Господи! Я не знаю, чи маю право звертатися до Тебе, не будучи Твоїм творінням, радше плодом хворобливої, злочинної проти Тебе амбіції одного самовпевненого вченого… Не знаю, чи маю право звертатися до Тебе, після того, як дізнався про Тебе від того, кого хотів бачити другом, а потім розчарувався у християнстві. Не знаю, але звертаюсь: коли Ти є, коли Ти всемогутній, чом не відкриєш мені одну єдину істину?
Чому не даси мені знати, чи буду я один по смерті?
Я видихнув. Хмарка пари з моїх губ злетіла в морозне повітря. Колись холод викликав у мене страх. Пізніше зима стала частиною мого затишку, пережитого у маленькій прибудові до дому моїх друзів… Тих людей, від яких я навчився мови і яким так непомітно допомагав. Тепер лід і холод довкола не будять в моєму серці жодних гострих емоцій. Мені просто тяжко від утоми, замерзлі пальці заледве гнуться і розум сповільнюється, повертаючи мене у ті моменти, коли я вірив у власну людяність. У можливість бути щасливим — не бути самотнім.
Сльози, що побігли по моєму обличчю, одразу ж замерзли, морозячи щоки крижаними доріжками.
Я сів на сніг і обійняв коліна. Чи є сенс кудись іти далі? Коли я вирішив, що життя моє більше не має значення, мені не повинно бути жодних складнощів відпустити його. Закрити очі, що бачили до цього лиш світ недосяжного тепла… Заснути, провалюючись у обійми смерті. Тихої, одинокої, як я сам.
Пригадався мені юний Вертер і його той легкий, майже жартівливий рух — пальці прикладені до скроні. Тоді, коли уперше він висловив думку про прийнятність свідомого завершення власного життя. Але той внутрішній демон, якого створив і бачив лиш його в мені Віктор Франкенштейн, насмішливо шепотів «Наївно! Хіба можеш ти порівнювати себе з такою прекрасною людиною, як Вертер? Будь з ким з людей?! Жодним чином. Бо тебе не існує. Так, ти страждаєш, ти є фізично, ти творив зло, навіть намагаючись зробити добрий вчинок. Але навіть у тиранів, що приводили свої імперії до краху, у чудовиськ на чиїх руках кров тисяч їхніх підлеглих, солдатів, підданих… Навіть у таких жорстоких різників є ім’я! Навіть такі жорстокі різники хоч якийсь час жили серед подібних собі і мали змогу обрати свій спосіб взаємодії з суспільством! У тебе ж нема імені. Нема матері та батька, що склали б поняття про рід. Нема Бога і святих, під захист яких ввірили б твою новонароджену душу. У тебе нема обличчя, яке можна було б показати незнайомцям, в сподіванні налагодити стосунки зі світом. Ти тінь. Зловісна тінь Віктора Франкенштейна. І ти ненавидиш його за це. І себе самого за це ти ненавидиш.»
Віктор…
Схлипування мої стали голосним плачем. Навіть мій творець і ворог покинув мене! Невже його жага помститися мені була настільки слабкою, аби його здоров’я так швидко згасло?
Знову пам’ять моя вернула мене у минуле.
У лабораторію мого ненависного творця, де він працював над моїм спасінням.
Спочатку я тихо дивився, непомітно спостерігав крізь вікно. Трохи згодом, таки наважився залізти у приміщення.
Я сидів на підвіконні і мовчки спостерігав, як мій творець посеред ночі, ніби навіжений скульптор, створює форму і об’єм іншої істоти, подібної до мене. Вона була ще незавершена. Холодна, нерухома, не зібрана у повній мірі. Її риси тільки почали набирати виразність під інструментами мого безумного творця. Мого мучителя, мого нікчемного раба і мого спасителя водночас.
Вона була його новою справою. А головне — присвячена була та справа мені. Врешті решт, я сподівався, що коли подібна до мене відкриє очі і побачить мене, то я зможу пояснити їй усе. Хто створив її. Навіщо. Хто вона і хто я. І чому ми приречені триматися одне одного, переховуючись від людей. Я так палко мріяв про це! Про можливість поговорити з кимось.
Коли вона відкриє очі, я почну навчати її мови, буду поряд з нею, пояснюватиму їй світ. Триматиму за руку чи обійматиму. Усе, чого я так потребував сам, але ніколи не отримав.
Вона ж отримає, бо вона інакша. Вона вже не буде самотня, навіть якщо Віктор зненавидить її у перші миті її життя, так само, як зненавидів мене!
