Для Кунікіди День Святого Валентина не більше ніж відмітка в календарі, позначена червоним як «обов’язкове». За декілька днів до свята він купує декілька шоколадних солодощів, будь то плитки найрізноманітніших видів чи цукерки в блискучих обгортках, щоб подарувати їх всім близьким колегам в знак поваги та дружніх почуттів до кожного, але на цьому все. Це лише день з більшою кількістю дратувань через гучну музику, надмірність рожевого навколо і засліплених щастям людей.
Кунікіда не вважав кохання чимось жахливим, інакше б сторінки його Ідеалу не були зайняті планами на майбутню партнерку та радісне подружнє життя, але з кожним роком надія на здійснення його планів згасала. Причиною цього стало чи то усвідомлення того, що так, як він хоче, не буде ніколи, чи то розуміння, що будування будь-яких стосунків далі дружніх потребує часу, який він зазвичай витрачає на одну лиш роботу. Але Кунікіда ніколи не скаржиться, він має забагато, щоб скаржитися.
Цей День Святого Валентина мало чим відрізнявся від всіх звичайних. Все такий же розклад із самого ранку, прихід в офіс за пару хвилин до початку роботи й завали зі звітів по нещодавніх справах. Кунікіда дарує куплені солодощі, у відповідь отримуючи декілька плиток різного шоколаду та подяку, а потім все знову повертається до рутини. Хтось в перервах ласує подарунками, хтось навіть перерви не чекає, як от Рампо, що отримав найбільшу кількість солодкого.
В агентстві тихо, лише скрипи стільців та рідкі розмови, і зумовлено це надто втомлений Дадзаєм, який спочиває всі робочі часи на дивані, що дивно, бо на день закоханих його бажання вчинити найромантичніше самогубство з прекрасною панною збільшується втричі, через що, здається, кожна жінка в місті обходить його дев’ятою дорогою. Він той, хто отримує солодощі, і той, хто майже ніколи нічого не дарує, навіть на Білий День не повертаючи подароване. Пропонує розділити подарунки під час обіду та запрошує старшу частину агентства навідатися до бару, де не витратить ані копійки, Кунікіда в цьому впевнений, бо одного разу сам повівся на це.
Після обідньої перерви Дадзай змінює позицію, сідаючи за стіл, ліниво оглядаючи його наповнення. Перед ним відкритий комп’ютер і необхідні для заповнення документи, але він їх наче не бачить, замість того обертаючись на стільці, аби розглядати вид за вікном, що за роки його роботи тут зовсім не змінився. В одноманітній дорозі й нечастих людях Дадзай зацікавлений більше, аніж в необхідних справах.
Він сьогодні тихий, занадто тихий, і Кунікіду це лякає. Всі його спроби заговорити провалювалися, Дадзай лише невинно усміхався та майстерно уникав всіх питань, якими б вони не були. За солодощі він лише дякував з усмішкою, складаючи все в ящик столу, а частину віддаючи Ацуші та Рампо та їхню чесну працю, але сам їх не торкався.
Кунікіда мав записи всіх улюблених видів шоколадних виробів кожного працівника та працівниці агентства, даруючи завжди те, що точно сподобається, але улюблений шоколад Дадзая був справжньою загадкою. Йому наче нічого не подобалося, а дякував він лише з усією своєї ввічливості, можливо очікуючи, що хтось все-таки вгадає його вподобання прямо так само як це було з його минулою роботою, тому кожен рік Кунікіда пробував дарувати щось різне. Цього разу це молочна плитка з мигдалем, найдорожча з усіх його подарунків, але реакція така ж сама. Кунікіда думає, що робить недостатньо, щоб зрозуміти свого партнера, але він не знає що ще йому робити, аби підібратися ближче.
Агентство повільно пустіє, залишаючи їх наодинці. Дадзай дрімає на столі, використовуючи руки замість подушки. Кунікіда кидає на нього погляд, виглядаючи з-під комп’ютера, і тихо видихає, боячись потурбувати сон, якщо він дійсно спить, а не просто прикидається. Сплячого Дадзая можна побачити часто, але рідко коли його волосся буде таким же розпатланим, вії тріпотітимуть від проміння сонця, що залишають чарівний помаранчевий на його обличчі, а гострі плечі здійматимуться так само спокійно, як ще ніколи не було в цих стінах.
