У світанковій тиші Кассандра стояла на міському мурі та дивилася на те місце, де ще вчора, як сідало сонце, світив вогнями табір ахейців. Поряд із нею тупцював з ноги на ногу жрець Лаокоон – єдиний, хто вірив проклятій провидиці. Точніше, Лаокоон був єдиним, хто пам’ятав її слова та пов’язував їх із тими подіями, що відбувалися після них. Тому і знав: Кассандра – найкраща з провидиць. Іліон не знав ще подібної точності передбачень. Але ніхто не вірив Кассандрі, й Лаокоон теж. Так захотів Аполлон, коли покарав горду царівну даром провидиці та невірою людей за те, що відмовила світлосяйному богу в близькості.
Відтоді Кассандра не раз і не двічі думала: ах, ну нащо чіплялася за свою цноту? Чи не краще б було погодитися? Іліон отримав би могутнього покровителя, а їй, Кассандрі, вірили б люди. І Пріам би не дозволив Парісу повернутися додому, і той не навів би на Іліон гніву богів та військо ахейців.
Але що було – те було, і не виправити зроблених справ і сказаних слів.
Вона поглянула на темну громадину дерев’яного коня, який самотньо стояв на березі. І побачила падіння Іліона, загибель усіх рідних та власну сумну долю.
«О світлосяйний Аполлоне! – без слів замолитвувала вона. – Віддамся тобі, буду твоєю, роби зі мною, що хочеш – але хай люди хоч раз повірять мені, хоча б сьогодні!»
Бог відповів – він завжди відповідав, може, тому, що бажав і далі мучити її, а може, тому що такою була прадавня угода людей та богів. Якщо той, хто з дитинства відданий божеству, питає – не можна не відповісти.
«Є речі, котрі я й сам не можу змінити, Кассандро, – плеснуло в очі сяйво світанку. – Слова були сказані, прокляття сповнилося. Але ж ти дочка людей. Твій рід любить обхідні шляхи, тож чому ти б’єшся у кам’яну стіну?»
Кассандра мигнула, прикрила очі рукою.
Знову мигнула, і зір прояснів. Вона повернулася до Лаокоона:
– Недобре задумали ахейці. Кінь цей – наше прокляття…
Лаокоон кивнув. Тут уже і без пророцтв Кассандри ясно: доброго годі від ахейців чекати.
Почулися крики: «Цар, цар іде!», народ розступився, і до воріт підійшов Пріам.
– Ахейці, здається, пішли, забралися звідси, – чи спитав, чи просто мовив він. – Відчиніть браму.
Наказ виконали, іліонці вийшли за мури. Сонце здійнялося вище, і величезний кінь був тепер видний у всій красі.
– Що ж це значить? – замислено промовив цар, розглядаючи це диво. – Відпливли, а по собі таку дивовижу лишили.
– Вирішили, що Іліон їм не до снаги, – сказав хтось із рідні, і Кассандра не побачила, хто, а голос не впізнала. Та й чи має це значення?
– Кінь… – замислено сказав Еней. – Коней ахейці Посейдонові в жертву дають, чував я таке не раз.
– Посейдон гнівавсь на нас, так само як інші боги, через дурість Паріса, – жорстко сказала Поліксена. – Може, ахейці дарунок нам цей залишили, щоб ми в Іліоні коня поставили в дар Посейдону?
– Точно! Ахейці побачили: нас не зломити, от і відпливли, набридло їм безцільно битись в мури Іліону! – радісно прокричав хтось у задніх рядах натовпу. – Цей дарунок – ознака поваги!
Кассандра стиснула руки. Зараз ці дурні радісно потягнуть коня в місто, а потім… І попереджати марно, їй ніхто не повірить.
До царя підійшов Лаокоон:
– О царю, послухай жреця! Ахейці підступні, їхні дарунки…
Кассандра затремтіла. Зараз… Зараз він скаже ті самі слова, котрі вона вже чула у своїх видіннях, і з моря вийдуть величезні змії та задушать і його, і його синів.
– Мовчи, Лаокооне! – раптом заговорила вона, і зовсім не те і не так, як мала б це сказати у своїх видіннях. – Мовчи. Знаю, ти хочеш сказати, що цей дарунок – підступний, що спалити коня нам належить. Мовчи!
Вона легко застрибнула на камінь біля брами, спритно забралася вище, щоб опинитися над натовпом. Підняла руки, закинула голову, ніби на неї найшло пророче видіння:
– Слухайте, жителі Іліону, слухай мене, о царю, мій батько! Кінь цей богам догідний, не можна, як хоче того Лаокоон, віддати вогню його! Нам належить усім в того коня впрягтися та внести у місто почесною ходою! Це дивний, багатий дарунок, він принесе нам щастя та радість!
Вона опустила руки, сіла, охопила коліна, ледве утримуючи рівновагу на гладкому камені.
Раптом втомилася так, ніби щойно висказала десяток справжніх пророцтв.
Натовп замовк, потім хтось крикнув:
– Безумна Кассандра знов за своє! Не вірте їй, люди, в неї розум затьмарений горем! Надто вона Гектора любить!
А Еней сказав:
– Хай так. Гектор вартий того, щоб від горя по ньому втратити розум. Треба вшанувати пам’ять героя, зробити для нього тризну багату, жертви принести й дари.
– Не варто коня в місто брати, – пробурмотів Пріам, наче б тихо, але почули всі, хто був поряд. – Якщо ахейці зробили нам дарунок, достойний богів, то давайте в жертву його принесемо славному Гектору!
До Кассандри долетіло полегшене зітхання Лаокоона. І жрець сказав:
– Супроти нас Гера, Афіна та інші боги… А з нами проте – Афродіта, Аполлон світлосяйний, і Артеміда, і Арес могутній! Восславимо їй ми багатою жертвою!
Натовп іліонців, похапавши ще не погашені смолоскипи, понісся до дерев’яного коня. Хтось зметикував, що сире дерево так легко не загориться, і кілька сильних воїнів потягли туди лекіфи з олією.
А Кассандра все сиділа на камені, і на обличчі її сяяла під сонячним світлом задоволена посмішка.
Майбутнє тепер стало іншим.