Повернутись до головної сторінки фанфіку: i’m not afraid of god (i am afraid of man)

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Тод дивиться на Ніла в мерехтливому світлі печери. Він думає про Бога, який щойно вдарив його під дих. Чому він думає про Бога щоразу, коли дивиться на Ніла?

Ніл сміється. Все всередині Тода завмирає, а печера розвалюється навколо нього.

Сором протікає по його венах, зупиняючи та згортаючи його кров, не дає пройти їй до голови, змушує паморочитись. Простір навколо нього крутиться, емоції важко стримати.

Він відводить погляд від Ніла, і перед його очима з’являються спалахи чоток і того ланцюжка, який він часто носив. Всі молитви, які читала його мати після того, як його вигнали з Балінкреста, знову стали марними. Він не може припинити підводити своїх батьків. А чи зможе колись взагалі?

— Тоде? – він підняв погляд. Звичайно, це Ніл, Бог точно випробовує його, але він не може зазнати невдачі знову. Тод зустрічається з його очима з максимальною рішучістю, яка зникає як тільки Ніл знову починає говорити, — Ти в порядку?

— Гаразд. Ви… Вибачте, я почуваюсь не дуже добре, — він бреше, — Я краще… Я повернусь в кімнату, це, напевно, дим, абощо, — він ніяково зводиться на ноги, хапаючи ротом повітря в удаваній спробі виглядати так, ніби йому дійсно погано. Він розуміє, що інші поети дивляться на нього теж. Вони бачать це? Вони можуть побачити це на його обличчі?

Тод підсвідомо оглядає себе, очікуючи побачити велику ауру гріха, яка пронизує його гомілки, неначе криваві вусики, які готові в будь-який момент затягнути його в підземний світ або пекло. На диво, цієї аури навколо нього немає.

— Я піду з тобою, — каже Ніл. Це не питання зовсім, але Тод все одно відповідає.

— Ні, Ніле, все добре. Я… Я просто піду трохи ляжу, — перш ніж Ніл встигає героїчно запротестувати, Тод виходить з печери, повертається назад у будівлю. Обидві його гомілки німіють, він майже фізично може відчувати ці прокляті вусики, але намагається переконати себе, що це не більше, ніж його уява. Він дозволяє холоду охопити його повністю, в той час як школа танцює жахливий танець в його видінні.

Він повертається в кімнату достатньо непомітно, хоча навіть не намагається поводити себе тихо. Замість того, щоб лягти спати, він лізе в шухляду стола, дістає ланцюжок зі своїм хрестиком. Це знову нагадує йому про Ніла. Тод намагається відкинути цю думку і прикладає хрестик до свого серця.

Він стає на коліна біля свого ліжка, намагається змусити себе не плакати так, як плакав, коли йому було десять чи п’ятнадцять, так, як плакав, коли його вигнали з Балінкреста. Він складає свої недостойні руки і знову думає про свою матір.

Він молиться. Він кається.
Будь ласка.

Ендерсон лягає на своє ліжко, намагаючись заспокоїти своє знову прискорене дихання, кладе руку на хрестик на своїх грудях. Він повертається на бік, обличчям до стіни, розуміє, що тремтить. Ледве помітні, але принизливі сльози стікають по його обличчю і капають на подушку. Плакати – це зовсім по-дитячому, і це його вина. Якби він був правильним, він би не прямував до пекла кожного разу, коли Ніл видихає, коли Ніл моргає, коли Ніл ловить його погляд на собі, а світ Тода перевертається з ніг на голову.

Він шмаркає, потираючи носа. Коридором долинають тихі, плавні кроки, кожен з яких змушує Тода приглушити чергове схлипування, поки двері не відчиняються, і він не удає, що спить.

— Тоде? — шепоче Ніл. Спина Тода палає від чужого погляду. Він сподівається, що Перрі нічого не чув. Кілька приглушених звуків чується позаду, доки Ніл нарешті не лягає в своє ліжко.

Тоду здається, що пройшла вічність, перш ніж дихання його сусіда стало рівномірним. Ендерсон наважується перевернутись на інший бік і подивитись в сторону Ніла.

Краще б він цього не робив.

Місячне світло освітлює обличчя Ніла. Його вії тінню відбиваються на щоках, губи злегка розтулені, волосся скуйовджене, а ковдра прикриває чуже тіло лише до живота. Тод хоче відкинути волосся Ніла назад, натягнути його ковдру до плечей, але розум Ендерсона неспокійний. «Гріх! Гріх! Гріх!», — не виходить з його голови. Тод натягує ковдру аж на обличчя, і виявляє, що ноги його не вкриті. Він міг би посміятись з цієї іронії.