Вона вже була прекрасна. Я вже любив її. Ця любов моя, котру я не міг стримати за холодним виразом, прорвалася на волю у щирій посмішці та тихому зітханні.
Віктор відірвався від роботи і подивився на мене.
Обличчя його було бліде і сухе, очі — червоні від втоми. Пальці його дрібно тремтіли, а тонкі губи були міцно стиснені. Я задумався на мить: «Хіба такий вигляд має істота, створена за образом і подобою Божою? Коли людина, втомлена страхом, працею та відсутністю сну, перетворюються на живий скелет, хіба може її прототип бути переконливим і могутнім? А чи він, так само, як Віктор, ненавидить свої творіння, допустивши їхню недосконалість?»
— Тобі подобається мучити мене своєю кошмарною присутністю? — прошипів гальваніст, відклавши скальпель. Він схрестив руки на грудях і суворо нахмурився. Але я помітив, як тремтів його голос. Як в очах його зблиснули сльози страху, — Зникни негайно, демоне! Ти заважаєш мені!
— О, коли моя присутність мучить тебе, я б волів залишитися поряд довше, — посмішка моя із закоханої перетворилася в жорстоку.
— А коли я відмовлюся виконувати твою вимогу? — вкотре перепитав вчений.
— Тоді я відмовлюся полишати свою помсту. Я знищуватиму чужі життя й надалі, тільки аби ти відчував тягар совісті на власному серці, — знизав плечима я, підіймаючись з підвіконня і сідаючи на підлогу під стіною.
— Ненавиджу… — прошипів Франкенштейн.
— І це взаємно, — кивнув я, — Але скажи… Що ти відчуваєш до неї? Хіба можеш ти ненавидіти свою роботу? Чи ту, котра не бачила і не побачить зла в своєму житті, не матиме тяжіння до цього зла? Я не бачу в твоїх очах а ні натхнення митця, а ні любові батька.
— Я створюю ще одне чудовисько! — Віктор накрив чоло долонею, спираючись стегном на свій високий стіл.
— А коли мене створював? Що відчував тоді? Тоді, коли певно над тобою не сидів твій кошмарний демон і не погрожував смертями, яких безперечно може і готовий заподіяти… Чим я був? В твоєму щоденнику було багато опису того, з чого і як ти створював мене. Але… Чи був я колись чудом, поки не став чудовиськом?
Віктор мовчав.
Я теж. Запала тиша, незручна і гнітюча. Я до тиші звик, але здавалося, що Віктору складно її дотримуватись, та порушити її він не хотів.
— Був, — коротко озвався Віктор за кілька тяжких хвилин.
Мені аж серце заболіло від того слова. Від інтонації, з якою він це вимовив. Захотілося схопити його за горло, подивитися прямо у перелякані очі і тут таки обірвати його життя! Нарешті винести вирок за те, як він поставився до мене. За те, що жодного шансу не дав!
Я стримався і лиш скрипнув зубами. Хотілося ж розплакатись від злості і пекучого почуття несправедливості.
— Що ж змінило це? — тихо запитав я, підбираючись ближче до столу і дивлячись на майбутню подругу. Я так сподівався, що хоча б її вмиротворений вигляд дасть мені можливість відчути спокій.
Віктор знову мовчав. Він застиг. Він боявся. Цей його страх був таким образливим чомусь! Я ж не намагаюся заподіяти йому лиха! Я сам запевнив, що хочу це спинити. Але навіть той, хто сам виліпив мене з матерії і вселив в неї життя енергією, боявся мого зросту, моєї сили, моєї потворної зовнішності.
— Чому в мене нема імені? — знову запитав я, — Коли Бог створив першого чоловіка, то нарік його Адамом. Чому ж ти, мій творець, не дав мені імені?
— Бо ти зло. Ти диявол! Ось єдине твоє ім’я , — шепотів Віктор.
— Ну, — я похитав головою і обережно торкнувся холодної руки ще незавершеної «Єви», — Навіть диявол має ім’я . Навіть диявол не самотній був у своєму падінні — за ним були його брати-янголи, що відвернулися від Господа. Тому… Я навіть не диявол.
Віктор відвернувся і спробував зробити вигляд, ніби не помічає мене. Я тихо розсміявся, спостерігаючи, як від цього здригнувся мій приречений деміург. Я не міг мовчати у присутності живої людини, знаючи що ця людина, навіть неохоче, але погоджується на діалог. Тому продовжив ставити запитання.
