– Я зрозуміла своє завдання на цей момент: маю викрасти того хлопця для вас.
– Так. Подальші інструкції будуть, як зв’яжемось наступного разу. Частину грошей вже перевів на картку.
– Окей, як мені вас записати в телефоні?
– Зви мене Зоваал.
– В мене лише англійська розкладка в телефоні, немає нормальної української клавіатури під мою модель, тому я запишу вас Jailer.
– Що? З якого це переляку, Сільвана? Не жартуй зі мною.
– А я не жартую. Уявіть, якщо мене зупинить поліція і перевірить телефон, а там ви записані як Zovaal. Буде набагато більше питань, ніж до викраденого хлопця.
– Я серйозно протупив з вибором псевдоніму. Тепер всім буду казати, щоб кликали мене Jailer. Тюремщик, звучить солідно.
– Тоді до зв’язку.
– До зв’язку.
Сільвана перша поклала слухавку. Записавши свого працедавця, вона пригадала його останні слова і зі скепсисом проговорила в голос: «Солідно, як же. Скажуть, що ти заодно з мусорами працюєш. Тож сподіваюсь, що ти просто багатий збоченець, а не кримінальний авторитет».
***
Андуїн прокинувся зі страшенним головним болем, роздягнутий до трусів і зі щільно зв’язаними руками. Груба мотузка вже натерла зап’ястя і боляче вгризалась в них. Місце, де він знаходився, було абсолютно точно незнайомим, але мало настільки типовий інтер’єр, що здавалося якимось не те, що знайомим, а навіть рідним. Він наче бував в таких квартирах тисячу разів. Наче він в гостях в друзів після важкої попойки. Але нутром відчував: ні. Сільвана помітила, що Андуїн прокинувся, і встала з крісла. Кімната досить маленька, аж некомфортно, бо відчуваєш себе ближче до людини. Це особливо неприємно, коли людина незнайома, і, скоріш за все, саме вона тебе викрала.
– Трясця, ти мені щось підсипала у напій! – одразу рикнув Андуїн, коли побачив, що Сільвана підходить.
– Так, підсипала, якби ще я тебе викрала?
– Як ти це зробила? Ти фокусниця якась? Я сам обирав стакан, коли ти до мене підійшла з пропозицією випити.
– Вірогідність була п’ятдесят на п’ятдесят, проста математика, – знизала плечами Сільвана.
– А що б ти робила, якби я обрав не той стакан?
– Я це врахувала, тому підсипала наркотик в обидва.
– Дуже смішно. Відпусти мене! В тебе будуть страшні проблеми, якщо не зробиш цього.
– Думаєш, тебе будуть шукати? Хто? Друзі, для яких ти поїхав розважатися з палкою білявкою, чи твої батьки, яких в тебе немає? Хто, Андуїн?
Андуїн замовчав і відвернувся. Від цієї жінки віяло чимось холодним, лякаючим і темним. Її словам хотілось підкоритись, якби Андуїн це хворе бажання від себе не гнав. Він тут в полоні, він в’язень, його викрали і утримують проти волі. Але… Але справді ніхто не кинеться шукати. Тіло було слабким, руки зв’язані, голова дуже боліла, Андуїн не міг сфокусуватися ні на чому. Бежеві стіни дратували, від білої стелі і жовтуватого світла нудило. Сільвана більше нічого йому не казала. Вона мовчала і не дивилась на зв’язаного голого хлопця. Андуїн відчував, відчував, що її пронизливий погляд суворих очей його не торкається. Він ніколи не відчував такого страху і безпомічності перед жінкою.
Раптом пролунав дзвінок скайпу, і Сільвана кудись покрокувала. Андуїн повернув голову в її бік: вона підійшла до столу, на якому стояв ноутбук. Сільвана прийняла дзвінок, голос з того боку без привітань почав розмову:
– Ввімкни вебку.
– Ну, є. Бачиш, він в мене, лежить на ліжку.
– Добре, добре, бачу. Будемо починати.
Після «будемо починати» Андуїн відчув різкий прилив жару: тобто його накачали якоюсь гидотою, викрали, зв’язали, але це ще не все. Він обережно підняв голову: хотів роздивитися, з ким говорить його викрадачка, але на екрані не було нікого, співрозмовник був без камери. «Будемо починати». Починати що?
Насправді з цих трьох до кінця все розумів лише Зоваал, а Сільвана могла мати лише здогадки. Вона робила все це за гроші, звісно, тому в якомусь сенсі була готова до дивних забаганок клієнта, але фактично бути учасницею у зйомках порно, так вона це подумки називала, бажання особливо не було.
