Дадзай завжди знав як опинявся у річковій воді. Вона сьогодні холодна, час близився до зими, через декілька днів вже з’явився б лід на поверхні, що стало б проблемою під час однієї зі спроб, яких у нього було десятки. Він не пам’ятав кожну. Не пам’ятав після якого повішання синці на його шиї стало складно перекривати бинтами. Не пам’ятав після якого прийняття пігулок його організм вже настільки звик, що не мав потрібної реакції. Не пам’ятав коли зробив той чи інший поріз на зап’ястках, залишивши нескінченну кількість огидних шрамів. Але він завжди пам’ятав розпливчаті вогні міста, які майже не видно крізь воду.
Скільки Дадзай себе пам’ятає, спроби самогубства завжди були з ним. Частіше в погані дні, рідше з особливими перервами для хибної насолоди цим дурнуватим життям. Смерть, як стара знайома, ходила коло нього вірним компаньйоном роками, а Дадзай їй був тільки радий, коли вона підходила достатньо близько, і розчаровувався, коли вона забирала не його. Забирала чужі, невідомі йому життя за допомогою зброї в його ж руках. Тоді Дадзай перестав цінувати життя незнайомців настільки, щоб мати бодай щось всередині себе, коли куля за кулею летіли в чужі груди.
Він хотів би відчувати те саме під час останніх хвилин Одасаку. Молив та благав Смерть забрати того, хто не бачить сенсу далі жити, замість того, хто справді цінує це життя. Але вона лише гнівно посміхалася. Стояла разом з ним, коли він палив чорняве пальто свого минулого боса, що забрав його з такої самої річки, а потім почав бавитися як зламаною лялькою, жахаючись тоді, коли лялька переставала слухатися. Провела з ним ті безжальні два роки, розділяючи всі пляшки алкоголю і чарівними методами не давала зробити останній вдих, бо за ним завжди був наступний, більш болючий.
Вода повільно проникає в легені, роздирає їх із середини пекучим болем. Тіло кричить про допомогу, але Дадзай придушує фантомне бажання почати рухатися для того, аби втягнути повітря. Він відчуває тіло, але не вважає його чимось своїм. Хтось точно бажав би мати щось з його зовнішності, а він сам на це не заслуговує.
Дадзай не хоче помирати. Він хоче спокою. Такого, який зможе подарувати йому лиш сама Смерть. Він тягнеться до неї всіма можливими способами, як маленька дитина до теплих обіймів, турботи та ласки, жадаючи отримати все це в її холодних руках, але вона безпощадна навіть до нього. До її найкращого друга. Він не вважає Смерть своєю подругою. Після того, як вона забрала найдорожче, що він мав, більше ні. Ображався, ніби Смерть погана доросла, яка забрала у нього найсмачнішу цукерку, але завжди повертався до неї, стрибаючи в одну з річок чи зав’язаючи петлі за рекордні секунди.
Дадзай думає про все те, що з ним сталося після мафії, ігноруючи заніміння усього тіла від холоду. Він не вважає, що став хорошою людиною, якою сказав йому бути Одасаку. Вся та мізерна частина людей, врятованих ним, ніколи не зітруть крові з його рук, що тягнеться за ним довгими дорогами з історій вбитих. Вони, ймовірно, мали сім’ю та щастя, але просто допустили помилку стосовно мафії і це лише їхні проблеми, Дадзай не хоче себе в цьому звинувачувати. Він знав, на що йшов, коли загадковий лікар пообіцяв йому ідеальний спосіб самогубства за покірність та дотримання таємниці. Тепер він забере її із собою в могилу.
Але Дадзай точно не хоче, щоб хтось з агентства почувався винним чи пригніченим через його смерть, хоча це неминуче. Вони світлі люди, всі вони, такі прекрасні та неймовірні, кожен зі своєю жахливою історією, яка привела їх до рятування людей, і він справді вдячний їм за все те, що вони для нього зробили за ці короткі роки. Скорбота за ним буде, може навіть декілька тижнів, якщо він правильно розцінює постійні фрази «Ти важливий», які зазвичай ігнорує, бо так не вважає. Дадзай не хоче, щоб за ним сумували, знаючи як це насправді.
Хтось закриється на самоті, бігаючи від однієї справи до іншої, хтось ігноруватиме всі події й ходитиме з усмішкою, що ламатиметься в непідходящі моменти. Він думає про те, як погано буде Ацуші, якщо він дізнається про смерть наставника, що подарував йому шанс на життя. Дадзай ледь підіймає куточки губ, наскільки це дозволяє неслухняне тіло, бо точно знає, що з ним буде хтось, хто допоможе йому з цим впоратися.