Ендерсон перевертається на спину, дивиться на товсті фігури й кольори, які утворюють його очі в темряві. «Чому? — похмуро запитує він подумки, — Чим я це заслужив?»

Наступного ранку Тод прокидається від того, що його обережно трясуть за плече.

— Тоде, ти проґавив будильник, — голос Ніла звучить м’яко, і, якби Тод не був настільки втомленим, зі спухлими від сліз очима, він би точно помітив стурбовані нотки в тоні свого друга.

— Вибач, — він позіхає, намагаючись не зустрічатись з поглядом Ніла.

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? — питає він, точно помічаючи щось підозріле у Тодовому виразі обличчя.

— Так, я в порядку. Просто йди, я тебе наздожену, —  він примушує себе усміхнутися. Ніл занепокоєно киває у відповідь, зав’язуючи краватку.

— Тільки не запізнюйся, — це все, що Перрі каже незвично турботливим тоном, коли виходить з кімнати, і кидає ще один погляд на друга через плече.

Застібаючи сорочку, Тод дивиться на свій хрестик, який повільно закривається тканиною.
Він уникав Ніла протягом усього сніданку.

— Містере Перрі, можете пояснити відсутність містера Андерсона? — питає вчитель хімії, усміхаючись.

— Зранку він почувався не дуже добре, сер. Я думаю його нудило, — Ніл легко бреше, але занепокоєння не дає йому спокою. Він намагається придушити це відчуття, натомість наповнюючи свій розум хімічними елементами та атомною структурою, оскільки вчитель, здається, задоволений його відповіддю.

Напевно, йому не варто так хвилюватися, адже люди постійно хворіють. Однак, Ніл не міг не помітити сліди засохлих сліз на щоках Тода, навідь незважаючи на те, що він виглядав ослабленим і досить хворобливим. Може Нілу лише здалося? Але крім цього, Ніл помітив ще дещо. Останнім часом Тод уникає зустрічатися з ним поглядом під час розмови, і це виглядає так, ніби він робить це навмисно. Щось не так, і, чорт забирай, Ніл збирається з’ясувати що саме.

Тижні проходять, але робота Ніла як детектива Шерлока не просувається. Кожна нормальна розмова з Тодом відбувється лише в присутності інших, а  коли вони залишаються наодинці, розмови стають сухими і короткими, і Ніл не може знайти жодного способу дізнатися що трапилося з Тодом. Чесно, він взагалі не знає, що робити.

Ніл вже давно знає, що має почуття до Тода. Він робив усе можливе, щоб заглушити їх заради батька, але зрозумів, що тепло просочується в кожну їхню взаємодію. Він зрозумів, що яскраве світло проникає крізь такий оманливий зовнішній вигляд сина Тома Перрі, і не міг не думати: «Як це може бути неправильно? Як може бути неправильно відчувати стільки всього одночасно?» Тод робить його щасливим, і якщо Бог незадоволений цим, то Ніл незадоволений тим, як його описують на зображають люди. Адже як може Бог ненавидіти таку чистоту?

Через деякий час Тод повертається до занять, починаючи спочатку з англійської мови з містером Кітингом. Вчитель одразу помічає щось особливе у погляді учня, налаштовує клас на активну роботу, а сам підходить до парти Тода і починає з ним тихо про щось розмовляти. Ніл спостерігає за цим і не розуміє, чому Кітингу дається це так легко.

Перрі бачить, що Тод усміхається вперше за кілька днів. Думка про те, що, можливо, це він зробив щось не так, сильно пригнічує його.

Ніл лише спостерігає за Ендерсоном до наступної зустрічі «Мертвих поетів».

Тод сидить у кутку, де теоретично мав би вести протокол, однак сьогодні він тримає у руках не записник, а пляшку, яку Чарлі приніс з кімнати для персоналу. Він робить перший ковток, і Ніл відвертається, побачивши, як чужа шия зрушилась, а обличчя перекосилося. Сам він п’є стільки, скільки вистачить, аби вгамувати все те, що він відчуває, і при цьому не втратити розум.

