Почалася нова ера у житті котів-вояків. Невдовзі після смерті Вогнезора, загадково померла Мрячконіжка від незнайомої хвороби, після чого Шулікокриг став Річковим воєводою. У Вітряному й Тіньовому Кланах у майбутніх провідників лісових котів також були послідовники – Павотеніг і ще декілька Тіньових котів, що об’єдналися колись з Шулікокригом та Багнокігтем, щоб збунтуватись проти Однозора.
У Громовому ж Клані все ще чували за Вогнезором. Вивіркострибка і Листоплеса, його доньки, були зажурені більш ніж інші, але тепер Ожинокіготь не турбувався через руду воячку, що колись була його подругою. Його цікавила тільки влада і його зведений брат, інше ж було неважливим. День і ніч він планував, як захопити Вітряний Клан, що казати котам і що робити з тими, хто буде проти їхньої з Шулікокригом влади. Зустрічався у снах зі своїм батьком, патрулював Вітряний кордон, вивчав сусідів і навіть своїх котів – хто піде за ним, не зважаючи ні на що?
Золошуб, задовольнившись неоголошеною перемогою над Ожинокігтем у їхній суперечці через Вивіркострибку, став явно більш ніж вірний своєму провіднику, і смугань був у ньому впевнений.
Пройшла повня після смерті Вогнезора, але Ожинокіготь так і не отримав своє провідницьке ім’я і дар дев’яти життів від Зореклану. Він планував піти до Місячного Ставу, але вже після нападу на Вітряний Клан.
Але також він боявся того, що Зоряні предки можуть йому сказати.
Листоплеса наполягала на тому, щоб Ожинокіготь пішов ділитися язиками з предками, і Клан починав щось підозрювати. Тому однієї Зеленлистової ночі, Громовий провідник вирішив напасти на Вітряний Клан і захопити над ним владу.
Цілу повню Ожинокіготь готувався до цього; плекав у своїх котах впевненість, що Вітряний Клан потребує їхньої допомоги і сильного провідництва, хоча і не казав прямо свої справжні бажання. Думки вояків розділилися: старійшини і старші коти сумнівалися, а ось новаки й молодші, з ними й Золошуб, були явно переконані в тому, що Однозір не є хорошим провідником для свого Клану.
Сонце тільки починало заходити за обрій, коли Ожинокіготь вийшов зі свого кубла і скликав вояків, що перебували в таборі, на таке собі віче. Оглянув табір Громового Клану - повний кагат свіжини, вгодовані й сильні коти, захищена домівка. Він міг би дати Вітряному Клану таку ж саму велич. Порохошуб, Орлякошуб і Вивіркострибка, що якраз ділили між собою білку перед тим, як піти у вечірній патруль, підійшли до Ожинокігтя за його покликом. Пізніше до них доєдналися Золошуб, Березолап і Хмарохвіст.
Провідник не знав, як сформулювати свій план про напад на сусідній Клан, адже не був впевнений, чи захочуть цього його коти. Рано чи пізно все одно довелося б це зробити, і вони з Шулікокригом не змогли би довго тримати свою зраду при собі. Але вояцький правильник ясно казав, що коти повинні виконувати накази свого провідника, незважаючи ні на що.
— Ну, говори вже, Ожинокігтю. – доки син Тигрозора збирався зі своїми мислями, коти збентежено повитріщалися на нього, очікуючи його промову. Завжди гострий на язик Порохошуб роздратовано помахував хвостом в нетерплячці.
Кіт ковтнув реп’ях, ставший йому посеред горла, і почав, уникаючи погляду старших вояків, зосередивши погляд на сірих смугах на плечі Золошуба.
Доки він говорив, очі котів усе більше округлялися від шоку та недовіри. Ожинокіготь подумав, чи не було б краще вбити Вітряних провідника й воєводу тихцем? Але тоді він відкинув цю думку – як тоді він міг показати свої права на сусідній Клан.
— Отже, – закінчив він, підвищивши голос, владно оглянувши своїх вояків палаючим рішучістю бурштиновим поглядом. — Сьогодні опівночі ми атакуємо Вітряний Клан і об’єднаємо його з Громовим.
