Маріанна відкрила двері, затягнула за руку замріяного Алека всередину квартири. Струсила сніг з його плечей, розщібнула вправно ґудзики на його пальто, бо знала, скільки він міг отак простояти. Під пальтом Алек носив костюм-трійку й вишиванку. За це він мав прізвисько — Вишиванець. “Асобо апасний елємєнт”.
– Ти як завжди з книгою.
– М-м-м?
– У нас важлива справа.
Вона висмикнула книгу в приємній темно-зелені обгортці, прискіпливо огледіла її.
– Котляревський?
– Видання з правками, дай дочитаю.
Маріанна вперлась долонею в обличчя Алека, легенько штовхнула його. Додала в свій голос залізних ноток жовнежей:
– Конфісковано.
– О боже.
– Що, правда цікаві правки? А де?..
Алек зазирнув їй за плече, довгими пальцями став гортати сторінки, показував строки. Маріанна від захвату аж подих затамувала.
– Але ж файно!
– Угу. Я для тебе теж взяв, хотів подарувати пізніше.
На день народження хотів подарувати, який ж він милий!.. Алек кашлянув, прочищаючи горло, й вуха в нього були, що та жижа. Маріанна хихикнула торкаючись його мочки холодними пальцями, провела по сережці — тоненькому срібному ланцюжку, по гранату, спустилась до його шиї, нирнула пальцями під шарф, гріючись.
– Дякую тобі…
– Ви йдете чи ні? – Іринка визирнула з кухні, наморщила лоба загрозливо.
– Йдемо, йдемо.
Маріанна знову вхопила Алека за зап’ясток, потягла за собою вузьким коридором. Погойдувалися тьмяні світильники з кварцу — Іринка вміла таке зачакловувати, щоб на століття стояло… ніяких свічок чи абищо не потрібно. Магія!
Крок у Алека був тихий-тихий, від його теплого подиху, який Маріанна відчувала потилицею, волосся на руках вставало дибки.
– Приніс? – Стасюк схвильовано запалив знову — на кухні вже стояв дим, наче густий туман.
– Приніс.
Алек висипав на круглий стіл рожеві камінці. Подивився мимохідь на Маріанну, та й почервоніла, ховаючись за книжкою. Вони ті камінці міняли в нявок на сорочки, йшли потім зимовим лісом майже голі… Маріанна як зараз пам’ятала Алекові худі стегна, тонку шию, ніжну шкіру ключиць, як та червоніла від сорому й холоду…
– Чаю, може, ще?
Маріанна кинулася до чайнику, наповнила філіжанки до вінець, Алеку дала найкращу — з синіми волошками на боках. Хлопець усміхнувся їй одними куточками губ.
– Мені знову дала понівечену, – Стасюк закотив очі, видихнув дим у стелю, той закурився так гарно.
– Не понівечену, а старовинну.
– Тільки цим і можеш вихвалятися.
– Вона дійсно старовинна, – зауважив Алек, смикнув кватирку, та відчинилася зі скрипом.
На вулиці поволі збиралася завірюха.
Іринка глянула на годинник, вигукнула так, що Стасюк схопився за серце, а Маріанна ледь не посивіла:
– Ну все, час, час!.. До столу.
Філіжанки залишилися на підвіконні поруч з шапликами й горщиками. Дивився на зібрання ситий кіт, що сів на одвірку, не заходячи до кімнати. Знав, вусатий, що небезпечно турбувати магів.
Молоді люди сіли, взяли один одного за руки. Маріанна ледь не зойкнула, коли сухі пальці Алека зімкнулися на її зап’ястку.
Іринка подивилася кожному в очі, вдихнула глибоко.
– Ми тут зібралися…
– Почекай, тут рисочка неправильна, – Стасюк смикнувся, поправив піктограму невпевненим рухом.
– Мені здається, ти зламав малюнок.
– Нічого не зламав.
– У тебе скільки з рунології?
– Багато.
– Багато, – передражнила його Іринка, стерла рукавом частину рун, почала наново.
– Я книгу дістану, – Маріанна піднялася, заметушилася. Рипіли дільниці під ногами, вона мало не впала, коли діставала книгу.
– Кажу ж тобі, тут має бути два вузли, ти ж тільки один намалювала!..
– Нічого не два!..
– Три, – спокійно перебив їх Алек, домалював кружечок, і якось усе взяло й запрацювало.