– Сільвано, – Андуїн знов почув голос з ноутбука, – роздягнись.
– А що ще зробити? Олівець уронити випадково? Чи одразу шмат мила?
Андуїн зараз не заздрив тому чоловіку, бо жінка справді була обурена і розлючена, ці ноти дуже явно і неприкрито звучали в її голосі. Він впіймав себе на думці, що в цей конкретний момент вони на одному боці, і що він має дуже сильного союзника. Сільвана жінка страшної сили, і коли вона розлючена – це відчувається особливо.
– Я збільшу суму на двадцять п’ять відсотків, якщо ти роздягнешся, – спокійно сказав Зоваал.
– Господи… Добре, скільки б в мене не було питань, я це зроблю.
В Сільвани виникло дійсно дуже багато питань з приводу нахилів цього Зоваала. Йому дійсно хочеться побачити оголену мертву жінку? Чи він отримує задоволення від того, що може купити її? Чи в принципі справа в ній? Бо ця людина може і за менші гроші роздягнути будь-яку модель. Сільвана не знала, що з цього гірше.
Коли Андуїн почув це – йому стало ніяково, і ще більше після того, як він побачив оголену спину Сільвани, голос з ноутбуку дав цьому коментар: «о, ти не носиш ліфчиків», на шо Сільвана лише фиркнула. Коли вона зняла штани – Андуїн просто відвернувся. Він не був певен, що має право дивитись на неї. Щось шепотіло йому зсередини, мовляв, не грай в лицаря, Андуїн. Ця жінка тебе викрала, а ти вважаєш, що не можеш дивитись на неї без її згоди? Хоча насправді діло було скоріш в тому, що Андуїн боявся. Боявся, що за це «підглядання» він отримає міцних ляпасів.
– Ну? Задоволений? – звернулась Сільвана до Зоваала.
– В тебе дуже гарна фігура і такі красиві груди… Стегна… Ти чудова жінка, тобі не людей красти треба, а моделлю бути. Шкіра в тебе наче шовкова…
– Я знаю, після того, як ми закінчимо – я обов’язково скину своє резюме похоронним бюро, я чудово можу лежати в труні.
– ..а там в тебе настільки все ідеально та симетрично, – Зоваал ігнорував сарказм Сільвани і продовжував, – виглядає настільки солодким та звабливим…
– Там це де? В селі Мужилів, Тернопільської області? Господи, ти спонсоруєш викрадення людини, а не можеш назвати жіночі статеві органи жіночим статевими органами?
– Тебе зараз рятує тільки те, що ти роздягнена і я збуджений. Інакше б встрелив на місці. Добре, продовжуємо, все необхідне стоїть біля ліжка.
Сільвана подумки іронічно посміхнулась з того, як цей багатий збоченець намагається бути крутим, бо вона б навряд сказала йому щось подібне, якби була вдягнена. Не було приводу для його дурного коментаря (чи то був комплімент?) – не було б, відповідно, приводу відповідати. Він спровокував її.
Андуїн же напружився і зрозумів, що тепер вся увага буде на ньому. Сільвана розвернулась до нього, але наблизилась не одразу, наче замислилась, щось оцінювала. Андуїн майже одразу відвернувся, щоб не дивитись: він відчув, як кров приливає до обличчя, як починають палати щоки, і взагалі – як тілом, господи прости, починає розтікатись збудження. Він вважав це вкрай недоречним зараз, але то просто реакція юного тіла, дурної, трішки одурманеної, голови.
Сільвана зацікавлено нахилила голову і беззвучно посміялась: це був гіркий сміх. Що вона робить? Цей хлопець, певно, вперше бачить оголену жінку. Хотіла додати – «живу», але Сільвана вже давно навчила себе не вживати до себе такі слова. Але ідея зрозуміла. Ноутбук наче подав ознаки життя: Зоваал чи щось посунув, чи типу того. Цей звук наче був закликаний нагадати: «Сільвано, тобі платять гроші, то виконуй роботу». Він дивиться. Він просто зараз дивиться їй в спину. Сільвана ніколи його не бачила, але дуже сильно відчуває присутність та тиск влади цього чоловіка. Всі ельфи різні, але здається всі мають цей хворий потяг – віддати свою свободу заради сили.
