— Як почуваєшся? — запитала Вінниця, присівши на край дивану.
Одеса, яка сиділа поруч, невпевнено посміхнулась. Ранкова сірість огортала її обличчя, ще більше занурюючи його в сум. Вінниця простягнула їй каву, й Одеса охопила чашку обома руками. Погляд потонув на дні, втоплений в самісінькій гущі.
— Чесно? Не знаю. Начебто стало легше, але якась частина мене, така темна й моторошна, вона… Вона лякає мене саму, — Одеса підняла розгублений погляд на Вінницю, — вона не хотіла, аби це сталось.
— Все в порядку, — Вінниця усміхнулась, торкнувшись плеча коханої. — Ти прийняла правильне рішення, коли видалила татуювання. І після стількох років маєш право відчувати щось на кшталт збентеження. Однак…
Обережно вивільнивши з довгих пальців Одеси чашку, Вінниця поставила її на столик. А потім взяла Одесу за руки, притуливши їх до своїх рожевих щік.
— Ти не повинна картати себе за це. Її місце не тут, точно не у твоєму серці.
— Справді? — усміхнулась Одеса і погладила рум’яні щічки Вінниці.
— А то ти не знаєш!
Вінниця засміялась. За сміхом вона приховала стурбованість: тіло Одеси багато років паплюжила одна прикраса. То було татуювання з царицею катериною, яке чимало людей вважали таким красивим і навіть милувалися ним. Одеса й сама вже думала, що та катерина — частина її, найпотрібніша, як символ.
— Я мала б зробити це раніше. Вона… вона кривава вбивця, і нічого, абсолютно нічого хорошого не зробила для нас.
Одеса розпачливо зітхнула, сховавши обличчя на плечі Вінниці.
— Так і є. Не слухай, що кажуть інші. Це твоє тіло, — Вінниця поцілувала її в маківку, відчувши запаморочливий запах моря.
Так і застигнули. Одеса не поспішала підійматися, а Вінниця загубилась десь на березі Чорного моря. Останнього разу вони сиділи ось так, коли Вінниця оговтувалась після ракетного удару. Одеса примчала першою, залишившись на кілька тижнів поруч. Повертатися додому не хотіла, бо ж як могла вона покинути любу Вінницю, свою подругу, свою кохану, свою людину?
І тепер, коли Одеса стерла зі свого тіла огидний слід імперіалізму, навіть зараз, її все одно цькували. Татуювання зникло, а в знайомих в головах не посвітлішало. Одесі набридло сперечатися, тому вона зачинилась вдома і впустила до себе лише Вінницю.
— Знаєш, мені ніби й дихати стало легше. Хоч думки людей пригнічують, все одно.
Голос Одеси пролунав глухо, бо вона ховалась у вигині тендітної шиї. Однак Вінниця все прекрасно почула. Її рука м’яко лягла подрузі на спину, заспокійливо погладила. Слова розбіглися хто куди, залишились лише дотики. А, може, тих слів пролунало вже забагато, і тиша була б доречнішою. Тиша й дотики, обережні та ніжні, здавалось, що зараз це найкраще.
— Я стільки років прожила з цим. Стільки років… — вона зітхнула, й на шкірі Вінниці виступили сироти. — Мені так соромно… Так соромно!
— То було колись. Тепер ти інша.
Єдині короткі речення, на які спромоглась Вінниця. Вона й сама відчувала вину за своє минуле, як і всі вони. Всі вони мали у своїй історії бридкі сторінки, які б воліли якнайшвидше забути, спалити, викорінити.
Одеса раптом віддалилась, сіла навпроти Вінниці. Її глибокі сіро-блакитні очі нарешті сяяли не від сліз. Хоч залишились почервоніння та втома, погляд був іншим: звеселішав, набрався впевненості. В кутиках губ Одеси зашарілась усмішка. Поволі-поволі з’являлась вона, аж ось нарешті з’явилась повністю. Така широка й щаслива, що серце Вінниці тьохнуло від радості.
— Я зголодніла. Ти казала, що привезла щось смачненьке.
— Тортик від «Рошен».
Одеса засміялась, так гучно й дзвінко, що й Вінниця підхопила той сміх. Звісно, це ще не кінець. Їх обох ще катуватимуть, вбиватимуть, знищуватимуть й обговорюватимуть. Й Одесі згадають цей вчинок, і комусь захочеться її похвалити, комусь — навпаки.
Та от зараз і тут, цієї миті, коли Одеса просить чогось смачненького, чи варто говорити про недолугих людей? Потім роки лікування, розмов з психологом чи навіть з психіатром, а зараз… Краплинка спокою й щастя. Бо обидві заслужили. Всі вони заслужили.
— Добре, — махнула рукою Одеса. — Неси свій тортик. Який, до речі?
— Київський!
— Київський? О! Треба і Київ запросити до нас якось.
— Ти сказала «до нас»? — хитро зіщулила очі Вінниця.
— То тобі почулося, — так само зіщулилась Одеса, а потім з хитрою усмішкою додала: — Принеси тортик, будь ласка, га?
— Почулося, кажеш?
Вінниця вийшла з кімнати, а в спину їй полетіло гучне та урочисте:
— Не почулося! Тепер ти моя!
— Наче колись було інакше, — прошепотіла собі під ніс Вінниця.
Розтягнувшись на дивані, Одеса дивилась в стелю. Думки потроху світлішали, як ясне небо, вмите дощем. Вона торкнулась місця, де раніше було татуювання й не смикнулась, як раніше. Сором і огида до себе самої розвіювались, нарешті зникали!
Десь з двору палко лаявся сусід, валували вуличні пси, шуміли кляті мотоцикли. Та Одеса, ось тут і зараз, склавши руки на грудях, відчувала себе в безпеці. Щастя накрило її теплою ковдрою, а під голову підмостило подушку щире кохання.