Повернутись до головної сторінки фанфіку: Гренландія

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Бенні показує світлину у перші дні експедиції. Океан ще не вкрився кригою, вони не так далеко відійшли від корабля, проте мають багато сили та ентузіазму.

– Знайшов в трюмі, певно у когось випало, та я й підібрав… – світлина чорно-біла і трохи зім’ята, але можна добре розгледіти обличчя. Вони випускники, вони веселі й сповнені надії. Позаду молодих дівчат і парубків видно старезний університет. Це гарна світлина.

В наметах  добре не зігрітися, проте Дін вже звик до постійного холоду. Вітру нема, а мороз не такий вже й сильний, не шкодить. Тому Дін і не зважає. Він знімає рукавички, розтирає долоні, сухими пальцями обережно торкається крихкого папірця.

– Я дав їм імена, – Бенні все ще тримає світлину з незнайомими людьми, а Дін не має духу її забрати, – ось ця – Андреа. – він вказує на дівчину зі строгим обличчям і довгим темним волоссям, – вона обожнює читати про піратів і трохи бандитська, проте точно відмінниця, а це, – тепер він ставить палець біля хлопця зі світлими кучерями – Тайлер, він грає в футбол і обожнює слухати пісні про любов, – Бенні хихоче.

Та Дін ніяк не може відірвати погляду від іншого хлопця, котрий стоїть трохи осторонь. Він охайно вдягнутий, на його носі лежать окуляри зі світлою оправою, але скуйовджене темне волосся вибивається з вигляду старанного учня.

– А цього як звати? – власний голос звучить огрубівшим. Ясно ж, що Дін рідко ним користується. Буває одного погляду достатньо, щоб співрозмовник зрозумів його думку на якусь тему. Або його наказ.

Бенні знизує плечима. Та все ж очі уважно роздивляються цього хлопця.

– Не знаю… – він закусює губу, наче прикидає варіанти імен, – хочеш, ти дай йому ім’я.

Куточки губ Діна ледве помітно смикаються. Він нарешті забирає фотографію з рук Бенні. Дивиться. Гарний хлопець… надзвичайно гарний. Шкода, що колір очей не розгледіти.

– Кастіель, – видихає Дін. А потім хитає головою, – Кас.

Бенні лише вигинає брови. Очікує на пояснення.

– Нехай янгол нагляне за нами.

Мати в дитинстві завжди так казала. А Кастіель – ім’я янгольське. І хлопцю пасує. Але «Кас» пасує навіть більше.

Бенні, вочевидь, погоджується. На цьому розмова й закінчується, в цих місцях занадто холодно з розкритими ротом ходити.

Зручна постіль. Світлий ранок і сонце, що змушує очі розліпитися. Поряд із Діном лежить чоловік: оголене плече, міцне тіло накрите простирадлами, каштанові пасма волосся, пухнасті й неслухняні. Дін хоче торкнутися. Він тягне руку і…

Прокидається.

Вони з Бенні збирають провізію, речі, годують собак. Вирушають далі. Стає все холодніше.

Бенні втрачає керування. Собаки мчать уперед. Не зупиняються. Нічого не чують. Бенні падає з саней. Запряг натрапляє на обрив…

Дін зупиняє власних собак, він біжить до запрягу Бенні, той спішить позаду. Сані не впали. Собаки не впали. Але трос занадто натягнутий. Сані зачеплені за каменюку, проте поступово зісковзують разом з провізією. Собаки скиглять і виють, метушаться. Дін чує пронизливий лай.

– Це Гарт! – кричить Бенні й заглядає у низ, у прірву… – це мій ведучий пес, Діне!

Бенні показує світлину у перші дні експедиції. Океан ще не вкрився кригою, вони не так далеко відійшли від корабля, проте мають багато сили та ентузіазму.

– Знайшов в трюмі, певно у когось випало, та я й підібрав… – світлина чорно-біла і трохи зім’ята, але можна добре розгледіти обличчя. Вони випускники, вони веселі й сповнені надії. Позаду молодих дівчат і парубків видно старезний університет. Це гарна світлина.

В наметах  добре не зігрітися, проте Дін вже звик до постійного холоду. Вітру нема, а мороз не такий вже й сильний, не шкодить. Тому Дін і не зважає. Він знімає рукавички, розтирає долоні, сухими пальцями обережно торкається крихкого папірця.