Кунікіда думає, що зараз міг би витратити години на вивчення всіх дій для виготовлення саморобного шоколаду, який так люблять дарувати закохані.
— Ти знав, що Валентин здійснив самогубство? — ледве чутно подає голос Дадзай, відкриваючи очі.
— Справді? — Кунікіда почувається так, ніби його зненацька спіймали за чимось жахливим, але виду намагається не подавати, ховаючи рум’янець за комп’ютером та паперами.
— Так! — каже він, розминаючи занімілі частини тіла. — Його переслідували за співпрацю з християнами, тому він просто стрибнув в річку і героїчно потонув.
Дадзай виглядає переконливо, якщо не враховувати всі ті слова, що приходять на думку, коли той спирається щокою на руку й дивиться своїми очима прямо в душу. Йому не можна вірити в такі моменти, але Кунікіда наївно вірить, відкриваючи записник, аби записати тільки-но сказаний факт.
— Насправді це брехня, його стратили.
І Кунікіді шкода ламати ручку, як би сильно не хотілося. Він невдоволено зітхає, закреслюючи написане, і збирає речі, щоб закінчити робочий день якомога швидше й більше ніколи не думати про забинтованого дурня перед собою. А Дадзай тим часом усміхається, майже сміється з реакції, яка з разу в раз не змінюється.
— Гей, почекай! — говорить він, коли Кунікіда вже підходить до дверей.
— Придумав ще якусь дурницю, щоб змусити мене хотіти задушити тебе ще більше?
— Як грубо, Кунікідо-куне!
— Принаймні правда.
— Але взагалі-то так.
Це змушує Кунікіду зупинитися на мить. Він не знає, чого очікувати, коли чує за спиною шурхотіння пальта, що знімається зі спинки стільця, і цокотіння взуття. Обертаючись, Кунікіда точно не очікує побачити Дадзая з простягнутою рукою і шоколадкою в ній. Вона, ймовірно, молочна, або здається такою, загорнута в прозору плівку й обмотана білою стрічкою, яка підозріло нагадує бинт.
— Ти все ж вирішив мене отруїти? — перше, що спадає на його думку.
Слова викликають у Дадзая сміх. Тихий, трохи хрипкий і щирий, не схожий на всі варіанти сміху, почуті Кунікідою раніше, і це змушує його приємно дивуватися.
— Можливо. Скоріш за все. Я не вмію готувати шоколад, але…
І щось в думках Кунікіди клацає, від чого він повільно втрачає розум. Тепер трохи нерівна поверхня і форма плитки зрозуміло зумовлена самостійним приготуванням. Це змушує Кунікіду остаточно втратити зв’язок з реальністю, гублячись в неконтрольованих думках.
— Ти ніколи не…
— Так. Але сьогодні особливий день, чи не так?
— Будь ласка, скажи, що ти знаєш значення цього.
— Звісно! Інакше б я не перетворював свою кухню на остаточний безлад.
Дадзай підходить ближче, простягаючи подарунок, який Кунікіда бере обережно, міцно стискаючи пальці навколо шоколаду.
— Вибач, я не маю відповідного подарунку, — шепоче Кунікіда, відводячи очі. Він хоче сказати, що йому не байдуже на це, він хоче сказати, що не проти відповісти тим самим, але просто не знає як. На мить весь його контроль і вміння знаходити вихід із ситуації кудись зникають.
— Ти завжди можеш відплатити тілом!
— Га!?
Дадзай лине ближче, торкаючись своїми губами чужих. Це відбувається швидко, але Кунікіда встигає вгамувати своє здивування швидше, аби не дозволити поцілунку закінчитися так рано. Губи Дадзая потріскані та покусані, тонкі й такі приємні, що він хоче залишитися тут і зараз назавжди. Дадзай чіпляється руками за чужі плечі, обхоплює міцніше і задоволено усміхається, коли його обхоплюють в обіймах.
— А про що ти ще подумав? — солодко промовляє Дадзай, відсторонюючись лише на декілька міліметрів.
— Ні про що.
— Ну звісно.
Тихий сміх наповнює офіс так само як яскраві відблиски сонця на стінах, що повільно темнішають з настанням ночі.
— Так. Цей день все ж особливий.