Підійматись по сходах між поверхами неймовірно виснажує. Навіть більше, ніж бігати цілий день по авдиторіях питаючи про навчальний план.
Мені трохи не віриться, що це передостанні дні перед зимовими канікулами й, що сесія позаду. Сказав би мені хтось два роки тому при вступі, на що саме я погоджуюся… Але, що зроблено, те зроблено. У когось все набагато складніше, тож поки що нема на що жалітися. І от мені стає цікаво, що цей самий хтось робить вдома? Певно вже спить, якщо тільки знову не пише лабораторні.
Раптом розумію, що усміхаюся. Заразом дістаю з кишені пуховика телефон і підтягую тубус зі схемами на плечі. На годиннику тільки пів на п’яту, а на вулиці вже темно, хоч око виколи. Ховаю телефон назад у кишеню і долаю останню сходинку і стаю на місці спершись на дерев’яну кришку поруччя. Нарешті, рідний четвертий поверх. І по діагоналі від мене шкіряні двері до квартири. Здіймаю на них очі та помічаю, що стіни навколо стали світліші та чистіші. Невже нарешті пофарбували? З іншої нагрудної кишені дістаю важку в’язанку ключів. Щоправда, важкі не самі ключі, а дармовис на них — червоні гральні кості та сріблясті метелики на кількох ланцюжках. Гарні, проте занадто жіночні. Принаймні мені так кажуть. Але я не кваплюсь позбуватись їх, як колись отримав разом з домашнім ключем від батьків, так і ношу. За те не гублю, адже за роки пластмасовий передзвін гральних костей став наче рідний. Ностальгічне заспокійливе з часів, коли у стані тривоги я крутив їх у руках перед тим, як вчитель скаже оцінку. Тепер же вони спокійно тримають на важкому металевому обідку чотири ключі, вищезгаданий від дому, від квартири, від шафки з роздягальні та запасний від кімнати профкому.
Відчиняю двері до омріяної затишної квартирки, кості та метелики брязкають у повітрі. Закриваю за собою двері й спираюсь на них спиною тяжко зітхаючи. Я страшенно спітнів, і ноги болять від ходьби. Тренер би сказав, що все, що нас не вбиває, робить сильними. Я не погоджуюся.
Важкою купою падаю на пуф у прихожій й знімаю чорні шкіряні чоботи. На них засохла грязюка. Клятий початок зими. Вогко, холодно, вітряно, і без снігу. Бридота. І це зовсім не естетично, краще вже біленький сніг довкола, принаймні пейзаж виглядатиме трохи яскравіше. Сірість і плями від бруду на краях штанів трохи пригнічують. Принаймні сьогодні було більш-менш сухо. Але цей факт не рятує від втоми й поганого настрою. Продовжую сидіти на пуфі знявши один чобіт. З плеча сумно сповзає тубус і вдаряться об підлогу і мою ногу. Проте це не боляче. Натомість з новою силою по мені б’є втома. Треба скоріше роздягатись і прилягти. Через силу так і роблю. Вішаю сірий пуховик на держак, чоботи ставлю під пуф на поличку. Байдуже залишаю тубус і сумку у передпокої, приберу їх пізніше. Дивлюсь на себе у дзеркало на протилежній стіні. Вигляд у мене пожмаканий, як у тої купи паперу з невдалими ксерокопіями. Темне волосся розтріпане і вже лізе в очі. Останнім часом дійсно багато каже мені, що я схожий на бабая волохатого, але я якось не звертав уваги. Може дійсно треба підстригтися. Проте, Їй це подобається, Вона мені каже, що я схожий на тих самих хлопців із корейських серіалів про школу. Не найгірше порівняння, як на мене. Та підстригтися все ж таки варто.
Проходжу далі по коридору до ванної. Вмикаю світло і мене трохи засліплюють світлі кольори навколо. У ній пахне свіжістю та Її гелем для душу, цей запах тут ще з ранку. З дзеркала, що над білою раковиною на мене дивиться ще більш втомлене обличчя, і я помічаю, що мішки під очима стали трохи виразнішими. Клята сесія. Відкриваю кран і вмиваюсь просто холодною водою, аби знати втому.
Дивлюся на своє відображення ще якусь мить глибоко дихаючи після вмивання. Комір та рукави біля зап’ястків мого сірого светра мокрі, хочу скоріше його зняти. Саме це і роблю, поки йду з проходу до вітальні. У ній ввімкнена лише напільна лампа позаду дивана, але кімната здається світлою, ніби увімкнені абсолютно всі світильники. Чи може це нова лампочка?