На мить він відчуває страх, напевно вперше за його перебування в подібному становищі, коли блучаючі думки приводять його до Кунікіди. Йому боляче думати про те, що буде з тим, хто так бажає всіх врятувати. Кунікіда, ймовірно, найдобріша людина, яку йому коли-небудь пощастило побачити. Дадзай згадує про всі ті моменти, під час яких його агресія вщухала, даючи побачити справжнє серце. Коли Кунікіда рятував його з річок в будь-який час, а він не витягав маячок з кишені пальта, даючи себе врятувати кожного разу, щоб побачити незадоволений вираз обличчя і пропустити повз вуха всі настанови. Зараз маячок лежить зламаний на березі, навряд чи його помітять. Чи дозволяв залишатися у своїй квартирі, бачачи сп’яніле тіло на порозі, що незв’язно розказувало про загублені ключі та його неперевершений вигляд у домашньому одязі й без окулярів. Деталі таких ночей Дадзаю невідомі, він лише прокидався в чужому ліжку і знав, що не відчує ножа у спині чи кулі в серці, якщо притиснеться трохи ближче, незважаючи на похмілля та здоровий глузд. Чи коли під час однієї з місій, коли без невинних жертв просто не вдалося закінчити справу, Кунікіда справді страждав. Дадзай досі пам’ятає тремтячі руки, сльози на почервонілих щоках і заклопотанні звинувачення самого себе в усіх нещастях, що відбулися в цьому світі. Він лише сідав поруч і просив дивитися на себе, намагаючись короткими фразами донести його невинність в тому, що від нього не залежить.
Дадзай впевнений, що Життя найкращий друг Кунікіди, від якого той слухає всі правила, записані в його Ідеалі. Він надто сліпий для таких речей, тому не в змозі цього побачити, але точно знає, що Кунікіда занадто світла душа для взаємодій із самою Смертю. Навіть якщо це лише її друг. Дадзай його не гідний, не гідний його доброти, навіть не гідний уваги. І Дадзай егоїст, бо він нестерпно цього бажає до поколювання в пальцях і роздумів самотніми ночами. А Смерть сміється з нього, бо ще нікому, хто навіть людиною назватися не сміє, не зміг пробути з другом Життя достатньо довго. Дадзай це знає, тому вирішує не повторювати старих помилок, йдучи на дно першим.
Йому шкода, бо остання їхня зустріч стала сваркою через його лінь. Він не пригостив його алкоголем, може і дешевим, але за всі його останні кошти. Не вкрав його зошит для того, аби написати там якусь дурницю, від якої на чужому обличчі з’явилась би усмішка. Не торкнувся руки, не обійняв, не…
«Вибач, партнере».
— Ну ж бо, дихай. Живи. Будь ласка, будь ласка, будь ласка…живи.
Легені горять, кінцівки ледве відчутні від холоду, що, здається, проникає під шкіру, заморожуючи кістки. Дихати важко від кашлю, присмак річкової води неприємно роздирає горло, а повіки тяжкі настільки, що відкрити їх здається непосильною задачею. Крізь шум у вухах Дадзай чує слова, але розібрати їх не може, надто складно.
Його свідомість розмита, думати про те, що взагалі відбувається, важко, але Дадзай точно розуміє, що живий. І це іронічно, хочеться сміятися від того, наскільки він невдаха, який вже вкотре вбити себе не може. Смерть, напевно, так і робить, спостерігаючи десь неподалік від нього та дурнуватого рятувальника, що прийшов на допомогу в той самий момент, коли він наважився вбити себе рах і назавжди.
— Ти бісовий дурень! Чим ти бляха думав!?
Цей голос Дадзай чує чітко, узнає його серед тисяч інших, від чого дивне відчуття пробігає по всьому тілу, викликаючи сироти.
Пальці починають рухатися, він відчуває бетон та рідкі камінці на берегу річки. Губи на смак прісні, холодні, ймовірно, виглядають вони синіми, та й сам він точно не краще. Одяг мокрий так само як і волосся, що липне до обличчя, лізе в закриті очі, й тільки-но він хоче поворухнути рукою, аби прибрати його, як чужі пальці роблять це за нього. Вони теплі. Йому хочеться більше тепла.
Крізь біль Дадзай розплющує очі. Погляд нечіткий, а небесні візерунки пливуть, від чого починає нудити, хоча зірки на небі через це не стають менш гарними. Їх мало, причиною цьому є надто яскраве місто та хмари, але побачити їх все ж можна.
Кашель припиняється, тому він робить майже вдалу спробу перейти з лежачого положення в сидяче за допомогою тремтячих рук, в той же ж момент падаючи вперед, не в змозі тримати рівновагу. Готовність зустрітися лицем із землею виявилась непотрібною, його неконтрольоване тіло підхоплюють за плечі сильні руки й вмощують на грудях, обхоплюючи в обіймах.
Він бачить комір чорної сорочки, частину білого піджака і до біса знайому червону краватку. Вона не затягнута туго, майже розв’язана, і якби він міг, то обов’язково зупинив би всі справи разом зі світом, щоб обережно її зав’язати.
— Ти такий дурень, — шепоче Кунікіда, торкаючись губами вологої маківки.
— А ти теплий, — ледь чутно бурмоче Дадзай хрипким голосом.
Не такий як Смерть.
Він точно чує десь на периферії застережливі поради кинути його тут і зараз, краще одразу в річку, від самого Життя. Чує веселість в голосі Смерті, коли вона каже, що самогубця з нього жахливий, бо самогубців зазвичай не встигають врятувати після першої спроби.
Дадзай обов’язково вислухає всі лекції про його важливість від Кунікіди, сидячи в чужій квартирі в шарах чужого та сухого одягу з чашкою улюбленого чаю, купленого в цьому домі спеціально для нього. А потім знову повертатиметься до бажання отримати смертельний спокій. І знову він прокидатиметься з поглядом, прикутим до зірок, й стурбованим голосом біля себе, який любить точно більше за все на світі.
Але зараз друг Смерті в обіймах друга Життя, і він відчуває омріяний спокій від тепла обіймів.