Верескнувши, Вивіркострибка ошелешено кинулась на перед, ледве стримуючи себе, щоб не кинутись на свого провідника з кігтями.
— Як ти смієш, брудний ти клубок хутра?! – Ожинокіготь відкрив рота, щоб її заспокоїти, але вона продовжила. — Вітряний Клан завжди був другом Громового. Та як ти узагалі можеш думати про об’єднання двох Кланів?! Їх у лісі завжди було чотири!
Провідник роздратовано смикнув хвостом, примруживши очі.
— Ну, то це ж не відміняє того, що Громовий і Вітряний Клани будуть друзями, – в’їдливо нявкнув він. А тоді його голос і погляд став спокійним, ніби поверхня озера у задушливий день. — Великі зміни чекають на усі Клани, Вивіркострибко. Наше діло - зробити так, щоб ці зміни йшли на користь котам.
Вивіркострибка сіла на своє місце, але по її вигляду було ясно, що її не переконали слова Ожинокігтя. Рудий хвіст люто посмикувався, а очі вороже виблискували.
Втім, провіднику зараз було не до цього.
— У когось іще є заперечення? – крижаним тоном протягнув він. Порохошуб і Хмарохвіст непевно перезирнулись, Березолап нервово випускав кігті, і тільки Золошуб виглядав безтурботним.
Ожинокіготь кивнув.
— Добре. Тоді, Орлякошубе, – він повернувся до золотавого воїна. — Збери усіх найсильніших вояків і скажи їм, щоб опівночі усі були тут. Оборона табору нам не потрібна.
Вояк промовчав, але пішов шукати котів. Усі до сих пір були у шоці від заяви Ожинокігтя.
Сам же Громовий провідник лише кивнув іншим у знак того, що вже можна йти, і, з’ївши полівку, пішов у своє кубло спочивати.
На них чекає тяжка ніч.
***
.
Місяць кидав своє мляве проміння на піщану галявину посеред лісу, де був розташований табір Громового Клану. З першого погляду, було темно й тихо, але, придивившись, можна було розгледіти рухомі темні постаті і мерехтливе світло стурбованих котячих очей.
— Готові? – прокотився над бойовим патрулем низький голос.
Громові коти щось непевно мурмотіли, деякі промовчали, понуривши голови. Ожинокігтя це, втім, не турбувало. Поділивши вояків на групи, він сказав рушати.
Золошуб, Порохошуб і Ожинокіготь вели три бойових загони котів. Ожинокіготь повинен був йти прямо до Вітряного табору, з ефектом несподіванки його вояки нападуть перші, а потім, з інших сторін повалить підмога. Обрати Золошуба було логічним і правильним рішенням, він поважав свого провідника і пішов би за ним усюди. Щодо Порохошуба – він навряд розділяв з Ожинокігтем його ідеали, та був вірний вояцькому правильнику, тому не мав права не підкорятися йому.
На кордоні з Вітряними сусідами коти розділилися. Ожинокіготь йшов прямо, Золошуб зі своїм загоном пішли зі сторони озера, а Порохошубова група просувалась, по струмку до Місячного Ставу. Відчувши під ногами сухе торфовище, Громові коти почувалися ще більш невпевнено, але вороття назад уже не було. Ожинокігтя це не спиняло, він упевнено скрадався травою, черкаючи смугастим хутром землю. Час від часу він спинявся, наслухаючи опівнічного патрулю, але, окрім звичного Вітряного запаху на їхній території, більш свіжих поміток не було.
Взяти контроль над Вітряним Кланом означало вбити Однозора і Золоніжку, але простіше було просто змусити Однозора приєднатися до них, а потім чекати, поки він помре.
Громові вояки не знали одного – їм на підмогу невдовзі прийдуть Річковий воєвода Шулікокриг і Тіньові вояки. Звісно ж, не обійдеться й без зрадників серед Вітряного Клану.
Нарешті, в полі зору Ожинокігтя почали з’являтися все густіші чагарники, що оточували, захищаючи, Вітряний табір. Він облизався у передчутті, і, засвідчившись, що на варті був Павотеніг, подав знак приблизитись до табору й стати на позиції.