Маріанна відчула, як завібрувало повітря в кімнаті, стало важким і гарячим.
– Ну даєш… – Стасюк потягся за новою цигаркою, але Іринка дала йому по руках.
– Досить. Сідайте, сідайте.
Вони сіли знову. Взялися за руки. Пальці Алека тепер м’яко погладжували шкіру Маріани, проникали під рукав сорочки, збиваючи з пантелику. Алек ніколи не казав їй, що кохає чи щось таке, не цілував і не пропонував зустрітися на ніч чи абищо. Він просто був поруч. Він просто… думка збилась, бо Іринка почала плести слово. Дійшла вже до другого куплету, як Стасюк знову її перебив:
– Почекай, ми свічку не запалили.
– “Ми”?! – Іринка роз’юшилась. – Це було на твоїй совісті!
– Винен!
– Я запалю.
– Сиди, – Алек клацнув пальцями, й свічки спалахнули в кутках кімнати.
– Ну-ну, чим ще похизуєшся, вумнику? – Стасюк скривився.
– Чимсь та можу ще.
– Хлопці, час плине.
Іринка в котре уважно на всіх подивилася, подивилася, а потім голосно чхнула. Всі аж підстрибнули.
– Вибачте, апчхі, зачиніть вікно, благаю, я й так хвора в дупу.
Вікно зачинили. Іринка посиділа трохи в тиші, а потім визнала:
– Не можу. Давай краще ти, Маріанно.
– Добре.
Було трохи моторошно, але Маріанні далось то напрочуд легко. Буква за буквою, слово за словом, рядок за рядком — колихалась реальність, змінюючи свої правила. Йшов четвертий куплет і спів підхопили хлопці, потім заспівала тоненько Іринка.
Нявкнув кіт, сховався за величезним горщиком, зашипів від остраху.
Маріанна зупинилась, видихаючи стомлено, вийшло занадто драматично, правда, але дівчина вирішила, що ніхто не помітить. Вона сперлась плечем на плече Алека, махнула віями, відкриваючи ясні очі. Погляд у Алека був ласкавим і побажливим.
Він нахилився до неї, цілуючи в скроню.
– Подіяло? Як думаєте?
Стасюк закурив, Іринка запалила люльку.
– Той хряк точно з ліжка встати не зможе. Га-ран-то-ва-но!.. – Іринка змахнула рожеву пилюку зі стільниці — все, що залишилося від камінців.
– Шкода, що ми царя, хай йому грець, зачепити не можем.
– Шкода, але це привід старатися більше, – Стасюк посміхнувся, хлопнув по кишенях, шукаючи свої улюблені цукерки.
– Але як ж зверхньо, посвячувати у студенти в такій манері.
– Трохи більше старань і ми їх поборемо.
– Шевченко в це вірить, і ми будемо.
– Амен.
– Наливочки? – запропонувала Маріанна, щоб трохи зменшити напругу в кімнаті.
Молоді люди загуділи схвально, підставляли чашки під тонку шийку пляшки з вишневою наливкою, її тато робив, щоб зігрітися, розігрітися, погрітися…
Вони розійшлися тільки під вечір. Алек затримався довше всіх.
Маріанна провела його до вітальні, де вони розмістилися в кріслах біля коминку, Алек відкрив з хрускотом книгу.
– Де ти закінчила?
– О, почитаєш? На моменті з пеклом.
– Добре.
Маріанна поклала голову на бильце крісла, гладила мляво кота, розчинялася в голосі Алека. Вона так любила це в ньому — ці бархатні нотки драматичного баритону, Іринка так казала. Драматичний баритон, пх.
Бентежне життя вирувало, а Алек залишався булим, надійним, що той дуб, і таким уже рідним.
Відсвіти від вогню грали з тінями на стелі, за шибками гуло — завірюха почалася.
Маріанна розліпила сухі губи.
– Може, поцілуємося нарешті, Алеку?
– Може й треба вже.
Він полишив книгу, встав перед дівчиною на коліна. Маріанна заплющила очі.
Губи в нього були прохолодні й червоні, наче горобина взимку.
Й смакували так само — кисло.
– Ти така гарна, – шепіт, що пройшовся сиротами шкірою.
– Алеку…
Й ще раз, ще раз, притуляючись до нього всім тілом, пригортаючись усією душею.