Біля ліжка стояло заздалегідь приготоване відро з водою, можливо, то була просто вода, може спеціально підготована, себто спеціальна суміш; Сільвана і не розбиралась, і не питала, її це мало цікавило, і все одно – відмовитись би вона не змогла. А питати такі речі щоб підтримати бесіду з багатим збоченцем – це треба бути не меншим збоченцем, як не більшим. В ньому було щось, що нагадувало величезний шприц: обсягом десь на півлітра, може трішки більше. Сільвана і до пояснень Зоваал по телефону, поки Андуїн ще був у відключці, зрозуміла, що треба буде робити. Вона не дурна, хоча пояснення отримувала такі, наче вона саме дурна. Певно, Зоваал думав, що як мрець – то клізми не робить і не розбирається, навіщо це. Але Сільвана не завжди ж була мертвою. Вона зітхнула і взялась до справи: потягнула поршень і набрала воду.
– Андуїн, повернись, – сказала вона.
Голос мав прозвучати холодно, сухо, суворо, але звучав якось… Здавлено? Певно, так, саме так можна це описати. Сільвана сама не очікувала.
– Ще чого! – відповів Андуїн.
І дивився на неї так зло, хоча, відверто кажучи, вигляд цієї клізми його лякав. Ще стікали останні краплі води. Андуїн швидко спробував сховати очі, але при цьому не хотів показувати, що розриває зоровий контакт із Сільваною. Він все ще не знав, як себе вести і дивитись на оголену жінку, він так вихований, не хотів, щоб вона вирішила, що на неї витріщаються.
Сільвана не стала сперечатись чи вмовляти. Вона поклала клізму на ліжку і, міцно вхопивши Андуїна за талію, потягнула його на себе, ближче до себе. Той відчув, як його гаряче тіло обпікає холодом рук: він точно не був готовий до цього. Сільвана без особливих церемоній стягла з нього труси, і Андуїн засоромився ще більше. Він якось втратив різницю між соромом та люттю, не розумів, що він відчуває, все настільки щільно сплелось та змішалось. Далі – Сільвана просто перевернула його на живіт.
– Тільки спробуй, Сільвана, – крізь зуби сказав Андуїн.
Це нагадувало шипіння, дуже розлючене шипіння малого левенятка. Сільвана зітхнула:
– Спробую, Андуїн. І як буде треба – не один раз.
– Я не дозволю тобі нічого в мене залити. Я нічого не буду тримати в собі.
– Не роби собі гірше, хлопче. Все одно він отримає, що хоче. А страждати будеш лише ти. Підкорись. Бо непокора може його тільки збудити.
Андуїн зчепив зуби і сховав обличчя, міцніше притискаючись до матрацу. Простирадло мало запах якогось дешевого хімозного порошку, якоїсь несправжньої чистоти. Сільвана що, намагалась його заспокоїти? Чи сильніше зламати? Андуїн не хотів коритись, але раптом відчув себе ламким та слабким. Ці відчуття важко, густо розтікались тілом, аж нудило.
– Візьми вазелін, там лежить, побачиш, – роздався голос Зоваала. – Коли будеш наносити – то введи палець всередину.
Сільвані хотілось якось відреагувати, але свою реакцію вона лишила при собі. Вазелін! На нормальну змазку грошей не вистачило, жмот. Вона взяла на палець побільше. Це що, відчуття провини перед цим хлопцем? Аби було легше. Ще б поплескала по плечу і сказала «ну ти тримайся, малий». Коли Сільвана ввела палець – відчула, як анус Андуїна стиснув його.
Спочатку він не пускав, він думав, що то – холодний наконечник, але зрозумів, що це палець, та легше не стало. Сильно чинити спротив він не став: Сільвана дійсно була наполеглива. Дива статись не мало: ця жінка буде йти до кінця, вона раптом не кине все і не займе його бік. Андуїну було неприємно від того, що в нього щось всунули. Хотілось просто розплакатись від власної безпомічності. От були б вільні руки. Були б – і що?
Тягнути далі не було куди, тож Сільвана взяла наповнену клізму. Секунду – дивилась на неї у своїх руках, секунду – з жалем на Андуїна. А далі – діяти, діяти з огидою до себе, з відчуттям погляду сліпого екрану у себе за спиною, хтивим й огидним. Сільвана ввела наконечник в Андуїна, він ввійшов легко, і вона собі навіть думала, мовляв, може, він не помітив? Дурня, Сільвана зітхнула, яка ж дурня.