Одразу помічаю на великому сірому дивані сонце. І це не перебільшення, Її волосся кольору київських каштанів світиться бронзою під світлом лампи. Зібране у найнезграбнішу дульку у світі із пасмами, що падають на лице і блищать вже чистим золотом на кінчиках. Я знову посміхаюся. Лише зараз усвідомлюю, через пришвидшене серцебиття, як сильно я скучив за нею. Тихенько повертаюсь у бік до дверей навпроти, що веде до спальні. Двері не до кінця зачинені, тож я швидко заповзаю всередину і йду одразу до свого стільця біля столу. На них домашня футболка та спортивні штани. Швидко перевдягаюся і вішаю штани зі светром на той самий стілець. Зараз вони не важливі. Важлива лиш нав’язлива думка опинитися поруч з Нею. Поступово в мені змішуються втома і тактильний голод і від передчуття, що я вже за мить зможу обійняти сонце і всередині щось дивно перевертається. Люди називають це «метеликами в животі», але я впевнений, що у науки є інше пояснення. Іноді я і сам не розумію, як можна настільки сильно хотіти бути поруч з кимось. Обіймати, говорити, торкатися, ніби весь світ на мить звужується до однієї людської істоти поруч з тобою. Але ці роздуми також зараз не дуже важливі. Важливе лише відчуття спокою, що я відчуваю коли легенько проводжу по Її обличчю рукою прибираючи бронзові пасма убік. Вона кумедно кривиться і мичить, а я усміхаюся. Не відкриваючи очей вона буркоче міні «іди сюди» і обіймає мою шию руками. Я лягаю прямо їй на груди, заплющую очі й слухаю її дихання. Вона не заперечує. Як і завжди. Раніше я питав, чи не занадто важкий, щоб отак лежати зверху, а вона казала, щоб я не молов дурниць і просто лежав. Зрештою, я перестав перейматись, хоча мені дійсно було важливо, чи не занадто тисне не неї моє тіло. Я, врешті, вищій за неї та важчий на кілограмів десять. Проте у першу нашу зустріч саме Вона дивилася на мене згори вниз, коли я сидів у коридорі перед конференцією. Досі не розумію, чому я тоді поїхав на той районний конкурс з екології? Здається, лише тому, що не вистачало людей у команду від ВУЗу. Але саме тоді ми вперше посварились. Звісно, лише захищаючи честь своєї команди, і кожен з нас робив це без найменшої краплі жалю до опонента. Проте саме після цього в кінці вона підійшла до мене і на льоту потисла руку сказавши, що зі мною приємно змагатись. Чи відчув я тоді той самий сплеск гормонів і чи забилось в шаленому ритмі серце? Ні. Проте потім, за нескінченну кількість зустрічей воно все-таки втратило звичний ритм до того рівня, що зараз я буквально лежу на Її грудях, а моє серце і досі калатає як несамовите.
Її пальці торкаються мого волосся куйовдять його і пропускають між собою короткі пасма і я чую вібрацію в її грудях коли вона каже
— Ти сьогодні рано. - вона каже це так тихо й ліниво, невже я все-таки розбудив її? Я відповідаю:
— Так. Швидко впорались із роботою. Тепер маю законний відпочинок. Ти також рано.
— Прийшла буквально на годину раніше. Лише прилягала подрімати. Уявляєш, першокурсник ледь не розбив на кафедрі мікроскоп. Який лишень злий був завідувач кафедри. Ти б бачив. - вона слабо всміхається.
— Це отой, що із вусами як у Шевченка і в костюмі? - питаю.
— Ні, - тягне вона у відповідь. - Це викладач хімії. Я про того, що низенький і в окулярах. Бубнить на парах і задає купу конспектів.
— Аааа, тепер згадав. - відповідаю їй.
— А ти чим займався у себе на кафедрі?
— Допомагав із відомостями, бігав по навчальний план, робив видрук, — тобто усю брудну роботу. - відповідаю їй мляво, відчуваю важкість в очах навіть із закритими повіками, позіхаю.
— От же ж. Знову звалили всю роботу на студентів. - відчуваю, як вона тягнеться і цілує моє волосся. - Замордували мою дитину.
Вона знову називає мене дитиною, хоч я молодший лише на два роки. Зараз мені вже дев’ятнадцять, але моментами вона поводитися надміру суворо, коли я залишаю за собою не миті тарілки чи розкидані шкарпетки. Я не вважаю себе не винним, але часом вона робить так само, тож ми варті одне одного.
Я вирішую подражнитись, бо відчуваю, як поступово в мені з’являється запал щось робити.