– Я дав їм імена, – Бенні все ще тримає світлину з незнайомими людьми, а Дін не має духу її забрати, – ось ця – Андреа. – він вказує на дівчину зі строгим обличчям і довгим темним волоссям, – вона обожнює читати про піратів і трохи бандитська, проте точно відмінниця, а це, – тепер він ставить палець біля хлопця зі світлими кучерями – Тайлер, він грає в футбол і обожнює слухати пісні про любов, – Бенні хихоче.

Та Дін ніяк не може відірвати погляду від іншого хлопця, котрий стоїть трохи осторонь. Він охайно вдягнутий, на його носі лежать окуляри зі світлою оправою, але скуйовджене темне волосся вибивається з вигляду старанного учня.

– А цього як звати? – власний голос звучить огрубівшим. Ясно ж, що Дін рідко ним користується. Буває одного погляду достатньо, щоб співрозмовник зрозумів його думку на якусь тему. Або його наказ.

Бенні знизує плечима. Та все ж очі уважно роздивляються цього хлопця.

– Не знаю… – він закусює губу, наче прикидає варіанти імен, – хочеш, ти дай йому ім’я.

Куточки губ Діна ледве помітно смикаються. Він нарешті забирає фотографію з рук Бенні. Дивиться. Гарний хлопець… надзвичайно гарний. Шкода, що колір очей не розгледіти.

– Кастіель, – видихає Дін. А потім хитає головою, – Кас.

Бенні лише вигинає брови. Очікує на пояснення.

– Нехай янгол нагляне за нами.

Мати в дитинстві завжди так казала. А Кастіель – ім’я янгольське. І хлопцю пасує. Але «Кас» пасує навіть більше.

Бенні, вочевидь, погоджується. На цьому розмова й закінчується, в цих місцях занадто холодно з розкритими ротом ходити.

Зручна постіль. Світлий ранок і сонце, що змушує очі розліпитися. Поряд із Діном лежить чоловік: оголене плече, міцне тіло накрите простирадлами, каштанові пасма волосся, пухнасті й неслухняні. Дін хоче торкнутися. Він тягне руку і…

Прокидається.

Вони з Бенні збирають провізію, речі, годують собак. Вирушають далі. Стає все холодніше.

****

Бенні втрачає керування. Собаки мчать уперед. Не зупиняються. Нічого не чують. Бенні падає з саней. Запряг натрапляє на обрив…

Дін зупиняє власних собак, він біжить до запрягу Бенні, той спішить позаду. Сані не впали. Собаки не впали. Але трос занадто натягнутий. Сані зачеплені за каменюку, проте поступово зісковзують разом з провізією. Собаки скиглять і виють, метушаться. Дін чує пронизливий лай.

– Це Гарт! – кричить Бенні й заглядає у низ, у прірву… – це мій ведучий пес, Діне!

Дін лише тяжко зітхає. Він підступає ближче, обережно присідає, бачить прив’язаного сірого пса, який висить прямісінько над смертельною ямою. Метрів сто, не менше.

– Це просто собака, – говорить Дін.

– Я його витягну! – Бенні підбігає до саней, хапає за мотузку, тягне, сані лише більше ковзають, провізія гримить, а в Діна завмирає серце. Він підбігає і намагається їх втримати, тягне назад, у безпечне місце, щоб не впали, щоб вони не втратили й це!

Не можна прив’язуватися до цих собак. Ніяк не можна.

Та ось Бенні, він лягає на живіт біля самісенького краю, його голова схиляється над прірвою, а руки хапають той клятий повідець. Собака скиглить, наче плаче, наче це цуценя, а не доросла тварина.

– Гарт! – кричить Бенні, він тягне повідець, а Дін переймається, що повідець утягне його перший. – Тримайся! Все буде добре!

– Це просто собака! Залиш його, Бенні, це наказ!

– Ні-ні-ні! – повідець починає надриватися, – Гарт… чекай, – Дін не бачить, боїться побачити, але чує жахливий тріск. – Гарт!

Повідець порвався. Пес впав. Помер.

Не можна було Бенні до нього прив’язуватись. Дін знав, він попереджав. А Бенні не послухав. Дурень.

Бенні підводиться, повертається до Діна. Обличчя пусте. Дін хоче його насварити за пряме порушення наказу. Він зробить це, пізніше, але зробить.