Андуїн відчув, як прохолодна вода наповнює його зсередини, стало одразу так важко, ну, ще важче, ніж було. Тепер ця важкість наповнювала і тіло. Вода заходила в нього досить швидко і великими дозами, трішки пощипувало, живіт почало крутити; він чув, як всередині наче перекочується та рідина то туди, то сюди. Він відчував цей неприродній рух всередині себе, його миттєво захотілось позбутися. Але – звучав в голові голос Сільвани, хоч зараз вона і робила все мовчки. Не роби собі гірше, хлопче. Це значило і те, що якщо він, Андуїн, зараз виплесне з себе це – процедура повториться. Тож треба бути слухняним. Андуїн щільно закрив очі: ще плакати не вистачало тут.
Позаду голос сказав – «ще», і Сільвана набрала наступну клізму. Вона і не розраховувала, що все закінчиться одним разом. Вона чула, як булькає все у Андуїна в кишкивніку, вона бачила, як реагує його тіло. Робила все – і думала про себе. Її тіло наче і не її: таке мовчазне, не живе, холодне. Вона не пам’ятає, як це – коли в тебе бурчить живіт, дуже туманно розуміла, що Андуїн зараз відчуває. Як це – коли крутить живіт? Біль, спазми, нудота – це щось із минулого. І не подумаєш, що це щось світле, коли ти в моменті…
Зоваал дивився крізь екран ноутбуку. Він бачив оголену Сільвану, яка виконує його накази, бачив Андуїна на ліжку, який, хоч і майже не рухався, але всім видом показував, що йому некомфортно відчувати те, що він відчуває. Саме це його збуджувало: бачити таку картину. Він посміхався, відчував себе володарем, але всього цього не видно крізь екран ноутбука. П’ять хвилин він зацікавлено спостерігав.
Сільвана дивилась на Андуїна, чула його тихі стогони, і їй було його справді шкода. Настільки, наскільки могла – вона йому співчувала. Вона цілком могла бути на його місці, але то мали бути геть інші обставини. Вона відчувала провину, але насправді вважала, що цілковито винен Зоваал. Час для неї тягнувся вкрай повільно, для Андуїна – ще повільніше. Він боявся, що все вирветься з нього занадто рано, що знов доведеться це повторити. Невідомо, що саме в нього вливали, але крутило живіт як ніколи в житті, все просилось вийти. Він міцно стиснув зуби, сопів, стогнав, та терпів.
– Нехай випускає, – сказав Зоваал.
– Просто на підлогу? – поцікавилась Сільвана.
Невідомо, яке почуття підштовхнуло її це спитати. Невже вона не хотіла, щоб хлопцю було соромно, невже сподівалась, що Зоваал скаже йому йти до вбиральні? Дурнувата надія вмирає останньою, навіть якщо той, хто сподівається, вже сам мертвий.
– Підете спати в іншу кімнату. А в цій потім прибирати будуть. Нехай випускає.
Андуїн раптом зрозумів, що в цей момент полегшення, якого він так жадав з самого початку вливання води, його будуть бачити. Цей збоченець з іншого боку екрану. Сільвана. Вона теж це побачить. Він відчув, що йому стає соромно, але тиск у кишківнику, бурління води – це взяло своє. Вода полилась на підлогу: входила холодна, але виходила вже теплою, Андуїн це відчував. Ставало легше, вода текла на підлогу.
Сільвана дивилась на це і, на диво для себе, не могла відвести очей. Певно, якби могла, якби була живою – вона б почервоніла, з’явився б цей рум’янець на щоках, але і за життя вона не так вже й часто червоніла. Та зараз би, думає, що так. Вона дивилась – не могла відвести очей, чомусь ця тілесність її… Збуджувала? Чи будила щось у давно мертвому тілі, змушувала згадувати, змушувала згадувати. А запах вона відчувала слабко.
Андуїну було страшенно соромно перед нею, і він, хоч і не бачив себе зі сторони, але відчував, що щоки його зараз – червоні-червоні. Голосний звук – непристойний, як прийнято то казати, Андуїн прикрив обличчя зв’язаними руками. Сільвана не відчувала запахи, але чула, чула вона дуже добре. Дивилась – не зводила очей, Андуїн, певно, відчував її погляд на собі. І раптом Сільвана відчула те, що не мала: наче тіло збудилось, але вона списала на фантомні відчуття. Але по внутрішній стороні ляжки раптом щось потекло. Наче крапля – маленька, текла та лишала по собі вологий слід.
Коли Андуїн закінчив і вся вода вийшла – заговорив Зоваал:
– Добре, дуже добре.