— Якщо вже я твоя дитина, ти зобов’язана давати мені кишенькові гроші, бо їжа для студентів не з дешевих.
Вона вдавано тяжко зітхає й говорить:
— Ну, що поробиш, тоді буду твоєю шугар мамі. - вона сміється.
— О, то ось як знаходять своє місце в житті, тоді я не проти. - так само насмішкувато відповідаю я слухаючи тихі вібрації в її грудях.
І ми замовкаємо. Лежимо в обіймах одне одного, серцем до серця слухаючи тишу і власне дихання. І я не думаю про таке близьке і водночас далеке невизначене майбутнє у якому може і не бути місця тому, що дороге мені зараз. Тобто, у моїй голові майже не має думок, лише відчуття всепоглинального тепла і спокою. Всесвітнього спокою, поки я лежу поряд із Нею. Не можу описати це словами, але поруч із нею все стає неймовірно легко. Ніби ейфорія від викиду гормонів досі не полишає мене. Раптом прокидається бажання поговорити, і я питаю перше ліпше, що спадає на думку:
— Мамо? - не без шпильки, я хочу подражнити її ще і знаю, що вона мене підтримає.
— Що таке, дитино моя? - відповідає вона.
— Скажи, як називається той корейський серіал, що ми дивились минулого разу?
— А? Ти про «Базіку», навіщо тобі?
— Давай потім подивимось продовження, мені цікаво. - і мені справді цікаво. Лишень дві серії, але мене затягнула чергова азійська кіношка від яких Вона в захваті. Кого не спитай, всім здається, що якщо дівчина дивиться Дорами, це обов’язково милі романтичні комедії чи драми з неймовірно гарними акторами. Але Її цікавлять бойовики та містика. Мовляв, це щось свіжіше після Голлівуду. Я можу її зрозуміти. Як і те, що іноді їй кортить подивитися клішовану романтику. Я пам’ятаю, як іноді вона удавано блює від відео з Тік Току зі сценами поцілунків, але ледь не плаче коли у перестрілці гине герой, який їй подобається.
У такі моменти вона смішна, мила, і зовсім не використовує свій авторитет старшої на два роки.
Пам’ятаю, як колись, коли ми ще просто бути товаришами, вона сказала, що більшість хлопців придурки, але я виключення. Тоді я подумав, що це межа, і ми так і залишимось друзями, але виявилось, це був Її спосіб сказати про довіру до мене. У той момент я хотів заперечити, бо це трохи образило мене, але це певною мірою було правдою. Звісно, лише певною мірою, але правдою. Та я промовчав. Справді на якусь мить подумав, що Вона бачить у мені лише друга. І так по дурному ледь не відступив. А потім Вона сказала, що я їй подобаюся. Зараз розумію, що тоді поводився трохи тупо, занадто зосереджуючи увагу на несуттєвих речах. Мабуть, саме тому так довго не міг зізнатися. Бо сильно ніяковів, прискіпувався до власних слів аби не здатись Їй грубим чи недбалим. Думаю, це тому, що Вона мені дійсно сподобалась. І я виводжу це логічним висновком у голові згадуючи про свої перші стосунки у старшій школі. Тоді це була моя однокласниця, цілковита Її протилежність. Але вона так само мені подобалась, проте зараз я розумію, що на зламі дев’ятого та десятого класів це була суто підліткова закоханість. Така, яка завжди приправлена виром гормонів через підлітковий вік. Часом я думаю, що ця штука і досі не відпустила мене, але краще я поступово переросту підлітка у собі, ніж буду змушений подорослішати в одно мить лише тому, що досяг юридичного повноліття.
І думаючи про це, я безмежно вдячний долі, якщо вона існує, за те, що пройду цей шлях разом з Нею. Я радий, що поруч із Нею можу вдосконалюватись і бачити світ трохи яскравішим, коли Вона посміхається, і я також радий, що у нас існують такі вечори. Коли всі серйозні проблеми та рішення втрачають свою вагу у порівнянні із тим теплом, що ми відчуваємо поруч одне з одним, ніби всесвіт стає настільки спрощеним, що у ньому не залишається нічого крім нас двох та спокою, який огортає всю нашу квартиру.
Я відчуваю, як мене опановує сон. Руки та повіки поволі стають неймовірно важкими, а звуки наче віддаляються, та сам я поки не сплю. Все ще відчуваю Її руку на своїй потилиці, Вона щось у мене питає, але я вже не можу зрозуміти, що саме. У відповідь пригортаюсь ще дужче і глибоко видихаю Їй у плече.
Ось вона, мить всесвітнього спокою.