****

Чоловік з ним, на ліжку, він поряд. Дін відчуває тепло його тіла, аромат волосся і мелодію помірного дихання. Дін торкається оголеного плеча. Чоловік повертається обличчям. Прекрасні блакитні очі з любов’ю дивляться на Діна… лагідна усмішка наче прикраса, і щось ще… воно пробирається Діну в серце й розливає там тепло.

Дін розплющує очі. Ці мрії, сни – вони не дають спокою, але й засинати знаючи, що там чекає – набагато приємніше.

****

Вони йдуть вже бозна скільки, але на шляху немає жодної живої істоти. Тобто нічого, що могло б прогодувати собак.

Дін дає Бенні пістолет. Собаки спочатку лякаються, коли чують постріл, але вони все одно їдять м’ясо одного зі своїх. Жити хочеться усім. І всупереч усьому.

****

Заходи сонця тут надзвичайно гарні. Розплавлена магма над металевою кригою й білими снігами. Блищить, відбивається, але не гріє. Гренландія завжди зачаровувала, мороз пестив шкіру і розмальовував застиглі водойми. Ось воно - єдине справжнє покликання.

– Що це в тебе? – запитує Бенні й вказує пальцем кудись під щелепу. Дін помічає, що його кулон випадково опинився над хутряним кожухом, а не під ним, як і мав би бути. – а говорив, що самотній, що ніхто тебе вдома не чекає, – Бенні, мабуть, розуміє, що в середині кулона є чиясь світлина.

– Це подарунок.

Дін торкається срібної прикраси й швидко ховає її під одежу. Бенні лише хмикає і нічого не говорить. От і добре. Дін теж не збирається про це розповідати.

Срібло встигло охолонути на відкритому просторі, і тепер занадто гостро відчувається біля шкіри.

Треба перестати відволікатися на все це. В них взагалі то місія, вони мають знайти щоденники загиблого Людвіга, довести його працю до кінця, і довести світові (зокрема Америці), що Гренландія цілісна, а отже повністю під владою Данії.

Хіба що… Дін дійсно вірить в існування протоки «Пірі». Занадто вже правдоподібне дослідження зробили американці. Насправді саме цією протокою вони з Бенні й збираються повернутися. Так само як і збиралась експедиція Людвіга. І тепер їм просто необхідно знайти якісь залишки (людей?) щоденників і карт, щоб довести це. Або довести протилежне. Інакше все буде дарма.

****

– Чому ти взагалі цим займаєшся? – цікавиться Бенні однією холодною ніччю. Вони гріються біля розпаленого багаття та обидва не можуть заснути.

– Бо це єдине, що я вмію. – сухо відповідає Дін. І він не злиться на запитання, просто це правда, Дін поняття не має, куди себе діти, окрім як досліджувати цей регіон.
Та хіба для Бенні немає іншого шляху?

Він переводить погляд на Бенні й запитує те саме.

– Я хотів вирушити у пригоду як тільки дізнався про експедицію! Якщо чесно, дослідження і відкриття мене мало турбували, але сама можливість помандрувати…

Бенні звучить як зовсім молодий пацан, Дін навіть трохи заздрить жвавості та оптимізму в ньому. Трохи. По доброму. Він усміхається, плескає Бенні по плечу і повертається в намет. Дін хоче спати. Дін готов знову зустріти його.

****

Оголене плече, чорні пасма, сонце, блакитні очі. Дін торкається його шкіри. Дін нахиляється ближче. Дін шепоче йому в губи:

– Кастіель…

****

Підійматися не схил взагалі важко, навіть на санях, навіть з собаками. Тому Дін відштовхується ногами, майже йде, допомагає собакам тягнути всю цю ношу на гору по снігу, який точно не полегшує шлях.

– Дивись… – Дін здивовано повертається до завмерлого Бенні. Той трохи позаду, ліворуч, стоїть майже розгублений, – Це тур!

Дін різко повертає голову за його вказівним пальцем. Там, попереду, залишки табору, покинутого командою Людвіга. Є й пірамідка із каменів, а це означає… це означає що…
Вони залишають сані й кидається прямісінько до туру. Скидають верхні камені, заглядають в середину.

– Боже, їжа, – Бенні вихоплює паперовий пакунок, нюхає й з насолодою зітхає. Відходить.

