив’язуватись і водночас, я не хочу втрачати тебе. Тому й гадки не маю, що мені робити…
Так, Рід справді не мав уявлення, що робити з тим, хто майже на кожній серйозній справі помирає, залишаючи в його душі нову чорну діру. Як можна перестати боятись за того, хто тобі не байдужий? Невже Коннор не розуміє, якого болю він кожен раз завдає, кидаючись під кулі? Мабуть, в андроїдів світ виглядає простішим… Ґевін підвів погляд на восьмисотого і той побачив прозорі доріжки сліз.
— Мені шкода, Ґев, — Коннор хотів ще сказати «пробач», але розумів, що це ніщо, пусті звуки, які не зможуть повернути все назад і забрати біль. — Я був безрозсудним та необережним…
— Безрозсудним? Андроїди бувають безрозсудними? — пирхнув Рід.
— Я девіант, пам’ятаєш? Девіанти дуже схожі на людей. І вчинками також. Коли я відкрив для себе, що після девіації мене все одно перекидає на інше тіло, коли попереднє деактивується, то дуже зрадів і перестав турбуватись про обережність. Зараз я бачу, що це було помилкою…
— Так, це твій гігантський пройоб!
Андроїд і детектив мовчали, кожен по-своєму обмірковуючи ситуацію. Ґевін зовсім не хотів ніякої драми. Він взагалі розраховував, що вони просто поговорять, закінчать це все дурне переглядання та напруження, що виникало між ними і розійдуться, щоб більше ніколи не мати навіть надії на продовження стосунків поза формальним визначенням «колеги». Однак, все, як завжди, пішло не так. Йому було нестерпно: гірко, боляче, до крику, бо Коннор не був йому чужим і байдужим.
— Ґевіне, що ти хочеш, щоб я зробив? — тихо спитав восьмисотий. — Я хочу виправити хоч щось, якщо це можливо.
— Що я хочу? — Рід подивився на нього так, ніби збирався відмовити від самовбивства, а потім притягнув до себе за грудки і заговорив тихим, захриплим голосом: — Я хочу, щоб ти носив бісовий бронежилет. Я хочу, щоб ти перестав лізти під кулі. Я хочу, щоб ти нарешті усвідомив, що для мене означає твоя смерть і хто ти для мене, та чому я так переживаю. Зрозумів?
— Обіцяю більше не вмирати, — відповів Коннор і відчув, як трохи сухі, потріскані губи цілують його.
Ґевін цілував Коннора так, ніби востаннє в житті, і не міг стримати емоцій. Він вірив андроїду і не вірив, бо поки не побачить підтвердження обіцянки, доти буде сумніватись. Такий вже він є, загартований коп, що вірить тільки доказам, фактам та вчинкам.
***
З моменту їхньої розмови в парку пройшло кілька місяців. Коннор справді жодного разу не знехтував захистом на затриманнях, завжди прискіпливо аналізував обстановку і лише раз отримав кулю в руку, але це була лиш подряпина, яку восьмисотий залатав сам. Ґевін був щасливим бачити свого андроїда цілим та функціональним. Врешті він навіть перестав сильно стресувати, бачачи, як восьмисотий збирається на завдання.
В якийсь момент Рід занадто розслабився, бо Коннор фактично взяв усю турботу про безпеку на себе. Він дуже хотів показати, що Ґевін для нього дорожчий за будь-що чи будь-кого у цьому світі. І той цінував це настільки сильно, що андроїд регулярно збивав налаштування голосового модулятора до хрипу, стогнучи та благаючи не зупинятись. Детектив був людиною, але в питаннях інтимної близькості він міг дати фору спеціально спроєктованим для цього машинам. Коннор відчував це безліч разів і готовий був віддаватись знову і знову, тонучи в ґевінових пестощах і плавлячись, ніби в вулканічній лаві.
Але ідилія не могла тривати довго. Одного разу, на завданні, Ґевін поліз вперед Коннора і наступив на замасковану вибухівку. Коннор відразу покинув позицію і помчав до Ріда: стан детектива був критичним, від лівої ноги майже нічого не лишилось, решта тіла постраждала менше, але ран було досить багато, в тому числі й черепно-мозкова травма. Андроїд аналізував шанси і результати були невтішні.
Він супроводжував Ґевіна до реанімації, а потім днями сидів у відділенні, щоб дочекатись його приходу до тями. Коннор навіть взяв відпустку, щоб не покидати напарника… Працівники лікарні косо поглядали на його самотню фігуру в коридорі: хтось дивився з жалем, комусь було просто цікаво, а хтось дратувався й кидав щось образливе. Коннору було байдуже.
Щойно Ріда перевели в палату, він зміг перебратись до нього поближче і тримати за руку. Майже весь час. Восьмисотому було боляче дивитись на такого свого партнера. Ґевін втратив ліву ногу до середини стегна та два пальці на лівій руці: мизинець і безіменний. Він лежав весь обплетений бинтами й трубками і не був схожий на людину в звичному сенсі.
— Ґевіне, я сумую за тобою. Як би я хотів, щоб це ти мав змогу переселятись в нове тіло. Тобі… Тобі це стало б в нагоді, — вісім днів пройшло від трагедії, а Рід все ще лежав у комі. З кожним днем Коннор накручувався все більше, бо аналіз все ще давав занадто погані результати, але він не міг втратити надію повністю.