В його голосі чулось, що дихання збите, говорив він м’якше, розслабленіше, і від думки, що є причиною цьому, Сільвані ставало неймовірно огидно. Вона не хотіла навіть повертатись до нього: хай дивиться на дупу, а не на оголені груди та живіт. До того ж її бентежило те, що відбулося, вона не видавала, що щось змінилось, але кортіло, кортіло перевірити, розібратись. І того додався сором: це її тіло, вона раптом, на секунду, на мить, відчула його. Воно не мертве, воно її.
– На сьогодні це все, завтра продовжуйте шлях, а інші інструкції я дам згодом. Добраніч.
І відключився. Сільвані захотілось плюнути в екран, але в роті вже так давно не було слини. Краще б вона з’явилась таким дивовижним чином! І це «добраніч», це суто знущання, це не щире побажання. Сільвана подивилась на Андуїна. Він плакав.
Андуїн відчував себе страшенно приниженим, і це зрозуміло. Це відбулось – один наказав, інша зробила, і дійсно – він сам, нікому його рятувати, нікому йому допомогти. Один наказав, інша зробила, обидва дивились на нього в цей жахливий для нього момент. Ну хіба можна так? Ні, не можна, але це відбулось. Така порожнеча всередині – огидна, наче вимили дещо більше і дещо важливіше.
Сільвана обережно обійшла калюжу, сіла поряд, декілька секунд подивилась як він лежить, як трясе його від власного плачу. Послухала, як він шмигає носом.
– Юначе, слухай… Тобі треба в душ.
– Відчепись від мене! – аж закричав Андуїн. – Ти вже наробила діл, дай мені спокій.
– Я не наказую тобі, я кажу це не тому, що так хоче… Багатий збоченець. Я кажу це, бо справді допоможе. Я знаю.
– Тепер ти намагаєшся мене підтримати? Знущання…
– Так. Бо більше нікому. Ну і поки є можливість треба користуватись. Хто знає куди нас приведе дорога далі.
Андуїн не ворушився. Думав над почутим. Відходив. Голова Сільвани була зайнята не стільки почуттями цього юнака, скільки своїми власними. Вона задумливо взяла на пальці ту загадкову краплю, що потекла по її нозі. Помилки бути не могло: це не вода потрапила, не щось ще. В’язке. Прозоре. Сільвана відчула збудження, коли дивилась на те, що коїться з Андуїном. В іншому випадку вона б вирішила, що збуджуватись від таких речей це жахливо. Але… Але не зараз.
***
Андуїн все ж пішов в душ, хоч і не одразу. Коли він закінчив митись, хоча зі зв’язаними руками він радше просто довго-довго стояв під водою, не в силах нормально себе намилити, він повільно та без особливого бажання вийшов з ванни. Сільвана чекала його, сидячи на унітазі: вона відмовилась пускати його одного. Андуїн намагався зробити дві речі: не дивитись на неї та сховатись від неї. Це виглядало досить незграбно і видно було його сором; ванна кімната була маленька.
– Андуїн, заспокойся, я просто сиджу, щоб ти там собі не подумав. Та і бачила я достатньо, тож припини так відвертатись та щось там прикривати.
– Ну вибач, – зі злом сказав Андуїн, – не маю звички витріщатись на жінок в туалеті.
Сільвана посміхнулась, а Андуїн почав витиратись досить невеликим і старим рушником. Він наче спеціально робив це повільно, але Сільвана нікуди не поспішала, тож особливо не звертала уваги. Вона нарешті вийшла зі своїх думок і підняла свої труси з підлоги та вдягнула їх. Тільки зараз їй прийшла в голову думка, дуже раптово, що хлопчина-то може і не розуміти, що вона мертва.
Коли Андуїн закінчив витиратись – вони вийшли з ванної, але попрямували далі по хаті, в іншу кімнату. Він – йшов попереду, Сільвана трішки позаду, як тінь, як шпигунка, як слідопит, слідувала та контролювала його. Інша кімната була більша, мала телевізор і диван, який, певно, можна розкласти у спальне місце. Кімната, та й загалом квартира, була дуже порожньою: явно тут ніхто не жив, не відчувалось присутності хазяїна. Просто приміщення. Ніякого затишку. Справедливо буде сказати, що Андуїн цього не помічав: йому б було важко відчути затишок де завгодно в такій ситуації.
– Розкладемо диван, – сказала Сільвана, – будеш спати на ньому.
– А де будеш спати ти? Ти ляжеш поряд зі мною, щоб контролювати мене уві сні?