Дін засовує руку глибше. Він дістає трубку, а з неї пожовклого листа. Читає. Людвіг пише, що в них майже закінчились припаси, що вони відкрили нові землі та… що ніякої протоки «Пірі» не існує. Вона хибна. Не справжня. Ще пише, що вони обов’язково повернуться до корабля, з собаками чи без.

Ні. Не повернуться. Дін знає. Вони всі померли.

Він передає послання Бенні й підводиться. Тут, з гори, відкривається прекрасний вид. Крижане царство…  Дін мружить очі й підносить руки до обличчя, господи, ну він і заріс. В них з Бенні тепер в обох борода як у старезних дідів…

– Це ж добре, так? – чується голос Бенні, – Ми хотіли знати, чи існує протока, тепер знаємо, ми маємо відповідь. Ми зробили це. Хіба не добре?

Дін повертається до нього, починає кивати головою.

– Так-так, – він підходить ближче, усміхається, – ти прав. Так. Це прекрасно!

Бенні починає сміятися.

– Так? – його голос все веселіше, він підводиться, – ми зробили це!

Мороз колить щоки, а занадто яскраве сонце припікає сніг. Дін міцно обіймає Бенні. Так. Вони впорались. Вони мають відповіді. Праця Людвіга з ними, в безпеці.

Гренландія єдина.

****

Їм доведеться повертатись назад, долати весь пройдений шлях знову, тільки тепер складніше, адже сніги тануть, йти занадто тяжко, і їжі майже немає. Вони повинні вижити. Але як? Не те що Дін не вірить, ні, вони обов’язково повернуться, от тільки до серпня, як сподівався Дін, точно не встигнуть.

Їжі, котру залишив Людвіг, не так багато, а тому й завершується вона занадто швидко.

Пси стомлені й кволі, Дін і Бенні теж. Їм трохи сумно, коли один з собак помирає від голоду і втоми, інші собаки траурно скиглять.
Вони вирішують отаборитися тут. Дін намагається прогріти намет, Бенні заходить до нього з казанчиком і органом у ньому.

– Думаю печінку можна з’їсти. – його руки закривавлені й запах в цілому не із приємних.

– Хіба вона не заражена?

– Чого б це? Собака помер від виснаження, а не хвороби.

Дін все ж зацікавлено заглядає в казан. Їсти дійсно хочеться. Треба перевірити. Вони наливають туди воду й відварюють на плиті. Дін знімає свій кулон й занурює у воду.

– Якщо срібло позеленіє, значить отруйне.

Вони трохи чекають, дивляться, дуже сподіваються, що печінка буде їстівною, їм треба якось виживати, хоч це й не приємно. Дін виймає ланцюжок і вони з Бенні приймаються уважно його роздивлятися.

– Не зелене…

– Точно не зелене.

Переглядаються. Кивають. З’їдають печінку. А пізніше вибігають з намету й блюють кудись у сніг. Все-таки вони помилились. Печінка виявилась отруйною.

****

Він напав зненацька. Дін навіть не встиг усвідомити скаженого гавкоту собак, не встиг роздивитися мертве тіло й закривавлене хутро. Зрозумів лише задушливу вагу на своїх ребрах і жахливий рев біля обличчя.

Так страшно не було ніколи. Ведмідь підіймає свою величезну лапу, відкриває здоровезну пащу, хоче з’їсти, ковтнути Діна повністю. Безжалісно і миттєво. Принаймні Дін сподівається. Він не хоче мучитись. Помирати теж не хоче, але гострі ікла от-от продірявлять його шкіру, кістки та органи. І Дін закриває очі. І мружиться. І чує постріл.

Бенні відволікає увагу на себе, ведмідь відвертається, майже відпускає Діна і розлючено гарчить на Бенні.

Дін чує другий постріл.

Ведмідь хитається, знову дивиться на Діна і падає… прямо на нього. Лід тріщить і вони одразу ж провалюються під воду.

Так, вода, холод. Дін задихається й захлинається, крижана рідина проникає, здається, під саму шкіру, ведмідь десь дуже глибоко, майже не видно, та Дін і не дивиться. Лише кровавий слід рясно виділяється поміж всього. Дін намагається виплисти на гору, випірнути. Вижити. Небо вже поряд. Воно наближається. І нарешті дикий потік повітря з силою потрапляє в ніс і рот. Бенні хапає його мокрі руки й тягне на сушу. Він щось кричить, проте Дін чує лише власний занадто гучний шум у вухах.