— Для чого? У чому мій сенс, Вікторе Франкенштейн? Не думаю, що лише від нудьги та цікавості до невідомого, раціональна людина витрачатиме свій дорогоцінний час, свої сили та розум. Навіщо ти створив мене? Люди створюють нових людей для цього світу, в прагненні продовжити свій рід, передати досвід комусь, піклуватися і сподіваються на піклування у відповідь. Але навіщо я?
— Бо ти мав стати ідеальною людиною, — пригнічено прошепотів Віктор і стиснув скальпель.
— Не став, — кивнув я, — Бо я страшний, порушую гармонію людської будови, я сильніший і спритніший, але я скоріше химера, аніж чоловік. Навіщо ти створив мене таким? Навіщо відвернувся у момент, коли я отямився вперше?
— Бо ти… Бо я розумів, що дослід вийшов з-під контролю! Бо ти не був таким, яким я проектував тебе! — мало не кричав Віктор.
— Ти міг убити мене тоді. На місці. Чому ти не зробив цього? Боягузе… — всміхнувся я.
На його обличчі читався відчай. Він підніс скальпель до власного горла і подивився мені у очі.
— Так, я боягуз! — шепотів він, — Але я маю рішучість зараз! Коли ти не зникнеш негайно, я вб’ю сам себе! Ти залишишся навіки один! Правда ж ти не хочеш цього?
— Яка ница маніпуляція, — я відступив, — Не гарячкуй, Франкенштейн. І не роби дурниць. Ти прекрасно знаєш їхню ціну.
Я пішов. Але наступної ночі знову завітав до свого нещасного творця. Обережно прочинив вікно і безшумно підкрався до столу. Віктор сидів за своїм чудернацьким столом, зігнувшись і вклавши на стіл важку свою голову. Він спав неспокійним сном на розкиданих по столу анатомічних замальовках та записах експерименту. На тому ж величезному столі, трохи далі від місця спонтанного перепочинку мого творця, лежала моя надія. Я замиловано всміхнувся. Так, вона не схожа на жодну з жінок, котрих я бачив у своєму житті, але вона — моя доля.
Я обережно торкнувся її обличчя, що досі більше схоже було на позбавлений шкіри череп. Я хотів схилитися до неї, прошепотіти щось ніжне, у сподіванні, що почувши мій голос вона прокинеться. Але я боявся розбудити Франкенштейна. Тому лиш легенько торкнувся губами її холодного чола.
Вперше і востаннє я відчув той солодкий щем у серці, яким описують почуття закоханого, що знаходиться поряд з об’єктом кохання. Від цього дивного відчуття я знову не зміг стримати посмішку.
— Обіцяю, у тебе все буде інакше, — майже беззвучно, самими губами прошепотів я.
Потім здивовано поглянув на Віктора. Він здригнувся і застогнав. Вії його дрібно тремтіли. Вигляд він мав, ніби його лихоманило. У світлі майже згаслого світильника це було так драматично.
Я прислухався. Він досі спав, але плакав уві сні. «Елізабет!» — усе повторював він. Елізабет… Його кохана. На мить я пройнявся співчуттям до свого творця. Але це швидко замінила чорна злість. Нехай страждає! Нехай плаче від страху за свою Елізабет! Але коли він готовий дати мені моє кохання, то я стримаю слово і облишу в спокої його і його близьких. Мила Елізабет не винна у злочині свого нареченого. У мене немає жодного приводу ненавидіти її. Але я ненавиджу Віктора! Мені боляче від самої думки про те, що він прагне бути щасливим!
Розбитий, знищений власними думками, я пішов геть. І вже тоді, коли я знову тікав крізь вікно, Франкенштейн прокинувся. Він злякано зойкнув, дивлячись на мене. Але спинив. Заговорив.
Моє серце спинилося, коли він випалив ті кляті слова. Свою нечесну відмову. І на підтвердження її — жорстоко знищив ту, що я її вже так любив!
Він зрадив мене вдруге! Я не мав намагатися пропонувати мир! Я не мав довіряти йому! Тепер він відкрито оголосив мені війну, результати якої залишилися між нами трьома: мною, Віктором та тим Уолтоном.
Хочеться сподіватися, що хоча б Уолтона хтось чекає. Що хоча б він не страждає від самотності.
Господи, благаю, дай йому вирватися з крижаної пастки! Благаю. І дай мені знати, чи стріну я у пеклі хоча б Франкенштейна, чи моєю мукою буде самотність і у пекельних вогнях…