Хлопець казав це обурено, дивився на Сільвану з докором, що зрозуміло: він чіплявся за найменшу можливість не відчувати цього контролю, за найменший промінець волі, який може побачити. Сільвана не думала, що сказати таке про себе може бути так важко, хоча вона постійно робить про це іронічні коментарі і приймає себе такою. Чи вплинуло на неї те, що… Вона подивилась на Андуїна.
– Так, слухай, ти справді не зрозумів?
– Не зрозумів чого?
– Ну от я підсипала у дві склянки наркотик. Я випила і мені не було… Окей, нічого. А тебе вирубило в нуль.
– Типу, ти приймала потроху, і виробила собі імунітет? Імператори таку штуку з отрутою провертали, я читав.
– Ні, на мене то не може подіяти. Ну от… От коли ти вийшов з душа, я просто сиділа.
– Бо вже закінчила? Господи, думаєш, я хочу про це думати? Це може таким, як той збоченець та ти це цікаво, а мені ні.
– Ні, я вже давно не починаю і не закінчую, – Сільвана сказала це роздратовано.
– Відчепись. Говори про роботу свого кишківника з іншими. Постели, я хочу лягти спати і бажано не прокинутись.
– Андуїн, бляха, коли я палець в тебе запхала – ти мав відчути.
– Я відчув приниження, дякую, що нагадала.
Андуїн не мав на думці злити Сільвану, він навіть не помічав, що це її дратує і справді не розумів, що вона хоче сказати. Але він повернувся в той принизливий момент. Холодний, наче… Наче то не жива людина його торкається. Він не встиг дійти до цієї неймовірної, фантастичної думки.
– Я мертва, Андуїн. Я живий труп. Хочу, щоб ти про це знав і розумів це. Нам з тобою довго подорожувати.
– В сенсі… В сенсі ти мертва?
Андуїн присів на ще не розкладений диван. Він з жахом, по-новому дивився на Сільвану. Він боявся її і до цього. Але тепер – зовсім інакше. Він не розумів, що перед ним.
– Ну отак. Не маю потреби їсти чи спати, холодна, не втомлююсь. Ніякі функції живої людини мені не притаманні.
– Я тобі не вірю. Ти просто хочеш мене залякати.
Сільвана закотила очі, підійшла до нього і сіла поряд. Він посунувся вбік, відсунувся від неї: тож не так вже й не вірить, брехливий. Просто ще не прийняв цей факт. Сільвана взяла його зв’язані руки і поклала собі на груди, посередині, там, де серце. Андуїн відвернувся, бо почув себе ніяково. Він, крізь тканину футболки, відчував пронизливий холод шкіри. І не відчував серцебиття, але так намагався його відчути. Чекав, наче чекав – от зараз щось стукне, має щось стукнути. Сільвана відпустила його.
– Бачиш. Все так.
– Дійсно… Все страшніше, ніж здавалось. Мене викрала жінка, яка живий мрець.
– Шукай позитивні моменти. Потримав руки на жіночих грудях. Не цицьку пом’яти, але хоч щось.
– Ти знущаєшся зараз? Це низько навіть для мертвої викрадачки. І на що ти натякаєш?
– Левенятко, я бачила, як ти поводишся. Той збоченець Зоваал сотні жінок бачив, а ти вперше бачиш живу жінку без одягу.
– Живу?
– Вибач, це я… Це я образно, ти зрозумів, що я мала на увазі.
– Якщо чесно то… То правда.
– Хотіла б я, друже, щоб це в тебе трапилось при інших умовах і з кимось краще за мене. Але маємо що маємо. Давай, злізай з дивану, я постелю.
Андуїн дивився на неї і все ще відчував холод в долонях. Його почуття точно змінились, і він не до кінця усвідомлював, що це лише ілюзія. Немає виправдань для злочинців, які крадуть людей, нічого розуміти в їхніх мотивах і особистостях. Андуїн і не збирався: він просто ненавидів Сільвану. А тепер… Виникла цікавість. Перед ним тепер не просто викрадачка, не звичайна злодюжка, а… Якесь незвідане для нього створіння. Він хотів зрозуміти її, дізнатись її історію, дізнатись, що та як вона відчуває. Мозок Андуїна заганяв його у страшну пастку: те, що це його викрадачка, тюремщиця, і так можна її назвати, відходило на другий план. Андуїн хотів лишитись з нею. Щоб дізнатись. Щоб зрозуміти. До того ж вона вже не вперше так розуміє його і бачить наскрізь.
Справді красива жінка. Господи, не побачити б її у сні.