Господи. Він живий. Господи…

****

Кастіель накриває його своїм тілом, сміється в шию, цілує за вухом. Він найгарніша людина у світі. У Діна завмирає подих, коли Кас торкається його вуст, проте руки не такі дурні, як легені, руки одразу знаходять своє місце на пружній талії, пальці міцно (але надзвичайно чуйно) впиваються в шкіру.

Рідний запах його тіла… рідний дотик долонь, рідні очі та усмішка. Дін мріє залишитись тут на довше. Мріє залишитись тут на завжди. Разом зі своїм янголом.

Жар їхніх тіл єднається й стає цілісним. Дін відчуває вологу шкіру Каса, його губи на щоках і підборідді. Дін і сам виціловує гострі виразні ключиці. Не може від них відірватися. Не може перестати пестити тіло Каса, доки той плавно, повільно й ритмічно розгойдується на Дінових стегнах.

Вони беруть один одного за руки, переплітають пальці. І поряд зі скаженою жагою, бажанням і збудженням – до Діна надходить солодка ніжність, що огортає все тіло і проникає у нутрощі.

****

Дін здебільшого спить. Він постійно пітніє, голова розколюється на частини, а кістки (особливо ребра) відчуваються наче досі під вагою ведмедя.

Але ведмідь, його особистий вбивця, помер. А Дін живий. Дін тут. І Бенні, який врятував його – поруч, він торкається гарячого лоба вологою хусткою, лікує його тіло.

Кас торкається його лоба губами, він лікує душу.

І Дін занадто далеко від реальності, щоб зрозуміти щось інше на своїй шкірі, окрім м’яких і люблячих губ. Дін занурений глибоко у підсвідомість, і там добре, точно краще, ніж у дійсності.

****

На ранок їхньої наступної зупинки Дін розводить величезне багаття. Він спалює весь непотріб і заспокоює Бенні, який вирішив покричати й пометушитися довкола нього.

– Далі підемо пішки,  – хрипить він, адже горло досі не повністю вилікувалося.

Вони збирають все найнеобхідніше й вирушають, залишаючи позаду сані разом із собаками. Хоча тих і так майже не залишилось…

****

Вирішують збудувати власний тур, залишають під камінням лист, карти й щоденники.

– Ти не віриш, що ми виживемо. – говорить Бенні.

Дін хитає головою. Дослідження має бути доставлене, з ними або без. Це пріоритет.

****

За білим високим пагорбом видніється щогла, яка з кожним кроком стає помітніше.

– «Алабама». – приголомшено шепоче Дін. Бенні теж вражено дивиться на корабель, який от-от буде прямо перед ними. Вони дійшли. Вони відправляться додому!

Як тільки Дін і Бенні поспіхом досягають кінця пагорба і починають спускатися вниз – розчарування затоплює їх. Це не корабель. Щогла дійсно є, але більше нічого… судно далі, нижче, на воді. Воно розтрощене і… покинуте.

Їх залишили одних. Не дочекалися.

– Дивись, тут із дощок корабля зробили хатинку.

Дін опускає погляд і йде до Бенні. Дійсно. Дерев’яна хатинка, трохи далі щось типу комірчини, туди якраз зараз заглядає Бенні.

– Тут їжі… – він зачиняє двері, обертається до Діна й продовжує, – вони залишили нам величезну кількість їжі. Її на цілий рік вистачить.

Дін киває. Добре. Це хоч щось. Голодна смерть відкладається. Відчинити двері в саму хатину набагато важче, адже вони завалені доволі щільно примерзлими кучугурами
Розкопавши – Бенні входить першим, а Дін затримує свій погляд на вирізьбленій назві корабля. Слово «Алабама» тепер зверху, на даху, а не знизу, як було раніше. Дін нарешті входить в приміщення.

****

Ведмідь реве і встає на задні лапи, накидається не на Діна, ні, на кам’яний тур. Знищує усю працю Діна, Бенні й команди Людвіга. Краще б ведмідь вже напав на Діна.

