Профдеформація

Уподобань поза театром Мейкпіс мав багато: це і пліткування, і спонтанні кулінарія з рукоділлям, і вино, і солодощі… Проте вони здебільшого другорядні — такі, що за можливості можна було й відкинути. От із чим Квентін справді розпрощатися не зміг би, так це із відчуттям влади. Усі заняття, що він їх обирав, обов’язково містили цю невеличку умову: у театрі творець і головний координатор він; серед плетух йому не було рівних; до того ж, уже давно мав той рівень довіри, коли міг самостійно розпускати вигідні собі плітки. Кулінарія ж і рукоділля, на перший погляд, із владою не мали нічого спільного. Як і вино з солодощами, що навпаки, здавалося, позбавляли цього самого контролю, однак… Це було не зовсім так.

Справа в тому, що…

— Той снуд, який ти мені зв’язав минулого тижня, дуже теплий і зручний! Я й гадки не мав, що може існувати настільки корисна річ, створена людськими руками… — Деверо з непідробним захопленням розповідав про феномен універсальності в’язаних колом шарфів, не затикаючись от уже дев’ять хвилин. Мейкпіс із вдовленою усмішкою кивав і влесливо піддакував, де це було можливо: справді, річ нівроку потрібна, особливо з лондонською погодою. Це могло би тривати щонайменше пів години, якби Руперт не обірвав сам себе фразою на іншу тему:

— Ти, здається, щось із собою ніс. О, чи це може бути… Ти випікав щось новеньке цими днями? — сірі прем’єрові очі миттю засяяли, і він мало не заплескав у долоні від радості, як та дитина. Тільки застрибати не вистачало. Квентін поблажливо всміхнувся.

— Ох і здогадливий наш любий прем’єр-міністр! — у жартівливому розпачі розвів він руками. — Від твого пильного погляду, як і завжди, нічого не втаїти. Так, я саме спробував новий рецепт маффінів…

Мейкпіс вдався у протяжні пояснення щодо здоби лише заради того, аби краєм ока ще трохи поспостерігати, як Деверо жахливо не терпиться, але він сидить на місці. Пакунок усе так само лежав собі, залишений на тумбі біля входу, поки Квентін у червоному кріслі неспішно розповідав про вміст: рецепт, інгредієнти, структуру, натхнення… Руперт на все кивав, угукав, здивовано здіймав брови, де було треба, і нетерпляче ковтав слину.

— …То що, дорогий мій, — нарешті лукаво глянув на прем’єра Мейкпіс, — хочеш їх спробувати?

Деверо одразу ж захитав палкіше.

— Добре, дуже добре, — Мейкпіс вкрай вдоволено потер руду борідку. — Можеш узяти.

— Дякую тобі, Квентіне! — секунда, і безтурботний Руперт вже тримав у руках омріяний пакунок. Мейкпіс ледве стримав бажання розсміятися: треба ж таке бачити, ручний прем’єр-міністр… О, як же це тішило.

— Пфосто неймхофірно! — не забарився Деверо із анонсом відгуку після першого ж укусу, не в змозі втримати слова при собі ні секунди більше. Мейкпіс покивав і лагідно всміхнувся.

— Безумовно, безумовно… Не відволікайся, любчику, ретельніше пережовуй. Я ж не хочу, аби наш любий прем’єр-міністр випадково вдавився… — на останньому слові Квентін раптово вибухнув неконтрольованим звучним сміхом, і будь-кому, окрім Деверо, цей сміх видався б зловісним. — Це було би дуже нерозумним вчинком, ти так не вважаєш? — лагідно промовив Мейкпіс, дбайливо опускаючи руку на Рупертову спину, ніби й справді хвилювався, що той вдавиться.

Деверо був надто захоплений новим смаком, аби відповісти, і натомість просто хитнув головою, щось мурмочучи про легеньке, мов хмаринка, тісто, і неперевершений швейцарський шоколад.

Квентін міг би запросто його отруїти. Якби захотів, то мав би дуже легку нагоду ввійти до нього в кімнату з подушкою вночі. Не було б проблемою натиснути якусь не ту точку при масажі затверділої після роботи прем’єрової шиї, або й просто її скрутити — секундна справа. Можливостей було не те, що море — цілий безкраїй океан! Чому ж Деверо досі при владі? Чи була якась особлива причина на те, аби так довго зволікати?

Була. Усе достатньо тривіально — Мейкпіс був людиною театру. Коли ти багато часу проводиш над власно створеними рукописами, вкладаєш усе, що в голові у новостворені світи, персонажів та історії, які потім сам же ставиш на сцені і споглядаєш, як твоя вчорашня вигадка стає сьогоднішньою майже реальністю… Скажімо так: відбуваються деякі профдеформації.

Мейкпіс не вважав себе Богом. Не був він й божим посланцем. Хоч йому й, безумовно, подобалося смикати за ниточки найвпливовішу людину імперії, а проте більше насолоди приносили складніші, драматичніші дійства. Такі от, наприклад, як змова Лавлейса. Або неочікувана зрада Дюваля… Вловили дух? Це воно. У результаті мала бути мить слави. Зірковий час. Секунда, у яку Мейкпіс засяє, і проміння цього сяйва будуть найдовшими, найяскравішими у світі… Навіть якщо для цього деякий час доведеться побути в тіні.

А поки… Поки він буде непоказно насолоджуватися своєю скромною владою над прем’єр-міністром.

— Руперте, я невдовзі ставитиму нову п’єсу. Так-так, ту саму, про яку ми нещодавно говорили з тобою… Власне, вже в четвер буде кастинг, не хочеш відвідати? Я перенесу його на вечірній час…

— Кастинг на нову неперевершену виставу? — повільно вимовив Деверо, дозволяючи собі задумливо лизьнути пальці з крихтами маффінів. — Ммг… Це ж чудово! Звісно, Квентіне, я там буду… Переносити нічого не потрібно: я скасую обідню Раду, та й усе по тому. Буду вчасно, даю своє верховне слово.

— На державу, лідер якої настільки шанує театральне мистецтво, чекає виключно велике майбутнє! — Мейкпіс знову зайшовся реготом, дружньо плескаючи прем’єра по спині. — Еге ж, Руперте? — він по-змовницьки підморгнув і кілька разів стис того за плече, обійнявши.

Деверо відчув момент свого возвеличення, а тому ніяк не зважаючи на міцний хват прибрав поважної постати і прочистив горло:

— Усе так, усе так, Квентіне… Ти щоразу зриш у корінь, — схвально закивав прем’єр-міністр.

Мейкпіс із цього як слід потішився. Його раз-по-раз забавляли Рупертові намагання виглядати контролером ситуації — у ці моменти він скидався на кошеня, що намагалося ричати. І було свято переконане, що звучить хижо.

— …Чи не хочеш ти розділити зі мною одну чудову пляшку візантійського вина, любий Руперте? — задумливо протягнув Квентін недалеко від вуха, неспішно розгладжуючи прем’єрівський костюм і поправляючи трохи збиту краватку. А тоді й неочікувано пильно зазираючи в вічі.

Деверо мимиволі глитнув. Не втримавшись від спокуси, він поглянув у відповідь, — помилка, якої припускався раз-поза-раз, — аби виявити себе зовсім втраченим у довгому, майже гіпнотичному зоровому контакті.

— Так, — тільки й вимовив згублений Руперт. — Так, насправді, дуже хочу…