Минуло два тижні. Восьмисотий, не дочекавшись результату, повернувся на роботу. Так було потрібно? Але навіщо, якщо світ без Ґевіна був йому не милим. Втім, сидіти в палаті він більше не міг. Можливо Ґевін відчував скорботу свого андроїда і тому не міг прокинутись, бо йому було важко це побачити в реалі. Зараз це вже не важливо. Коннор працював, мабуть, тільки тому, що це була його початкова місія. Все інше не мало значення. Навіть власне життя. Хоча ні. Ґевінові слова міцно закарбувались в його голові і обіцянка, дана йому не була пустим звуком, тому андроїд продовжував по інерції дотримуватись її та не біг під кулі, хоч і хотілось.
— «Я буду жити, поки твоє серце б’ється», — вирішив для себе Коннор і це трохи врівноважило його стан. Стало трохи легше.
Дні йшли за днями і ось, восьмисотий нарешті отримав звістку, що Ґевін прийшов до тями. Він приїхав відразу, як тільки зміг. Коннор увійшов до палати, не вірячи своїм очам, бо готувався вже до найгіршого, але Рід знову перевернув усі розрахунки в його голові догори дригом.
— Привіт, Ґевіне. Я сумував, — андроїд усміхнувся і змахнув сльозу зі щоки, сідаючи поряд з ліжком. — Тепер я зрозумів, як ти почувався, коли бачив мене перед деакт… Присмерті.
— Довго ж до тебе… доходило… бляшанко, — Рід був ще слабкий і говорив з паузами. Коннор намагався стримуватись, але даремно. Він схилився над Ґевіном і ледь торкаючись вустами шкіри, щоб не викликати болю, обцілував кожен сантиметр його обличчя, а потім взяв за руку, легенько погладжуючи її. — Як… ти? Все ще… в тому… ж… тілі?
— Не говори багато, перевтомишся, — Коннор погладив його по голові, поправляючи розпатлане волосся. — Я все ще п’ятдесят перший в п’ятдесят дев’ятому тілі і навіть не зазнавав травм. Ти навчив мене цінувати і берегти себе. Хоч без тебе було важко про це пам’ятати.
Ґевін прикрив повіки та усміхнувся.
— От… бачиш… я тебе навчив, а… сам… наступив на… ті ж… самі… граблі, — він спробував хихикнути, але вийшло щось хрипле й незрозуміле. Восьмисотий притулив пальця до його губ.
— Тшш, мовчи. Краще поспи. Я буду приходити кожен день, поки тебе не випишуть, — Коннор схилився до самого рідового вуха і прошепотівши «кохаю тебе» поцілував у вилицю та покинув палату.
Ґевін відновлювався досить швидко і мабуть, частково, завдяки Коннору, який справді приходив щодня та підтримував оптимальний рівень його психологічного стану. Вони говорили, восьмисотий допомагав Ріду розминати кінцівки, щоб ті повернулись до колишньої функціональності, та навіть більше — допомагав стояти на милицях і вчив ними користуватись, попри бунти з боку вибагливого пацієнта. Ґевін не бажав миритись з обмеженнями свого тіла і хотів підібрати собі протези, та жодна конструкція не викликала в нього захоплення. Вони всі мали досить обмежений функціонал і не могли повноцінно замінити людську кінцівку.
— Ґев, а чому ти не розглядаєш можливості створення індивідуального кібер-протеза? Кіберлайф давно цим займаються і вони роблять максимально схожі руки та ноги, які навіть мають налаштування скіну, — запропонував Коннор, а потім побачив, як Ґевін похмурнів.
— Простому поліцейському таке не по кишені. Хоча, який я тепер поліцейський…
Андроїду стало не по собі. Він не хотів, щоб його партнер якось засмучувався з цього приводу, тому просто підійшов і обійняв його зі спини, поки той сидів на ліжку.
— Не переймайся щодо цього. Ми щось придумаємо і ти далі продовжиш працювати в поліції, от побачиш.
Рід не дуже повірив Коннору, а дарма: хитрий восьмисотий відсканував Ґевіна, поки той спав, і відправив дані в Кіберлайф з замовленням. Уже через місяць, Ґевіна везли на операцію, після якої він знову виглядав як раніше.
— Щось я не допетраю, ти янгол, чи диявол, Кон? — сміявся Рід роблячи перші кроки новою ногою та рухаючи штучними пальцями.
— Я не більше, ніж простий андроїд, який тебе любить, — відповів Коннор простягаючи до нього руки, щоб підстрахувати.
— Де ж ти взяв стільки грошей? — дивувався Ґевін і навіть не почув, що до нього хтось підкрадається.
— Мені трішки допомогли, — восьмисотий намагався сховати усмішку, бачачи, як Тіна заносить руки над ґевіновими плечима.
— Попався! Народ, я зловила кіборга-девіанта!
— Тіна! Ти хочеш, щоб я вмер? — чоловік розвернувся і побачив увесь колектив свого відділку. Навіть Фаулер та Андерсон прийшли. — Якого…
Він подивився на Коннора, який просто знизав плечима.
— Ми планували зробити тобі сюрприз. Коли я озвучив колегам, що тобі треба найкращі протези, ніхто не зміг відмовитись, щоб скинутись. Ми більше місяця тримали це в секреті. Я підговорив усіх, щоб вони про це мовчали під час візитів. Ґевіне, ми скинулись на найновішу модель і після реабілітації ти гарантовано зможеш працювати без жодних обмежень. Ти радий? — Коннор підійшов ближче.
— Ти знущаєшся? Звісно я не радий, — всі миттєво затихли не очікуючи на таку реакцію. — Я щасливий. І зараз, мабуть, найщасливіша людина в світі!
Коннор, Тіна і ще кілька колег кинулись обіймати Ґевіна, намагаючись на радощах не задушити його.
А через чотири місяці, після всіх реабілітаційних процедур та тренувань, детектив Ґевін Рід ледь не з фанфарами повернувся на службу, маючи на безіменному пальці діодну обручку. Таку саму, як у Коннора.