– Це лише сон! – Бенні невдоволено тре очі, але все ж встає й готує сані, які їм залишили поряд із хатинкою. – Туди йти декілька днів, я не…

– Це попередження! Ти не розумієш, але сни треба слухати, вони мають сенс, вони завжди щось означають, так чи інакше. – Сані тепер доводиться тягти самими, але вони й не клали туди нічого занадто важкого. На декілька днів має вистачити. Шкода, що вітер постійно дує проти них, очам боляче дивитись, хоча добряче відросла за півтора року борода гріє шкіру обличчя.

Ці дні проходять у шаленому хвилюванні. Дін просто не може дозволити праці пропасти! Ще й через якогось клятого ведмедя!

Та коли він доходить… коли… тур зруйнований…

Камені відкинуті. Дін підбігає і ніде не бачить клятих щоденників! Він падає на коліна, Бенні заглядає в середину, там порожньо, Дін знає, що порожньо. Однак внизу стирчить труба… так, ось вони, записи. Дін притискає їх до грудей і тяжко зітхає. Вціліли.

– Як ти думаєш, – Дін починає істерично сміятися, – хто це зробив? Ведмідь, га! Я ж казав! Сни завжди мають значення.

Коли вони повертаються, то бачать відчинені двері до хатинки.

Тут хтось був.

На столі лежить коротка записка.

«В ході пошукової місії ми не змогли знайти Діна Вінчестера і Бенні Лаффіта.»

Дін трощить сані до біса, а потім тижнями не промовляє жодного слова.

****

Він бачить човен. Невеличкий, дерев’яний, в ньому хтось сидить. Човен пливе прямо до нього оминаючи льодовики.

Дін підводиться на ноги, підбігає ближче і починає волати, кликати до себе. Він біжить і спотикається, а човен допливає до самісенького берега. Дін кричить голосніше. Усміхається, ні, сміється! Добігає до самої води й допомагає чоловіку перебратися на берег. Він тяжкий, але теплий, і Дін притискає до себе міцніше, і залишає у своїх обіймах, він не може відпустити. Тепер ніяк не може.

– Касе… – шепоче він у почервоніле вухо, Кастіель відхитується, очі сяють на Діна і Дін не може повністю осягнути його красу.

Вони тяжко дихають, не можуть надивитися один на одного, не можуть повірити, що нарешті разом. Дін обережно торкається долонею його теплого обличчя. В очах трохи щиплить, але йому навіть не соромно за це. Як тут може бути соромно, коли Кас поряд, коли Дін відчуває його ніжну шкіру.

– Я кохаю тебе.

– Я тебе теж, – відповідає Кас і Дін затягує його у довгий тягучий поцілунок. Він плекає кожен доторк, кожен рух Касових рук, губ, його тіла… його обличчя. Плаче від шаленого щастя, від тремтливих емоцій і почуттів до свого Кастіеля.

Коли поцілунок завершується – Дін не бачить перед собою нікого. Лише Бенні стоїть в далечі й невесело дивиться на самотнього Діна, руки якого так ласкаво обгорнуті довкола порожнечі.

Бенні нічого не каже, він здається спокійним, але радості від божевілля Діна точно не відчуває.

****

– Крига ж ще не непрохідна, так? – запитує Бенні, коли Дін готує їм їжу, – по нас ще повернуться, правда?

Дін знизує плечима. Навряд. Вони вже понад рік сидять в цій хатинці. Океан замерзає. Скоро буде не пробратися. Кастіель, який сидить поряд, лише сумно опускає голову. Бенні зітхає і виходить на вулицю, кинувши на останок, що все одно слідкуватиме за обрієм.

– Він із нас трьох найпозитивніший, – у відповідь на це Дін чує короткий смішок.

****

Сонце висить низько-низько над горизонтом, проте ж світить яскраво і всеосяжно. Дін і Кас сидять пліч-о-пліч, дивляться на океан, окрім понівеченої «Алабами» не бачать нічого схожого на порятунок.

– А якщо ти не повернешся до мене?

Дін переводить погляд на Каса, а той все спостерігає собі за синіми водами. Його щоки червоні, але так, по гарному червоні, обережно червоні. Дін навіть звідси відчуває жар, що надходить з його шкіри. Кас ніколи не мерзне.

– Ми збирались одружитися, – він засмучений. Авжеж. Можливо навіть ображений як і Дін сам на себе. Кас має на це право.