Тод п’яний. Він знає, що впадає в черговий гріх, який замінює інший (і головний). Так, він прекрасно це знає! Але коли його горло горить, а голова паморочиться, Бог здавається йому таким далеким і холодним. Зате Нілу тепло. Йому завжди тепло там, де Бог далекий і холодний. І все ж, Ніл все ще тримається на відстані. «Це Тод зробив? Створив цей свій величезний світ, який він не може просто так покинути, аби лише не попастись в лапи передчасної смерті?»

Нарешті Тод дивиться на Ніла у відповідь. Його погляд сповнений болю, який, насправді, досить швидко зникає з його очей, замінюючись чимось м’яким. Ендерсон усміхається йому, не звертаючи уваги на метушню друзів, які гасять вогонь.

Хлопці спіткаються на виході і зі сміхом вибігають з печери. Мікс усе ще голосно декламує останню строфу обраного ним вірша перед групою юнаків, що зараз ледве стримують себе від справжньої істерики. Ніл — єдиний напівтверезий в компанії і зараз, тримаючи під бік сонного Тода, він намагається вмовити хлопців поводити себе тихіше, адже вони прокрадаються назад до школи.

Дошки підлоги скріплять, відчиняються двері в кімнату, і Тод розуміє, що знову опинився наодинці з Нілом. Перрі недбало закидає його руку через своє плече, — коли це сталося? — і нарешті всадовляє Ендерсона на ліжко. Тепер рука Тода відчуває себе «самотньо», і він починає сміятися від одної лише думки про це, але припиняє, як тільки зустрічається з поглядом Ніла, що зараз сидить на підвіконні навпроти нього.

— Я зробив щось не так, Тоде? Будь ласка, скажи правду, — Ендерсон почав відчувати підлогу під ногами, і його очі різко сфокусувалися. Він зітхнув.

— Ти віриш в Бога? — голос звучить настільки тихо, що якби не середина ночі, Ніл навряд чи взагалі почув його.

— Не так, як колись, — його відповідь розпливчаста і, можливо, дещо «оманлива», але він не впевнений в тому, як багато взагалі варто розказати Тоду. Він намагається зрозуміти свої почуття? Він розчарований?

— А що змінило… — Тод гучно вдихнув, — Що змінило тебе?

Це — вистріл с пістолета, а куля потрапила прямо в Ніла.

— Ти.

Голова припинила паморочитись. Тод відкрив рота лише для того, аби знову його закрити. Впевненість, якої він ніколи раніше не мав, охопила його, коли трішки ясності з’явилося в його п’яному розумі.

— Ти теж змінив мене, —  його очі наповнилися сльозами, і, він не міг точно сказати чи це правда, але йому здалося, що очі Ніла наповнились сльозами теж.

Повітря в кімнаті стає важчим. Цокання годинника стихає, бо вони обидва тепер сидять на підлозі, дихаючи в унісон, а їхні обличчя зближаються в місячному світлі.

— Ти не проти? — питає Ніл, і Тод киває,адже як він може взагалі бути проти? Простір між ними зникає.

Тепер Ніл знає напевно, що це те, чого він хотів. Кожна зазубрена крижинка ревнощів тане, як тільки він відчуває руки Тода у своєму волоссі. Кожна думка сумління змивається хвилями могутнього океану, ім’я якого Тод Ендерсон. Ці хвилі накривають, а він просто здається і дозволяє себе втопити, тому що потонути з Тодом — найкраща смерть зі всіх можливих.

Тод відчуває, як вусики послаблюють свою криваву хватку на його гомілках. Вони м’яко розпутуються, плавно сповзають до підлоги і зникають, дозволяючи Ендерсону нарешті відчути себе вільно. Кожен нейрон у його мозку зараз сконцентрований на Нілі, кожна думка повністю поглинута цим хлопцем. Ніл, Ніл, Ніл. Усмішка Тода розірвала їхній поцілунок у наймиліший з існуючих спосіб.

Ніл прикладає своє чоло до чола Тода. Побачивши чужу усмішку, найпрекрасніше видовище з тих, що він бачив, у відповідь на його власну, Тод знімає тягар зі своєї шиї. Ніл тримає його за руку і обережно піднімає його на ноги. Ендерсон трохи погойдується, що нагадує йому про те, що він взагалі-то все ще трохи п’яний. Перрі допомагає йому залізти в ліжко, але не залишає його самого.

Цієї ночі хлопці спатимуть з вагою світу на свої плечах, але тепер розділеною на них обох.

(вони ніколи про це не пожалкують)

    Ставлення автора до критики: Позитивне