– Іване, мені сказали, що ти кликав мене, - двері до кімнати характерника тихо відчиняються й Назар повільно, озираючись, заходить в середину. Сам характерник сидів за столом, мішав зілля, по кольору схоже на снодійне, яке скуштував майже кожен на цій Січі.
– Так-так, заходь, Борщику, справа є.
– Я вже сотню разів казав тобі, щоб не кликав мене цим дурнуватим прізвищем!
– Ой, та не гнівайся, усі вже давно звикли до нього, - чоловік посміхнувся, не відводячи погляду від зілля.
– Цікаво, чия ж це заслуга? - кошовий вже більше впевнено заходить всередину, підходячи ближче до стола. З часів, коли Іван став їх характерником, це місце перестало бути таким моторошним. Можливо через зниклих мертвих кажанів (Іван волів тримати їх не на видному місці), а можливо через самого характерника. З його приходом тут стало більш затишно та…чисто. Так, тут явно стало чистіше. Халупка більше нагадувала звичайну кімнату. Усе ще трохи моторошну, але по своєму затишною. Ще й приємно пахла польовими квітами. Прийнявши багато знань та повадок від інших характерників, Іван не втратив себе. Здається, тільки став ще більш балакучим та жвавим.
– Моя, і я пишаюся цим досягненням більше ніж будь-яким іншим, а в мене їх багатенько.
– Ти кликав мене, щоб поглузувати? В мене часу немає, ми вже маємо від’їжджати, сам знаєш, це не та справа, що буде чекати.
– Та знаю я, знаю, - Іван встає, та так різко що ледь не перекидає усі фляжки зі столу, але Назар вправно притримує дерев’яну поверхню й здивовано спостерігає за характерником, що вмить стає більш нервовим та суєтним.
– Чого це ти, Іване? Трапилося щось?
– Та ні, - він замовкає на секунду, - принаймні поки що.
Кошовий на це лише хмуриться. Він зовсім не розуміє, що від нього хочуть й це починало дратувати. В нього з козаками був важливий похід, а він тут марнував час. Назар вже збирався плюнути на усе це, та піти, але Іван врешті продовжує:
– Хотів тобі, цейво, успіху побажати, - характерник підходить до Назара майже впритул, й встає навшпиньки, тягнучи долоні до обличчя навпроти. Він трохи нахиляє Назара собі на зустріч, й поки той не встигає якось зреагувати, цілує прямо в губи. Прикриваючи очі, він робить це наосліп: коротко та швидко, ніжно проводячи долонею від щоки до вуха. Назар не відповідає на поцілунок, однак й відштовхувати не поспішає. Його руки, навпаки, якось інтуїтивно потягнулися до талії Івана, щоб обійняти, але він все ж таки не робить цього, просто не до кінця розуміючи свого бажання. Наостанок, Іван грайливо підчепив пальцями сережку отамана, та врешті відійшов на більш безпечну відстань, звично посміхаючись, - усе, побажав, тепер можеш мене бити.
Але Назар й далі стоїть як зачарований, Іван вже встигає перелякатися що, несвідомо, та щось зробив з ним.
– Борщику, ти в порядку?
– Та йди ти, - він похмуро зирнув на Івана. Назар дійсно міг би вдарити чоловіка навпроти, але не був певен, чи дійсно хоче це зробити. Йому здавалося, що обійняти Івана було б більш правильним та бажаним з обох сторін рішенням. Попереду був важливий похід, й ці Іванові ігри були зовсім несвоєчасно. Отаман втомлено провів долонею по обличчю, намагаючись думки до ладу привести. Зараз Назар відчував тільки нервозність, що була з ним від початку дня, а тепер тільки посилилась. Він розумів, що має щось сказати, але це здавалося йому непосильною задачею. Він не хотів псувати їх відносини своєю невпевненістю. З Іваном йому було добре, Назар щиро любив проводити разом час, хоч й постійно доводив усім, та й собі, протилежне. Й він часто думав про свої почуття, обіцяв поговорити з самим Іваном, але постійно це відкладав. А тепер шкодував, бо характерник застав його зненацька й треба було щось робити. Але цього разу доля вирішила стати на бік Назара та дати йому трохи часу, й в кімнаті почувся глухий стукіт у двері.
– Заходьте! - крикнув Іван та ніяково посміхнувся Назару, стиснувши вуста. Він вже не був так впевнений у своєму вчинку, бо рівень зніяковіння тільки наростав. Невже це була помилка і якщо так, чи виженуть його з Січі? Можливо, він встигне вигадати щось, як робив це зазвичай, й вони забудуть цю ситуацію.
У дверях з’явилася голова одного з джур, що мали йти у похід з Назаром:
– Пане кошовий, усі вже готові, лише вас чекаємо. Нам, можливо, треба щось зробити? Чимось вам допомогти?
– Ні, я вже йду. Запрягайте коней, – нервово відповів Назар. Зазвичай, він старався бути менш емоційним з іншими козаками, але зараз контролювати себе було важко. З Іваном так було постійно, цей дзиґа ніколи не полишав його у спокої.
– Так ми цейво, – невпевнено продовжив хлопець, – вже запрягли. Усі верхи, вас тільки чекаємо, пане кошовий.
– Ну ти ж ще не на коні. Іди давай, я слідом. – у відповідь лише кивають. хлопець швидко зникає за дверима. Назару дійсно треба поспішати, справи, тим паче військові, чекати не будуть.
– Ось, тримай це зілля, – Іван простягає йому три колбочки в шкіряній торбі, – ти знаєш як їм користуватися, може чим допоможе. Й обережно там, з деякими ворогами жодні чари не допоможуть. – А потім вже більш весело додає, – не забудь привезти мені щось цікаве, в якості сувеніра. За такий важкий обряд захисту тобі доведеться чимось відплатити.
– Гаразд, привезу, – Назар киває. Здається, він почав потроху приходити до тями й заспокоївся. Отаман вже збирався виходити, як на секунду затримався у дверей, – й цей, дякую. Я вже відчуваю, як закляття подіяло, впевнений, що тепер мені нічого не загрожує.
Кошовий зник за зачиненими дверима так швидко, що Іван й відповісти нічого не встиг. Він приснув й, затуляючи долонею посмішку, почав прибирати зі стола.
Вони обов’язково нормально поговорять, коли козаки з походу вернуться. Іван навіть дає собі обіцянку не шуткувати над Назаром. А чують її тільки мертві кажани, які нічого довести не зможуть, якщо характерник вирішить не дотримуватися свого слова.