Схоже Дін збирається померти та залишити Каса одного. Та хіба він має право залишати Каса? Знову…

– Пробач.

****

Бенні голосно сьорбає, коли наминає ще теплий суп. А Дін вже поїв. Він стоїть навпроти світлини з випускниками, та прикріплена до дерев’яної шафи. Тримає в руках збільшуваний уламок скла й наводить до зображення Каса. Намагається вгледітися в кожну рисочку обличчя, наче хоче наїстися його виглядом. Облизує губи. Мружить очі. Усміхається, адже Кас зі світлини усміхається у відповідь.

****

Команда з «Алабами» чомусь залишила їм музичний програвач. Мабуть, щоб вони вкрай не збожеволіли. Не дуже спрацювало.

Дін вмикає ніжну ліричну пісню, відходить, простягає руку, Кас дає власну долоню й усміхаючись підіймається зі стільця. Кладе голову на плече. Дін в задоволені прикриває очі, обхоплює талію Кастіеля й заводить його в повільний танок. Касу завжди подобалось танцювати, Дін пам’ятає.

– Гей, Діне, я тут приніс… – Бенні обривається на полу слові, бо Дін грубо бере його за лікоть й виганяє з хатинки.

– Йди геть! Геть! – кричить він йому, й зачиняє двері.

Однак Каса вже нема.

****

Дін ледве прокидається того ранку. Він все більше і більше виснажується, а їжа майже закінчилась. Сон – гарний і єдиний варіант відпочинку, тому тепер Діну банально лінь встати з ліжка.

– Як спалось? – питає він занадто вже задоволеного Бенні

Той потягується й підводиться, солодко позіхає й нарешті говорить:

– Ох, прекрасно Діне. Таке снилося, що мені навіть трохи соромно! – Він з натяком поводить бровами, а Дін хихоче. – Отже, той хлопець, Кас, якого ти вибрав, – при згадці його імені Дін одразу ж насторожується, – сьогодні він вирішив порадувати мене, ха!

Бенні починає паскудно, так, гиготати. Після чого надягає свій кожух і виходить на вулицю.

Дін бачить Кастіеля. Він сидить напівголий, у ліжку Бенні. Спокійно дивиться на Діна. А той буквально відчуває як його кров нагрівається за лічені секунди й перетоплюється у сліпу лють.

– Це був всього лише сон,

– Нічого не хочу чути! – він гарчить на Каса й вибігає на вулицю в слід за Бенні. Не розуміє ні себе, ні здорового глузду. Гнів. Злість. Дикість.

Бенні встигає лише здивовано крикнути й Дін тут же б’є кулаком по обличчю. Валить у мокрий сніг, сідає зверху й починає нещадно завдавати удари.

– Ти забрав його! Ти забрав його у мене! Кас був моїм, чуєш!?

Якимось чином Бенні виривається, перекидає Діна й сам біжить назад до хатинки. Та зачинити не встигає, адже Дін одразу ж проривається в середину, хапає рушницю й наставляє на Бенні.

– Ні, Діне, не треба, це не по справжньому! – він підіймає руки, на його обличчі чітко видніється страх. – Це все не справжнє, будь ласка, Діне.

– Діне, опусти рушницю. Це лише сон. Не справжнє. – до галасу приєднується Кас. – я прошу тебе.

Дін розгублено хитається, випадково натискає на курок. Рушниця вистрілює.

Дін щойно продірявив дах.

Він випускає рушницю з рук. Та з брязкотом падає. Наближається до заляканого Бенні.

– Вибач, – говорить Дін, – вибач мені.

Бенні, який завжди все розуміє, і лише киває, навіть намагається усміхнутися, хоча це радше крива посмішка, ніж щось інше. Але вона щира. Бенні відповідає, що все гаразд, що він вже пробачив, і Дін йому вірить.

Того ж дня він спалює прокляту чорно-білу світлину.

І більше не бачить Каса.

****

За спільним сніданком Бенні починає звітувати:

– Отже, їжі майже нема, будь-яких збережень теж, і в нас залишилась лише одна обойма.

Дін вже збирається знову себе звинувачувати, коли раптом чує гуркіт.