— Пам’ятайте: Павотеніг та Клаптевух на нашій стороні. А ваша головна ціль: послабити вояків, але не вбивайте. Не потрібно, щоб вони нас ненавиділи.
Вивіркострибка, що також була в його загоні, бо Ожинокіготь хотів пересвідчитися в її вірності саме йому, тихо форкнула і прошипіла:
— Думаю, вони й без того нас зненавидять через те, що ми збираємося зробити.
Ожинокіготь пропустив її слова повз вуха.
— Помалу підходьте ближче. За моїм знаком - нападайте.
Провідник підсунувся ближче до входу і тихенько гукнув Павотенога. Той наче й не здивувався появі Громових котів - хоча так воно й було. Він тихо кивнув, і Ожинокіготь кинувся прямо в табір, видавши гучний бойовий клич. За сигналом, чорні постаті ворожих котів ринули на галявину. Тим часом Вітряні вояки уже почали прокидатися.
Золоніжка, Вітряна воєвода, з круглими від шоку очима вибігла з вояцького кубла, за нею вийшли інші. Не довго думаючи, Ожинокіготь кинувся на воєводу, збивши її з ніг.
Він бачив, як за кілька лисячих хвостів від нього Хмарохвіст кинувся на Ночехмару, молоду королеву. Агресивна купка чорного й білого хутра, верещучи котилась по трав’яній долівці табору.
Тим часом Ожинокігтя ледь не збив, пробігаючи повз, якийсь кіт, якого він в темноті не зміг впізнати. Але той завадив Ожинокігтю знесилити Золоніжку, вона встала й, обтрусившись, побігла далі в бій.
Громовий провідник розгубився. Навколо нього бігали й кричали коти, змішалися Вітряний і Громовий запахи, він не знав, на кого нападати. Та тут, у його бік хтось врізався.
У сірому клубку хутра він впізнав Воронокрила - кота, з яким він подорожував до Сонцеспаду. Коли вояк підняв погляд, у синіх очах в світлі тонкого місяця блищали страх і гнів. Воронокрил теж його впізнав.
— Що ти робиш?! Нащо? – прошипів кіт, ринувшись у бій на смугастого провідника. Той лише похитнувся, але не впав.
— Це для блага усіх Кланів, Воронокриле. Я об’єднаю Громовий і Вітряний Клани.
Зіниці Вітряного вояка розширились і він застиг, тільки його хвіст нервово посмикувався.
— Що?!
Ожинокіготь спокійно відповів.
— Так буде краще для усіх. Вітряний Клан ніколи не був найсильнішим у лісі, а разом ми станемо набагато могутніші. – Побачивши, як це не переконало його, Ожинокіготь додав. — Та й хіба ти не хотів би цього, Воронокриле? Бути разом з Листоплесою? Я дам вам на це право. Лишень допоможи мені в битві.
Воронокрил відвів погляд.
— Між мною і Листоплесою все скінчено.
Громовий кіт зрозумів, що надавив на болюче. Але часу переконувати Воронокрила не було, потрібно було йти в битву. Усі Громові загони були тут, але скоро прийде ще підмога. У Вітряного Клану не було шансів виграти у цій битві: коти усіх Кланів прийшли битися проти нього.
— Але ви обоє хочете все повернути. Подумай, Воронокриле. У тебе є час.
І, не обтяжуючи себе зайвими словами, провідник кинувся в бій. Він повинен був знайти Однозора.
Серед верескливих котів він нарешті зміг розгледіти смугасте хутро Вітряного провідника. На мить, Ожинокіготь замислився чи правильно зробив, пішовши проти іншого провідника без дару Зореклану? Та вже було запізно.
На шляху до Однозора Ожинокіготь видер кілька жмутків хутра у ще деяких Вітряних котів, але погляд його був зосереджений тільки на своїй цілі.
Однозір саме боровся з Шипокігтем, і явно перемагав. Ожинокіготь відкинув брунатного кота, звільнивши свого вояка і нависнув над провідником.
Саме у той час на галявині з’явилося ще більше котів, місця стало настільки мало, що деякі коти билися один на одному. Він зрозумів - Шулікокриг зі своїми котами уже тут.
