...

— Нейтане, будь-ласка…

— Ні.

— Нейтане…

— Ні, Арране. Я біля цих вилупків не пробуду ані на хвилю довше, ніж треба.

— Але ж нині Святвечір! Ще й місяць уповні.

— То й що?

— А хіба повня не дає тобі якихось додаткових сил абощо? Чому ти збираєшся, як завжди, просиджувати тут штани й змарнувати таку можливість?

— А хто сказав, що я пробуду тут всю ніч? Мені є чим зайнятись.

— Вбивати Ловців? Та вони всі роз’їхалися по домівках, проводять час з родинами.

— Ти справді вважаєш, що Соул відпустив їх зі служби на срані святкові канікули?

— Так! І тобі теж треба бодай трохи відпочити від служби.

— Ні.

— Там буде Ґабріель. І я теж. Тож ти сидітимеш тут сам.

— …гаразд.

 

…

Щойно Несбіт притягнув бутель еґ-ноґу, Нейтан зрозумів, що, прийшовши до табору на Святвечір, скоїв жахливу помилку. Він уже збирався розвернутися й забратися геть, коли Ґабріель кинув на нього найблагальніший погляд з усіх, що він коли-небудь бачив — чорти б його побрали, якщо він проігнорує ці проклятущо-гарні, повні золотих відблисків очі. Ще прекрасніші у яскравому місячному сяйві. Арран мав рацію — чорні відьми та напівкровки здавалися безсмертними біля вогню. Несбіт сміявся від захвату, коли вів Ґрейторекс до танцю. Ван кидала у вогнище зілля за зіллям, змушуючи вогонь набирати силу й слабнути, змінювати колір та форму. Та й Ґабріель теж не сидів, склавши руки, й годинами намагався домогтися свого. Хоч раз напруженість в Альянсі щезла. Бодай на одну ніч цим Відьмам нічого не загрожувало.

Ґабріель перепробував геть усе, що тільки міг, щоб змусити Нейтана підвестися й потанцювати з ним. Він вклонився й гарно попросив — Нейтан відмовився навідріз. Намагався стягнути його з колоди — Нейтан його легенько вдарив. Він сказав усім заціпитися й привселюдно запросив Нейтана на танець — той геть зашарівся й сховав обличчя у комірі гольфа. Арран розреготався. План зазнав краху.

Ніч минала, бутель пройшов по колу разів зо п’ять, не обминувши нікого, окрім Нейтана. «Бо хтось же має залишитись тверезим і дати відсіч, якщо атакують Ловці». Десь о третій ранку Ґрейторекс вирішила, що всім пора спати, й наказала розійтися по наметах, заявивши, що сама постоїть на варті до ранку. Нейтан попрощався з Арраном, і вони з Ґабріелем попрямували до власного окремого табору. Вони трималися за руки — Нейтан запевняв себе, що робить це лише щоб не загубити Ґабріеля у темряві. Ґабріель час від часу хихотів. І хоч Нейтан розумів, що це від алкоголю, однак він не проти був трохи собі з нього покпинити.

— Що смішного?

Ґабріель всміхнувся, його щоки розчервонілись від холоду.

— Ти. Постійно.

— Красномовний як завжди.

— Бачиш? Це було смішно, — він знову хихотнув.

— І ти ще кажеш, що це з мене алкоголік нікудишній.

— Алкоголіка з тебе й справді не вийде. Ось чому ти й не пив сьогодні нічого.

— І ось чому я, хай там що, уникатиму випивки. Інакше буду виглядати таким же довбнем, як ти зараз. — Нейтан закотив очі, хоча й знав, що Ґабріель цього не побачить.

— Ти ж насправді так не думаєш, — заперечив Ґабріель.

— Звісно, не думаю.

Поки вони пленталися лісом, між ними запанувала недовга тиша. А тоді Ґабріель мовив:

— Не хочеш потанцювати?

Нейтан ледь не розсміявся.

— Вечірка закінчилася. Музики нема. А ти ще й п’яний до всього. Так що ні. 

Ґабріель стиснув його руку.

— Ну будь-лаааааааска, Нейтане. Ну заради мене.

— Ні.

— Будь-ласка?

— Ні.

— Це твоє улюблене слово?

— Обережно, там корінь стирчить, — попередив його Нейтан.

— Який же ти недобрий, — Ґабріель захихотів та хитнув голову.

— Стараюсь як можу.

— Потанцюєш зі мною?

— Ні.

Ґабріель застогнав.

— Ну чому ні?

— Темно, ще спіткнемося до чогось.

 — Ні, не спіткнемося, — заперечив Ґабріель. — Будемо танцювати з природою. Так ми не зможемо спіткнутися.

Нейтин повернувся й втупився у нього безтямно.

— Ти хоч сам чуєш, що говориш?

— Нєа, — вишкірився Ґабріель. — Надто п’яний для цієї хріні.

— О, то ти все ж визнаєш свою проблему.

— Та потанцюй вже зі мною.

Нейтан затих, надто пізно зрозумівши, що справді думав про це. Можливо, хтось підмішав алкоголь у його напій.

— Це змусить тебе нарешті замовкнути? — мовив він тихо.

Очі Ґабріеля розширилися, ніби він сам собі не вірив. Він енергійно закивав. Нейтан зітхнув, підняв у повітря їх сплетені пальці й відчув, як неприємно розпашілися його щоки.

— Я не розуміюся в танцях, тому ведеш ти.

Ґабріель зрештою усміхнувся і поклав руку на талію Натана, зігріваючи його.

— Так, я знаю, як це робиться. Просто поклади руку мені на плече й повільно переступай з боку в бік. 

Нейтан зробив як той сказав. Певний час вони просто погойдували разом, і Нейтан дивився куди завгодно, лиш би не в ці кляті карі очі — бог йому свідок, Ґабріель не відводив від нього погляду. Боковим зором він бачив, як той розпливався у ніжній посмішці. А тоді він схилився, й Нейтан відчув тепле дихання на своїй щоці, коли Ґабріель тихо мовив:

— Веселого Різдва. — І ще тихіше, майже пошепки: — Я кохаю тебе.

Нейтан буркнув щось незрозуміле, проте якась його частина прошепотіла у відповідь те саме.