– Що це? – пошепки запитує Бенні, тихо встає і підходить до вікна, – Схоже на ведмедя… – Дін завмирає. Жахливі спогади проникають у його свідомість: криваве хутро, скажений рев, вага на ребрах, здоровезні лапи…

Лапи. І одна з них як страшенне ведіння б’ється об вікно! А потім Дін чує і скажений рев. І Бенні кричить, що ведмідь прямує до дверей, тож перший кидається до них, притуляється спиною, намагається втримати звіра, що от-от здобуде собі їжу.

– А де рушниця?

– В комірчину сховав, – відповідає Бенні.

Дін галасливо свариться й приєднується до Бенні. Він навіть через товсту деревину відчуває гострі пазурі. Вони вишкрябують і натискають, майже проломлюють дошки.

– Треба кричати!

І вони роблять це. Волають як не в себе. Стукають, горланять, з єдиною метою – відлякати ведмедя. Згодом звір затихає. Діну вже не здається, що кігті проломлюють хребет, тому обережно й задихано відсторонюється.

– Утік? – питає Бенні.

Дін відчиняє двері. Тихо. Нікого нема. Він виходить. Поспіхом прямує до комірчини й дістає звідти рушницю.

Ведмідь ще повернеться, він знає це.

****

Дін смикає сплячого Бенні за плече. Той невдоволено прокидається і тре очі.

– Ведмідь.

Бенні киває, швидко, проте все ще сонно встає, й хапає рушницю. Вони наближаються до дверей, Дін натискає на ручку. Готуються.

– У нас лише один шанс, не промахнись.

Дін відчиняє двері, вони вибігають, кричать наставляють рушницю і…

Люди…

– Гей-гей, це ми, спокійно.

Люди.

– Ви в безпеці, ви врятовані.

Люди. Прийшли по них. Дін хитається, дезорієнтовано оглядається по сторонах, там купа чоловіків, там в далечі корабель… люди.

– Ми повернемо вас додому.

Дін дивиться на Бенні, той, здається, все ще в шоці. Він прибирає рушницю, повертається до Діна і вони міцно-міцно обіймаються. Стояти тяжко, але Дін і Бенні є опорою один для одного.

Вони будуть вдома. Вони вижили. Вони зберегли працю Людвіга.

А Гренландія – єдина.

****

Дін ще не вирішив, що дивніше – поголене обличчя, легкий офіційний костюм, чи стільки натовпу. Але він радий, що тут тепло, є належні умови й чиста вода. Зараз вони з Бенні (той теж виглядає незвично) стоять за кулісами сцени. Їх мають викликати, щоб вручити винагороду, а поки там розповідають про їх значущу експедицію.

Вони були у льодах понад два роки…

І вони вдома.

Бенні ніяково усміхається йому, не знає, як правильно реагувати, як взагалі слід поводитись зі звичайними людьми. І як перестати поправляти той дурний смокінг.

Дін би засміявся, якби не хвилювався через те, що з хвилини на хвилину він опиниться перед десятками людей, в центрі уваги, всі чогось чекатимуть від нього, гучної промови, чи ще щось… всі дивитимуться і це, мда, трохи лячно. Дін все ж сміється. І після того, що вони з Бенні пережили, тепер бояться ось цього? Серйозно?

Хід його думок перериває чоловік, який з’являється на проході.

Дін не може повірити очам…

Він біжить на зустріч чоловіку. Ловить його у шалених обіймах. І нарешті цілує ці рідні м’які губи. Все тіло тремтить, руки, пальці, коліна підгинаються, Дін розуміє, що не тільки в нього. Вони стоять так довго, просто торкаючись один одного. Ніяк не можуть натішитись, і навряд зможуть, хоча часу в них удосталь.

Дін з силою відривається від чутливого тіла й повертає голову.

– Бенні, це Кастіель, – Дін сильніше стискає його руку,  – мій наречений.

Кастіель киває і поважно усміхається. Вони з Діном підходять трохи ближче, а Дін все ще боїться відпустити його руку, наче Кас зникне.

– О… – обличчя Бенні шоковано витягується, а коли розуміння все ж доходить до нього – починає червоніти.

Із зали у мікрофон чується гучне запрошення на сцену Діна Вінчестера і Бенні Лаффіта, учасників експедиції в Гренландію у пошуках доказів хибності твердження американців про протоку «Пірі». Дін і Бенні переглядаються. Глибоко вдихають повітря і впевнено входять під гучні оплески.

    Ставлення автора до критики: Негативне