— Здавайся, Однозоре! – прогарчав Ожинокіготь йому в обличчя, притиснувши лапами його горло. Вітряний провідник з останніх сил молотив задніми лапами його в живіт, але Громовий кіт був міцний. — У вас немає жодних шансів вийти живими з цієї битви. Приєднуйся до Громового Клану, інакше ми вас всіх повбиваємо!
Очі Однозора були широко розплющені від жаху, а рот розкритий в надії вхопити хоч трохи повітря.
— Н..ніколи…
Ожинокіготь загарчав і дряпонув його шию. Кров бризнула з-під закручених кігтів прямо на обличчя Громового кота. Він злизав її і нахилився ще нижче до Однозора.
— Здавайся.
Вітряний провідник, весь скривавлений і понівечений, з роздертим вухом, лежав під ним і мовчав, закотивши очі від знесилення. Тоді Ожинокіготь збагнув, що той, напевне, втрачає своє життя. Він тріумфально нявкнув, але всі коти були надто зайняті битвою, щоб звертати на них увагу.
Кіт почув якийсь рух за собою. Обернувшись, від побачив темну широкоплечу постать, і одразу зрозумів, кому вона належить.
Ожинокіготь облишив Вітряного провідника, а сам підійшов ближче до Шулікокрига.
— Шулікокриже, дякую за допомогу.
В очах брата світилася гордість.
— Ти молодець, Ожинокігтю. Батько пишатиметься тобою.
Провідник сів, схиливши голову.
— Однозір ще нічого не вирішив.
— Ну, він не може не приєднатися до Громового Клану. Усе вже вирішено за нього.
Громовий кіт кліпнув, повернувши голову до Вітряного провідника. Однозорові боки тяжко опадали, він уже прийшов до тями, але битися далі просто не міг. Шия більше не кровила, а зі смугастої шкури було зірвано кілька клаптів хутра. Ожинокіготь вдоволено облизнувся, пригадавши солоний присмак котячої крові. Кивнувши братові, він знову підійшов до Однозора, задаючи те саме питання.
— Ти здаєшся, Однозоре? Знай: ми не відступимо, доки Вітряний Клан або приєднається до Громового, або згине.
Вітряний провідник підняв до нього погляд, сповнений ненависті і відчаю.
— Вогнезір помилився, коли обрав тебе воєводою.
Ожинокіготь зневажливо форкнув.
— Та ні, це було єдине правильне рішення цього нікчемного кицюні. Я приведу Громовий Клан до величі. – він холодно всміхнувся. — І Вітряний Клан теж.
Однозір смикнувся, намагаючись напасти, але тільки впав від безсилля і сумнівів.
— Добре, Ожинокігтю. – зціпивши зуби, прошипів він. Як би соромно йому не було визнавати свою поразку, але іншого виходу у Вітряного Клану немає. На його плечах лежала відповідальність за життя його котів. — Твоя взяла. Вітряний Клан… – він зробив над собою зусилля, щоб продовжити. — Вітряний Клан визнає поразку. Ми приєднаємося до вас.
Ожинокіготь замуркотів, насолоджуючись тріумфом.
— Ти молодець, Однозоре, я знав що ти зробиш правильній вибір, – його голос був солодкий, як мед, він всівся поряд і лукаво прищурився, коли провідник загарчав. — У таборі мого Клану буде достатньо місця для твоїх котів. Втім, під наглядом Громових вояків ви можете залишитися і тут…
Однозір підвівся і подався геть, не бажаючи вислуховувати це приниження. Битва тим часом вже затихла, більшість Вітряних вояків уже лежали без сил, а Тіньові і Громові кудись поділися. Провідник Вітряного Клану закликав припинити битву і заявив про поразку.
— Віднині, Вітряний Клан стане частиною Громового під проводом Ожинокігтя. – тихо проголосив Однозір. Але кожен на галявині його почув.
Ожинокіготь із задоволенням побачив в очах вояків здивування, але не злість та ненависть. Вони розуміли, що об’єднання двох Кланів було хорошим рішенням, але віра в Зореклан і вояцький правильник явно змушували котів вагатися.
«Нічого, – подумав Ожинокіготь, — Скоро увесь ліс зміниться, і два Клани стануть могутнішими, ніж будь-коли.»